Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка27/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30
СЕКЦІЯ 6: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА
Поняття та система договірних правовідносин у спадковому праві
України
Курінський О.Г., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Матвєєв П.С.

З прийняттям 16 січня 2003 року Цивільного кодексу України (далі –
ЦК України) суттєвих змін зазнала більшість інститутів цивільного права
України. В цьому контексті не стали виключенням і окремі інститути спадкового права України. Аналіз відповідних правових норм свідчить, зокрема, про застосування законодавцем в окремих випадках диспозитивного метода правового регулювання, який є нетиповим для спадкового права. Вперше суб’єктам спадкових правовідносин надано право встановлювати, змінювати або припиняти взаємні права та обов’язки на власний розсуд шляхом укладення правочинів (договорів).
Такі відносини, на нашу думку, слід найменувати договірними правовідносинами у спадковому праві.
У зв’язку з цим постає необхідність визначення поняття договірних правовідносин у спадковому праві України та з’ясування їх системи. Це в свою чергу надасть можливість дослідити окремі види договірних правовідносин між різними суб’єктами спадкового права, як частини
єдиної системи.
Виходячи з аналізу визначення поняття правовідносини та цивільні правовідносини, враховуючи правила формальної логіки щодо визначення поняття через род та видову відмінність, а також – специфічні ознаки договірних правовідносин у спадковому праві можна дати наступне визначення поняття. Договірні правовідносини у спадковому праві це вольові суспільні відносини, що виникають, припиняються та змінюються на підставі договору, можливість укладення якого передбачено нормами цивільного права, який породжує взаємні права та обов’язки сторін та спрямований на врегулювання відносин, пов’язаних із спадковими правами та обов’язками або майновими правами на спадкове майно.
В залежності від суб’єктного складу договірні правовідносини у спадковому праві можна умовно класифікувати на три групи:
1) Договірні правовідносини між спадкоємцями, які виражаються у формі договору про зміну черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування (ч. 1 ст. 1259 ЦК України), договору про зміну розміру частки у спадщині (ч. 1 та 2 ст.1267 ЦК України), договорів про поділ (ч. 2 ст. 1278 ЦК України) та виділ спадкового майна та договору про перерозподіл спадщини (ст. 1300 ЦК України);
2) Договірні правовідносини між спадкоємцями та кредиторами спадкодавця (ч. 2 ст. 1282 ЦК України);
3) Договірні правовідносини між спадкоємцями та виконавцем заповіту (ст. 1287 та ч. 1291 ЦК України);
4) Договірні правовідносини між спадкоємцями та з особою, яка здійснює управління спадщиною (ст. 1285 ЦК України).

241
Судова медіація: добровільна чи обов'язкова?
Огренчук Г.О., аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП
НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор Гопанчук В.С.

Судова медіація сьогодні є невід'ємною складовою процедури вирішення цивільно-правових спорів у багатьох країнах світу. Ії виникнення відноситься до 90-х років минулого століття, коли англійські суди та суди деяких штатів США почали офіційно спочатку рекомендувати сторонам, а потім вимагати використовувати медіацію до початку розгляду справи по суті. Сьогодні в американських судах питання вже полягає не в тому, застосовувати АВС при вирішенні спору чи ні, а в тому, які способи АВС є найбільш придатними для примирення сторін, виходячи з суті справи [5, с. 124].
Щодо Європи, то можливість спроби врегулювання цивільно-правових спорів за допомогою медіації передбачається процесуальним законодавством багатьох європейських країн, зокрема, Бельгії,
Великобританії, Греції, Італії, Іспанії, Нідерландах, Німеччини, Польщі,
Франції тощо. В Україні питання законодавчого регулювання медіації знаходиться сьогодні на стадії вивчення, а отже врахування зарубіжного досвіду при розробці відповідного законодавства є необхідним.
Судова медіація може бути добровільною («суд рекомендує») і обов’язковою («суд направляє»). Якщо процедура медіації в цілому оцінюється у всьому світі позитивно, то питання впровадження її як обов’язкової досудової процедури є досить спірним. У якості головного аргументу проти обов’язковості процедури медіації висувається такий, що це суперечить одному з основних принципів медіації – принципу добровільності. Отже, з одного боку, обов’язкова медіація дає можливість
істотно розвантажити судову систему від так званих «безспірних справ», а також надати суду додаткові можливості для примирення сторін, коли, на його думку, це є доцільним та необхідним (зокрема, при вирішенні деяких сімейних спорів), але з іншого боку подібний підхід не завжди є виправданим. Так, С.І. Калашнікова зазначає: «Уявляється, що, незважаючи на позитивний досвід зарубіжних країн, обов’язковість медіації суперечить природі даної процедури. Безумовно, обов’язкове направлення на медіацію може сприяти зниженню надмірного навантаження на юрисдикційну систему, перш за все, на суди. Проте розвиток примирливих процедур у якості офіційно визнаного механізму врегулювання спорів повинен слугувати не стільки інтересам держави, скільки відповідати потребам учасників спірних відносин. У цьому сенсі навряд чи варто примушувати сторони до примирення, якщо в них немає ані підстав, ані бажання продовжувати співробітництво» [4, с. 66-67].
Дотримується подібної позиції і суддя Верховного суду Великобританії у відставці Г.Брук, який, наголошуючи на добровільності процесу медіації, зазначає: «набагато краще було б просувати медіацію, переконуючи людей в її перевагах, ніж нав’язуючи цей метод» [2, с. 46]. Німецькі дослідники також відмічають, що саме обов’язковий характер медіації значною мірою обумовлює скептичне ставлення німців до цієї процедури. Більш того, розповсюджена думка, що медіація є менш цінною порівняно з судовим

242 розглядом, оскільки обов’язковій медіації підлягають «найменш цінні» справи [6; 3].
Зрештою, підтверджує більшу ефективність саме добровільної медіації
і практика. Так, наприклад, за даними Міністерства юстиції Канади у
2008-2009 році примирення по справах з обов’язковою медіацією досягалося у 40% випадків (без врахування даних по Торонто). Більш успішною була необов'язкова медіація, при застосуванні якої повна або часткова мирова угода укладалася у 81% випадків (2008/2009 рік) [2, с.
46]. Слід враховувати, що тут йдеться про країну, де медіація застосовується вже тривалий період і, відповідно, існує достатній рівень обізнаності населення стосовно цієї процедури. Отже, щодо України, де процес запровадження медіації знаходиться на початковій стадії, існують дуже великі ризики неприйняття суспільством, і, відповідно, низької ефективності, запровадження обов’язкової судової медіації. Водночас добровільна судова медіація дасть можливості не лише використати всі переваги медіації як способу АВС, а й, на відміну від позасудової медіації дає можливість скористатися певними гарантіями, що надаються цивільним процесуальним правом.
Список використаних джерел:
1. Борисова Е. А. Российская процедура медиации: концепция развития /
Е.А.Борисова // Вестник Московского университета. Серия 11, Право. – 2011. – № 5. – С.
18-30 2. Брук Г. Навязывать медиацию не стоит / Г. Брук // Медиация и право. – 2009. – № 4. – С. 46-49.
3. Готвальд П. Гражданский процесс в Германии после реформы 2001 г. / П.
Готвальд // Российский ежегодник гражданскою и арбитражного процесса. 2005. СПб.,
2006. №4.
4. Калашникова С. И. Медиация в сфере гражданской юрисдикции : дис. на сосикание ученой степени кандидата юридических наук : спец. 12.00.15 «Гражданский процесс, арбитражный процесс» / Светлана Игоревна Калашникова. – Екатеринбург. –
2010. – 258 с.
5. Кузбагаров А. Н. Примирение сторон по конфликтам частноправового характера: диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук : 12.00.15
«гражданский процесс; арбитражный процесс» / Асхат Назаргалиевич Кузбагаров.
Санкт-Петербург, 2006. 359 c.
6. Риссе И. Будущее медиации – шансы американской модели медиации в Германии
// Медиация в нотариальной практике (Альтернативные способы разрешения конфликтов) / Отв. ред. К. Грефин фон Шлиффен, Б. Веслищ. М., 2005. – С. 107-109
Приватність та її види
Клімовський С.С., здобувач Науково-дослідного інституту приватного права та підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака Національної академії правових наук України
Науковий керівник: кандидат юридичних Первомайський О.О.

Приватність (від латинського: «privatus» – відокремлена від решти, позбавлена чогось, особливо участі в управлінні, від «Privo» – позбавити)
– це здатність людини або групи людей усамітнитися або обмежити
інформацію про себе, тим самим подаючи її вибірково.
Основи сучасної концепції приватності заклали у 1890 році бостонські адвокати С. Уоррен і Л. Брандейз, які опублікували статтю «Право на приватність» («The Right to Privacy») де обґрунтовувалася думка про те,

243 що в рішеннях судів по справах про дифамацію, порушення умов договорів та ін. вже фактично визнається існування права на приватність.
Вони писали: «Напруженість і складність життя, які притаманні цивілізації, що розвивається, приводять до виникнення потреби людини мати схованку від зовнішнього світу, тому самота і приватність набувають для людини все більшого значення; однак сучасне підприємництво і технічні нововведення, втручаючись в приватне життя особи, заподіюють
їй значного болю і страждань, що є більш серйозними, ніж ті, котрі можуть бути заподіяні простим фізичним насильством» [3]. Автори зробили першу спробу дати визначення права на приватність. На їхню думку, це право «бути залишеним на самоті» («let to be alone»), що несе в собі ідею захисту результатів інтелектуальної й емоційної активності особистості в суспільстві.
Після виходу у світ роботи Уоррена і Брандейса, близько десяти років положення щодо приватності не застосовувалось на практиці, тільки у
1902 року в штаті Нью-Йорк було прийнято закон «Про право на приватність», а суди почали захищати право на приватність, спираючись на положення Конституції США. Пізніше, у 1930 році делікт «втручання в приватність» був включений у «Звід прецедентного права», який є неофіційною кодифікацією прецедентного права США, а в другій редакції
«Зводу прецедентного права» 1965 р. його зміст було розширено [1, С. 55-
56]. Відповідно, практика судів значно розширила концепцію приватності.
Намагаючись систематизувати і більш чітко описати та визначити нове право на приватність, шляхом аналізу прецедентного права, Вільям
Проссер у 1960 році писав, що з’явилися чотири різних напрямки у захисті приватного життя, а саме: 1) посягання на самоту людину або її самотність, вторгнення в її особисте життя; 2) публічне розкриття фактів про приватне життя особистості; 3) публічне висвітлення особистості в негативному світлі; 4) незаконне набуття подоби іншого для отримання власної вигоди [4].
Разом з тим, право на приватність на сьогодні розуміється у декількох контекстах, а саме: 1) фізична; 2) інформаційна; 3) організаційна; 4) духовна і інтелектуальна приватність.
Водночас, існують підходи, котрі виокремлюють більшу кількість видів приватності, наприклад, Роджер Кларк визначає п’ять видів приватності: 1) приватність особи (фізична приватність); 2) приватність особистої поведінки; 3) приватність особистого спілкування; 4) приватність особистих даних; 5) приватність особистого досвіду [5]. Тоді як Міхаель Фрідевальд визначає сім типів приватності: 1) приватність особи (фізична приватність, що включає приватність інформації про генетичний код та біометричні дані); 2) приватність поведінки та активності; 3) приватність комунікації; 4) приватність даних та зображень;
5) приватність думок та переживань; 6) просторова приватність та приватність місцезнаходження; 7) приватність асоціювання (право особи бути членом соціальних об’єднань без можливості бути виявленим), що включає групову приватність [6]. Можна наводити і інші типологізації приватності, однак, на нашу думку наведені першими чотири типи є родовими, та за змістом охоплюють усі можливі типи приватності.
Сучасні тенденції наближення законодавства України до правових систем країн Європейського Союзу та глобалізаційні процеси загалом,

244 актуалізують проблематику дослідження приватності у контексті аналізу системи норм, що забезпечують захист особистого життя за Українським законодавством. В той же час, не дивлячись на поширеність та офіційне визнання концепції приватності у західних країнах, в Україні її положення тільки обговорюються на доктринальному рівні. Так, Р. О. Стефанчук, пропонує ввести єдине право фізичної особи на приватність у цивільне законодавство, включивши до нього низку особистих немайнових прав [2, С. 479].
Список використаних джерел:
1.
Палиюк В.П. Моральный (неимущественный) вред. – К.: Право, 1999. – 232 с.
2.
Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту):Моног. – К.:КНТ,2008.–626 с.
3.
Samuel Warren and Louis D.Brandeis. The Right to Privacy. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.law.louisville.edu /library/ collections/ brandeis/node/225.
4.
William W.Prosser. Privacy. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.californialawreview.org/assets/pdfs/misc/prosser_privacy.pdf.
5.
Roger Clark. Intoduction to Dataveillance and Information Privacy, and Definition of
Terms.

[Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.rogerclarke.com/DV/Intro.html.
Розвиток законодавства про страхування цивільної відповідальності
власників наземних транспортних засобів в Україні
Зубкова Л.А., ад’юнкт кафедри цивільного права та процесу НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Пилипенко С.А.
Шлях розвитку та становлення законодавства про страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів в Україні був тернистим. Вперше інститут страхування цивільної відповідальності власників ТЗ було введено в СРСР, в тому числі в УРСР, у 1929 році.
У 1980-х роках страхування цивільної відповідальності власників ТЗ поширювалось тільки на іноземців, котрі проживали в СРСР, та радянських громадян, котрі на своїх автомобілях здійснювали подорожі за кордон, та здійснювалось Інгострахом. Водночас необхідно зазначити, що даний вид страхування в своїй теоретично-науковій інтерпретації та практичній втіленості фактично був відсутній на теренах України за часів
існування СРСР.
Нормативно-правовим актом, який започаткував новий, якісно інший етап розвитку ОСЦПВВНТЗ був декрет Кабінету Міністрів України № 47-
93 від 10 травня 1993 року «Про страхування». У ньому, вперше страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів
(потрібно зазначити, що лише добровільне) зазначається, як окремий самостійний вид страхування. Указ Президента України № 7/94 від 15 січня 1994 року «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів» та постанова Кабінету
Міністрів України № 372 від 7 червня 1994 року про затвердження
«Положення про порядок і умови обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів» встановлюють механізм дії даного виду страхування на ринку страхових послуг України.
Постанова Кабінету Міністрів України № 372 від 7 червня 1994 року передбачала створення МТСБ – об’єднання страховиків, котрі здійснюють обов’язкове страхування відповідальності власників ТЗ. Об’єктом

245 страхування визначалась цивільна відповідальність власників ТЗ за шкоду, заподіяну потерпілим в наслідок ДТП.
На сьогодні страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів є одним з найбільш масових видів страхування, який у більшості країн світу є за формою обов’язковим видом страхування.
Здійснення такого страхування в обов’язковій формі зумовлюється кількома обставинами. А саме:
По-перше, транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки.
Норми цивільного законодавства більшості країн світу визначають саме власника транспортного засобу відповідальним за завдану шкоду здоров’ю або майну інших осіб (третіх осіб), крім випадків, коли дорожньо- транспортна пригода була внаслідок дії непереборної сили. Тобто цивільна відповідальність водія транспортного засобу перед третіми особами настає майже завжди у випадках спричинення дорожньо-транспортної пригоди.
По-друге, шкода, яка можу бути завдана транспортним засобом, як джерелом підвищеної небезпеки може бути значною, тому відшкодування цієї шкоди особою-власником ТЗ може бути неможливою, навіть законодавчо закріплена цивільна відповідальність власника транспортного засобу не забезпечує своєчасного та повного відшкодування шкоди потерпілому, насамперед через відсутність достатніх коштів у власника
(водія) транспортного засобу. Водночас, страхові компанії мають можливість відшкодувати завдану шкоду та мінімізувати негативні наслідки дорожньо-транспортної пригоди. У цьому розумінні саме механізм обов’язкового страхування цивільної відповідальності автовласників дозволяє створити надійну систему соціального захисту як третіх осіб – потерпілих, так і власників транспортних засобів.
Однак, не дивлячись на суспільну значущість та необхідність інституту страхування відповідальності власників ТЗ, постанова Верховної Ради
України від 28 грудня 1994 року № 333/94-ВР «Про страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів», передбачивши зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України № 372 на невизначений строк, у певній мірі нівелювала попередні законодавчі надбання.
Новим історично-нормотворчим витком став прийнятий 7 березня 1996 року Закон України «Про страхування». На меті, даного законодавчого акту було врегулювання ринку страхових послуг. Побудова ринкової моделі економіки, відновлення приватних засад у господарюванні і формування приватного підприємництва зумовили гостру необхідність законодавчої уваги до інституту страхування: від руйнівної дії нещасних випадків, матеріальних збитків при використанні джерел підвищеної небезпеки до несприятливих змін ринкової кон’юнктури тощо.
Прийняття закону про ОСЦПВВНТЗ стало результатом, не тільки активного законотворчого процесу Верховної Ради України, а й
імплементацією важливих міжнародних принципів та механізмів до національного законодавства. Однак, за період дії Закону про
ОСЦПВВНТЗ, стало очевидно, що система цього виду страхування є недосконалою, практичне його застосування виявило певну кількість неузгодженостей та не досить чітко визначених норм, що викликає численні суперечності у відносинах страховиків та потерпілих, і в підсумку шкодить споживачу. Незважаючи на численні зміни до Закону про ОСЦПВВНТЗ (10 разів), певні дискусійні аспекти існують сьогодні.

246
Актуальні засоби альтернативного врегулювання міжнародно-
приватних спорів

Приходько А.В., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін ННІПП НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Матвєєв П.С.

На сьогодні існує нагальна потреба у вивченні міжнародного досвіду в питаннях пов’язаних із вибором найбільш дієвих і опробованих альтернативних засобів врегулювання спорів для подальшого удосконалення норм національного законодавства, приведення його у відповідність із нормами ЄС та розробки механізмів практичного застосування в сфері регулювання і проведення процедури примирення у конфліктних ситуаціях між суб’єктами приватно-правових відносин як у сфері міжнародного приватного права, так і у сфері цивільних відносин.
Головним завданням удосконалення ефективності законодавства є впровадженням дієвих важелів швидкого та справедливого вирішення суперечок та захисту інтересів учасників суспільних відносин.
Активний розвиток засобів альтернативного врегулювання міжнародних спорів в Україні таких як медіація, переговори та міжнародний комерційний арбітраж не можливий без ґрунтовного наукового дослідження існуючого міжнародного досвіду в цій сфері.
Поширення цих засобів дозволить вивести проблему вирішення міжнародних приватних спорів на якісно новий рівень, пришвидшити їх розв’язання, зменшити навантаження державної судової системи, сприятиме надходженню додаткових інвестицій і підвищенню комерційної зацікавленості суб’єктів господарювання.
На сьогоднішній день міжнародна практика вирішення спорів за участю суб’єктів приватно-правових відносин слугується двома шляхами розв’язання спорів: традиційним (звернення до державних юрисдикційних органів – судів), та нетрадиційним - альтернативним (вирішення спорів з позиції інтересів шляхом пошуків компромісних рішень та досягнення згоди між конфліктуючими сторонами завдяки зусиллям третьої, незалежної сторони)
Притика Ю.Д. надає наступне визначення Альтернативному врегулюванню спорів (АВС) – це група процесів, за допомогою яких вирішуються спори і конфлікти без звернення до формальноі системи судочинства. Альтернативні способи вирішення спорів уявляють собою сукупність різноманітних процедур, які спрямовані на подолання юридичного конфлікту, здійснюються, як правило, недержавним органом чи приватною особою виходячи з принципів добровільності, нейтральності, конфіденційності, диспозитивності, рівноправності. [3].
Повністю підтримуючи запропоноване визначення, з нашої точки зору, доцільним було б враховувати і основоположний принцип неупередженості, оскільки нейтральність як принцип не може розглядатись як тотожнє поняття.
До загальновизнаних міжнародних засобів альтернативного врегулювання спорів, відносяться:
1. Міжнародний комерційни арбітраж (arbitration) – будь-який арбітраж
(третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною

247 установою (ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж) [2]. Слід зазначити, що таке визначення арбітражу співпадає з визначенням наданим у Типовому Законі ЮНСІТРАЛ щодо міжнародного торгівельного арбітражу від 21.06.1985 [4].
2. Посередництво або медіація (mediation) - структуровании процес, незалежно від иого назви або посилання на нього, за допомогою якого дві або більше сторін спору намагаються самостіино, на добровільніи основі, досягти згоди для вирішення спору за підтримки медіатора (ст. 3
Директиви 2008/52/ЄC Європеиського парламенту та Ради Про деякі аспекти медіаціі у цивільних та господарських правовідносинах) [1]
3. Переговори - спосіб вирішення наявного правового спору сторонами самостійно без участі будь-якиї стретіх осіб.
Переваги та недоліки АВС:
1)
Засоби альтернативного врегулювання спорів надають можливість використання різних методів, які найкраще враховуватимуть
інтереси сторін та їх вимоги в залежності і з урахуванням сутністі спору;
2)
Засоби АВС базуються на договірній основі, що зумовлює добровільність їх застосування та мирний шлях врегулювання; можливість сторін самостійно та повноцінно контролювати процес; можливість застосування комбінації наведених засобів або їх послідовне використання;
3)
Аналіз застосування АВС на практиці вказує на недоліки: високии ступінь залежності ефективності від співпраці сторін спору; відсутність легальноі і явноі підтримки з боку законодавця; складність застосування процедури при наявності багатьох сторін спору; велика ризиковість при виборі посередника.
Список використаних джерел:
1)
ДИРЕКТИВА 2008/52/ЄC ЄВРОПЕИСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ТА РАДИ від 21 травня 2008 р. Про деякі аспекти медіаціі у цивільних та господарських правовідносинах
// Офіціинии вісник Європеиського Союзу 2008. - L136/3.
2)
Закон України Про міжнароднии комерціинии арбітраж : Закон Украіни від
24.02.1994 р. // Відомості Верховноі Ради Украіни. – 1994. – No 25. - стаття 198.
3)
Притика Ю. Д. Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третейському суді : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.03 « цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Притика Ю.Д. - Київ. - 2006.
4)
Типовий закон ЮНСІТРАЛ щодо міжнародного торгівельного арбітражу ООН;
Типовий закон, Міжнародний документ від 21.06.1985. [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/card/995_879


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал