Та юридичного




Сторінка24/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30

Показання малолітнього свідка як доказ у кримінальному процесі
Шайкова М.А., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Шарай Л.Г.
Показання осіб, які володіють певною інформацією про обставини, що підлягають встановленню (доказуванню) у кримінальній справі, є чи не найважливішим процесуальним засобом, з допомогою якого

213 забезпечується встановлення істини у справі. З урахуванням значення показань свідка для досягнення мети і вирішення завдань кримінального процесу держава закріплює обов’язок свідка дати правдиві показання про відомі йому обставини в справі.
Закон не встановлює вікових обмежень для осіб, які можуть бути викликані і допитані як свідки у кримінальному провадженні, це можуть бути і малолітні особи. І тому показання повнолітньої особи і дитини будуть мати однакову юридичну силу. Але слідчим, який приймає показання, відомо, що особам, які не досягли чотирнадцятилітнього віку, властиві особливі психологічні якості, вікова специфіка рис та властивостей їх особистостей. Ці особливості торкаються рівня їх свідомості, вольових якостей та сформованості характеру, моральний та духовний розвиток цієї категорії свідків ще не завершений; у них не має ще достатніх навичок, життєвого досвіду, зрілих та стійких правових поглядів; їм властиві нестабільність та часткова зміна настроїв, навіювання, підвищена збуджуваність, слабкість гальмівних процесів та піддатливість поганим впливам, некритичне ставлення до своєї поведінки, бажання наслідувати чи навіть копіювати погляди та поведінку старших за віком осіб та ін. Тому вони, на відміну від дорослих, за об’єктивними причинами далеко не завжди можуть чітко та повно уявити всі наслідки, а часто наївно чи викривленно розуміють і сам характер того, що відбувається, серйозність ситуації. І чим молодша за віком особа, тим більш рельєфно проявляються в його поведінці ці вікові особливості.
Дану проблематику вивчали як вітчизняні, так і зарубіжні вчені криміналісти, процесуалісти та судові медики (О. Копиленко, Р. Сірман, Б.
Малишев, Н. Крестовська, В.Тацій, та ін.), але з прийняттям нового КПК
України, питання малолітніх свідків у кримінальному процесі, пов’язаній
із відсутністю правової регламентації віку дитини, з якого вона може давати показання (пояснення) належним чином не вирішена.
Вбачається, що задля охорони прав та законних інтересів малолітніх свідків, слід доповнити ч.5, ст. 226 КПК: «Малолітня особа може надавати показання з десятилітнього віку, за обов’язковою згодою батьків або осіб, що їх замінюють «.
Отже, якщо внести зміни, то завдання кримінального провадження які регламентуються у статті 2 КПК будуть дотримані, а саме - охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального процесу.

214
СЕКЦІЯ 5. ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА
УДК 346.5
Проблеми ефективності державного нагляду (контролю) у сфері
господарської діяльності

Баганець В.О., здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін
Міжрегіональної академії управління персоналом
Нормативно-правову основу здійснення державного нагляду
(контролю) у сфері господарської діяльності становлять: а) законодавчі акти (у даному випадку це ГК та Закон України від 05.04.2007 p. № 877-V
«Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», а також спеціальні закони, що регулюють відносини, які виникають під час здійснення заходів валютного контролю, митного контролю, контролю за дотриманням бюджетного і податкового законодавства, контролю за дотриманням порядку проведення розрахунків, за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, використанням державного та комунального майна, банківського і страхового нагляду, інших видів спеціального державного контролю за діяльністю суб’єктів господарювання на ринку фінансових послуг, державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції тощо, а також б) підзаконні нормативно-правові акти, прийняті у розвиток положень зазначених законів.
Проте ні ГК України, ні Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», ні спеціальне законодавство, а тим більш відомчі акти не містять положень щодо ефективного здійснення зазначеного нагляду (контролю).
Вважаємо, що в основу ефективного здійснення нагляду за господарською діяльністю має бути покладено так звану Концепцію загального блага, а за способом здійснення цього нагляду - він повинен мати пруденційний характер.
Під загальним благом розумітимемо, слідом за Норбертом Нойгаузом, критерії об’єктивної форми, які потрібно враховувати для налагодження стану або, ще краще, устрою всезагального процвітання, що полегшить кожній людині реалізувати себе у відповідній сфері життя [6]. Щодо економіки, то об’єктом загального блага у народному господарстві є вільна конкуренція на дієздатному ринку, оскільки, як вважається ще з часів Адама Сміта, невидима рука ринку не функціонує само по собі, а потребує руки порядку стражів конкуренції, які б стояли на варті дотримання правил. Ринок як інструмент є продуктивним лише тоді, коли там панує конкуренція. Це і є правопорядок в економічних відносинах!
Конкуренція є рушійною силою прогресу і кращого товарозабезпечення всіх учасників ринку. Конкуренція є гарантом свободи споживання, свободи ініціативи і економічної демократії. Крім конкуренції до критеріїв загального блага слід віднести, на нашу думку, критерії морального порядку. Більшість західних установ працюють під девізом «Прибуток вище за все, але вище за прибуток – честь». Цивілізований ринок
ґрунтується на довірі, надійності, шляхетності, порядності й солідарності.

215
Більшість українських організацій працює за принципом «Прибуток за будь-яку ціну» [1], що і є суттєвим відхиленням від зазначеного правопорядку.
Концепція загального блага («general good») є важливою для банківського, страхового та інвестиційного законодавства ЄС в сфері нагляду за бізнесом фінансових установ; вона була розроблена Європей- ським Судом Справедливості з метою розширення свобод, наданих в рамках ЄС, зокрема, принципу недискримінації та принципу заборони будь-яких обмежень на свободу надання послуг. Відповідно до концепції загального блага, страховик, який має переваги від єдиної ліцензії на те- риторії ЄС і є об’єктом нагляду. Він має дотримуватись відповідного законодавства, яке діє в країні місця надання послуг з метою забезпечення загального блага. Для уникнення негативного ефекту Директиви ЄС вимагають від країн-членів повідомляти іноземного страховика про положення страхового законодавства в сфері нагляду за бізнесом страховика, які прийняті на основі концепції загального блага, що має дозволити іноземному страховику заздалегідь планувати свій бізнес.
Ваажаємо продуктивним введення поняття пруденційного нагляду
(контролю) за господарською діяльністю. Основна мета такого нагляду має полягати у забезпеченні системної стабільності всього економічного сектору, а не лише в запобіганні проблем в діяльності окремих підприємств і організацій, синхронізація заходів впливу на нерадивих підприємців з інтересами розвитку бізнесу на Україні в цілому (виходячи з пріоритетності останніх). Поняття пруденційності щодо нагляду має включати принцип пропорційності (співрозмірності) заходів реагування на правопорушення і уособлювати принципово інше відношення до об’єкту нагляду за господарською діяльністю. Агресія у відповідних відносинах має поступатися цілям збереження, створення сприятливих умов для подальшого розвитку цієї діяльності. Таким чином мова повинна йти не про відміну, а про оптимізацію нагляду (контролю) за господарською діяльністю, за бізнесом, виходячи з зазначених критеріїв.
В залежності від рівня потенційних загроз інтересам економіки, цей нагляд має суттєво зростати при здійсненні, наприклад, зовнішньоекономічної діяльності, особливо при відкритті валютного рахунку в установі банку за межами України господарюючим суб'єктом, особливо коли у його статутному капіталі є частка державного майна.
Потрібна жорстка реакція контролюючих органів на рейдерські захоплення, ухиляння від сплати податків (ухід в «тінь»), виведення грошей у офшори, тощо.
Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що нагляд за господарською діяльністю є чи не найскладнішим елементом системи контролю (нагляду) з точки зору розробки певних стандартів і являє собою велику проблему у вдосконаленні відповідної діяльності. На сьогодні діюча система контролю (нагляду) за бізнесом характеризується відсутністю єдиних стандартів в цій сфері. Вона потребує окремої уваги й регламентації, зважаючи на внутрішній стан економіки та євроатлантичні амбіції України.
Список використаних джерел:
1.
Seatzu Р. Insurance in Private International Law: А European Perspective. – Oxford,
Portland Oregon, 2003

216
«о.

:
1 5
. — „
: .
7
. -
2 1
. — :
2 3
. -
1.
- :
3 2
. -
3 4
. -
3.6.
- мутіна;
ііллуць- гшльних
^ого.

злння в
■'облем и
.апрями лтзації важливі
.долан- розвит- впливу
-2Е влас- лчення
’гсліду-
ІІ2ЧНИХ гІХОб!
Сучасні тенденції розвитку правового регулювання касаційного
провадження в господарському судочинстві

Калініченко В.В., аспірант кафедри правосуддя юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд є життєво важливими для суспільства, адже правосуддя виступає однією з головних функцій державної судової влади, правової держави в цілому та потребує ефективного забезпечення.
З проголошенням незалежності відбулися кардинальні перетворення в правовій системі України, зокрема, утвердження нових соціальних відносин, інституціювання кардинально нової системи публічної влади, формування системи національного законодавства на основі Конституції
України. Україна, як суверенна держава, визнана світовим та
європейським співтовариством, продовжує розвиватися на конституційно визначених засадах демократичної, правової держави.
Досвід останнього десятиліття державо- та правотворення показав, що демократичні перетворення, які відбуваються в Україні, супроводжуються складними та суперечливими процесами. Цілком очевидно, що ефективне функціонування сучасного суспільства та державних інституцій неможливе без збалансованої системи законодавства
України, удосконалення якої відбувається під впливом інтеграційних процесів, які в цілому і спрямовують розвиток національної правової системи. Однак не можна забувати, що саме правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого й ефективного суду. При цьому однією з засад побудови системи судів, поряд з принципами спеціалізації і територіальності, можна назвати інстанційність. Ця засада, на відміну від
інших двох принципів, прямо не згадується в Конституції України, але названа у ч. 2 ст.19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Необхідно відмітити, що зміни в організації судової системи України відбулись в умовах динамічного оновлення всіх видів судочинства, значного розширення судової юрисдикції та бурхливого розвитку законодавства при наявних інерційних впливах з боку старих організаційних і функціональних основ, що не могло не спричинити цілу низку ускладнень в сфері правозастосування. Насамперед, в центрі всебічної уваги опинилась касаційна складова системи перегляду, при цьому головним чином її організаційний елемент.
Хоча вивчення теоретичних основ інституту касації має глибокі
історичні коріння - значний внесок у розвиток цього наукового напрямку зробили такі відомі правознавці дореволюційної
Росії як
Є.В.Васьковський, К.І.Малишев, І.Я.Фойницький, Г.Ф.Шершеневич та
інші, проблематика упорядкування системи касаційного перегляду судових рішень в Україні загалом та в судах господарської юрисдикції зокрема і нині є однією із найбільш актуальних на шляху реалізації завдань судово-правової реформи.
Оскарження судових рішень, їх перевірка судовими інстанціями вищого рівня забезпечує їх законність, є засобом захисту прав та законних
інтересів учасників судового процесу. Перегляд судовою інстанцією

217 вищого рівня вироку суду проголошено світовим співтовариством як одне з найважливіших прав людини і громадянина. Право на перегляд судового рішення судом вищої інстанції розглядається як невід’ємне право особи.
Гарантування охорони прав осіб стало одним із завдань правової системи та державного життя, що знайшло відображення у Конституції України
1996 року, зокрема, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду проголошено однією з основних конституційних засад судочинства в Україні. З метою реалізації цієї засади судочинства у ст. 14
Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено право учасників судового процесу та інших осіб на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним
Судом України у випадках і порядку, встановлених процесуальними кодексами.
Загалом, можна констатувати, що суспільству потрібен механізм, здатний забезпечувати законність і повагу до суб’єктивних прав, гарантувати правову захищеність суб’єктів господарської діяльності. У цьому механізмі судова діяльність посідає особливе місце, забезпечуючи перевірку судом законності й обґрунтованості судових рішень судів нижчих ланок. Тож, касація виступає додатковою гарантією захисту суб'єктивних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, способом виправлення судових помилок, фактично є певною формою судового контролю, інструментом формування єдиної судової практики та однакового тлумачення і застосування законодавства, надання методичної допомоги судам нижчого рівня.
На жаль, касаційне провадження в господарському судочинстві
України має досить безсистемний розвиток свого правового регулювання, що зумовлюється досить частими змінами чинного законодавства України, наявністю прогалин у правовому регулювання статусу судів касаційної
інстанції та процесуальних основ здійснення касаційного провадження.
Вочевидь, нагальною є необхідність вироблення єдиної концепції розвитку та функціонування касаційної інстанції в господарському судочинстві, у змісті якої необхідно закріпити напрями реформування касаційного провадження в господарському судочинстві на найближчий період.
Водночас, розвиток касаційного провадження у господарському судочинстві України знаходиться на сьогодні в стані трансформації, що зумовлено переходом до спеціалізації діяльності касаційної форми оскарження судових рішень в цілому. Тож, не менш важливою, на наш погляд, є активізація наукових юридичних досліджень проблем касаційного провадження в господарському судочинстві з метою уніфікації та обґрунтування єдиних доктринальних засад розвитку та функціонування касаційного провадження.
Особливості визначення господарських товариств в зарубіжних
країнах

Тодосієнко В.В., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат економічних наук Загорняк Н.Б.

На сьогоднішній день в юридичній літературі та практиці досить широко застосовується поняття господарських товариств. В законодавстві

218 різних країн це поняття визначається по-різному. Так, згідно ст.1 Закону
України «Про господарські товариства», господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку [1]. При цьому господарські товариства поділяються на акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, командитні товариства та повні товариства.
На відміну від України, товариство за законодавством Франції визнається договором, на підставі якого дві чи більше особи укладають угоду щодо спільного майна за умови подальшого поділу вигоди
(прибутку) або економії коштів, яку можна отримати внаслідок укладення угоди, тощо; будь-які товариства, крім негласного, мають права юридичної особи;виокремлюються акціонерні та товариства з обмеженою відповідальністю [3, с.345].
Законодавством Великої Британії встановлено, що: товариством є об'єднання осіб, та компанії, яким властиве об'єднання капіталів;вони поділяються на акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, а також виробничі кооперативи [2, с.276].
У США під господарським товариством розуміється об'єднання осіб та корпорації - об'єднання капіталів, які утворюються на підставі закону, який приймається у більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку; товариство не визнається юридичною особою, проте володіє визначеними властивостями правосуб'єктності; товариства поділяються на акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, а також виробничі кооперативи [2, с.277].
На підставі викладеного можна дійти висновку, що законодавством багатьох провідних країн світу передбачено поняття «господарського товариства». Можна узагальнити, що у Франції, Великій Британії та США під товариством розуміють об’єднання капіталів осіб з метою одержання прибутку.
Список використаних джерел:
1. Про господарські товариства : Закон України від 19.09.1991 р. № 1576-XII //
Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49. – Ст. 682.
2. Господарське право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / М. К. Галянтич,
С. М. Грудницька, О. М. Міхатуліна та ін. – К.: МАУП, 2005. – 424 с.
3. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В.Дзери,
Н.С.Кузнецової, Р.А.Майданика. - 3-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010.
- 976 с.
Актуальні проблеми об’єднань підприємств в Україні

Чухно О.Є., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат економічних наук Загорняк Н.Б.
Великомасштабні перетворення, котрими характерний світ сьогодні, спричинюють необхідність у створенні таких умов співіснування людей, щоб не виникало жодного сумніву у раціональності створених умов. В контексті обраної теми можна виокремити дві проблеми: перша – недосконалість дефініції об’єднання підприємств, на тлі якої виникають

219 суперечності під час управління такими об’єднаннями; друга – відмінність понятійного апарату суб’єктів законотворення України та зарубіжних країн в контексті об’єднань підприємств.
Нормативного закріплення поняття «об’єднання підприємств» дістало у ст. 118 Господарського кодексу України, згідно з якою це «господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань» [2]. Проблемним аспектом даного правового інституту є відсутність чіткої диференціації між організаційно-правовими формами та невідповідність змісту (назві) – формі ведення господарської діяльності.
Велика кількість організаційно-правових форм, здебільшого, не вирішує проблему вибору необхідної форми, а робить вибір більш заплутаним та незрозумілим. Дане твердження пояснюється наявністю спільних ознак, котрі в свою чергу ототожнюють форми одна з одною. Так наприклад, вони всі є юридичними особами, утворюються у складі двох або більше підприємств та метою їх утворення є координація діяльності підприємств саме з яких вони утворені. Беручи до уваги досвід зарубіжних країн, котрі стали на шлях розвитку ринкової економіки раніше за
Україну, варто зазначити, що юридичні особи приватного права не мають прав на управління іншими юридичними особами з якими вони пов’язані шляхом об’єднання підприємств, окрім корпоративних прав та взаємообумовлених договорів між юридичними особами, що суттєво відрізняється від української моделі управління об’єднаннями підприємств. Наслідком виявленої проблеми є протиріччя між інститутом об’єднання підприємств та інститутом корпоративного управління.
Під час зіставлення національного та зарубіжного законодавства, стає наочною проблема невідповідності змісту формі. Застосовуючи такі поняття як: «асоціація», «корпорація», «консорціум» та «концерн» виникає певне протиріччя між організаційно-правовими формами управління під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Виявлена проблема характерна тим, що під ассоціацією зазвичай розуміють не форму, а загальне поняття, що означає об’єднання осіб, юридичних або фізичних, без додатково створеної юридичної особи. А під корпорацією, мають на увазі відокремлену від власників юридичну особу, що керується зсередини за допомогою системи корпоративного управління.
Виходячи з наведеного, варто зазначити, що слід усунути невідповідності між нормами національного та зарубіжного законодавства в контексті виявленої проблеми, адже відмінність у регулюванні, по-суті, одних і тих самих суспільних відносин, породжує юридичні колізії, котрі в свою чергу створюють проблеми для реалізації громадянами конституційного права на підприємницьку діяльність, що передбачається у ст. 42 Конституції України [1].
Список використаних джерел:
1.
Конституція України від 28.06.1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
2.
Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15

220
Особливості формування статутного капіталу товариств з обмеженою
відповідальністю

Дружга М.С., студент магістратури ННІЗДН НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Нескороджена Л.Л.

Україна юридично набула статусу країни з ринковою економікою, проте вона і досі знаходиться в стані трансформаційних перетворень.
Трансформація адміністративно-планової економічної системи в ринкову зумовила відродження і правове закріплення різних форм власності. В умовах аграрної реформи набуває актуальності дослідження процесів функціонування товариств з обмеженою відповідальністю.
Згідно Закону України від 19.09.91р. № 1576-III «Про господарські товариства» господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських підприємств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства [1].
Не підлягає сумніву позиція І.А. Бланка про те, що рівень ефективності майбутньої господарської діяльності створюваного підприємства багато в чому визначається цілеспрямованим формуванням його капіталу.
Головною метою формування капіталу створюваного підприємства є залучення достатнього його обсягу для фінансування придбання необхідних активів, а також оптимізація його структури з позиції забезпечення умов наступного ефективного використання [2, с. 194]
Статутний капітал – це сума внесків засновників підприємства, яка виступає як мінімальна вартість активів підприємства і гарантія інтересів кредиторів цього підприємства. Заслуговує на увагу визначення І.
Палатнікова, сформоване ще в 1927 році, відповідно до якого капітал є сумою цінностей, вкладених в підприємство для ведення операцій з метою отримання прибутку, правда в нього не враховано те, що капітал може бути власним і залученим, тобто яким суб’єктом були внесені цінності, а також не уточнено склад майна, що може бути внеском до капіталу.
Алборов Р.А. розглядає статутний капітал як сукупність вкладів учасників (власників) в майно при створенні організації для забезпечення
її діяльності в розмірах, визначених установчими документами.
На думку Бутинця Ю.Ф. статутний капітал – це організаційно-правова форма капіталу, величина якого визначається в розмірах, визначених установчими документами відповідно до чинного законодавства. [3, с. 42].
Розглянуті тлумачення терміну «статутний капітал» свідчить про те, що серед авторів немає єдиної точки зору щодо визначення цього терміну трактування авторів поділяються на п’ять основних груп, кожна з яких характеризує статутний капітал однобоко: державні засоби; стартовий капітал; джерело інвестування; номінальна вартість акцій; максимальний розмір акціонерного капіталу.
З метою виявлення переваг та недоліків створення та функціонування господарських товариств буде доцільно порівняти їх характеристику відповідно до вимог чинного законодавства. І з порівняння ми побачимо,

221 що чинне законодавство детально регламентує порядок формування статутного капіталу лише в товариствах з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариствах. Особливостями функціонування господарських товариств є їх мінімальний розмір статутного капіталу, передбачений чинним законодавством і внесок для реєстрації, а також ступінь відповідальності засновників (учасників) під час виходу з товариства.
Стосовно мінімального розміру капіталу в законодавстві вказано умови підтримання незмінного (в плані зменшення) розміру зафіксованої вартості активів товариства до моменту прийняття рішення про збільшення, або зменшення з подальшою ліквідацією в відповідних установчих документах. Це стосується лише акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю [1].
Внесками до статутного капіталу можуть бути:
1. Грошові кошти і майно. При здійснені внесків грошима засновники можуть відкрити рахунок спеціально для формування статутного капіталу.
Грошові кошти можна вносити як у безготівковій формі так і готівкою через касу, в національній валюті і за рахунок залучення іноземних
інвесторів. Обов’язково подається державному реєстратору документ, які підтверджує внесення засновниками своїх внесків.
2. Цінні папери (акції, облігації, інвестиційні сертифікати і т.д. );
3. Інше майно (нерухомість, обладнання, техніка та інші матеріальні цінності);
4. Майнові права, що мають грошову оцінку (права на об’єкти
інтелектуальної власності: патенти, винаходи, знаки для товарів і послуг і т.д., а також права користування майном).
Формування статутного капіталу за рахунок майнових внесків має певні особливості. Оцінка майнових внесків здійснюється за угодою засновників[1], крім випадків, коли створюється господарське товариство з часткою державної або комунальної власності. Майно внесене як частка при створені стає власністю товариства і може використовуватись ним у будь-яких цілях.
Важливим моментом при формуванні статутного капіталу товариства є строки і розмір внесення засновниками своєї частки, яка становить не менше 50%. Решта 50% статутного капіталу повинна бути сформована не пізніше за один рік із моменту створення товариства (ч.3 ст. 144) [1].
Отже, статутний капітал є майновою основою діяльності підприємства, він визначає частку кожного учасника в управлінні підприємством і гарантує дотримання інтересів його кредиторів. Наявність статутного капіталу є невід’ємною умовою функціонування господарських товариств.
Під час створення підприємства капітал інвестується у придбання майна ( матеріальних цінностей, основних засобів, інших необоротних матеріальних і нематеріальних активів), які в сукупності становлення статутний капітал.
Формування статутного капіталу товариств з обмеженою відповідальністю має ряд особливостей основними з яких є наступні: для формування капіталу підприємства можуть бути використані лише внески засновників – фізичних і юридичних осіб; внесками можуть бути як оборотні, так і необоротні активи; чинним законодавством визначено мінімальний розмір статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю та обмеження щодо внесків до статутного капіталу.

222
Установчими документами підприємства можуть також визначатись обмеження щодо внесків до статутного капіталу в межах чинного законодавства.
Після ретельного вивчення даного питання вважаємо за доцільне відображати зміни пов’язані з вартісною оцінкою майна внесеного в статутний капітал, оскільки протягом підприємницької діяльності його вартість змінюється, але не впливають на розмір статутного капіталу, розподілу прибутків і збитків, а також частку засновника при виході з товариства.
Список використаних джерел
1.
Закон України: від 19.09.91 р. № 1576-ХIІ «Про господарські товариства».
2.
Бланк И.А. Управление формированием капитала / Бланк И.А. – К.: Ника-Центр,
Эльга, 2002.-512с.
3.
Бутинець Ю.Ф. Вісник ЖІТІ. [Економічні науки] / Ю.Ф. Бутинець – 2002. - № 20.- с. 42-48.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал