Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка25/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30
Правовий статус членів виробничого кооперативу

Корж Ю.А., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Борцевич П.С.
Актуальність вивчення правового статусу членів виробничого кооперативу представляється особливо важливою в умовах нестабільної економіки. Численні факти свідчать про те, що громадяни, що створюють кооперативи або вже їх створили, не володіють як правило, знаннями , необхідними для правильної, відповідно до законодавства, організації
їхньої роботи. Це призводить до різного роду порушення, у тому числі і до обмеження прав членів виробничого кооперативу.
Серед науковців немає єдності поглядів на характер та природу членських відносин. Так, деякі науковці ототожнюють членські правовідносини з трудовими, зазначаючи, що членські( трудові) відносини базуються на особистій трудовій участі у виробничій і соціальній діяльності кооперативного підприємства[1 с.35]
Варто погодитись з думкою Ю.О. Вовка, який провівши ґрунтовне дослідження трудових правовідносин в кооперативі, виділив підстави для розмежування членських та інших правовідносин, у тому числі і трудових.
Так, він зазначав, що членські відносини виникають безпосередньо з самого факту вступу до кооперативу. А от для того, щоб стати учасниками трудових, майнових та інших відносин (навіть перебуваючи у відносинах членства) «необхідна наявність додаткових юридичних фактів або умов, визначених законом або статутом кооперативу. Членські правовідносини породжують у колгоспника право претендувати на отримання роботи» [2, c. 15;]
З членських відносин виробничого кооперативу можна виділити їх основні права та обов’язки .
Отже, аналізуючи чинне законодавство України, можна виділити такі основні права членів виробничого кооперативу:
- Участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;
- користуватися послугами кооперативу;
- одержання кооперативних виплат та виплат на пай;

223
- одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку та строки, визначені його статутом;
- одержання достовірної та повної інформації про фінансово- господарську діяльність кооперативу;
Також по такій же аналогії, можна виділити такі групи обов’язків членів виробничих кооперативів:
- основні - дотримання статуту та виконання рішень органів управління кооперативу (ч.2 ст.99 ГК України, ст..12 Закону України
«Про кооперацію»); виконання своїх зобов’язань перед кооперативом, сплата визначених статутом кооперативу внесків ( ст.12 Закону України
«Про кооперацію»);
- що випливають із визначенням членства - обов’язок брати трудову участь у діяльності виробничого кооперативу;
- обов’язок формувати фонди кооперативу ( ст..98 ГК України, ст.27
Закону України «про кооперацію».
Отже, дослідивши положення закону, можна дійти до висновку, що він має низку прогалин та недоліків. Також не можна погодитись з його положеннями, про те що тільки перші з перерахованих обов’язків є основними. Вже те, що вони названі у законі, становить їх у ряд основних.
Як бачимо, у законодавстві не приділено достатньої уваги при визначенні обов’язків членів виробничих кооперативів. Це негативним образом впливає на економічний розвиток зазначених суб’єктів господарювання, адже, як справедливо зазначалось у літературі, обов’язки членів кооперативів направлені на забезпечення інтересів самих кооперативів.
Тому на мою думку потрібно, удосконалити законодавство України, а саме
Закон України «Про кооперацію» та достатньо окресли всі права та обов’язки членів виробничого кооперативу.
Список використаних джерел:
1.Запорожець
А.М
Аграрне право: учеб.
Пособие/А.М
Запорпожець.-
Х.:Консум,1997,-108 с.
2. Вовк Ю.А. Колхозное трудовое правоотношение. - М.: «Юридическая литература», 1972. - 248 с.
3. Господарський кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – №18, №19-20, №21-22. – Ст.144 4. Закон України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року N 1087-IV[ Електронний ресурс http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1087-15]
Історія становлення, розвиток та актуальні питання правового
регулювання некомерційних суб’єктів господарювання

Бегуш Н.В., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат економічних наук Загорняк Н.Б.

Некомерційні організації відіграють важливу роль у формуванні сучасного громадянського суспільства. Задоволення потреб суспільства, пов’язані із релігією, освітою, науковою діяльністю, мистецтвом, спокон віків зумовлює розвиток некомерційної господарської діяльності.
Некомерційне господарювання визначається як самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, та є спрямованою на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Все більш помітним стає внесок

224 некомерційних суб’єктів господарювання у вирішення загальнонаціональних та локальних завдань, пов’язаних з розвитком економіки та соціальним захистом населення. Їх діяльність забезпечує не лише функціонування великої кількості об’єднань громадян, але й виступає помітним елементом ринкової системи.
Історія розвитку правового статусу некомерційних суб’єктів господарювання поділяється на такі етапи: 1) Х–ХІІ ст. – прийняття християнства та виникнення й поширення перших некомерційних суб’єктів на українських землях; 2) XVI–XVII ст. – виникнення українських релігійно-національних організацій – церковних братств, початок біржової торгівлі (період найбільшої активності); 3) XVIII–XIX ст. виникнення меценатства; 4) початок XX ст.–період розвитку благодійної діяльності; 5) радянські часи України (30-90 рр. XX ст.)– публічно-правові засади некомерційної діяльності; 6) за доби незалежності
України–подальший розвиток та вдосконалення правових засад діяльності різноманітних суб’єктів господарювання [5, c. 168-172].
Некомерційні суб’єкти господарювання, на наше переконання, завжди виступали необхідним соціальним інститутом, сприяли ефективному розвитку економічних відносин, розповсюдженню впливу регіонів на світовий ринок, захисту торгово-промислових економічних інтересів, економічному розвитку держави, оздоровленню міжнародних торгівельних зв’язків.
У науковій літературі некомерційний суб’єкт господарювання визначений як «легітимний суб’єкт господарювання, що здійснює діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних і інших цілей (задоволення релігійних потреб, участь у політичному житті країни, формування органів влади, захист соціальних, економічних, релігійних, вікових, творчих, спортивних та інших прав і інтересів громадян), передбачених Конституцією України, законами і міжнародними договорами, для здійснення суспільно корисної діяльності у сфері добродійності, культури, науки, екології, мистецтва, охорони здоров’я, фізкультури і спорту тощо, якщо ця діяльність спрямована на досягнення суспільно корисного результату» [6, с. 185]:
Найбільш усталеними на практиці є такі організаційно-правові форми негосподарських організацій
– об'єднання громадян (добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав
і свобод). Об'єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз, тощо) визнається політичною партією або громадською організацією. Правовою основою господарської діяльності об'єднань громадян в Україні є Закон України «Про громадські об'єднання» [2, Cт.1]
– релігійна організація (утворюється з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діє відповідно до свого статуту (положення)). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади. Господарсько-правовий статус цих організацій закріплений у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [3, Ст. 7].

225
– благодійний чи інший некомерційний фонд, у тому числі громадська організація (організація, яка не має членства та створена з метою виробництва екологічної, оздоровчої, спортивної, культурної, освітньої й наукової діяльності, творчий союз, політична партія, науково-дослідна установа, вищий навчальний заклад III-IV рівнів акредитації, який внесений до Державного реєстру наукових установ, заповідники, музей- заповідник). Правовий статус благодійних фондів регламентується
Законом України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» [4, Ст.1].
– пенсійний фонд, кредитна спілка, об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, професійні спілки тощо.
Можна зробити висновок, що проблематика правового статусу некомерційних суб'єктів господарювання наростає у зв'язку із усе зростаючою комерціалізацією суспільного життя, включення в економічний обіг великого кола юридичних осіб. Це вимагає нового підходу до системної побудови господарсько-правових норм, визначаючих статус таких суб'єктів. Діяльність некомерційних організацій потребує подальшого реформування та удосконалення механізмів функціонування, оскільки на сьогодні вони не справляються з основними функціями, покладеними на них. Постає питання можливості створення
Законодавчого акту який буде групувати некомерційних суб’єктів в одне ціле та розмежовувати їх правовий статус, адже кожен з вище перерахованих суб’єктів регулюється низкою нормативно-правових актів.
Список використаних джерел:
1.
Господарський кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – №18, №19-20, №21-22. – Ст.144.
2.
Про громадські об'єднання: Закон України від 22 березня 2012 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 2012. – № 1. – Ст.1.
3.
Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 987-XII. – Ст.7.
4.
Про благодійну діяльність та благодійні організації: Закон України від 05.07.2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 25. Ст.1.
5.
Машковська Л. В. Про підстави, передумови, похідні та супутні відносини у сфері некомерційного господарювання / Л. В. Машковська // Вісник господарського судочинства. – 2012. – № 3. – c. 168-172.
6.
Господарське право: [підручник] / О.П. Подцерковний, О.О. Квасніцька, А.В.
Смітюх та ін.; За ред. О.П. Подцерковного, – X.: Одіссей, 2010. – 640 с.
Проблеми визначення поняття «некомерційної господарської
діяльності»

Ващенко К.С., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат економічних наук Загорняк Н.Б.
На сьогодні в українському законодавстві відсутнє єдине визначення, що б поширювалося на всі організації, які діють у некомерційному секторі. В різних законодавчих актах застосовуються такі визначення: некомерційне товариство (ст. 85 Цивільного кодексу України), суб'єкт некомерційного господарювання (ст. 53 Господарського кодексу
України), неприбуткова організація (ст. 130 Господарського кодексу
України), неприбуткові підприємства, установи та організації (п. 14.1.121
Податкового кодексу України). [1; с. 7-8]. Так, ст. 85 Цивільного кодексу
України вказує, що непідприємницькими товариствами є товариства, які

226 не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками[2]. Слід зазначити, що поняття «непідприємницьке товариство» та «некомерційне підприємство» не є тотожними, бо наприклад, установи, які не мають у своєму складі учасників (як це притаманно товариствам) взагалі не можуть розподіляти прибуток. Таким чином, узагальнюючи визначення некомерційного господарювання, основним критерієм залишається саме відсутність мети отримання прибутку [3; с. 100]. Стаття 53 Господарського кодексу України визначає, що некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку [4], а Податковий кодекс, у власну чергу, оперує поняттям «неприбуткові підприємства, установи та організації», визначаючи, що основною метою їх діяльності є не одержання прибутку, а провадження благодійної діяльності та меценатства і іншої діяльності, передбаченої законодавством [5].
З огляду на викладене, можна узагальнити, що суб'єктами некомерційного господарювання є ті суб'єкти, які систематично здійснюють самостійну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних й інших результатів без мети одержання прибутку. При цьому такі суб'єкти створюються для виконання благодійних, культурних, наукових, управлінських функцій, функцій по охороні здоров'я громадян, задоволенню їх духовних й інших нематеріальних потреб, захисту прав і законних інтересів тощо [6, с. 575].
Вважаємо необхідним прийняти спеціальний закон про неприбуткові організації, який би встановлював єдине визначення такої діяльності й порядок її здійснення, а також внести відповідно зміни до існуючих нормативно-правових актів.
Список використаних джерел:
1.
Крупка Ю.М., Гав'яз О.М.. - Правове регулювання некомерційної господарської діяльності : Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2008. - 184 с.
2.
Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44, Ст.356 3.
Господарський кодекс України. Науково-практичний коментар / Д.Л. Тупчієнко,
С.В. Мостовенко, С.Г. Деледивка [та інш.] - К. : «Центр учбової літератури», 2013.- 672с.
4.
Господарський кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 року // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – №18, №19-20, №21-22. – Ст.144 5.
Податковий кодекс України : Закон України від 2 грудня 2010 року // Відомості
Верховної Ради України. – 2010. – № 13-14, № 15-16, № 17, ст.112 6.
Правовий статус суб'єктів некомерційної господарської діяльності / Л.В.
Машковська // Актуальні проблеми держави і права. – 2011

Право на підприємницьку діяльність: актуальні проблеми здійснення

Патентна Н.С., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат економічних наук Загорняк Н.Б.
Головний зміст підприємництва як фундаментальної основи конституційного ладу складає конституційне право громадян на підприємницьку діяльність. Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена

227 законом[1]. Це право базується на свободі підприємницької діяльності, тобто на реальній можливості здійснення особою на власний розсуд і ризик господарської діяльності, не забороненої законом, з метою одержання прибутку. Крім того, невиправдано мало в науковому середовищі приділяється увага ролі держави в забезпеченні конституційного права на підприємницьку діяльність. Право на підприємницьку діяльність в жодному разі не може бути реалізовано, а тим більше захищено, без всебічної участі в цьому держави, бо відбувається безповоротна інтеграція України у світове, зокрема
європейське співтовариство [2, c. 65].
Реалізація права неможлива без активної участі держави, бо відбувається відповідним способом, з використанням належних засобів та дотриманням умов, а порядок організації реалізації права представляє собою цілий юридичний механізм. Щодо конституційного права на підприємницьку діяльність, то він встановлений на законодавчому рівні як процедурно-правовий. Отже, здійснення права на підприємницьку діяльність не зводиться лише до закріплення цього права за суб’єктом, а означає користування правом у регламентованому законодавством процедурно-правовому порядку. Конституція України окрім того, що закріплює за кожним право на підприємницьку діяльність, також встановлює відповідні умови, так звані обов’язки, з дотриманням яких можна без перешкод на практиці реалізувати зазначене право. Отже, разом
із найбільш важливими правами і свободами людини і громадянина встановлено й конституційні обов’язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або знаходиться на території України. Це повністю відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини проголошує, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки і можливий вільний і повний розвиток
її особистості [3, C. 66].
В історичному перебігу розвитку цивілізації держава, її завдання та функції в усі часи зумовлювали сфери та межі втручання держави у суспільні відносини та ступінь забезпечення загальносуспільних і групових інтересів, прав, свобод окремого індивіда. Умови, що висуває держава до особи, яка має намір займатися підприємницькою діяльністю, включають наступні основні елементи: 1) дотримання конституційних обов’язків – діяти визначеним, чітко регламентованим конституційною нормою способом для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян.
До основних обов’язків лише громадян України Конституція відносить неможливість ухилення від захисту Держави, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65) [1] .
2) виконання вимог господарського та цивільного законодавства
України;
– дотримання встановлених державою обмежень щодо здійснення підприємницької діяльності в Україні .
Можна зробити висновок, що основною та обов’язковою умовою реалізації права на підприємницьку діяльність слід вважати легалізацію підприємницької діяльності суб’єкта. Право людини і громадянина на підприємницьку діяльність – це визнана та гарантована Конституцією та

228 законами України можливість людини і громадянина самостійно,
ініціативно, систематично, на власний ризик діяти у сфері виробництва, розподілу, обміну, надання послуг, зайняття торгівлею та використання матеріальних благ з метою одержання прибутку.
Список використаних джерел:
1.
Конституція України. – Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30.
2.
Проблеми цивільного та підприємницького права в Україні// А.В. Ковач, 2012 .-
2006.-№7.-С. 65-67.
3.
Різник С.В. Кабінет Міністрів України як організаційно-правова гарантія конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність / С.В.Різник
// Часопис Київського університету права НАН України. - 2008. - № 2. - С.41- 44.
Рейдерство в Україні: проблема та способи запобігання

Федченко М.С., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Нескороджена Л.Л.

Реалії національної економіки викликали сьогодні дві негативних тенденції серед підприємництва усіх рівнів: по-перше, великий рівень збитковості бізнесу, у кращому випадку мінімальна рентабельність; по- друге, збільшення на ринку частки великого бізнесу, що цілком закономірно за наявного конкурентного середовища. Ці два фактори зумовлюють жорстку взаємодію між конкурентами і в результаті стимулюють рейдерство.
За даними Українського союзу промисловців і підприємців, в Україні діє 40–50 спеціалізованих рейдерських груп, що складаються з досвідчених юристів і економістів. Кількість рейдерських атак щороку перевищує 3000, а їх результативність становить понад 90 %. Поряд з цим, збитки від рейдерських захоплень оцінюються в 3–5 млрд. доларів щорічно, а середньостатистична норма прибутку рейдерів становить сотні відсотків. Масштаб захоплень приватної власності стає загрозливим не тільки для окремих галузей бізнесу, а й для держави загалом, оскільки призводить до погіршення інвестиційного клімату в країні, знищення окремих секторів бізнесу, зниження ефективності розподілу ресурсів і використання національного багатства, негативних змін якості структури власності, сприяє зростанню корупції у виконавчих, судових та правоохоронних органах. Взагалі, світове економічне співтовариство вважає рейдерство показником слабкості країни та її економіки [2, ст.17-18].
Дана тема мало вивчена науковцями, однак їй приділяють увагу юристи-практики. Серед небагатьох науковців, що проводили дослідження у сфері рейдерства слід відзначити Варналія З., Мазура І., Жорнокуя Ю.
Чимало фахівців зазначають, що основною проблемою того, що рейдерство в Україні існує і розвивається, є недосконалість судової системи та корупція в судах. З цим не можна не погодитись, оскільки велика частка успіху рейдерських атак залежить від рішень судів[1, ст.129].
Також одним із ключових чинників існування рейдерства в Україні є те, що на такому етапі розвитку держава не здатна швидко вдосконалювати законодавство. Це призводить до того, що деякі

229 нормативні акти або повністю, або частково втрачають свою актуальність, з’являються прогалини в законодавстві, а прийняття нових нормативних актів, як правило, має хаотичний характер.
Не останню роль у діяльності рейдерів відіграє корупція в державних органах. Корумпованість окремо взятих чиновників дає змогу рейдерам маніпулювати роботою державних органів, виконувати їх замовлення, що значно полегшує втілення задумів рейдерів у життя.
Для рейдерського захоплення підприємств використовують безліч способів - складових рейдерських схем: купівля, акції робітників, міноритаріїв, невдоволених акціонерів (учасників); відібрання заставлених акцій; отримання довіреності на право голосування; заборона у судовому порядку проведення чергових зборів акціонерів;
ініціювання корпоративного конфлікту; дезінформування акціонерів; вплив на контрагентів і орендодавців; ініціювання цілеспрямованих перевірок уповноваженими органами складів або виробничих цехів та інше. Перелік цих методів серед рейдерів майже невичерпний.
Сьогодні для протидії незаконним атакам створений
«Антирейдерський союз підприємців України», представництва якого вже відкриті у багатьох регіонах. Прийнято Постанову КМУ від 21 лютого
2007 року № 257 «Про утворення Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню і захопленню підприємств». Власне, 16 вересня 2013 року відбулося перше засідання оновленого складу
Міжвідомчої комісії з питань захисту прав інвесторів, протидії незаконному поглинанню та захопленню підприємств на якому тодішній
Голова комісії доручив підготувати законопроект, яким буде визначено поняття «рейдерство» і введена за нього кримінальна відповідальність.
З урахуванням відсутності будь-яких спеціальних нормативних актів щодо протидії рейдерству, пропонувалося доповнити кримінальний кодекс відповідною статтею, що буде містити визначення рейдерства:
«Рейдерство, тобто напад на підприємство, установу, організацію, вчинене за попередньою змовою групою осіб, поєднане із застосуванням фізичного або психічного насильства, або з погрозою застосування такого насильства, з метою протиправного заволодіння майном, - карається позбавленням волі на строк від 3 до 5 років».
Сучасні правознавці виробили наступні шляхи зниження рейдерських атак. По-перше, це необхідність реформування судової системи, з відповідним корегуванням процесуального права. По-друге, це необхідність всезагального підвищення культури підприємництва: це і прозорі, конкурентні відносини, і підтримання ділової репутації суб’єктів господарювання. По-третє, і найголовніше, це вдосконалення чинного законодавства.
Наразі чималого вдосконалення потребують
Господарський кодекс, Господарський процесуальний та Цивільно- процесуальний кодекс, Закон «Про господарські товариства», Закон «Про виконавче провадження». Також значного вдосконалення потребує податкова система України.
Окрім цього, вбачається доцільним посилення контролю податковими органами над суб'єктами підприємництва, які мають основну частку в статутному капіталі двох і більше юридичних осіб, що характерно для

230 рейдерства. Це дасть змогу ефективно викривати рейдерські групи і суттєво ускладнить реалізацію окремих схем захоплення підприємств. На рівні підприємства, якщо власники помітили планування рейдерського замаху необхідно посилити внутрішній контроль серед учасників, акціонерів; привернути увагу громадськості і правоохоронних органів до рейдерської атаки, у тому числі і шляхом публікацій в авторитетних ЗМІ; в межах закону максимально обмежити усіх працюючих за трудовим договором і контрактом до документів і важливої інформації про контрагентів, стани рахунків, дати поставок тощо; якщо стало відомо, що мета рейдерської атаки – нерухомість, доцільно у будь-який спосіб обтяжити даний об'єкт власності [3, ст. 21].
Як бачимо, з боку держави зроблено надто мало дієвих кроків для протидії рейдерству в Україні, разом з цим відбиття рейдерської атаки здебільшого є малоефективним і затратним, що пояснює статистику успішності рейдерства. В Україні рейдерство дійсно є надзвичайно актуальною проблемою в сучасному суспільстві, яка набирає статусу загрози національної безпеки України. Через нестійкість, корумпованість державних органів, прогалин у законодавстві, несформованих інституцій прав власності такий феномен в Україні не лише виникає, а й набирає високих темпів зростання. І хоча в розвинених країнах рейдерство є ефективним інструментом впливу на неефективні підприємства, у нас це
інструмент перерозподілу власності та особистих інтересів. Боротьба з рейдерством має носити комплексний характер. У питанні протидії рейдерству повинні об’єднатися влада, парламент, бізнес, громадськість.
Лише таким чином можливо значно скоротити кількість рейдерських захоплень в Україні.
Список використаних джерел:
1.Варналій 3., Мазур І. Рейдерство в Україні: передумови та шляхи подолання.//
Стратегічні пріоритети. -2007.- № 2- С.129-136.
2. Вільна енциклопедія Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/
3. Грек Б. М. Поняття та історичні передумови розвитку рейдерства вУкраїні / Б. М.
Грек, Т. Б. Грек//Адвокат – 2010.-№9.- С.29-34.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал