Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка26/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30
Квотування за угодою України та Євросоюзу про асоціацію в ЄС

Юсіфлі А.Т.о, студент ННІППНАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Нескороджена Л.Л.
Угода про асоціацію між Україною та ЄС дає змогу перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної
інтеграції, яка однозначно дасть переваги в якості вітчизняних товарів та стане рушійною силою та поштовхом для виводу більш якісних українських товарів на ринки інших, крім Європейських, країн де однозначно зможуть конкурувати на більш вигідних цінових умовах, що й дасть довготривалу, всіма очікувану економічну стабільність.
Одною з найважливіших складових частин угоди про асоціацію з ЄС є
Угода про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС[1].
Після того як Україна і ЄС підписали угоду про асоціацію, протягом
10 років Україна поступово скасовуватиме ввізні мита на європейські

231 товари до домовленої ставки. У той же час ЄС зобов’язується знизити митні ставки або ж узагалі скасувати ввізні мита для українських товарів із першого дня дії Угоди, до чого й прагнула Україна з перших днів своєї незалежності бо саме це допоможе вийти конкурентоспроможним товарам
України на більші простори Європейських ринків .
Основні переговори по квотах завершилися у 2011 році. В деяких галузях, зокрема у виробництві м’яса птиці, з того часу відбулося значне нарощування потужностей (в першу чергу завдяки дозволу на експорт до
ЄС, отриманому в січні 2013 року), але загалом кількість товару, який
Україна може ввозити до ЄС, не сплачуючи мито, визначалася, враховуючи тогочасні можливості: кількість виробленої продукції, кількість спожитої на внутрішньому ринку та загальний експорт[2].
Ставки ввізного мита ЄС варіюються залежно від того, наскільки насичений внутрішній ринок країн ЄС – чим вища пропозиція від внутрішніх виробників, тим митна ставка на імпорт вища, і навпаки – чим більший дефіцит товарів на ринку, тим нижчі ввізні ставки для третіх країн.
Одна з найбільших статей українського експорту – зернові. Україна входить у трійку світових лідерів за цим показником. Лише м’якої пшениці у 2010 Україна експортувала понад 6 млн. тонн, з них до ЄС – 1,3 млн. тонн. І щороку ці цифри зростають[1].
Виділена для України квота – менша, ніж обсяги експорту. Але яка б не була ця цифра, митна ставка на імпорт пшениці висока – від 97 до 186
євро/тонна, і, навіть маючи цю мільйонну квоту, Україна додатково зароблятиме до 186 млн. євро щороку. Крім того, ПВЗВТ дасть Україні переваги перед Росією, яка є нашим прямим конкурентом на
європейському ринку зерна[1].
Базуючись на фактично застосовуваних ЄС у попередні роки ставках мита (applied rates) на українську продукцію, Україна зможе економити щонайменше 383 млн. євро на експорті с/г товарів та харчів до ЄС. У той же час, зростання виробничих потужностей, зумовлене лібералізацією торгівлі, яке має відбутися після підписання Угоди, дозволить заробляти значно більше, адже все більше видів товарів з часом отримуватимуть доступ на ринки країн-членів ЄС.
На усунення нетарифних бар’єрів у торгівлі з ЄС спрямована значна частина розділів Угоди. До того ж досвід інших країн, які вже створили зону вільної торгівлі із ЄС, доводить, що скасування нетарифних обмежень дає навіть більше для розвитку торгівлі, ніж скасування мит.
Хоча це й важче виразити в грошовому еквіваленті.
Отже, з вище сказаного можна дійти до висновку що протягом 10 років після підписання Угоди Україна має максимально наблизити свої виробничі стандарти до ЄС, підняти якість товарів як в середині країни так й для імпортованих товарів, що зможе зайняти своє достойне місце на прилавках європейських ринків, замінити застарілі засоби виробництва на більш сучасні, покращувати умови праці для працівників й виробляти більше продуктів для експорту в результаті чого економічні показники будуть невпинно зростати.
Список використаних джерел:
1.Угода про асоціацію між Україною і ЄС. Експорт товарів сільського господарства.
Інфографіка -http: //www. pravda.com.ua/articles /2013 /10 /22/ 7000456/?attempt=1

232 2.
Скасування мит, зборів та
інших платежів- http://www.ier.com.ua/ua/Ukraine_EU_project/materials/AA_title_4/national_treatment/duties
_elimination/
3. Квота у подарунок. Україна має шанс вдвічі збільшити експорт в ЄС- http://www.eurointegration.com.ua/articles/2014/06/19/7023530/
Правові основи благодійної діяльності суб’єктів господарювання
Горбань О.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: старший викладач кафедри господарсько-правових дисциплін ННІПП НАВС Пономарьова Т.С.

Формування громадянського суспільства в Україні супроводжується підвищенням суспільної активності. Держава, намагаючись розв'язувати соціальні проблеми, нині постала перед необхідністю залучення до цього процесу недержавних організацій, зокрема благодійних.
Благодійну діяльність досліджували такі науковці, як О. Алексєєва, Б.
Бромлей, М. Колісник, Т. Літвінова, Д. Страховський, Ф. Ступак, Г.
Ульгорн, В. Чепурнов та інші. Втім, ця тема настільки актуальна, що спонукає до подальшого її вивчення.
Учений-історик Ф. Ступак вважає, що благодійна діяльність є, з одного боку, формою суспільних відносин у межах громадянського суспільства, а з другого – соціокультурним феноменом свого часу.
Поняття «благодійність» увійшло в суспільну свідомість як гуманістичний поклик людини надавати допомогу нужденним незалежно від національної, расової, соціальної, релігійної належності [1, c. 176].
Отже, благодійність можна трактувати як некомерційну неприбуткову діяльність організацій та фізичних осіб, спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У ширшому розумінні благодійність визначається як «інвестування соціальної сфери» [2, c. 89].
Історично склалися три види благодійності: особиста, громадська та державна. Першу здійснюють фізичні особи. Друга є формою організованої благодійності та формою громадської опіки, тобто благодійної діяльності окремих громад. Третя – благодійна діяльність держави.
Аналіз норм Закону «Про благодійну діяльність та благодійні організації» (далі – Закон) дає можливість дійти висновку, що благодійництву притаманні такі ознаки: безкорисливість, добровільність, усвідомленість та цільовий характер [4]. Згідно з цим законом, благодійництво – добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у наданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги.
У статті 3 Закону «Про Товариство Червоного Хреста України» благодійна діяльність ототожнюється із благодійництвом і визначається як діяльність, пов’язана з наданням допомоги та підтримки тим, хто її потребує, ґрунтуючись на загальнолюдських принципах гуманності й взаємодопомоги, що здійснюється виключно безоплатно, тобто без мети одержання прибутку чи іншої винагороди (ст. 9) [3].
Згідно п. 2ст. 3 Закону сферами благодійної діяльності є: освіта; охорона здоров’я; екологія, охорона довкілля та захист тварин;

233 запобігання природним і техногенним катастрофам та ліквідація їх наслідків, допомога постраждалим внаслідок катастроф, збройних конфліктів і нещасних випадків, а також біженцям та особам, які перебувають у складних життєвих обставинах; опіка і піклування, законне представництво та правова допомога; соціальний захист, соціальне забезпечення, соціальні послуги і подолання бідності; культура та мистецтво, охорона культурної спадщини; розвиток міжнародної співпраці
України; наука і наукові дослідження; спорт і фізична культура;сприяння обороноздатності та мобілізаційній готовності країни, захисту населення у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного стану.
Нормативне регулювання (Податковий кодекс України, Закон України
«Про благодійну діяльність та благодійні організації») впливає на суспільні відносини через посередництво індивідуального, яке, в свою чергу, без нормативного не може існувати.
Щодо оподаткування благодійної діяльності, то Податковий кодекс
України дозволяє благодійникам надавати звільнену від оподаткування грошову допомогу будь-яким отримувачам на суму до 6 мінімальних зарплат протягом року. Це близько однієї тисячі доларів. Окрім того, від оподаткування звільнена цільова допомога прийомним сім'ям і дитячим будинкам сімейного типу на суму до 300 тисяч гривень на рік.
З іншого боку, не можна вважати позитивним зниження
«максимального порогу» оподаткування з 5 до 4% річного прибутку. За цим показником Україна посідає передостаннє місце в Європі. У східноєвропейських країнах від податку звільняються витрати на благодійні пожертви в середньому розмірі 10—20% річного прибутку.
Директор дослідницької організації Donors Trust (США) Вітні Бол каже, що основний мотив інтересу до благодійної діяльності в США – можливість зменшити податки на суму пожертвувань [4, c. 17].
Відповідно до п.п. 166.3.2 п. 166.3 ст. 166 Податкового кодексу
України платник податку має право додати до податкової знижки суму коштів або вартість майна, які було передано платником податку у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим організаціям, зареєстрованим в Україні та внесеним до Реєстру неприбуткових організацій та установ, у розмірі, що не перевищує 4% суми його загального оподатковуваного доходу за звітний рік.
Як свідчить практика, в разі надання некомерційним організаціям будь-яких пільг їхнім «дахом» починають користуватися різні комерційні структури, інтереси яких надто далекі від ідеалів доброчинності та соціального служіння.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що благодійна діяльність, здійснювана благодійними організаціями, має відповідати вимогам законодавства і задовольняти публічний інтерес.
Список використаних джерел:
1.
Ступак Ф. Я. Благодійні товариства Києва (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.):
Монографія / Ф. Я. Ступак. – К., 1998. – 208 с.
2.
Буздуган Я. М. Роль благодійних організацій у вирішенні соціальних проблем суспільства // Наукові записки. – ТДПУ. Серія: Економіка. – 2002. – № 12.
3.
Закон України «Про Товариство Червоного Хреста України» від 28 листопада
2002 року, № 330-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 5.
4.
Городня О. Новий податковий кодекс усміхнувся благодійникам // Соціальна політика. – 2010. – № 7—8. – С. 17.

234
Перспективи іноземної інвестиційної діяльності в Україні

Воробей В.М., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Нескороджена Л.Л.
Для зростання рівня української економіки, і, зокрема, для забезпечення належного розвитку підприємництва в Україні необхідні
іноземні інвестиції. Дефіцит належного іноземного інвестування особливо гостро відчувається сьогодні в кризових умовах що спричинені воєнними діями на території нашої держави. Воєнізовані конфлікти з сусідньою країною демотивують іноземні інвестиційні компанії (нерезидентів) щодо
їх подальшої фінансової активності в Україні[1].
Для розуміння та належної оцінки перспектив іноземного інвестування слід визначити основні ризики, що можуть очікувати інвесторів і пов’язані з наступними ймовірними подіями (ступінь їх імовірності поки не оцінюється), до яких слід віднести: дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні та пов’язані з цим масові громадські заворушення в певних регіонах країни; перегляд права власності на підприємства та
інших активів, що пов’язано з перерозподілом влади; нестабільність національної економіки (девальвація гривні, зростання рівня інфляції, зниження рівня платоспроможності громадян).
Наведені нами ризики є тими факторами, які можуть вплинути на зміну поведінки інвесторів, адже для них визначальним є рівень зростання доходів та баланс ризиків і прибутку. Одним з прикладів, є реакція софтверних компаній (виробників комп’ютерних програм) одними з яких являються компанії Luxoft і Epam. Обидві компанії мають масштабні центри розробки комп’ютерних програм як в Україні так і в Росії (їх штат становить 3,4 і 3 тис. осіб відповідно). За словами Ю. Антонюка, старшого директора Epam Systems Ukraine: «Незважаючи на складну політичну та економічну ситуацію в Україні, Epam має намір продовжувати й розбудовувати свій бізнес в існуючих українських локаціях… Нашою перевагою є розподілена структура компанії по різних країнах, що також знижує ризики ведення бізнесу в Україні в цей час, а також у випадку можливої військової ескалації». Так, згідно з позицією Ю. Антонюка, на сьогодні істотної зміни розмірів українського бізнесу компанії Epam не відбулося, хоча існуючі клієнти та потенційні замовники висловлюють свої занепокоєння з приводу нинішньої ситуації в Україні.
Р. Хміль, операційний директор Ciklum, підкреслює, що у його компанії обсяг виконуваних замовлень хоча і не змінився, але всі нові проекти були заморожені. При цьому він вважає, що ситуація вже прояснилася достатньо для того, щоб відновити співробітництво з
Україною. Позитивним є те, що він прогнозує, за підсумками цього року зростання обсягу виконання контрактів у цій компанії на 15–20 %[2].
Мінімалізації ризиків Українських софткомпаній з іноземними
інвестиціями сприяє розміщення офісів по території всієї держави, а у деяких випадках – і в різних містах світу та укладення довгострокових контрактів. Однак, затяжна та неоднозначна ситуація пов’язана з воєнними діями позбавляє можливості розробки та впровадження в життя нових проектів, які могли б зацікавити іноземних інвесторів.

235
Згідно статистичних даних за 2013 рік більшість приросту прямих
інвестицій в Україні належить роздрібні та гуртовій торгівлі і ремонту автотранспорту, що значною мірою можна обґрунтувати очікуванням підписання угоди про асоціацію (далі - Угоди) між Україною та
Європейським Союзом[3]. Сьогодні ми можемо прогнозувати, що й надалі залишатиметься високою мобільність сфери торгівлі й автосервісу, що в свою чергу пов’язано і з позитивними споживчими настроями населення нашої держави.
Вказане вище свідчить про можливість балансування надходжень і вилучень прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу) в 2014 році та загальний приріст надходжень ПІІ (акціонерного капіталу) в Україну, що може становити 1,0–1,5 млрд. дол. США. За умови загострення українсько-російських відносин приріст
інвестицій автоматично знижуватиметься, а у разі поліпшення цих відносин – зростати. У зв’язку з тимчасовою окупацією Кримського півострова, складно і фактично неможливо контролювати інвестиційну діяльність іноземців у цьому регіоні, що зумовлюється відсутністю податкових надходжень від кримських підприємств до державного бюджету України. Хоча в березні цього року Міністерство доходів і зборів (нині – Державна фіскальна служба) запровадило новий механізм, який дав змогу місцевим суб’єктам господарювання в Криму та Севастополі сплачувати податки відповідно до законодавства України, перереєструвавши свій бізнес на території будь- якої області України або в м. Києві[4]. Однак неоднозначність ситуації в
Криму може призвести до застосування санкцій до іноземних інвесторів і тим самим негативно вплинути на подальшу інвестиційну політику
іноземних компаній.
Список використаних джерел:
1. Вторгнення російських військ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.theinsider.ua/politics/vtorgnennya-rosiyskykh-viysk/
2. Перспективи іноземної інвестиційної діяльності в Україні у 2014 році
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rda.dp.ua/?p=7523 3.Новини Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrstat.org/uk
4.Українська влада має намір звільнити кримчан від оподаткування [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://dt.ua/ECONOM ICS/ukrayinska-vlada-maye-namir-zvilniti- krimchan-vid-opodatkuvannya-141197_.html.
Корпоративні права держаних службовців чи підприємництво
держаних службовців

Давидюк Х.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Нескороджена Л.Л.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Крім того, у цій статті зазначається наступне: «Підприємницька діяльність, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом»[1].
Зазначена норма Конституції України регулює важливе питання державного рівня, а саме право на займання підприємницькою діяльністю посадових і службових осіб органів державної влади. Стаття 42

236
Конституції України є відсилочною до Закону України «Про державну службу», а саме, відповідно до ст. 16 Закону України «Про державну службу» та ст. 7 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через представників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належить державі та представляє інтереси держави в раді товариства (наглядовій раді) або ревізійній комісії господарського товариства) через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність [2, 3].
Однак, багато державних службовців декларують свої доходи та відображають в деклараціях свої мільйонні статки. Так, С. Тигіпко задекларував за 2013 рік дохід в сумі 263 млн. 579 грн., з яких заробітна,
інші виплати і винагороди Тигіпка С. складають 235 332 грн., дивіденди і відсотки - 239 млн. 507 тис. 137 грн., а дивіденди членів родини всього 8 млн. 429 тис. 573грн., порівнюючи з головою родини.[4]. З цього випливає логічне запитання: яким чином державний службовець може отримати такі доходи? Відповідь криється, у так званих дивідендах, отриманих державними діячами від їх часток у складі підприємства, установи чи організації, адже відповідно до ч.2. ст.167 Господарського кодексу
України володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом.
То ж постає питання: чи доцільно у законодавстві правової держави норма про те, що службові і посадові особи органів державної влади і органів місцевого самоврядування мають право на свої частки у підприємствах та установах і отримувати від цього мільйонний прибуток, тим самим порушуючи Конституцію України. Адже, це ще одна проти правова норма, яка створена, існує і діє лише на користь тих же осіб, які створювали цю норму.
Таким чином, зважаючи на ситуацію, яка склалася в нашій державі і становлення її на шлях до правової держави, законодавство щодо регулювання корпоративних прав державних службовців слід негайно переглянути і змінити.
Список використаних джерел:
1.
Конституція України. – К.: Преса України, 1997.- 124 с.
2. Про державну службу: Закон України 16.12.1993 № 3723-XII// Верховна Рада .-
1993.- №52.- Ст.490.
3. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України від 07.04.2011 № 3206-
VI// Верховна Рада України. – 2011.- № 40.- Ст.404;
4. Декларация Тигипко: 263 млн. грн. доходов, 5 автомобилей и 3 га земли//ЦЕНЗОР.НЕТ.- 31.03.2014.//http://censor.net.ua/n278623.

237
Сімейний бізнес як альтернативна форма підприємницької діяльності
(або малого підприємництва)

Клочков Б.І., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Нескороджена Л.Л.
Питання сімейного бізнесу на сьогодні є надзвичайно актуальним, зважаючи на необхідність проведення реформування та адаптації українського законодавства до законодавства Європейського союзу, беручи до уваги курс України, що спрямований на євроінтеграцію, геополітичні зрушення в країні, складну соціальну та економічну ситуацію.
Світовий досвід свідчить: більшість підприємств, які є успішними на своєму ринку – сімейний підряд. Сімейний бізнес є універсальним і ефективним рішенням для подолання економічних проблем у країнах
Європейського Союзу та країнах, що розвиваються, оскільки розвиток ринкових відносин можна безпосередньо пов’язувати із ефективною діяльність малого підприємництва, зокрема сімейного підприємництва.
За даними соціологічних опитувань, близько 80% малих підприємств частково відповідає доктринальним ознакам сімейного бізнесу, але законодавчого закріплення така діяльність не зазнала. Відсутність належної правової бази спричиняє негативні наслідки як для підприємця, так і для держави[1]. Це проявляється у соціальній незахищеності суб’єктів сімейного підприємництва, несприятливих економічних наслідках для держави через використання тіньових схем у підприємницькій діяльності. Відсутність законодавчого визначення сімейного підприємництва призводить в першу чергу до складнощів у відмежуванні різних форм підприємництва, зокрема від фермерського господарства, що є єдиною законодавчо визначеною формою підприємництва, що передбачає участь у діяльності такого господарства саме осіб, які мають родинні зв’язки, але в той самий час є обмеженим у сфері безпосередньої господарської діяльності – вироблення товарної сільськогосподарської продукції, в другу чергу, забезпеченні саме сімейного бізнесу податковими та економічними преференціями, що кореспондується із італійським досвідом провадження такої діяльності.
З формально-юридичної точки зору сімейне підприємництво може бути створене в будь-якій організаційно-правовій формі, вибір якої залежить від мети, розміру підприємства та його безпосередньої статутної діяльності. Найголовнішим критерієм є необхідність залучення до підприємницької діяльності саме членів сім’ї та можливості успадковувати від покоління до покоління. Відтак, сімейний бізнес можна розглядати у вузькому та широкому значенні. У вузькому – підприємницька діяльність, яку здійснюють члени сім’ї та їхні найближчі родичі, здебільшого за кількістю працюючих – до 10 осіб. У широкому – підприємства, які успадковуються з покоління в покоління і передбачають залучення найманої праці.
Ідеальний сімейний бізнес дозволяє досягти бажаної мети зважаючи на чітку ієрархію, командну роботу, моральну стійкість, можливість спадкування бізнесу. Але наріжним каменем такої бізнес моделі є

238 об’єктивні причини, що можуть погіршити правове становище сімейного підприємництва – смерть, розлучення, каліцтво, конфлікт інтересів, спільне банкрутство.
Сімейним бізнес є інноваційним за своєю природою для українського суспільства і зважаючи на позитивний європейський досвід може стати дієвим антикризовим явищем у сфері господарювання та поштовхом для провадження спільної українсько-європейської господарської діяльності.
Список використаних джерел:
1.
Overview of Family Business Relevant Issues Country Fiche Italy / [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://ec.europa.eu/enterprise/policies/sme/files/craft/family_business/doc/familybusines_country_fiche_
italy_en.pdf
Захист прав суб’єктів господарювання - вимушених переселенців

Михальчук Д.С., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: старший викладач кафедри господарсько-правових дисциплін ННІПП НАВС Пономарьова Т.С.
Багато століть український народ боровся за право самому розпоряджатися рідною землею і своєю долею, за незалежну й самостійну
Україну, однак військові дії на території східних областей України на сьогоднішній день стали першопричиною багатьох ускладнень як у політичній, соціальній, економічній так і господарській сферах діяльності і державних органів і населення в цілому.
За даної ситуації існує багато проблем пов’язаних з господарською діяльністю не врегульованих вітчизняним законодавством, на сьогодні не
існує чіткого механізму вирішення вже існуючих прогалин та обставин, які в цілому не передбачені законодавчою базою, насамперед проблем пов’язаних з суб’єктами господарювання, що були вимушені переселитись з місць, де на даний момент відбуваються бойові дії.
На сьогоднішній день у всіх на слуху є поняття «біженець з Донецької та Луганською областей», однак якщо звернутись до вітчизняної законодавчої бази, слід наголосити, що поняття «біженець» дещо не відповідає даному поняттю, насамперед, слід звернутись до Закону
України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту» де у 1 статті визначається, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [3]. Таким чином слід зробити висновок, що біженець – це не зовсім той статус, який слід надавати особам, що переселились. Зовсім інша ситуація складається з переселенцями з Донецької а Луганської областей, що є суб’єктами

239 господарювання, тобто фізичними та юридичними особами, що є учасниками господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію
(сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законодавством [1]. Однак при нагальній потребі переселитись у суб’єкти господарської діяльності виникає ряд умов, за якими складно, а інколи і неможливо здійснювати свою господарську діяльність та виконувати свої зобов’язання, крім того, нести відповідальність за невиконання тих чи інших зобов’язань власним майном, яке у більшості випадків знищене у ході бойових дій.
Досить гостро для суб’єктів господарювання, що зазнали вимушеного переселення, стоїть проблема процесу оподаткування та всіх супроводжувальних елементів: сплата податків, подання звітності, проведення розрахунків та безпосередня співпраця із податковими органами, а також проблеми пов’язані з реєстрацією суб’єкта господарської діяльності. Стаття 5 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» визначає, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця [2].
Таким чином, можна зробити висновок, що суб’єкти господарювання
Донецької та Луганської області не тільки практично мають проблеми у здійсненні своєї господарської діяльності, а і мають ряд проблем пов’язаних саме з державними органами, та санкціями за несвоєчасне надання звітностей до державних органів та виконання своїх зобов’язань тощо. У свою чергу, ми вважаємо, що за нинішньою ситуацією слід удосконалити вітчизняне законодавство, стосовно суб’єктів господарювання, що зазнали вимушеного переселення з території
Луганської та Донецької областей, зокрема визначити спрощений порядок процесу співпраці з державними органами, врегулювати відносини таких суб*єктів з банками, спростити, або ж змінити порядок реєстрації, таким чином, що б зробити можливу господарську діяльність, тим самим зміцнити українську економіку та деталізувати законодавчі норми, що регулюють господарку діяльність здійснювану суб’єктами господарської діяльності, що зазнали вимушеного переселення.
Список використаних джерел:
1.
Господарський кодекс України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 вересня 2014 р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2014.-208 с. – (Кодекси
України)
2.
Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців:Закон
України вiд 15.05.2003р. № 755-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3.
Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захист: Закон
України від 08.07.2011 № 3671-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

240


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал