Та юридичного



Pdf просмотр
Сторінка2/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
СЕКЦІЯ 1: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВА
Міжнародні угоди як правова основа здійснення адміністративної
взаємодії між пенсійним фондом України та органами пенсійного
забезчення зарубіжних країн
Балика Г.О., аспірант кафедри конституційного, міжнародного та адміністративного права Класичного приватного університету
Науковий керiвник: доктор юридичних наук, доцент Максакова Р.М.
Одним із напрямків діяльності Пенсійного фонду України є міжнародне співробітництво з органами пенсійного забезпечення зарубіжних країн. Це зумовлене, насамперед, тим, що громадяни України виїжджають за кордон на постійне проживання і, відповідно, реалізують своє право на пенсійне забезпечення на території іншої країни, та навпаки.
Правовідносини Пенсійного фонду України з органами пенсійного забезпечення інших держав регулюються міжнародними угодами та договорами у сфері пенсійного забезпечення. На даний час Україною укладено більше тридцяти таких договорів з різними державами. Таким чином, взаємодію Пенсійного фонду України з органами пенсійного забезпечення інших держав доцільно розглядати, здійснюючи аналіз законодавчих актів у цій сфері.
Одним з основних нормативно-правових актів у сфері міжнародного співробітництва є Закон України «Про міжнародні договори України» від
29.06.2004 № 1906-IV. Відповідно до статті 19 цього Закону чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Першою міжнародною угодою у сфері пенсійного забезпечення після проголошення незалежності України була Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13.03.1992. Дана Угода визначає основні положення співпраці членів Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення:
- здійснення пенсійного забезпечення за місцем проживання (ст. 1, 6);
- гармонізація пенсійного законодавства держав-учасниць (ст. 4);
- порядок здійснення витрат на пенсійне забезпечення (ст. 3);
- здійснення пенсійного забезпечення у випадку переселення пенсіонера (ст. 7);
- співпраця органів, які здійснюють пенсійне забезпечення в державах-учасницях (ст. 8).
Проте, необхідно відзначити, що на практиці дана Угода мала декларативний характер. Враховуючи те, що на даний час відбувається процес виходу України з Співдружності Незалежних Держав, можна

12 зробити висновок, що дана Угода не є важливим міжнародним документом в діяльності Пенсійного фонду України.
Аналізуючи міжнародні угоди у сфері пенсійного забезпечення, слід зазначити, що в угодах відображуються основні положення Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних
Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13.03.1992, а також закріплюється більш конкретизований порядок здійснення адміністративної взаємодії між органами, які здійснюють пенсійне забезпечення.
Необхідно відзначити, що з більшістю держав, з якими Україна здійснює співробітництво у сфері пенсійного забезпечення, укладено декілька угод, а саме це угода на рівні держав (Україна - Латвійська
Республіка, Україна - Естонська Республіка), на рівні урядів (Уряд
України – Уряд Республіки Білорусь, Уряд України – Уряд Республіки
Молдова), а також угода на рівні органів пенсійного забезпечення
(Пенсійний фонд України - Державний фонд соціального захисту
Азербайджанської республіки, Пенсійний фонд України - Соціальний фонд Республіки Молдова) або органів соціального захисту населення
(Міністерство соціального захисту населення України - Міністерство соціального захисту населення Республіки Казахстан, Міністерство праці та соціальної політики України – Національний інститут страхування
Республіки Болгарія). Для врегулювання адміністративних відносин з деякими державами крім основної угоди у сфері пенсійного забезпечення укладено додатковий договір або угоду про застосування основної угоди
(Адміністративний договір про порядок застосування Угоди між Україною та Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян від
17.01.2001; Адміністративна угода про застосування Договору між
Україною та Словацькою Республікою про соціальне забезпечення від
21.06.2004; Адміністративна угода про застосування Договору між
Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення від
25.06.2003; Адміністративний договір про застосування Угоди між
Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення від
18.05.2012;
Адміністративна домовленість стосовно процедури застосування Угоди між Україною та Португальською Республікою про соціальне забезпечення від 25.09.2009).
На підставі здійсненого аналізу міжнародних угод у сфері пенсійного забезпечення можна виділити основні напрями адміністративної взаємодії органів Пенсійного фонду України з органами пенсійного забезпечення
інших держав:
- взаємні розрахунки між органами, які здійснюють виплату пенсій;
- обмін інформацією про зміни в чинному законодавстві;
- взаємний переказ та виплата пенсій у разі переселення пенсіонера з території однієї держави на територію іншої на постійне місце проживання;
- обмін інформацією, пов’язаною з переказом пенсій;
- здійснення медичного та адміністративного контролю відносно осіб, які мають право на пенсійне забезпечення в рамках угоди;
- надання правової допомоги для реалізації угоди.


13
Основні напрями удосконалення діяльності ОВС у сфері
профілактики правопорушень серед неповнолітніх в контексті
сучасних євроінтеграційних процесів
Ткаченко Н.М., здобувач кафедри адміністративної діяльності НАВС
Після підписання угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом
(ЄС), стратегічний курс нашої держави на входження у європейський політичний, економічний і правовий простір набув нового забарвлення.
Відтепер, одним із основних напрямів співробітництва України з ЄС стала уніфікація права. Цей процес довготривалий, а тому, проходить поетапно: розробляються нові і доповнюються діючі закони та кодекси; розпочато процес ратифікації низки договорів і конвенцій. Правова система України поступово насичується новими європейськими законодавчими підходами, що дозволяють максимально забезпечити дотримання прав людини. У цьому контексті показовим є той факт, що велику увагу в контексті забезпечення основних прав і свобод людини європейське співтовариство приділяє українським дітям.
Всі країни, які сьогодні об’єднані в європейську співдружність, пройшли через серйозне реформування системи захисту прав дитини.
Наслідуючи цей приклад, діяльність із захисту прав дитини в Україні визначено як загальнодержавний пріоритет. Так, за останні роки вищими органами державної влади було прийнято понад 30 нормативно-правових актів, які не лише регулюють розмір державної допомоги сім’ям з дітьми, а й власне визначають якісно нові процедури захисту прав дітей. Особливе місце серед них займає Указ Президента України № 597 від 24.05.2011 р., яким затверджено Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні.
Основною метою Концепції є розбудова повноцінної системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх, спроможної забезпечити законність, обґрунтованість та ефективність кожного рішення щодо дитини, яка потрапила у конфлікт із законом, пов’язаного з її перевихованням та подальшою соціальною підтримкою. Для досягнення цієї мети передбачається: 1) удосконалити систему профілактики дитячої злочинності на основі застосування відновних та проактивних методик;
2) сприяти розвитку відновного правосуддя, створити ефективну систему реабілітації неповнолітніх, які вчинили правопорушення; 3) запровадити
інноваційні, сформовані на основі відновного та проактивного підходів методи та форми роботи з дітьми, схильними до вчинення правопорушень;
4) забезпечити ефективне правосуддя щодо неповнолітніх, які вчинили правопорушення, з урахуванням вікових, соціально-психологічних, психофізичних та інших особливостей розвитку.
Виконання зазначених завдань стане можливим завдяки здійсненню цілої низки заходів нормативно-правового, організаційного, методичного,
інформаційного та кадрового забезпечення. Заходи нормативно-правового забезпечення мають включати: 1) удосконалення нормативно-правової бази у сфері захисту прав і законних інтересів неповнолітніх, зокрема, при притягненні їх до відповідальності; 2) прийняття законів про безоплатну правову допомогу, медіацію, службу пробації; 3) розроблення державної

14 програми соціального захисту та реабілітації неповнолітніх, які вчинили правопорушення; 4) підготовку пропозицій щодо створення єдиної системи взаємодії та адміністрування діяльності органів, що працюють з дітьми.
Заходи організаційного, методичного та інформаційного забезпечення мають включати: 1) надання правової, консультативної та інформаційної допомоги дітям, їх батькам та особам, які виконують обов'язки щодо виховання дітей, з метою підвищення ролі сім'ї у процесі виховання;
2) реалізацію пілотних проектів щодо створення центрів відновного правосуддя, центрів пробації та центрів соціальної реабілітації неповнолітніх, які вчинили правопорушення; 3) підтримку волонтерських програм щодо роботи з неповнолітніми, залучення студентів ВНЗ відповідного освітнього спрямування до соціально-психологічного патронажу дітей, які тримаються у спеціальних виховних установах, а також тих, які перебувають на обліку в ОВС; 4) створення при територіальних центрах соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді денних консультативно-дозвільних центрів; 5) розроблення індивідуальних навчальних програм та інноваційних виховних методик для учнів, які навчаються у навчальних закладах соціальної реабілітації;
6) запровадження додаткових форм впливу на неповнолітніх правопорушників шляхом залучення їх до суспільно корисної праці тощо.
Заходи кадрового забезпечення мають включати розроблення програм та організацію проведення низки комплексних освітніх заходів, спрямованих на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів, які працюють з дітьми, що потребують соціальної реабілітації.
Важливу роль в реалізації запланованих Концепцією заходів відводиться ОВС, діяльність яких в сфері профілактики правопорушень серед дітей теж потребує докорінного оновлення та реформування. При цьому, на нашу думку, першочерговими кроками на цьому шляху мають стати:
1) раціоналізація системи управління профілактикою правопорушень серед дітей, що забезпечить усунення паралельних і дублюючих ланок, зменшення витрат на утримання управлінського апарату і укріплення функціональних, особливо низових підрозділів, втілення у їх діяльність сучасних комп’ютерних технологій, засобів зв’язку; 2) розмежування і забезпечення оптимального співвідношення функцій спеціальних служб із профілактики правопорушень серед дітей
(КМСД та ПРД) та інших служб і підрозділів ОВС, підвищення координації їх дій та взаємодії з іншими суб’єктами профілактики;
3) підвищення професійного рівня співробітників ОВС, які безпосередньо здійснюють профілактику правопорушень серед дітей, шляхом забезпечення їх спеціалізації та кваліфікаційної підготовки й перепідготовки, укріплення дисципліни, розвитку та заохочення їх творчої
ініціативи;
4) удосконалення правового регулювання діяльності спеціалізованих служб та підрозділів ОВС, які здійснюють профілактику правопорушень серед дітей тощо.


15
Електронний браслет – різновид публічного майна,
що використовується як інструмент для організації виконання ухвали
слідчого судді або суду працівниками міліції
Паламарчук І.В., здобувач кафедри адміністративного права і процесу
НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Бевзенко В.М.
Адміністративно-правовий статус працівника міліції в сучасних умовах соціального розвитку і оновлення української правової системи вбачає інститут адміністративного права, зокрема більш конкретніше даний статус конкретизується наявністю прав і обов’язків закріплених законодавцем, як сукупність наявних правових можливостей необхідних для виконання покладених на працівника міліції та міліцію в цілому обов’язків. Однак виконання покладених на працівника міліції та міліцію в цілому обов’язків потребує використання ними певних «інструментів» нагально необхідних у їхній повсякденній діяльності.
Саме поняття «інструмент» (із латинської instrumentum – знаряддя) – суто технологічне поняття, яке означає технологічне оснащення (знаряддя або пристрій), які в процесі праці безпосередньо стикаються з предметом праці з метою зміни чи контролю його форми, стану, властивостей тощо
[6]. Зокрема таке поняття як «інструмент» використовується в адміністративному праві Федеративній республіці Німеччині, досвід та
ідеї науки якої у свою чергу перейняло і адміністративне право
України [4].
Тому таким інструментом у адміністративно-правовому статусі працівника міліції та такого державного озброєного органу виконавчої влади як міліція, в цілому, є публічне майно, що використовується ним для виконання покладених на нього обов’язків, яке можна умовно поділити на: спеціальні засоби, рухоме та нерухоме майно і публічні грошові кошти. В рамках нашого дослідження також можна окремо виділити різні новітні технічні пристрої, в даному випадку – електронний браслет, який є складовою частиною електронного засобу контролю. Хоча деякі вчені- дослідники адміністративісти у першій половині XX століття, висловлювали таке твердження, що майно яке використовується суспільством задля задоволення своїх потреб є «публічним», а майно яке використовується для служіння цілям державного управління є
«адміністративним» [5, с. 54]. Однак, враховуючи твердження вчених минулого століття, все ж треба брати і до уваги швидкість технічного прогресу, який у свою чергу набагато випереджає сучасну відповідність вітчизняного законодавства у регулюванні процесів, які супроводжується даним прогресом. В зв’язку з чим виникає необхідність детального розгляду такого виду публічного майна, що використовується працівниками міліції, задля виконання покладених на них обов’язків передбачених ст. 10 Закону України «Про міліцію» (далі – Законом) [1], як електрошоковий браслет, який відповідно до наказу МВС України відноситься № 696 від 09.08.2012 року [3], відноситься до електронних засобів контролю за місцезнаходженням підозрюваного (обвинуваченого).
Отже, порядок його застосування та правові підстави регламентується

16
Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК) [2], зокрема статтею 195, та наказом МВС України № 696 від 09.08.2012 [3].
Таким чином більш чітке тлумачення такого електронного засобу контролю за місцем знаходження підозрюваного (обвинуваченого), як електронний браслет дається у відомчому нормативному акті, а саме згаданому вже наказі МВС України від 09.08.2012 року № 696, а саме до електронного браслету відносять – електронний пристрій, виконаний у вигляді браслета, що закріплюється на тілі підозрюваного або обвинуваченого з метою його дистанційної ідентифікації та відстеження місцезнаходження, який призначений для носіння на тілі і захищений від самостійного знімання, пошкодження або іншого втручання в його роботу з метою ухилення від контролю та має сигналізувати про спробу особи здійснити такі дії [3].
Отже, такий електронний засіб контролю як електронний браслет слугує в якості інструмента співробітників органів внутрішніх справ та працівників міліції безпосередньо у найефективнішому виконані покладених на них Законом обов’язків та з метою належної організації їх діяльності, у забезпеченні виконання ухвали слідчого судді, суду щодо електронного контролю за місцезнаходження підозрюваного
(обвинуваченого) як того вимагає КПК.
Таким чином, такий електронний засіб контролю як електронний браслет є тим самим публічним майном, яке використовується як
інструмент для здійснення своїх повноважень працівниками міліції.
Список використаних джерел:
1.
Закон України «Про міліцію» від 20.12.1990 № 565-XII;
2.
Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2013 № 4651-VІ;
3.
Наказ МВС України від 09.08.2012 № 696 «Про затвердження Положення про порядок застосування електронних засобів контролю».
4.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1.
Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. - К.: ТОВ «Видавництво
«Юридична думка», 2007. - 592 с.
5.
Карадже-Искров Н.П. Публичные вещи. Выпуск первый. Издание Иркутской
Секции Научных Работников. Иркутск. 1927. VII – 80 стр.
6.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%
D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82.
Нормативно-правове закріплення дотримання вимог
щодо врегулювання конфлікту інтересів працівниками органів
внутрішніх справ
Луговий В.О., здобувач кафедри адміністративної діяльності НАВС
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», закони та інші нормативно-правові акти, що визначають повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, порядок надання окремих видів державних послуг та провадження інших видів діяльності, пов'язаних із виконанням функцій держави, місцевого самоврядування, мають передбачати порядок та шляхи врегулювання конфлікту інтересів.

17
Не є виключенням у цьому сенсі і органи внутрішніх справ.
Основоположним нормативно-правовим актом, який встановлює вимоги щодо вирішення зазначеної проблеми, є Закон України «Про міліцію».
Відповідно до ст. 18 1
зазначеного Закону, у разі виникнення конфлікту
інтересів під час виконання службових повноважень працівник міліції зобов'язаний негайно доповісти про це своєму безпосередньому начальникові. Безпосередній начальник працівника міліції зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів, спрямованих на запобігання конфлікту
інтересів, шляхом доручення виконання відповідного службового завдання іншій посадовій особі, особистого виконання службового завдання чи в інший спосіб, передбачений законодавством.
Також вимоги щодо врегулювання конфлікту інтересів містяться в розділі 6 Правил поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України.
Так, працівник органів внутрішніх справ зобов’язаний у межах своїх повноважень уживати заходів щодо недопущення конфлікту інтересів, а саме будь-якої можливості виникнення суперечностей між особистими
інтересами особи та її службовими повноваженнями, наявність яких може вплинути на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи невчинення дій під час виконання наданих їй службових повноважень.
Обставини, що можуть призвести до виникнення конфлікту інтересів, повинні бути усунуті до того, як працівник органів внутрішніх справ буде призначений на посаду.
У разі коли обставини, що можуть призвести до виникнення конфлікту
інтересів, склалися після призначення на посаду, працівник органу чи підрозділу внутрішніх справ повинен невідкладно повідомити в письмовій формі свого безпосереднього керівника про наявність конфлікту інтересів.
Якщо працівнику органів внутрішніх справ стало відомо про наявність конфлікту інтересів у інших працівників, йому необхідно повідомити про це свого безпосереднього керівника.
Безпосередній керівник зобов’язаний ужити всіх необхідних заходів, спрямованих на запобігання конфлікту інтересів, шляхом доручення виконання відповідного службового завдання іншій посадовій особі, особистого виконання службового завдання чи в інший спосіб, передбачений законодавством.
Керівник не має морального права:
- перекладати свою відповідальність на підлеглих;
- використовувати службове становище керівника в особистих
інтересах;
- проявляти формалізм, чванство, зарозумілість, грубість, застосовувати рукоприкладство стосовно підлеглих;
- обговорювати з підлеглими дії вищих начальників;
- позичати гроші у підлеглих працівників, приймати подарунки, використовуючи своє службове становище.
В якості вагомого аргументу забезпечення дотримання вимог щодо врегулювання конфлікту інтересів виступає інструмент адміністративної відповідальності. Так, відповідно до ст. 172 7
КУпАП, за неповідомлення особою безпосереднього керівника у випадках, передбачених законом, про

18 наявність конфлікту інтересів передбачено покарання у вигляді штрафу від десяти до ста п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Особливості кредитно-модульної системи навчання студентів ВНЗ
під час евроінтеграції

Свиридова А.М., студент ННІПП НАВС
Кущенко І.В., завідувач кафедри психології та педагогіки ННІПП НАВС, кандидат психологічних наук, доцент
Розвиток Української держави на сучасному етапі визначається в загальному контексті європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні загальнолюдські цінності: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь-якого рівня тощо, що є атрибутом громадянського демократичного суспільства.
Згідно зі стратегією інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України, поряд з іншими напрямами
європейської інтеграції (політичним, економічним, правовим) особливе місце в реалізації інтеграційних процесів займає культурно-освітній, який передбачає впровадження європейських норм і стандартів в освіті та науці на основі узгодження положень системи вищої освіти; поширення власних здобутків в галузі освіти у Європейському Союзі. Пріоритетною вартістю
європейського освітнього простору є особа, її права та свободи.
Євроінтеграційні процеси в освіті ґрунтуються на принципі національної автономності освітніх систем.
Як засіб досягнення мети визначається обов’язок держави і суспільства надавати вищим навчальним закладам достатні ресурси і право вибору викладачів на основі дотримання ними вимог нерозривності педагогічної та дослідницької діяльності.
На університети накладається відповідальність забезпечити студентам умови для досягнення того культурного і освітнього рівня, оволодіння яким є їх власною метою.
Європейський освітній простір ставить до своїх партнерів такі вже дуже добре відомі вимоги. Одним з них є ведення європейської системи перезарахування кредитів (ЄСПК – ЕСТS).
Життєвий та студентський досвід показав, що серед викладачів та студентів практично відсутній єдиний підхід до тлумачення самого поняття «кредитно-модульна система навчання». Його часто ототожнюють з поняттям «модульно-рейтингова система навчання» або визначають в окремих випадках на засадах американського, європейського, німецького типу кредитно-модульної системи навчання, кожна з яких має свої особливості. Також проблеми торкаються таких питань: відсутністю англомовних програм високої якості; недовірою зарубіжних партнерів українській системі освіти; відсутністю системи та єдиного підходу до підвищення координаторів міжнародних програм.
Створення системи кредитів має полегшувати засвоєння навчальних курсів і сприяти максимальному розширенню мобільності студентів шляхом розподілу інформаційного потоку на логічні частини. Кредит –

19 умовна одиниця виміру навчального навантаження студента у процесі вивчення певної складової навчальної програми чи певної дисципліни
(курсу), виконаної студентом під час навчання. Організація навчального процесу у вищій школі на засадах кредитно-модульної системи навчання передбачає розробку викладачами інформаційних пакетів: нормативних документів, що регламентують впровадження кредитно-модульної системи навчання (Положення про організацію навчання в умовах КМС, навчальні плани та програми); адаптацію планів підготовки фахівців до вимог кредитно-модульної системи навчання, переструктурування графіку навчального процесу, розподіл навчальних дисциплін на модулі, визначення системи оцінювання та контролю знань студентів, розробку звітної документації; забезпечення навчального процесу навчально- методичними матеріалами (розробка інструктивно-методичних матеріалів, рейтингових книжок, навчально-методичних посібників тощо).
Якщо говорити про нормативну базу КМС, то дійсно на сьогоднішній день відповідно до наказів МОН України вищі навчальні заклади розробили навчально-методичні матеріали з навчальних дисциплін, які в цілому відповідають вимогам цієї системи. Однак з практики можна побачити, що у кожному вищому навчальному закладі по-своєму розуміють систему оцінювання навчальних досягнень студентів в рамках
КМС. Проблема полягає у відсутності єдиного розуміння щодо механізму розподілу балів на весь курс враховуючи кількість змістовних модулів.
Також різним є нарахування балів за аудиторну роботу студентів на лекціях, семінарах, практичних та позааудиторний час – за виконання
індивідуальних завдань та самостійну роботу. Разом з цим можливість студента набрати достатній бал впродовж викладання навчальної дисципліни та погодившись на цей бал та не здавати залік або іспит традиційним шляхом також неоднозначно впливає на засвоєння знань студентів, адже підсумковий контроль – це також форма навчання і достатньо ефективна. Отже, впровадження КМС в українських реаліях має більше запитань, ніж відповідей на них.
Враховуючи прийняття Проекту Закону про Вищу освіту від 01.07.2014
№ 1556-VII, який ще діє як перехідний до вересня 2015 року, будемо сподіватися на дієві пропозиції від освітян щодо покращення якості навчання студентів ВНЗ в умовах євроінтеграції та їх реалізацію найближчим часом.
Список використаних джерел:
1. Болонський процес: головні принципи входження в європейський простір вищої освіти / В. С. Журавський, М. З. Згуровський. – К.: ІВЦ «Вид-во «Політехніка», 2002. –
200 с.
2. Вища освіта і наука - найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку: Рішення колегії М-ва освіти і науки
України від 24.04.05 № 3/2-4 // Інформ. зб. М-ва освіти.
3. Розширення ЄС: Ширша Європа – нові рамки відносин Україна – ЄС. –
Представництво Європейської комісії в Україні, Молдові та Бєларусі [Електронний ресурс].

Режим доступу:http://ec.europa.eu/education/lifelong-learning- policy/higher_en.htmі науки України. - 2005. - № 13/14.
4. http://www.niss.gov.ua/articles/895/


20


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал