Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка28/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

Відмінність букмекерської діяльності від азартних ігор

Логвиненко В.В., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Матвєєв П.С.

Актуальність дослідження полягає у тому, що за часів незалежності
України інтенсивно почала розвиватися своєрідна форма підприємницької діяльності – гральний бізнес у його різноманітних легальних і нелегальних проявах.

248
Слід зазначити, що на законодавчому рівні неодноразово робилась спроба взяти сферу грального бізнесу під особливий державний контроль і нагляд шляхом прийняття цілої низки нормативно-правових актів, водночас залишаючи без змін норми, що встановлюють відповідальність за ведення грального бізнесу.
Дослідження проблеми розмежування понять букмекерської діяльності та азартних ігор склали наукові праці таких учених, серед яких доцільно виділити наступних: М.М. Агаркова, В.І. Борисову, Т.В. Боднар, Д.О.
Гетманцева, В.М. Дорогих, Н.І. Майданик, Н.О. Петричко, В.М. Берекета,
М.І. Брагінського, В.Д. Леготкіна, О.В. Матіна, М.Ю. Неруша, Н.І.
Сазанову.
Неодноразово спеціальними комісіями різних держав розглядалось питання стосовно відмежування букмекерської діяльності від азартної гри.
Зокрема парламентська комісія Ротшильда (Великобританія) зазначила, що діяльність з проведення букмекерськими конторами парі не є небезпечною.
Парі – це інтелектуальне змагання щодо прогнозу результатів незалежних подій, на які організатор парі не може впливати. Крім того, букмекерство та азартні ігри (рулетка, автомати) є різними за суттю предмета правового регулювання, який має встановлюватися різними законодавчими та нормативно-правовими актами.
Букмекерство сприймають як організацію азартних ігор, однак, аналіз міжнародного досвіду дає підстави стверджувати, що букмекерська діяльність є складовою частиною спортивної культури, вона істотно відрізняється від інших видів грального бізнесу.
Для прикладу, за сучасним Законом Російської Федерації «Про регулювання грального бізнесу» каси букмекерських контор не відносяться до гральних зон, на відміну від казино і гральних автоматів. В багатьох країнах Європейського Союзу, діяльність букмекерських контор і тоталізаторів дозволена без обмеження їх місцезнаходження, на відміну від казино і гральних автоматів. Так, у Польщі букмекерська діяльність дозволена на підставі Закону «Про азартні ігри», при цьому, букмекерська контора може здійснювати свою діяльність, якщо вона зареєстрована в формі акціонерного товариства відкритого або закритого типів, або товариства з обмеженою відповідальністю, яке зареєстровано на території Польщі[3].
Цікавою є позиція В.М. Берекета, який стверджує, що класифікація
ігор на азартні та інші не потрібна, тому що це сприяє плутанині, а прямолінійне визнання одних ігор призводить до появи інших: замість карт – доміно й шахи, замість шах – комп’ютерні ігри й автомати. Саме тому, вважає учений, у юриспруденції найбільш важливим є питання законності діяльності юридичних і фізичних осіб, пов’язаних з азартними
іграми [2, с. 16–17].
Дослідження цивільно-правових норм, якими регламентовані відносини у сфері букмекерської діяльності та азартних ігор, значно ускладнене відсутністю у чинному законодавстві чіткого визначення зазначених понять та забороною такої діяльності.
При цьому, законодавець не визначає, які саме ігри відносяться до заборонених та в чому полягає різниця між організацією та проведенням азартних ігор і букмекерською діяльністю. Так, до азартних ігор не відносяться: організація та проведення лотерей; організація та проведення

249 творчих конкурсів, спортивних змагань тощо, незважаючи на те передбачається чи не передбачається їх умовами грошовий або майновий виграш; гра в більярд, гра в кеглі (боулінг) та інші ігри, які проводяться без одержання гравцем призу (виграшу); та ін.
Варто погодитись з Н.І. Майданик, яка стверджує, що договір гри є заснованим на ризику договірним правочином про виграш, укладеним двома чи кількома учасниками між собою або з організатором гри за правилами, встановленими організатором грального закладу. За цим договором організатор гри організує і проводить для гравця азартну гру, а гравець на підтвердження участі в ній вносить ставку (грошовий внесок), що в результаті гри при співпадінні (або неспівпадінні) обставин із встановленими виконавцем правилами приносить для кожної із сторін певний виграш або програш [1].
З огляду на вищенаведене можемо навести основні риси азартних ігор: по-перше, джерелом будь-якої азартної гри є ризик; по-друге, азартна гра є угодою (договором; по-третє, залежність результату від обставин характеризує дану угоду як договір з відкладальною та скасувальною умовою.
У той же час, договір парі є домовленістю між учасниками або учасниками та організатором парі, за якою кожна із сторін зобов’язується перед іншою виплатити приз у випадку, якщо її твердження щодо певної обставини виявиться неправильним, а твердження іншої сторони – правильним. Варто зауважити, що при відмежуванні букмекерської діяльності (в розумінні діяльності з проведення парі) від азартних ігор вирішальне значення має наявність обов’язкової для гри діяльності учасників, за відсутності якої має місце парі.
Таким чином, особливістю азартної гри є теоретична можливість учасника в процесі гри впливати на її результат. При парі така можливість виключається, оскільки передбачається, що одна із сторін, що уклали угоду, стверджує, а інша заперечує наявність певного результату, який відбувається незалежно від них. Це означає, що за умови укладання парі виключається участь сторін у настанні цих обставин і передбачається тільки перевірка фактів.
Список використаних джерел:
1.
Майданик Н.І. Договори азартної гри в цивільному праві України: монографія /
Н.І. Майданик. – К. : Юстиніан, 2007. – 264 с.
2.
Берекет В.М. Административно-правовое регулирование игорного бизнеса: дис.
… канд. юрид. наук: 12.00.02 / В.М. Берекет. – СПб., 1998. – 250 с.
3.
Гетманцев Д.О. Азартна гра в Україні та за кордоном. Нарис сучасної теорії правового регулювання ігор на гроші : монографія / Д.О. Гетманцев. – К. : СЕЕМ Принт,
2008. – 209 с.
До питання можливості розповсюдження права слідування на копії
творів
Самсін Р.І., аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Ієвіня О.В.
Набуття Україною незалежності призвело до докорінних змін у всіх сферах життя, у тому числі – у сфері правового регулювання права

250
інтелектуальної власності, а прийняття 23 грудня 1993 року Закону
України «Про авторське право і суміжні права». Однією з новел зазначеного Закону стало закріплення у ньому специфічного майнового права автора - права слідування.
Відповідно до статті 27 «Право слідування» Закону України «Про авторське право і суміжні права» автор твору образотворчого мистецтва, а у разі його смерті - спадкоємці впродовж встановленого строку користуються щодо проданих автором оригіналів творів образотворчого мистецтва невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (право слідування).
Розглядаючи питання об’єктів авторського права, на які розповсюджується право слідування, слід звернути увагу на положення
Директиви Європейського парламенту та Ради від 27 вересня 2001 року № 2001/84/ЄС «Про право слідування на користь автора оригінального твору мистецтва» [3], яка уточнила та розширила перелік об’єктів, на які може бути розповсюджено право слідування. Так, ч. 1 статті 2 Директиви встановлює, що «оригінал твору образотворчого мистецтва» означає твори графічного або пластичного мистецтва, такі як картини, колажі, живопис, малюнки, гравюри, естампи, літографії, скульптури, килимові, керамічні вироби, предмети з скла та фотографії за умови, що вони були створені самим митцем або є примірниками, які вважаються оригінальними творами мистецтва. Таким чином, право слідування розповсюджується не лише на оригінали, а й на копії творів, але ч. 2 зазначеної статті наголошує, що такі примірники мають бути виготовлені в обмеженій кількості самим митцем або під його керівництвом, бути пронумеровані, підписані або належним іншим чином засвідчуються митцем.
Подібні норми містяться і в законодавстві окремих країн-членів ЄС.
Так, зокрема, стаття L122-8 Кодексу інтелектуальної власності Франції [1], визначаючи, що творами, на які розповсюджується право слідування, є графічні та пластичні твори, уточнює, що правила статті L122-8 стосуються як оригіналів творів, створених самим автором, так і копій, вироблених в обмеженій кількості самим автором або під його відповідальність. У статті R122-3 Кодексу уточнюється, що зазначені роботи вважаються оригінальними творами, якщо вони підписані або позначені іншим засобом, що дозволяє ідентифікувати автора. Стаття містить перелік таких робіт, відносячи до них: 1) гравюри, офорти та літографії в обмеженій кількості однієї або кількох дощок; 2) копії скульптури у кількості, що не перевищує дванадцяти копій, які пронумеровані художником, плюс одна тестова копія; 3) гобелени та твори текстильного мистецтва, створені власноруч, на основі оригінальних моделей, створених художником, у кількості, що не перевищує восьми екземплярів; 4) емалі, що виконані повністю власноруч та з підписом художника, у кількості, що не перевищує вісім пронумерованих копії плюс чотири тестові копії художника; 5) фотографічні твори, підписані художником, у кількості, що не перевищує тридцяти екземплярів, незалежно від формату та основи; 6) художні твори, створені за допомогою аудіовізуальних або цифрових засобів, у кількості, що не

251 перевищує дванадцяти копій. На можливість розповсюдження права слідування на копії творів вказує і стаття 11 Закону Бельгії «Про авторське право та суміжні права» [4], стаття 38 Зведеного закону Данії про авторське право [2].
Такий підхід, хоча і не повною мірою відповідає класичній концепції права слідування, але є відображенням реально існуючої ситуації, особливо що стосується творів, що створюються за допомогою технічних пристроїв, зокрема – фотографічних творів. Як зазначив Г. Пфенніг,
«навіть оригінали фотографій для преси виставляються зараз на перепродаж на ринку творів образотворчого мистецтва (зокрема на аукціонах), оскільки фотоархіви, що містять аналогові чорно-білі фотокопії, все частіше переводяться у цифрові бази даних». Далі він зазначає, що у випадках, коли йдеться про так звані «проміжні» об’єкти, слід «проводити розмежування між роботами, створеними як твори образотворчого мистецтва, і предметами, що є частиною комерційної продукції різних комерційних підприємств, і яка не має ознак оригінального твору» [5, с. 1-2].
Розповсюдження права слідування на примірники твору є логічним наслідком розширення переліку об’єктів, що охороняються правом
інтелектуальної власності, основною причиною чого є саме економічна причина, тобто прагнення правовласників нових об’єктів отримати монопольне право на їх використання, що визнається все більшою кількістю країн. Таким чином постає питання внесення відповіднох змін до законодавства України.
Список використаних джерел:
1. Code de la propriété intellectuelle (modifié en dernier lieu par le décret n° 2012-634 du
3 mai
2012)
[Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.wipo.int/wipolex/en/details.jsp?id=11987 2. Consolidated Act on Copyright 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.wipo.int/wipolex/en/text.jsp?file_id=191420 3. Directive 2001/84/EC of the European Parliament and of the Council of 27 September
2001on the resale right for the benefit of the author of an original work of art / Official Journal of the European Communities. – 13.10.2001. – L 272/32 4. Loi relative au droit d’auteur et aux droits voisins [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wipo.int/wipolex/fr/text.jsp?file_id=125256 5. Пфенниг Г. Практические аспекты осуществления права следования, в том числе и в цифровой области, и его влияние на развитие международного рынка произведений изобразительного искусства и на повышение степени защищенности художников в области изобразительного искусствпа / Г. Пфенниг // Межправительственный комитет по авторскому праву. Двенадцатая сессия Комитета Всемирной конвенции, пересмотренной в 1971 г. Париж 18-22 июня 2001 г.
Окремі питання речових прав дитини на нерухоме майно у сімейних
правовідносинах
Стоянов А.Д., аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Ієвіня О.В.
Сьогодні однією з актуальних проблем українського суспільства є забезпечення належного рівня прав дитини. Причому ця проблема з позиції права має не лише публічно-правовий, а і приватно-правовий

252 аспект, зокрема, коли йдеться про захист майнових прав дитини у сімейних правовідносинах, як найбільш уразливої сторони відповідних правовідносин. Особливо це стосується захисту речових прав дитини на нерухоме майно.
Правове становище дитини постійно змінювалося протягом історії людства: від повної особистої та майнової залежності від батьків до становища самостійного суб’єкта права. Так, у юридичній літературі виділяються три основні періоди правового статусу неповнолітніх: 1) дитина – об’єкт батьківської влади (до 1917 року); 2) дитина – об’єкт державної політики (з 1917 до початку 90-х років); 3) дитина – суб’єкт суспільних відносин (сучасний період) [1, c. 9-10].
Отже, формально дитина виступає сьогодні як самостійний суб’єкт суспільних відносин, у тому числі - сімейних. Відповідно до Сімейного кодексу України дитині у сімейних відносинах належать як особисті немайнові, так і майнові права. Водночас навряд чи можна казати про практичну забезпеченість такого її становища. Так, К.М.Клюєва слушно зазначає: «Дитина – це рівноправний дорослому суб’єкт, окрема людська
істота, зі своїми потребами, інтересами, правами. Специфічність дитини як суб’єкта права полягає в тому, що вона не може внаслідок своєї фізичної і розумової незрілості, самостійно реалізовувати всі належні їй права. Саме тому дитина, як суб’єкт права, потребує, по-перше, виокремлення її як специфічного суб’єкта, по-друге, додаткової і постійної законодавчої підтримки з боку держави. Неналежна увага до реалізації прав і свобод дитини веде до викривленого сприйняття нею навколишнього світу, підміні ідеалів, що може знайти прояв у поширенні дитячої злочинності, безпритульності» [3, с. 100]. Отже, незважаючи на значні зміни у житті суспільства, діти продовжують залишатися однією з найменш захищених категорій громадян. Кризові явища в економіці ще більше ускладнили ситуацію.
Якщо щодо речей, призначених для розвитку дитини та речей особистого користування ситуація є більш-менш стабільною, то щодо нерухомого майна, яке неодмінно опиняється об’єктом спільного інтересу як батьків, так і дітей, виникає велика кількість проблем, що потребують як теоретичного осмислення, так і практичного вирішення. Враховуючи дану обставину, зокрема, Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» у статті 12 встановив обов’язок держави охороняти та захищати права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також неприпустимість зменшення або обмеження прав та інтересів дитини під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Контроль за дотриманням прав та охоронюваних законом інтересів дитини під час вчинення таких правочинів покладається на органи опіки та піклування [2, ст. 12]. Щодо нерухомого майна, тут виникають дві основні проблеми, що стосуються прав та інтересів дитини: обмін житлового приміщення більшої площі та житлове приміщення меншої площі, або з меншою кількістю кімнат; розпорядження батьками або одним з них частиною житлового приміщення, що належить йому та дитині на праві спільної власності.
Розглядаючи питання правового режиму нерухомого майна у правовідносинах батьків та дітей слід також пам’ятати, що особливості

253 такого правового режиму не обмежуються правом власності на це майно.
Як слушно зазначає З.В. Ромовська, «для дітей важливим є також право користування батьківським майном: від побутових речей до квартири чи будинку» [4, с. 370]. Сімейне законодавство певним чином обмежує суб’єктів сімейних правовідносин у здійсненні права власності на належне
їм майно. Так, стаття 59 Сімейного кодексу України встановлює, що той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей, а при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати
інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним [5, ст. 174]. Але теорія та практика розходяться, і фактичне управління майном дитини може здійснюватись батьками без врахування, а іноді й всупереч інтересам дитини.
Список використаних джерел:
1. Голышева Л. Ю. Правовое положение детей в России : Исторический аспект
:автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук : спец. 12.00.01 «теория и история права и государства; история правовых учений» / Лада
Юрьевна Голышева. – Ставрополь, 2002. 21 –с.
2. Закон України від 02.06.2005 року №2623-ІV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2623-15 3. Клюєва К. М. Право дитини на висловлення своєї думки / К. М. Клюєва // Вісник
ОНУ імені І. І. Мечникова. – 2012. – Т. 17. – Вип. 7. – С. 100-107 4. Ромовська З. В. Сімейний кодекс України : Науково-практичний коментар. – 2-ге вид., перероб. и доп. – К. : Видавничий Дім «Ін юре», 2006. – 568 с.
5. Сімейний кодекс України від 10.01.2002. № 2947-ІІІ [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
Міжнародно-правове регулювання шлюбних відносин
Бондарева М.В., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Ієвіня О.В.
Шлюбно-сімейні відносини, як ніякі інші, дуже тісно пов’язані з нормами моралі, культури, етики, релігії, вони важко піддаються нормативно-правовому регулюванню, а само сімейне право можна із впевненістю віднести до найбільш консервативних галузей. Саме зазначені особливості сімейного права роблять його найбільш стійким до процесу зближення та гармонізації на міжнародному рівні.
Однієї з найбільш розповсюджених та дієвих форм гармонізації є укладання міжнародних угод. Розглянемо основні угоди, що стосуються шлюбних відносин. Причому слід звернути увагу, що відповідні положення містяться не лише в актах суто «сімейно-правої» спрямованості.
Так, зокрема, у статті 16 Загальної Декларації прав людини встановлюється, що сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під

254 час його розірвання. Щодо шлюбу, то конвенція встановлює один з основних принципів шлюбних відносин – свободу укладення шлюбу: шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються.
Конвенція ООН про згоду на взяття шлюбу, шлюбний вік та реєстрацію шлюбу від 10 грудня 1962 року так саме встановлює, що не допускається укладання шлюбу без повної й вільної згоди обох сторін, яка повинна бути висловлена ними особисто, відповідно до закону, після належного оголошення, у присутності представника влади, що має право на оформлення шлюбу, і в присутності свідків.
В той же час присутності однієї зі сторін не потрібно, якщо відповідний компетентний представник влади упевниться в існуванні виняткових обставин й що ця сторона перед яким-небудь компетентним представником влади й у порядку, встановленому законом, дала згоду й не відкликала її на момент укладання шлюбу. Отже, Конвенція допускає можливість укладання так званих «руковичкових» шлюбів тобто шлюбів, зареєстрованих у відсутності нареченого або нареченої. Нагадаємо, що відповідно до сімейного законодавства України такий шлюб буде вважатися неукладеним і не матиме жодних правових наслідків. Водночас у деяких країнах, зокрема, Португалії, укладання руковичкового шлюбу цілком можливе.
Щодо мінімального шлюбного віку, то Конвенція передбачає видання державами-учасниками Конвенції спеціальних законів, передбачаючи, що компетентний орган влади в інтересах сторін, що вступають до шлюбу, може надати дозвіл на укладання шлюбу і при недосягненні шлюбного віку у разі наявності серйозних причин.
Конвенція передбачає реєстрацію всіх шлюбів компетентним органом влади у відповідному офіційному реєстрі.
Резолюція 2018 (XX) Генеральної Асамблеї ООН від 3 листопада 1965 року, що мітить Рекомендації про згоду на шлюб, мінімальний шлюбний вік та реєстрацію шлюбу, говорить про те, що Генеральна Асамблея ООН рекомендує, щоб кожна держава - член ООН, яке ще не прийняло відповідних законодавчих або інших заходів, потурбувалося про прийняття відповідно до власної конституційної процедури та традиційних та релігійних звичаїв законодавчих або інших заходів, що можуть знадобитися для провадження у життя наступних принципів:
1) Неможливість юридичного оформлення шлюбу без повної та вільної згоди обох сторін, яке має бути висловлено ними особисто після відповідної згоди у присутності представника влади, який має право на оформлення шлюбу, а також необхідних за законом свідків;
2) Державами – членами ООН видаються законодавчі акти, що встановлюють мінімальний шлюбний вік, причому жодна зі сторін не може бути молодшою за 15 років;
3) Всі шлюби реєструються компетентними органами влади у відповідному офіційному реєстрі тощо.
Всі зазначені рекомендації були враховані при прийнятті Україною відповідного законодавства. В цілому можна зробити висновок, що сімейне законодавство України в частині регулювання шлюбних відносин відповідає міжнародно-правовим актам. Водночас підписання та

255 ратифікація Угоди про асоціацію України та ЄС висуває нові проблеми, пов’язані з необхідністю максимального наближення сімейного законодавства України до європейських стандартів, з одного боку, та максимального збереження національних шлюбно-сімейних традицій, з
іншого.
Суб’єкти (учасники) інноваційних правовідносин
Баганець О.О., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін
Міжрегіональної академії управлінняперсоналом
Розбудова сучасного суспільства знань сьогодні, як ніколи, передбачає високий рівень розвитку науки й освіти будь-якої держави. Абсолютно очевидно, що ці дві компоненти є основною рушійною силою держави, визначають її стійкий розвиток і рівень конкурентоспроможності у світі.
Тому останнім часом обговорення проблем організації, взаємодії та функціонування науки й освіти має широкий резонанс з огляду на їхню роль у суспільстві. При цьому констатують, що для забезпечення високої якості освіти і притоку в науку талановитої молоді необхідно забезпечити органічну єдність наукової і освітньої сфер. Іншими словами, необхідна
інтеграція науки й освіти. Вона є темою багатьох дискусій, хоча її іноді надмірно переоцінюють і розглядають як панацею у розв’язанні всіх проблем, що стоять перед наукою та освітою. Чому в минулому питання про інтеграцію науки і освіти ніколи не виникало, а зв’язки науки з освітою формувалися самі по собі без зайвої метушні як цілком закономірний процес, необхідний для нормального існування і розвитку як науки, так і освіти. Чи не лукавимо ми, розмірковуючи сьогодні про їх
інтеграцію, чудово усвідомлюючи, що слово інтеграція звичайною мовою означає просто об’єднання. При цьому багато хто і не приховує свій намір під виглядом інтеграції об’єднати науку і вищу освіту в єдиний комплекс, пропонуючи примітивні схеми передачі академічних інститутів університетам, вважаючи, що цим самим можна буде досягти поставленої мети – отримати об’єднання науково-освітньої системи. Напевно, немає необхідності говорити про те, що подібна схема настільки ж шкідлива, наскільки й даремна. Шкідлива тому, що жодним чином не сприяє поліпшенню освітнього процесу і може остаточно занапастити академічну науку, довести її до рівня демонстраційних студентських лабораторних занять. В літературі правильно зазначалося, що інтегрувати передовсім слід логічно взаємозв’язані системи початкової, середньої і вищої освіти, щоб забезпечити безперервність освітнього процесу і підготовку кваліфікованих кадрів для всіх галузей економіки, культури, політики тощо [1].
В Європі останніми роками з’явилися «підприємницькі університети»
(entrepreneurial university), що характеризуються високою інноваційністю як у галузі внутрішнього управління та організації освітнього процесу, так
і в питаннях налагодження тісних зв’язків з діловими колами, які забезпечують поширення інноваційної підприємницької культури. Тобто в нинішніх умовах вищі навчальні заклади мають бути агентами соціально-

256 економічного розвитку, джерелами розв’язання практичних проблем виробництва і господарювання [2].
Одним з чинників організаційно-правових форм інноваційних відносин, що складаються між їх учасниками, є комерціалізація цих відносин. У зв’язку з її поширенням виникають малі і середні підприємства ― учасники процесу комерціалізації, які швидко розвиваються і, на відміну від науково-дослідних інститутів, реалізують свою продукцію самостійно або через посередників. З’являються також колективи винахідників і винахідники-одинаки, що складаються в основному з молодих учених, які з якихось причин «відокремилися» від науково-дослідних інститутів або підприємств, часто мають велику кількість розробок, але нездатні довести їх до ринкового застосування.
Виникають також такі учасники правовідносин як покупці інновацій, посередники між розробниками та кінцевими покупцями інноваційного продукту та консультанти. До покупців інновацій відносяться: великі і середні фірми будь-якої форми власності. Вони повністю фінансують створення і просування інновацій з метою їх подальшого випуску або впровадження у власне виробництво; великі і середні фірми будь-якої форми власності, бажаючі і здатні купити готовий інноваційний продукт.
До складу посередників між розробниками та кінцевими покупцями
інноваційного пналежатьродукту: фірми і компанії, які виступають у ролі інвесторів і мають спільне з розробниками право на інноваційний продукт; венчурні фонди та «бізнес - ангели», які надають значну фінансову допомогу розробникам інновацій в обмін на повернення вкладень з урахуванням певного відсотка або частки в капіталі або здійснюють передачу прав на створену інновацію. І нарешті, консультантами виступають: державні фонди і програми ― використовуються у всіх розвинених країнах світу і призначені для забезпечення розробників інновацій фінансовими, інформаційними та іншими ресурсами, а також надання допомоги при комерціалізації розробок; недержавні фонди, гранти і програми – надають такий же спектр послуг, що й державні; центри трансферту і комерціалізації інновацій, консалтингові компанії,
інноваційні центри і бізнес-інкубатори, що надають різноманітні брокерські, консультаційні чи юридичні послуги, включаючи захист і просування на ринок інтелектуальної власності розробників.
Таким чином, будучи найважливішим елементом інноваційного процесу, комерціалізація служить однією з основних умов успішного впровадження результатів інноваційної діяльності в будь-якій країні та виступає чинником розвитку організаційно-правових форм відповідних відносин.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал