Та юридичного




Сторінка15/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30
Принципи Кримінального права та їх законодавче закріплення
Каширіна В.О., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: доцент кафедри кримінально-правових дисциплін
ННІПП НАВС Плугатир В.С.
Законодавці багатьох зарубіжних країн вважають, що при розробці кодексів виникає необхідність законодавчого закріплення основоположних принципів, оскільки саме вони указують правозастосовнику, до яких ідеалів у своїй діяльності він повинен прагнути.
На даний час питання, стосовно закріплення принципів у
Кримінальному Кодексі України ,є доволі актуальним. Його активно обговорюють науковці. Тому з’ясування значення формального закріплення принципів кримінального права в Кримінальному Кодексі
України є важливим і необхідним.
Вплив принципів на суспільство полягає в тому, що вони допомагають вихованню громадян, формуванню у них високої правової культури, і тим самим утримання нестійких осіб від вчинення злочину. Влив принципів на службових осіб органів досудового слідства, прокуратури, суду сприяє більш правильному застосуванню кримінального закону, послідовному дотриманню прав та законних інтересів громадян.
Досить вдало деякі принципи кримінального права сформульовані в актах міжнародного та загальноєвропейського (ЄС і Рада Європи) законодавства, а також безпосередньо у кримінальних кодексах окремих держав – Литви, Молдови, Польщі, ФРН, Франції, Росії, Білорусі та

132
ін. Хочу взятии до прикладу Уголовный кодекс Російської федерації. У загальній частині ,перша глава має назву « Задачи и принципы Уголовного кодекса Росийской Федерации « де по 7 статтю розміщені принципи
Кримінальної відповідальності. Отож виділено 5 основних принципів: перший це -принцип законности выражается в том, что преступность деяния, его наказуемость и иные уголовно-правовые последствия определяются только уголовным законом; другий – принцип равенства граждан перед законом означает, что лица, совершившие преступление, равны перед законом и подлежат уголовной ответственности независимо от пола, расы, национальности, имущественного и служебного положения, отношения к религии, убеждений, принадлежности к общественным объединениям; третій - принцип виновной ответственности означает, что лицо подлежит уголовной ответственности только за те действия, либо бездействие и наступившие вредные последствия, в отношении которых установлена его вина; четвертий- принцип справедливости означает то, что наказание и иные меры уголовно-правового воздействия, подлежащие применению к лицу, совершившему преступление, должны быть справедливыми, то есть соответствовать тяжести преступления, обстоятельствам его совершения и личности виновного;
І останій це - принцип гуманизма означает, что наказание и иные меры уголовно-правового воздействия, применяемые к лицам, совершавшим преступление, не могут иметь своей целью причинение физических страданий или унижение человеческого достоинства.
Взагалі принципи Кримінального права ,то їх слід поділити на конституційні та галузеві. Конституційні - це ті ,що закріплені в
Конституції України, а саме: принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6); принцип верховенства права (ст.
8); принцип справедливості права (ст. 19); принцип рівності громадян перед законом (ст. 24); принцип забезпечення гідності особи (ст. 28); принцип законності (статті 29, 61, 62, 124). Нариклад : Стаття 24
«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками…».
До галузевих відносять принцип законодавчого визначення злочину ,принцип особистої відповідальності, принцип винної відповідальності, суб'єктивної осудності
,принцип повної відповідальності, принцип більшої караності групового злочину,принцип повного відшкодування шкоди, заподіяної злочином та інші.
Наприкдад, принцип відповідальності за власні діяння передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності виключно за діяння, які вчинені безпосередньо винним. Це випливає зі змісту ст. 2 КК
України, яка встановлює, що «1. Підставою кримінальної відповідальності
є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом»;принцип відповідальності при наявності вини також випливає зі змісту ст. 2 КК України. «2. Особа

133 вважається не винною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»; Натяки на принципи є , проблема лише одна вони випливають із певних статтей , а не закріплені в окремих статтях юридично.
Принципи права становлять основу для будь-якої галузі права. Їх роль
є надзвичайно важливою для правильної внутрішньої побудови галузі, правильного нормотворення та правозастосування.
Ігнорування принципів при формуванні окремої галузі права призводить до правового нігілізму, існування таких явищ, як колізія правових норм, порушення вимог Конституції, а також порушення прав та свобод людини та громадянина.
Не можна ототожнювати принципи різних галузей права. Наприклад, якщо порівняти Кримінальний кодекс із Кодексом Про адміністративні правопорушення або з Цивільним кодексом,то важливим випливає принцип особистої відповідальності, адже за статтею 1178 Цивільного кодексу «Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, - якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою» або ж «У разі вчинення адміністративного правопорушення особою віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, якщо у неї відсутній самостійний заробіток, штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють» (ч. 2 ст. 307 КУпАП).
А у Кримінальному діє принцип особистої відповідальності , і батьки не зможуть відповідати за злочини своєї дитини , це підтверджується 15 розділом Кримінального кодексу про «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх « та статтею 103 «Про призначення покарання неповнолітнім».
Отже, узагальнюючи усе вище викладене, слід зазначитит наступне.
Проведений нами порівняльний аналіз Уголовного кодексу Російської
Федерації та Кримінального кодексу України показав, що деякі із принципів кримінального права можуть бути сформульовані у КК України
– більш ширше і точніше ніж ,наприклад, у кодексі сусідньої держави.
Візьмемо до уваги , принцип законності, він повинен, передбачати і те, що приписи закону про кримінальну відповідальність мають визначати кримінально каране діяння у чітких й ясних виразах і не підлягають розширювальному тлумаченню.
Вважаємо за необхідне нарешті точно сформулювати та закріпити принципи Кримінального права у Кримінальному кодексі України ,тому що ці принципи давно визнані в теорії кримінального права і не заперечуються чинним законодавством скажімо ,наприклад ,тим, що принцип рівності перед законом реалізовано у ст. 24 Конституції
України,а принцип
індивідуальної відповідальності стосовно співучасників злочину – у частинах 3 і 5 ст. 29.
Список використаних джерел:
1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов.станом на 1 верес.
2014р.:(ОФІЦ.ТЕКСТ)-К.:ПАЛИВОДА А.В.,2014. – 64 с. – (Закони України).

134 2. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов.станом на
1 верес. 2014 року:( ОФІЦ.ТЕКСТ). – К.:ПАЛИВОДА А.В.,2014. – 212 с. – (Кодекси
України).
3. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 512 с.
4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Фріс П. Л - К.: Атіка, 2004.-488 с.
5. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монографія. – К.:
Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
6. Уголовный кодекс Российской Федерации.- Москва: Проспект,КноРус,2013.-192с.
7. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов.станом на 1 верес. 2014 року:( ОФІЦ.ТЕКСТ). – К.:ПАЛИВОДА А.В.,2014. – 380 с. – (Кодекси).
Проблеми реформування законодавства щодо системи органів
досудового слідства в Україні
Данилюк А.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Мацишин В.С.
Процес побудови правової держави, розвиток демократичних засад мають бути пов’язані з переглядом чинних і введенням нових правових норм. Нині, коли процес правотворчої діяльності в Україні набуває швидкого розвитку, спостерігаються позитивні тенденції у приведенні правової системи України у відповідність із міжнародними стандартами.
Особливо актуальним стає питання вдосконалення кримінально- процесуального законодавства та ретельного реформування системи органів досудового слідства, що є неминучим, оскільки викликано вимогами Конституції України. Мабуть, найпершою серед країн СНД це питання на законодавчому рівні закріпила у своїй Конституції Україна, в якій передбачено створення єдиної системи досудового слідства.
Аналізуючи практичну діяльність органів досудового слідства, можна дійти висновку, що серед слідчих підрозділів різних правоохоронних органів (навіть одного правоохоронного органу) не існує чіткої взаємодії, допомоги та узгодженості в діяльності. Постійні суперечки між міліцією і прокуратурою є загальновідомими. Причинами таких явищ можна сміливо назвати невдале визначення підслідності кримінальних справ, перевантаження слідчих, боротьбу за статистичні показники, роздрібнення слідчих підрозділів між окремими відомствами. Все це породжує багато негативних явищ.
Такий стан не є нормальним, а тому об’єднання слідчих працівників різних відомств в одну загальну структуру певним чином має позбавити досудове слідство цих недоліків. Разом із тим наявність органів контролю
(прокуратура, суд) підвищить якість нагляду за законністю під час розслідування кримінальних справ.
Сьогодні реформуванню системи органів досудового слідства заважає відсутність необхідної законодавчої бази та концептуальних програм реформування таких органів. Тепер прийнятий новий Кримінально-

135 процесуальний кодекс України, а проект Закону України „Про органи дізнання і досудового слідства» загубився в кулуарах Верховної Ради
України. Потрібна координація і узгодженість.
У Верховному Суді України розглянуто проект Закону України «Про статус слідчих» (реєстр. № 1437 від 25 січня 2008 року), внесений на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України Г.Г.Москалем.
Законопроектом пропонується визначити правові засади діяльності слідчих в Україні, їх завдання, фінансові та інші умови, необхідні для виконання покладених на них обов’язків.
Погоджуючись із тим, що статус, який мають на сьогодні слідчі відповідних органів досудового слідства, потребує суттєвого вдосконалення, вважаємо за необхідне зазначити нижченаведене.
Більшість положень законопроекту, що визначають права та обов'язки слідчих, порядок їх призначення та звільнення, заохочення, тривалість робочого часу тощо відсилають до «встановленого порядку»,
«встановленого законом порядку» або вказують на вчинення відповідних дій (підбір кандидатів на посаду слідчого, інформування громадськості через засоби масової інформації тощо) «відповідно до визначеного законами України та іншими нормативно-правовими актами» порядку
(статті 3–5, 7, 10–12, 14, 15, 17, 20, 21, 23–26, 28 законопроекту). У такому разі незрозумілим залишається питання про те, яким же законом вони мають визначатися, якщо не цим.
Окремі положення законопроекту не узгоджуються з положеннями
інших законодавчих актів України. Так, з буквального тлумачення пункту п'ятого частини першої статті 5 законопроекту випливає, що Конституція
України та чинні для України міжнародні договори визначають порядок виклику осіб для перевірки заяв і повідомлень про злочини та для проведення слідчих дій у кримінальних справах. Пункт сьомий частини першої зазначеної статті, який надає слідчому право у зв’язку з провадженням досудового слідства у кримінальних справах, давати органам дізнання обов’язкові для виконання доручення і вказівки щодо проведення оперативно-розшукових та слідчих дій і вимагати допомоги при провадженні окремих слідчих дій, не узгоджується із положеннями статті 101 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 5
Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Відповідно до змісту вказаних статей у структурі не всіх органів дізнання є підрозділи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність (наприклад, капітани морських суден, командири кораблів, органи державного пожежного нагляду), а проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених у статті 5 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність» органів та підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.
На жаль, проект не позбавлений суттєвих недоліків. Так, багато норм містять положення, які є предметом регулювання Кримінально –
процесуального кодексу України, не враховано належність слідчих до різних правоохоронних органів, не визначено норми навантаження

136 слідчих, деякі положення проектів суперечать чинному законодавству та не узгоджуються між собою.
Але незважаючи на всі недоліки, ці проекти безумовно можна назвати першою ластівкою на шляху реформування, що є позитивним і має сприяти активізації законодавчої діяльності в цьому напрямі.
Боротьба із втягненням неповнолітніх у злочинну або іншу
антигромадську діяльність
Гурез К.Ю., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Раєцька Л.В.
Проблема захисту неповнолітніх від посягань на їх моральний розвиток є дуже важливою та складною для суспільства й держави,а особливо зараз в умовах інтеграції України. Уже давно відома певна залежність злочинності в цілому від злочинності неповнолітніх, оскільки остання є джерелом і резервом усієї злочинності, яка на сьогодні досягла загрозливого розмаху. Щоб не допустити подальшої її активізації, необхідно приділити особливу увагу попередженню злочинності неповнолітніх, усякого роду негативних впливів на них, серед яких найнебезпечнішим є втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність. Підвищення ефективності боротьби із втягненнями неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність – одна з найактуальніших проблем у кримінологічній науці та правозастосовчій практиці.
Необхідною є побудова нової системи профілактики втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність. Така складна проблема, як кримінально-правова та кримінологічна протидія втягненню неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність, потребує спеціального дослідження як на державному, так і на регіональному рівні, з урахуванням тих змін, які відбулися в суспільстві та державі протягом останніх років. Головне полягає в тому, щоб максимально наблизитися до вирішення практичних кримінологічних і кримінально-правових питань, органічно поєднуючи проблему причинності втягнення неповнолітніх у злочинну або
іншу антигромадську діяльність із попередженням даного виду злочинів. Це особливо важливо в сучасних умовах, оскільки досліджувана проблема змінює свій внутрішній зміст, їй уже «тісно» в межах колишніх значеннєвих конструкцій [1].
Важливим залишається соціологічний аспект, бо від морального стану молоді вирішальною мірою залежить майбутнє української держави, її культурний та інтелектуальний потенціал, а зрештою й рівень масової правосвідомості населення.
Кримінологія ставить перед собою завдання в складному конгломераті поглядів, теоретичних гіпотез і прикладних розробок щодо людини – злочинця відшукати певний ключовий підхід, яким і є злочинне втягнення неповнолітніх в антигромадську діяльність. Приблизно на такій же позиції стоїть і сучасна українська церква, яка проблему сім'ї, її виховну

137 попереджувальну роль розглядає на рівні «однієї з головних проблем
європейської цивілізації [1].
Фактор втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність настільки багатогранний, що важливо передбачити саме момент початкової стадії боротьби зі злочинністю, яким концептуально і є боротьба з цим втягненням, тому що, безумовно, головне бачиться в тому, щоб припинити відтворення злочинності за рахунок молодіжного середовища, дітей.
Психічні особливості неповнолітніх – результат складної інтеграції біологічних і соціальних процесів, завдяки чому, хоча й дуже важко, але необхідно виокремити приблизний момент, з якого фактично має починатися боротьба з насильством у дитячому середовищі, із втягненням дітей у злочинну чи іншу антигромадську діяльність.
Завдання боротьби із злочинністю неповнолітніх : боротьба зі злочинністю – це, по суті, боротьба зі злочинністю неповнолітніх, тому що саме з їхнього середовища поповнюється злочинність як побічний і тіньовий продукт соціального розвитку; не покарання як таке, а розвиток культури суспільства й окремо кожного його члена дає надію на реальний ефект. Що ж стосується нескінченних теоретичних дискусій і актуалізації завдання поліпшення чинного законодавства, то вони фактично себе вичерпали і не здатні підсилити ефективність боротьби зі злочинністю; головний, найбільш ефективний соціальний механізм і критерії боротьби зі злочинністю – це не в'язниці й кримінальні закони, а поступове витіснення кримінальних законів шляхом поширення та зміцнення моральних норм, а також відповідних традицій, звичаїв, як загальнолюдських, так і національних; зменшення кількості злочинного середовища починається зі зменшення кількості нових членів, що вступають у його. Тому проблема попередження і боротьби з втягненням неповнолітніх у злочинну діяльність є найактуальнішою проблемою як у кримінальному праві, так і
– особливо – у кримінологічній науці [2].
Підсумовуючи викладене можна зробити висновок, що проблема втягнення неповнолітніх у суспільно небезпечну діяльність за своїми негативними наслідками і є найгострішою соціально-правовою кризою в сучасному суспільстві тому потрібно приділити велику увагу цій проблемі,особливо зараз коли йде процес інтеграції України з
Європейським суспільством. Необхідно удосконалювати комплексні програми боротьби з втягненням неповнолітніх в злочинну діяльність на підставі досягнення науки і практики, неухильно запроваджувати їх у життя. У цій справі не можна зволікати, адже йдеться про майбутнє
України!
Список використаних джерел
1. Топольскова І.О. Боротьба із втягненням неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність: Монографія / МВС України, Луг. акад. внутр. справ; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. В.П. Ємельянов]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2012. – 192 с.
2. Корецький С.М. Профілактика девіантної поведінки молоді як протидія організованій злочинності / Уряду України… - К ., 2009. - Т.22. - с.636-640

138
Суїцид - руйнівна хвороба нашого суспільства
Олефіренко Ю.Л., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Раєцька Л.В.
Технічний прогрес та постійний розвиток є невід’ємною частинною нашого життя. Іноді люди не встигають за стрімкими змінами і не можуть знайти своє місце в житті. З різних причин вони вирішують «вийти із гри
«. І це вже стало не просто небезпечним явищем, аруйнівною хворобою нашого суспільства.
Самогубство (суїцид) - тема, що була актуальною в усі часи, але ставлення до неї протягом епох було різне й багато в чому залежало від релігій та морально-етичних норм і традицій. Найдавніші самогубства - ритуальні: до них належить харакірі й саті (самоспалення індійських вдів).
Ритуальні самогубства, як правило, були почесними, заохочувалися суспільством, а ухилення від них вважалось великою ганьбою. Водночас
історія з давніх часів фіксує «персональні» самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.
Серед вчених не існує єдиної думки, щодо визначення поняття суїциду.
Так,Ю.Ф.Іванов та О.М. Джужа зазначають, що суїцид— це навмисне, заздалегідь обдумане позбавлення себе життя; один з видів насильницької смерті. Медичний термін самогубства «суїцид» має коріння у латинській мові -- лат. suicaedere вбивати себе.
Винятково людська здатність до самозагибелі існує як «зворотний бік»
її саморегуляційної поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини через прийняття свідомого рішення про це.
За даними ВООЗ, у XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб за рік на планеті закінчують життя самогубством.
За останні десятиріччя суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів профілактики цього явища. В Україні у великих містах, зокрема й у Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.
Причини суїцидальної поведінки психологи пояснюють соціально- психологічною дезадаптацією індивіда. Адаптація – це пристосування до нових умов існування (життєдіяльності), дезадаптація – зворотний процес, регресія особи як біосоціальної істоти по відношенню до оточуючого середовища. Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальнй ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки. Суб'єктивно – це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її проявів.
З профілактики суїцидальних дій на перший план висуваються завдання своєчасної діагностики.Велика роль в цьому приділяється оточенню особи. Це учителі, батьки, однолітки, колеги, друзі які можуть налаштувати контакт з людиною, схильною до самогубства й таким чином попередити акт саморуйнування особистості.

139
Рішення проблеми зниження самогубств серед людей з психічними розладами і серед населення в цілому вимагає дій і з боку систем охорони здоров'я, професійних психіатрів і державних чиновників.
Повністю запобігти суїциду не можна, але знизити його рівень цілком можливо. Всебічне вивчення феномена суїциду допоможе розробити нові методи попередження та корекції суїцидальної поведінки.
Список використаних джерел:
1. Кримінологія: Навч. посіб. / Ю. Ф. Іванов., О. М. Джужа. - К.: Вид. ПАЛИВОДА
А. В., 2006. - 264 с.
2. [Електронний ресурс]. Точка доступу: http://otherreferats.allbest.ru/psychology/00147438_0.html
Проблеми визначення суб’єкта злочину у чинному Кримінальному
кодексі України

Гапоненко У.П., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: доцент кафедри кримінально-правових дисциплін
ННІПП НАВС Плугатир В.С.
Ч. 1 ст. 11 визначає, що «злочином є передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину», а в ст. 19 сказано,що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) і керувати ними».Тобто, яка має ознаки суб’єкта злочину.
У Кримінальному кодексі України закріплено поняття «суб’єкт злочину». Ст. 18 КК передбачає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.
Отже, кримінальне законодавство
України передбачає, що кримінальній відповідальності за вчинення суспільно небезпечного діяння може підлягати лише фізична особа (людина). Цей висновок фактично закріплений у статтях 6,7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тварини,неживі істоти, предмети, сили природи не можуть бути, як це було у стародавні часи, суб’єктами злочинів.
Термін закону «людина» означає фізичну, а не юридичну особу.
Виходячи з цього принципу, юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації) не можуть бути суб'єктами злочину. Судова практика констатує з цього приводу, що при чинному кримінальному законодавстві принципом філософії права є визнання того, що юридичній особі не властива здатність вчиняти злочин. Це випливає з того, що кримінальне право України, визнає суб'єктом злочину фізичну осудну особу, яка досягла віку кримінальної відповідальності. За діяння, вчинені від імені юридичних осіб, у випадку, якщо у них міститься склад злочину, відповідальність несуть фізичні особи, винні у вчиненні злочину. Так, якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні у цьому

140 службові особи. Це передбачено цілою низкою статей КК України, зокрема ст. 172, 271 та іншими.
Україна взяла зобов’язання щодо приведення полежень вітчизняного законодавства у відповідність з міжнародними стандартами. 23.05.2013р.
Верховною Радою України прийнято закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації
Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», який набрав чинності з 1 вересня 2014 року. У зв’язку з цим у системі Загальної частини Кримінально кодексу
України з’явився новий розділ XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб».
Застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб можна визначити як діяльність суду щодо прийняття та закріплення у відповідному документі остаточного рішення про призначення юридичній особі кримінально-правового заходу у вигляді конкретного розміру штрафу, конфіскації майна або ліквідації.
Принцип заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб знаходить свій вияв у ст.96-3 – 96-11 Кримінального кодексу України.
Суд має обов’язкові вихідні вимоги,які він повинен враховувати при визначенні порядку та меж застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру, і якими суд повинен керуватися, обираючи розмір та види цих заходів у кожному окремому кримінальному провадженні.
Проблема осудності і неосудності особи, яка вчинила злочин є однією з основних у кримінальному праві щодо суб’єкта злочину.
Осудною згідно ч.1 ст. 19 КК України, визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність виступає обов’язковою умовою кримінальної відповідальності і є однією із загальних ознак суб’єкта злочину.
Неосудність,відповідно до ч.2 ст. 19 КК України, - це неспроможність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного душевного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.
Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі.
Вік є також однією із головних ознак суб’єкта злочину. Законодавець встановив два віки кримінальної відповідальності: загальний вік,що починається з 16 років; знижений вік з 14 років.
Найбільш дискусійним питанням у кримінальному праві є кримінальна відповідальність юридичних осіб.
«Мислять» за юридичну особу завжди люди. Значить юридична особа не може мати психіки, отже, вона не може бути визнана суб’єктом злочину. Цей аргумент спростовують прихильники запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб і відзначають, що цивільно-правова відповідальність теж настає за умови вини. Якщо існує вина у цивільному праві, то така сама конструкція вини юридичної особи може застосовуватись і у кримінальному праві.

141
Щоб Кримінальний кодекс України діяв на ефективно, його потрібно удосконалювати. Серед найважливіших сучасних проблем удосконалення
КК України слід виділити такі: вивчення доцільності введеного інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, кримінального проступку; необхідність уточнення меж кримінальної відповідальності;застосування оціночних понять; призначення покарання, кримінальної відповідальності неповнолітніх; проблеми зловживання кримінальним правом, недобросовісної конкуренції. (Привести у відповідність норми ст. 11, 19,
96-3 – 96-11)
На даний час особливу актуальність викликає дослідження проблематики відповідальності суб’єктів злочину за чинним законодавством України. Суспільно небезпечне діяння і суб’єкт злочину – нероздільні поняття кримінального права, пов’язані з багатьма його
інститутами. Дане питання не достатньо вивчене в зв’язку з нововведеннями в українському кримінальному законодавстві. Потрібно з’ясувати місце і роль норм про суб’єкт злочину в структурі основних
інститутів сучасного кримінального права, визначити системно-правові основи кримінальної відповідальності суб’єктів злочину.
Отже, для вирішення питання про суб’єкт злочинного діяння повинно насамперед слугувати практиці боротьби зі злочинністю, а по-друге, розробки в науці кримінального права можуть бути сприйняті практикою лише в тому випадку, якщо достатньою мірою конкретизовані і базуються на реальних умовах життя суспільства, мають правові та соціальні основи, які піддаються оцінці зі сторони кримінального закону.
Якість суспільного життя в країні залежить від якості наявних у ній законів та станом їх виконання,тому для покращення умов життя, представникам народу потрібно приймати доцільні закони з обгрунтованими рішеннями, а також удосконалювати існуючі. Внаслідок чого суспільство буде не тільки на хорошому рівні жити, а й завжди розвиватися.
Список використаних джерел:
1. Кримінальний кодекс України від 1 вересня 2001р.
2. Сташиса В. В., Тація В. Я. Кримінальне право України Загальна частина – К.,2007 3. Коржанський М. Й Кримінальне право України Загальна частина – К.,1996 4. Дудоров О. О. Проблема юридичної особи як суб’єкта злочину та її вирішення у проектах КК України – 1999 5. Куц В. М. Проблеми кримінальної відповідальності – К.,2013 6. Харь І. О. Кримінальне право – 2011 7. Александров Ю. В. Кримінальне право України Загальна частина – К.,2002


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал