Та юридичного




Сторінка20/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30
Реалізація принципів у забезпеченні прав потерпілого у
кримінальному провадженні

Мелешко Б.І., курсант ННІПФПМГБНГУ НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Конюшенко Я.Ю.
В Україні відсутні сталі стандарти поведінки правоохоронних органів з потерпілими, фактично не існує інституту державної компенсації завданої шкоди, немає з боку держави дієвих спроб сприяти проведенню процедур примирення потерпілого із злочинцями. У кримінальному провадженні потерпілим може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди [1, 87]. Потерпілий є самостійним учасником кримінального провадження, який обстоює власний інтерес. Відтак, він має бути наділений таким обсягом прав, який би дозволяв йому ефективно захищати свої законні інтереси у кримінальному судочинстві.
Кримінальний процес є, перш за все, гарантією захисту суспільства від злочинності, з чого слідує висновок про те, що одним із головних завдань процесу є захист прав потерпілого.
Закон надає право потерпілому протягом кримінального провадження знати сутність підозри та обвинувачення, бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового

177 розслідування. Потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. Представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа.
На сьогоднішній день діяльність потерпілого у кримінальному провадженні заснована на його суб’єктивних правах, а діяльність прокурора на процесуальних та посадових обов’язках де в основі процесуальної активності потерпілого лежить диспозитивне начало, а прокурора - засада публічності [2, 89]. У механізмі забезпечення прав потерпілого набуває принцип забезпечення кваліфікованої правової допомоги, який розкриває, що кожна особа, незалежно від характеру її участі в кримінальному провадженні та процесуального статусу, має право вільно, без неправомірних обмежень отримувати кваліфіковану правову допомогу в формах, передбачених кримінальним процесуальним законом,
і обсязі, необхідному для захисту її прав та законних інтересів [3, 134].
Також важливою складовою в реалізації процесуальної рівності потерпілого з іншими учасниками кримінального провадження, забезпечення диспозитивних і змагальних засад у процесуальному статусі щодо нього, стимулювання його процесуальну активність - обізнаність потерпілого про результати кримінального провадження, закріплена у законі можливість впливати на його хід шляхом поданням клопотань, оскарження дій і рішень уповноважених службових осіб органів досудового слідства, прокуратури і суду, брати активну участь у доказуванні. Системний вплив принципів законності, рівності, змагальності, диспозитивності та інших засад кримінального провадження на механізм забезпечення прав та законних інтересів потерпілого зумовлює необхідність законодавчого закріплення, запровадження та суворого дотримання правил закріплених в КПК України.
Система засад кримінального провадження спрямована на досягнення його завдань, то кожен випадок невідшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням слід розцінювати як порушення вказаної системи. З цього випливає що наявність численних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих ставить на порядок денний питання необхідності розроблення і прийняття спеціального нормативного акта про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено кримінальне правопорушення. Вважаю, що потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від кримінальних правопорушень, майнових збитків після визнання їх потерпілими.
Список використаних джерел:
1.
Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.:
Юстініан, 2012. – 1224с.
2.
Права человека : Учебник / отв. ред. Е. А. Лукашева. – М. : НОРМА : ИНФРА-М,
2012. – 231с.
3. Кримінальний процес: підручник / За заг.ред Коваленка В.В., Удалової Л.Д.,
Письменного Д.П. – К. : Центр учбової літератури, 2013. – 544 с.


178
Особливості предмета доказування в кримінальних провадженнях за
участю неповнолітніх

Михайлишина І.О.. курсант ННІПФПСКМ НАВС
Письменний Д.П., професор кафедри кримінального процесу НАВС, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, професор
Кримінальні провадження щодо неповнолітніх, що вчинили злочини, здійснюється в межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, спрямоване на досягнення спільних цілей кримінального процесу і ґрунтується на зальних принципах. Проте воно має свої особливості, які спрямовані на вирішення питань відповідальності та покарання неповнолітніх за вчиненні злочини. Саме ці особливості пов’язані із предметом доказування та з метою правової захищеності неповнолітніх, здійсненням окремих слідчих дій , гласністю судочинства.
Стан злочинності серед неповнолітніх викликає глибоку занепокоєність та необхідність пошуку нових ефективних засобів запобігання злочинності, вжиття додаткових заходів з боку державних, зокрема правоохоронних органів та громадськості, що сприяли б поступовому скороченню злочинних проявів серед неповнолітніх.
Важливе місце належить процесуальній діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють провадження у кримінальних провадженнях про злочини неповнолітніх. Незважаючи на досить велику кількість наукових праць у цій сфері, вона залишається актуальною.[1, с.152]
Проблематиці кримінального провадження за участю неповнолітніх присвячена значна кількість статей, монографій і дисертацій. Цьому питанню приділяли увагу такі вчені, як В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий,
А.Є.Якубов, В.Я. Рибальська, В.А. Панкратов, М.С. Туркот,
Д.П.Письменний та інші науковці.
Предмет доказування у кримінальних провадженнях щодо неповнолітніх – це сукупність передбачених кримінально-процесульним законом обставин, які підлягають встановленню з урахуванням соціально- психологічних особливостей суб’єкта кримінального правопорушення, необхідних для об’єктивного вирішення і виконання завдань кримінального провадження.
Особливості предмета доказування у кримінальних провадженнях за участю неповнолітніх включають в себе як загальні обставини, передбачені ст. 91 КПК , так і обставини, які зазначені у ст.485 КПК.
Відповідно до ч.1 ст.485 КПК « Під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень
, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених статтею 91КПК, також з’ясовуються: повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік ( число,місяць, рік народження), стан здоров’я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при
індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру.
За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з психічною хворобою, повинно бути також з’ясовано , чи міг

179 він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі він міг керувати ними; ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; умови життя та виховання неповнолітнього; наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.» [2, с. 210-211]
Кримінально-процесуальне законодавство також визначає, що при дослідженні умов життя і виховання неповнолітнього обвинуваченому слід з’ясувати(ст..487 КПК):
1)
склад сім’ї неповнолітнього, обстановку в ній, взаємини між дорослими членами сім’ї та дорослими і дітьми, ставлення батьків до виховання неповнолітнього, форми контролю за його поведінкою, морально-побутові умови сім’ї;
2)
обстановку в школі чи в іншому навчальному закладі або на виробництві, де навчається або працює неповнолітній, його ставлення до навчання чи роботи, взаємини з вихователями, учителями, однолітками, характер і ефективність виховних заходів, які раніше застосовувались до нього;
3)
зв’язки і поведінку неповнолітнього поза домом, начальним закладом або роботою. [2, с.211]
Незважаючи на зазначені особливості кримінального провадження щодо неповнолітніх, залишається досить багато проблем, які також потребують свого вирішення. З цією метою, на мою думку, слід дослідити досвід європейських держав щодо функціонування ювенальної юстиції при здійсненні кримінальних проваджень щодо неповнолітніх в Україні.
Список використаних джерел:
1.
Проблемні питання застосування КПК України в сучасних умовах: матеріали круглого столу. – К.: 2014.-208с.
2.
Кримінальний процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами і допов. на 03 січня 2014 року: - К.: Алерта, 2014.
– 270 с.
Засада публічності у кримінальному провадженні
Гребенюк К.С., курсант ННІПФПСКМ НАВС
Мельник О.В., доцент кафедри кримінального процесу НАВС, кандидат юридичних наук, доцент
Публічність як принцип кримінального судочинства полягає в обов’язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та суспільства, визначається завданнями кримінального судочинства і виходить за межі зв’язків з кримінально-правовим принципом невідворотності покарання.
Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально- процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитивний методи правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб’єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб’єктів права. Диспозитивний метод, навпаки надає суб’єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних

180 суб’єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб’єктів процесу.
Для кримінального судочинства мають значення соціальні інтереси, які можна диференціювати за їх носіями: на публічні та приватні. Останні можуть бути щодо їх правового значення законними та протиправними, які разом з тим мають правове значення для правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності. Так, законні інтереси мають в кримінальному процесі захищатися, а їх реалізація має бути забезпеченою процесуальними гарантіями.
Протиправні
інтереси повинні попереджуватися шляхом викорінення потреби в їх виникненні та встановлення юридичної відповідальності за їх реалізацію та за зловживанням процесуальними правами.
Для класифікації інтересів на публічні та приватні необхідне формулювання певної підстави. Такою підставою, може бути підтримання певного інтересу більшістю спільноти, тобто публіки: держави, суспільства. Тому певний суб’єкт кримінального судочинства, який не є процесуальним органом може реалізовувати в кримінально-процесуальній діяльності не лише приватний, але й публічний інтерес (наприклад, потерпілий, подаючи скаргу про приватне обвинувачення).
Приватні інтереси в конкретному кримінальному провадженні можна поділити на наступні групи: а) приватні інтереси, що співпадають з публічними; б) приватні інтереси, нейтральні до публічних; в) приватні
інтереси, колізійні з публічними.
З іншого боку з кримінальним судочинством пов’язані три групи публічних інтересів: а) інтереси держави в організації власної правової системи та підтриманні правопорядку, в тому числі шляхом створення органів та процедур для вирішення правових спорів, які підривають принцип правової визначеності як елемент верховенства права. У зв’язку з цим, вказані інтереси держави реалізуються у всіх видах процесу
(кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному), тому що вони врегульовані публічною владою і здійснюються від імені публічної влади; б) інтереси держави у забезпеченні реалізації кримінально-правового принципу невідворотності кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, у зв’язку з чим на компетентні органи державної влади покладено обов’язок розпочати досудове розслідування за будь-яким випадком злочину; в) інтереси держави у забезпеченні реалізації кримінально-процесуальних прав учасників процесу.
Таким чином, друга і третя групи інтересів детерміновані відповідними положеннями кримінального законодавства, а в цілому всі три групи обумовлені захистом прав і законних інтересів осіб, зокрема у галузі кримінального судочинства.
Положення щодо публічності кримінального процесу слід диференціювати на положення, що стосуються організації судочинства в цілому, та на положення стосовно ведення кримінального переслідування щодо конкретної особи чи по певному факту.
Матеріальна публічність полягає в праві розпорядження правовими вимогами і виражається у правових діях публічного органу (службової

181 особи) або суб’єктивно заінтересованої особи, які тягнуть: порушення справи; її зупинення або закриття (в тому числі шляхом мирової угоди).
Формальна публічність розкривається в процесуальних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з провадження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у справі з використанням процесуальних засобів
(заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляційним, касаційним поданням тощо).
Домашній арешт як засіб обмеження прав людини у кримінальному
процесі

Ніколенко А.О., курсант Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Черняк Н.П.
Запобіжні заходи – це передбачені кримінальним процесуальним законодавством заходи процесуального примусу, які тимчасово обмежують права і свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки.[1]
З часу набуття
Україною незалежності, наша держава прагне розвиватися на прикладі європейської спільноти, але це вимагає змін не лише міжнародним стандартам економічної, соціальної сфери, але й у кримінальному судочинстві. Саме тому враховуючи приклади
європейської спільноти, міжнародні стандарти та накопичений власний досвід, не так давно було прийнято новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Чи не найголовнішою з новел КПК України стало введення домашнього арешту до переліку запобіжних заходів. Саме це нововведення було сприйняте абсолютною більшістю експертів, які були більше всіх налаштовані проти такого нововведення.
Відповідно до положень ст. 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Також слід зазначити, що застосовується він лише до особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Таке формулювання норми є неправильним або не зовсім коректним і може призвести до того, що цей запобіжний захід можна буде застосувати й до осіб, яким загрожує навіть довічне ув’язнення. Працівники органу внутрішніх справ мають право з’являтися у житло підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, з метою контролю за поведінкою такої особи, вимагати надання усних чи письмових пояснень з питань, пов’язаних з виконанням покладених на неї обов’язків, використовувати електронні засоби контролю. [2]
Застосовуючи запобіжний захід домашній арешт слідчий суддя повинен спиратись на ст. 178 КПК України, яка містить обставини, що враховуються при обранні будь-якого запобіжного заходу (зокрема, вік, стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого, міцність соціальних зв’язків такої особи у місці проживання, в тому числі наявність сім’ї та утриманців, репутація, майновий стан та інші обставини).

182
Про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту слідчий складає клопотання. Воно має бути вмотивованим та містити обставини, які б підтверджували неможливість обрання більш м’яких запобіжних заходів (ч. 1 ст. 184 КПК України). Тому при обранні даного запобіжного заходу мають бути обрані найбільш ефективні обмеження, які дійсно необхідні у кожному конкретному випадку та відповідати меті його застосування.
За своїм характером та обсягом обмежень домашній арешт є певною мірою рівнозначним до обмеження волі. Він є другим за суворістю запобіжним заходом, і містить такі обмеження як: заборону виходу з житла повністю чи у певно визначений час; заборону телефонних переговорів, відправлення кореспонденції та використання засобів зв’язку; заборону спілкування з певним колом осіб та прийому будь-кого у себе вдома; застосування електронних засобів контролю та покладання обов’язку завжди мати їх при собі та забезпечувати роботу; покладання обов’язку відповідати на контрольні телефонні дзвінки чи інші сигнали контролю, телефонувати або особисто з’являтись у визначений час до органів міліції чи інших органів, що здійснюють нагляд за поведінкою обвинуваченого; встановлення,спостереження за обвинуваченим або його житлом, а також охорона його житла чи відведеного йому для житла приміщення; інші подібні заходи, які забезпечують певну поведінку і не сувору ізоляцію від суспільства [3].
Також слід зазначити , що відповідно до державної політики, направленої на гуманізацію кримінального процесуального та кримінального законодавства, виникає необхідність впровадження єдиних, наближених до
європейських стандартів застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Домашній арешт застосовується в більшості європейських країн.
У деяких випадках підозрювані, обвинувачені змушені були сидіти під вартою, оскільки не мали змогу підтвердити свою платоспроможність для обрання щодо них застави. А саме домашній арешт покликаний вирішити зазначені проблеми. Домашній арешт сприяє також і тому, що більшість осіб, відносно яких обрано даний запобіжний захід, зможе продовжувати працювати, забезпечувати себе та своїх рідних, підтримувати соціальні зв’язки тощо [4].
Отже, враховуючи все вищезазначене, можна дійти висновку, що домашній арешт – це більш гуманний запобіжний захід порівняно з триманням під вартою, а його запровадження є прогресивним для українського законодавства.
Список використаних джерел:
1. Назаров В. В., Омельяненко Г. М. Кримінальний про-цес України: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, доп.і переробл. – Атіка, 2007. – С. 175.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України- вид,.Атіка,.2012.
3. Домашний арест. В Україні не припиняються спори по прийняттю нового КПК //
Режим доступу. – [Електронний ресурс] : http://www.objectiv.tv/210112 /65597. html
4. Мельников В. Ю. Проблемы применения домашнего ареста как меры пресечения /
В. Ю. Мельников – 2007. – № 3. – С. 72-82.



183
Можливість використання гіпнозу під час кримінального провадження

Остапчук Д.О., курсант ННІПКПСКМ НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Мельник О.В.
Під час розслідування кримінальних проваджень трапляються непоодинокі випадки, коли свідки-очевидці чи інші особи, які залучаються в сферу кримінального судочинства, схильні до співпраці зі слідством, хочуть повідомити відповідну інформацію, проте відчувають деякі труднощі, пов’язані з її пригадуванням.
Йдеться про складні для відтворення в пам’яті обставини кримінального провадження, які сприймались свого часу потерпілим або свідком-очевидцем за несприятливих умов.
До таких умов передусім можна віднести відповідний стан особи в момент сприйняття нею інформації: неуважність, хворобливість, втому, переляк, алкогольне чи інше сп’яніння; швидкоплинність події; чинники протидії сприйняттю обстановки і обставин злочину та ін.
Крім того деякі обставини події важко відтворювані, оскільки мисленні образи їх є ослабленими, знебарвленими або практично втратили інформаційний зміст внаслідок природного забування або амнезію, викликану травмуванням чи стресовим станом.
Обставини, що сприймались людиною за несприятливих умов, відображаються і фіксуються в її пам’яті лише незначною мірою і переважно на підсвідомому рівні. Сучасний рівень психолого- психотерапевтичних знань робить принципово можливим оживлення пам’яті, вичленування із неї і репродукування слабко вираженої інформації шляхом розмови з її носієм, приведеним до стану гіпнотичного сну.
Чинний КПК України не допускає можливості використання гіпнозу у кримінальному провадженні. Спроби розібратися з даним поняттям у кримінальному провадженні є суто теоретичним.
Р. Коуплан наводить випадок із практики, коли свідок, перебуваючи під впливом психотропної речовини, нічого не могла розповісти детективу під час звичайного допиту. Під гіпнозом же вона пригадала й описала зовнішність підозрюваного, унаслідок чого вдалося настільки точно скласти його графічний портрет, що він значною мірою співпав із його фотографією [1].
Ми підтримуємо думку, що репродуктивний гіпноз, який застосовується відносно готового до співпраці свідка злочину, може суттєво підвищити можливості слідства щодо отримання необхідної
інформації першочергового значення. При цьому підкреслюється, що, хоча дані, одержані за допомогою слідчого гіпнозу, характеризуються об’ємнішою та точнішою інформацію порівняно зі звичайним допитом, дуже важливо, щоб ці дані ретельно перевірялися під час подальшого слідства
Для проведення сеансу гіпнозу підбирається відповідна кімната з доброю звукоізоляцією, куди на час роботи можна було б обмежити доступ іншим співробітникам і де, за можливості, були б вимкненні телефони. Освітлення в кімнаті повинно бути м’яким, принаймні потрібно усунути попадання прямого світла (електричного або сонячного) на обличчя суб’єкта, якого гіпнотизують. Особливо важлива умова для нормального ходу гіпнотизації – наявність оптимальної температури в

184 робочій кімнаті. Увесь хід сеансу слідчого гіпнозу повинен записуватися на магнітофону плівку, або вестися безперервний відеозапис.
Якщо слідчий працює спільно з фахівцем-гіпнологом, він не повинен намагатися розмовляти із загіпнотизованим. Питання допитуваному слід ставити через гіпнолога письмово
Ініціатор чи замовник гіпнорепродуктивного дослідження, якими можуть виступати оперативні працівники або ж слідчий, повинні скласти письмовий запит чи винести постанову про призначення судово- гіпнорепродуктивної експертизи. Потрібно коротко викласти фабулу провадження, підстави для дослідження, подати необхідні відомості про потенційного носія інформації (про стан його здоров’я і загальний стан на даний момент), а також вказати запитання, що підлягають з’ясуванню.
Безпосередньому гіпнорепродуктивному дослідженню обов’язково передує співбесіда з обслідуваною особою з метою викликати у суб’єкта сприятливе ставлення до очікуваної процедури. Під час бесіди спеціаліст з’ясовує психо-фізіологічний статус, стан здоров’я, загальний стан особи, і тільки він відповідно до результатів бесіди вирішує питання про можливість та доцільність гіпнорепродукції. В разі позитивного висновку гіпнолог роз’яснює суб’єкту завдання майбутньої процедури, її нешкідливість для здоров’я, значення для розслідуваної справи отриманих відомостей на поставлені слідчим у постанові запитання та ін. Після бесіди спеціаліст доводить суб’єкта до гіпнотичного стану.
Повнота та якість отриманої під гіпнозом інформації залежить, передусім від застосованої гіпнологом методики. Її основним і безумовним правилом є абсолютна неупередженість, матеріальна незацікавленість спеціаліста в результатах гіпнорепродуктивного розпитування. Неприпустимо спонукати співрозмовника до бажаної відповіді, робити підказки чи психологічний тиск з метою отримання прийнятної для слідства інформації.
У довідці чи висновку експерта має бути зазначено: ким, де, коли, на підставі чого, у якій справі, з яких запитань, стосовно кого було проведено дослідження чи експертизу і яка інформація була отримана.
Інформація, добута із застосуванням гіпнорепродукції процесуальним шляхом приєднана до матеріалів провадження, може бути використана у процесі доказування. Однак для цього, зрозуміло, вона повинна бути опрацьована за загальними критеріями оцінки доказів та їх процесуальних джерел.
Сьогодні, як ніколи, толерантне ставлення до людини та пріоритет його прав є головним напрямом кримінального провадження. Сучасний кримінальний процес не містить категорії «гіпнорепродукція» та не апелює можливістю використання гіпнозу. Різність думок вчених з цього приводу є очевидною, а доктор наук Л.Д.Удалова пропонує ввести в кримінальне провадження такого субєкта як гіпнолог та доповнити КПК статтею «Допит гіпнолога» як свідка за результатами гіпнорепродукції [2,
16]. На нашу думку, питання участі гіпнолога є актуальним в умовах високого рівня злочинності в Україні та потребує детальної розробки на науковому рівні. Тема може бути цікава і для широкого загалу.
Список використаних джерел:
1.
Коуплан Р. Гипноз: практическое руководство Р Коуплан. – СПб. – 345с.
2.
Удалова Л.Д. Теоретичні засади отримання вербальної інформації у кримінальному процесі України. // автореферат на здобуття ступеня доктора юридичних наук зі спеціальності 12.00.09. – Київ, 2006. – 28с.

185


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал