Та юридичного




Сторінка14/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30


123
Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж
Сальнікова У.О., слухач з підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра за спеціальністю «Правознавство» ННІЗН НАВС
Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (мереж, що забезпечують передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду між підключеними до неї телекомунікаційними мережами доступу) є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без відома осіб, що використовують засоби телекомунікації для передавання інформації, на підставі ухвали слідчого судді, якщо під час його проведення можна встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження (ст. 263 КПК України).
Зняття інформації з каналів зв’язку полягає у застосуванні технічного обладнання, яке дає змогу прослуховувати, фіксувати та відтворювати
інформацію, що передавалася цим каналом зв’язку (ст. 1 Закону України
«Про телекомунікації»). Така інформація може включати дані як про взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж, так і щодо змісту інформації, яка була передана каналом зв’язку.
Суб'єктами проведення зняття
інформації з транспортних телекомунікаційних мереж як негласної слідчої (розшукової) дії, що пов’язана з тимчасовим обмеженням конституційних прав людини є працівники уповноважених підрозділів на проведення зняття інформації з каналів зв’язку.
Предметом зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж може бути інформація здобута з мереж, що забезпечують передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду між підключеними до неї телекомунікаційними мережами доступу, абонентів розмов, часу і тривалості розмов.
Об’єктами зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж є: підозрювані та обвинувачені у вчиненні злочину, їх співрозмовники, а також особи, які володіють інформацією про тяжкі або особливо тяжкі злочини. Особами, які володіють відомостями про тяжкі та особливо тяжкі злочини, є очевидці та інші особи, які володіють
інформацією про злочини, факт їх вчинення, учасників або інші юридично значущі дані
Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж - один із найефективніших способів отримання інформації про осіб, які становлять
інтерес в досудовому розслідуванні. Він може дати позитивний результат за умови дотримання принципу наступальності, лише в разі проведення відповідних дій оперативного і технічного характеру.
Сьогодні в кримінальному судочинстві зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (мереж, що забезпечують передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду між підключеними до неї телекомунікаційними мережами доступу) є ще недостатньо розробленою, відсутні й методичні рекомендації, які змогли б надати допомогу

124 співробітникам правоохоронних органів у проведенні зазначеної слідчої
(розшукової) дії. Однак, окремі кроки у цьому напрямку все ж робляться, зокрема, чітко передбачено визначення поняття транспортних телекомунікаційних мереж, визначено порядок отримання дозволу на проведення даної негласної слідчої (розшукової) дії (ст. 248 КПК України) та відомості, які повинні бути зазначені в клопотанні, а саме:
ідентифікаційні ознаки, які дозволять унікально ідентифікувати абонента спостереження, транспортну телекомунікаційну мережу, кінцеве обладнання, на якому може здійснюватися втручання у приватне спілкування (ч. 2 ст. 263 КПК України). Крім цього, ч. 3 ст. 263 КПК
України передбачає застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та фіксації змісту інформації, яка передається особою та має значення для досудового розслідування, а в ч. 4 ст. 263 визначаються уповноважені особи на проведення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж і зобов’язання керівників та операторів телекомунікаційного зв'язку сприяти виконанню дій із зняття
інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, вживати необхідних заходів щодо нерозголошення факту проведення таких дій та отриманої інформації, зберігати її в незмінному вигляді.
Викладене дає можливість стверджувати, що прийняття норми щодо зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж надає можливість використовувати здобуті відомості під час даної негласної слідчої (розшукової) дії в кримінальному судочинстві, оскільки дані дії новим Кримінальним процесуальним кодексом України визначаються як процесуальні.
Визначення об'єкта злочину в працях науковців
Якубенко М.А., студент магістратури ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Катеринчук К.В.
Встановлення об'єкту злочину має велике теоретичне та практичне значення, однак проблема об'єкту злочину ще достатньо не вирішена так як є різнобічність тлумачення поняття об'єкту злочину в кримінальній теорії як в нашій країні так і за її межами.
Тому, метою даної доповіді є дослідження та аналіз поняття об’єкта злочину так як вирішити питань кваліфікації будь-якого злочину неможливо без дослідження його об'єкта.
Об'єкт злочину - це те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може завдати або завдає шкоди. Група науковців вважає, що структурну основу суспільних відносин становлять три елементи: суб'єкти, їх взаємодія і предмет.
А саме об'єкт як елемент складу злочину - це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду.
Вчення про об'єкт злочину в науці кримінального права України являється одним з основних.
Одним із перших, хто визнавав об’єкт злочину в якості суспільних відносини, був А.А.Піонтковський, який зауважував, що кожний злочин

125 який вчиняється в нашій країні, прямо або опосередковано посягає на суспільні відносини соціалістичного суспільства [2, с. 111]. М. Таганцев вважав, що об'єктом злочину являється: «юридична норма в її реальному бутті». В післяреволюційний період професор А. Піонтковський зробив висновок, що об'єктом злочину являються суспільні відносини. В той же час А. Піонтковський вважав, що об'єктом злочину можуть бути самі речі, матеріали і люди. Таке положення призводило до помилок при кваліфікації злочинних діянь. Тому, точка зору А. Піонтковського була піддана справедливій критиці спочатку Я. Брайніним, а потім і іншими вченими (Б. Нікіфоровим, М. Коржанським, В. Тацієм). Навіть у тих випадках, коли майно знищується або пошкоджується при вчиненні злочину, то шкода спричиняється не майну, а його власнику. Майно не може бути об'єктом злочину тому, що в житті існують відносини між людьми з приводу речей, а не між людиною і певною річчю. Найпершою монографічною роботою, присвяченою об’єкту злочину була робота Б.С.
Нікіфорова[3, с. 28-30]. М.Й. Коржанський також відстоював позицію, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, поставлені під охорону кримінального закону [1, с. 24]. В.К. Глистін, в якості об’єкта кримінально-правової охорони, суспільні відносини розумів як сукупність
іманентних їм елементів – учасників відносин, предмет (об’єкт) відносин і зв’язок між учасниками з приводу конкретного предмету [4, с. 19-29].
Дещо схожої позиції щодо розв’язання проблеми об’єкта злочину притримувався В.Я. Тацій. Він також вважав, що методологічно правильним є визначення об’єкта злочину, в якості суспільних відносин лише через розкриття складових частин суспільних відносин [5, с. 3-21].
С.Б. Гавриш під об’єктом злочину розуміє правове благо як певну цінність, тобто матеріальні явища: життя, здоров’я, гідність, майно, природні об’єкти тощо [6, с. 49,56]. П.С. Матишевський вважає, що об’єкт злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом [7, с. 128].
Отже, дослідивши концепції згаданих вище вчених, можна погодитися з тими науковцями, що розглядають об’єкт злочину в якості суспільних відносин, та вважати , що об’єктом злочину є найбільш важливі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального права, і яким унаслідок злочинного посягання завжди завдається істотна шкода.
Список використаних джерел:
1. Коржанський М.Й. Об’єкт і предмет злочину: Монографія / М.Й. Коржанський. –
Д. : Юрид. акад. МВС; Ліра ЛТД, 2005. – 252 с.
2. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. В 6-ти т. Часть общая, Т. 2
/ А.А. Пионтковский. – М. : Изд-во «Наука», 1970. – 672 с.
3. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву / Б.С.
Никифоров – М. : Госюриздат, 1960. – 229 с.
4. Глыстин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений.
/В.К. Глыстин. – Л. : Изд. Ленинградского университета, 1979 – 126 с.
5. Новоселов Г. П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты
/Г.П. Новоселов. – М. : Изд-во НОРМА, 2001. – 208 с.
6. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні / С.Б. Гавриш. –К. :
Інст. Законод. Верховної Ради України, 2002. – 636 с.
7. Матишевський П.С. Об’єкт злочину / П.С. Матишевський // Кримінальне право
України. Заг. част: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак.; за ред. П.С. Матишевськогота ін.
– К. : Юрінком Інтер, 1997 – С. 124-133


126
Легалізація зброї в Україні: теоретико -прикладні аспекти
Давидюк Х.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Колб О.Г.
Актуальність даної теми є беззаперечною, зважаючи на ситуацію, яка склалася в Україні. Як свідчить практика, питання зброї і доцільності її легалізації гостро постає на всіх рівнях державної влади та в суспільстві, і тому потребує наукової обґрунтованості.
Вивчення наукової літератури показало, що дане питання не є новим, в усі періоди людства зброя була його невід’ємною частиною. Так, T.
Джeффepcoн, тpeтій пpeзидeнт CШA, зазначав: «Головна причина, через яку громадянам надано право вільного володіння зброєю, – це використання її, у разі потреби, як останнього засобу, щоб захистити себе від державної тиранії» [1]. Найбільш вагомий внесок у дослідження даної проблеми вніс професор юридичного інституту Чикагського університету
Дж. Лот, який зібрав дані про злочинність в усіх штатах США за останні
18 років. Аналіз цих даних і свої висновки Дж. Лот опублікував у книзі з парадоксальною назвою «Більше зброї – менше злочинів» [2].
Актуальність зазначеної тематики дослідження обумовлена й тим, що сьогодні існує риторичне питання: «Легалізувати не можна відставити!»
Де має бути кома? Це стало реальною проблемою для України,особливо у зв’язку з подіям, що відбуваються в нашій країні. У даний час, виходячи з цього, Верховна Рада України готується прийняти закон «Про зброю», який узаконить право носіння українцями бойових пістолетів. Документ встановлює правила придбання, використання зброї як держорганами, приватними структурами, так і простими громадянами. Крім того, законодавчо планується знизити віковий ценз на придбання та користування вогнепальною мисливською зброєю і зброєю для самозахисту з 21 року до 18 років, а нарізною зброєю – з 25 до 21 року.
Вибіркове опитування громадян з означеної проблематики засвідчило, що думки суспільства з цього приводу теж неоднозначні. Одні вважають, що за відсутності достатнього державного захисту, пістолет допоможе убезпечити себе і родину. Інші вважають, що прийняття «збройного закону» спричинить розгул злочинності, адже більшість конфліктів тепер вирішуватиметься за допомогою ствола.
Задля реалізації засадничого права людини на життя, здоров'я, захисту честі та гідності особи депутати подали законопроект про зброю, до укладання якого долучилися провідні фахівці профільної галузі. Він спрямований на спрощення процедури придбання легальної зброї.
Більшість розвинених країн світу давно надали таке право своїм громадянам. Навіть у низці пострадянських країнах проблема законодавчо врегульована. Світовими лідерами у володінні населенням вогнепальною зброєю є такі спокійні країни, як Швейцарія та Фінляндія з показником від
45 до 88 одиниць цивільної вогнепальної зброї на 100 осіб. В Україні цей показник становить 5,5 одиниці. Але постає питання: чи є в українського народу така ж культура користування зброєю. Адже це ціле мистецтво.
Водночас існує твердження, що вільне володіння зброєю значно знижує кримінальну статистику. Злочинці бояться ризикувати, нападаючи

127 на законослухняних громадян. Наприклад, після впровадження права на носіння цивільної зброї у Прибалтиці, Грузії та Молдові вулична злочинність впала на 50-70% лише протягом року.
Водночас введення обмежень у Великій Британії призвело до збільшення кількості злочинів на 88 %».
Ті ж , хто проти легалізації зброї в Україні, аргументують це тим фактом, що народ України просто не готовий: ні морально,ні фізично.
Однак в Україні поширене володіння мисливською зброєю, і кількість жертв мінімальна – переважно від нещасних випадків. Безліч людей володіють нагородною зброєю, що не приводить до катастрофи. Обсяг легальної зброї налічує близько 2 млн. одиниць, із якими протягом 2012 року було вчинено всього 48 злочинів (включно з необережними злочинами та випадками перевищення меж необхідної оборони), тобто
0,0024%. Тим часом злочинці зберігають доступ до нелегальної зброї».
Загалом же, в Україні обсяг незареєстрованої зброї сягає більше 3 млн. одиниць. Її легалізація дозволить значно посилити контроль за використанням, підвищити безпеку кожного. Водночас нове дихання одержить стрілецький спорт, люди зможуть активно тренуватися, бути готовими до захисту Батьківщини.
То ж чітко прослідковуються за і проти даного законопроекту. На мою думку, легалізувати зброю можна лише в тому випадку, коли буде чітко встановлена процедура отримання такого права на зброю. Порівняти можна з процедурою отримання водійських прав: спочатку потрібно скласти теоретичну частину, продемонструвати практичні навички. Якщо ж всі умови дотримані і успішно виконані - кожен громадянин має право отримати водійські права [3].
Без сумніву, що схожа процедура має бути і в отриманні прав на зброю. Також важливим аспектом даного питання є перевірка громадян
України на психічну стійкість і врівноваженість, тобто мають бути встановлені певні вікові і фізичні обмеження, для тих, хто виявить бажання придбати зброю. Також варто зауважити, що на даний час в
Україні така процедура вже є для тих, хто має намір легалізовано придбати зброю. Крім того, є ті особи, які можуть дістати зброю і не легалізовано.
Таким чином, слід констатувати,що на сьогоднішній час в Україні, начальним та невідкладним для вирішення є питання щодо державного регулювання легалізації зброї та наукового супроводу даної проблематики.
Список використаних джерел:
1. Джeффepcoн T. Декларация независимости. – М.: Рипол Классик, 2004. – 167 с.
2. Лот Д. Больше оружия – меньше преступлений. – М.: ИНФРА-М, 2010. – 158 с.
3. Легалізація зброї: за
і проти
– спецпроект: http://newsradio.com.ua/2013_09_17/Legal-zac-ja-zbro-za-proti-specproekt/
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. – [Електронний ресурс]. – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651а-17 5. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради
України (ВВР). - 1996.
6.
Інтернет ресурс: сайт партії
«Свобода» http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/komentari/048956/

128
Службова особа, як суб’єкт злочину
Піжевська А.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: доцент кафедри кримінально-правових дисциплін
ННІПП НАВС Плугатир В.С.
У відповідності зі ст. 21 Конституції України всі громадяни рівні перед законом. Це не виключає певної форми нерівності перед законом на підставі приписів самого закону. Іншими словами, закон передбачає, що за деякі злочини відповідають лише ті особи, які, поряд з загальними ознаками суб’єкта злочину (досягнення віку настання кримінальної відповідальності і осудність) повинні володіти деякими додатковими ознаками, які характеризують особу винного в даному конкретному злочині.
З 1 липня 2011 р. вступили в силу Закони України «Про засади запобігання та протидії корупції» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», прийняті Верховною Радою України 7 квітня 2011 р.
Цими законами суттєво змінюється система відповідальності в тому числі
і кримінальної. У зв’язку з цим стаття 18 Кримінального кодексу України була доповнена поняттями спеціального суб’єкта.
Згідно з ч.3 ст. 18 КК передбачено загальне поняття службових осіб: ними є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.
Поняття службової особи також було змінено і в ч.1 примітки ст. 364
КК службовими особами у статтях 364, 365, 368, 368-2, 369 цього Кодексу
є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, станови, організації, судом або законом.
Крім цього, в ч. 4 ст. 18 КК України службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають

129 посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в
іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є
Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.
Важливо відмітити, що об’єктивна сторона злочину передбаченого ст.
364 ККУ представлена двома формами: зловживання владою або зловживання службовим становищем. Тому, щоб детальніше дати аналіз службової особи як суб’єкта даного злочину, варто коротко розглянути в чому полягає об’єктивна сторона злочину.
Зловживання владою – це умисне використання службовою особою, яка має владні повноваження, всупереч інтересам служби своїх прав щодо пред’явлення вимог, а також прийняття рішень, обов’язкових для виконання іншими фізичними чи юридичними особами. Зловживати владою може як представник влади, так і службова особа, яка виконує організаційно-розпорядчі обов’язки, оскільки остання також має владні повноваження, що розповсюджуються на підкорюваних їй осіб.
Зловживання службовим становищем – це будь-яке умисне використання службовою особою всупереч інтересам служби своїх прав і можливостей, пов’язаних з її посадою.
Також, варто зазначити, що відповідно до змін внесених до
Кримінального Кодексу України від 07.04.2011 року, з’явилася нова стаття
364-1, яка передбачає відповідальність за зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми. На нашу думку це доповнення до кримінального законодавства можна оцінити лише з позитивної сторони, адже таким чином розширюється коло осіб яких можна притягнути до кримінальної відповідальності, у тих випадках коли такі особи можуть володіти певними повноваженнями, будь яким чином зловживати ними і залишатися без покарання лише тому, що вони є засновниками юридичної особи або іншими словами «сам собі господар».
Отже, на підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що
існування у КК України двох практично ідентичних визначень службової особи є неправильним. Тому доцільно було б залишити там поняття у ст.
18 КК, а примітку до ст. 364 КК України виключити.
Список використаних джерел:
1.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. –Ст.21.
2.
Кримінальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України від 29.06.2001
– 2001. № 25-26. Ст. 8, 364.
3.
Андрушко П. Службова особа як спеціальний суб’єкт злочину/ П.Андрушко//
«Юридичний Вісник України». – 2011. – № 24 –С.23-26.




130
Окремі проблеми кримінальної відповідальності за статеві зносини з
особою, яка не досягла статевої зрілості
Кулагіна К.Е., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Жук І В.
У міжнародному праві одержало загальне визнання положення про те, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Необхідність особливого захисту дітей уперше було проголошено у Женевській декларації прав дитини 1924 p., потім підтверджено в Загальній декларації прав людини 1948 p.,
Декларації прав дитини 1959 р. і Конвенції про права дитини 1989 р.
Підвищену увагу останнім часом привертає проблема захисту статевої недоторканості дітей, посягання на яку можуть бути руйнівними для дитячого здоров’я та їх психосоціального розвитку, що безпосередньо закріплено Конвенцією Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення 2007 р.
Кримінально-правовий та кримінологічний аспекти зазначених питань досліджувалися у працях багатьох правників, зокрема Ю.В. Александрова,
М.І. Бажанова, В.І. Борисова, Л.П. Брич, О.В. Губанової, Л.В. Дорош,
О.О. Дудорова, А.Ю. Журавльова, О.Г. Кальмана, Л.Г. Козлюк,
С.С. Косенко, М.Й. Коржанського, М.В. Лазарчук, І.І. Лановенка,
Т.Д. Лисько та ін. Однак, не дивлячись на вагомі розробки проблеми захисту статевої недоторканності неповнолітніх, багато питань все ще не набули свого остаточного вирішення. Зокрема, мова йде про визначення стану статевої зрілості неповнолітніх та його правове значення в аспекті притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 155
Кримінального кодексу (далі – КК) України «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості».
Визначаючи підстави кримінальної відповідальності за цей злочин, законодавець чітко не визначив вік особи, статеві зносини з якою заборонені, обмежившись терміном «статева зрілість» потерпілого.
Питання встановлення статевої зрілості фігурують в «Правилах проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи», затверджених наказом
Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 року. Відповідно до цих Правил експертиза встановлення статевої зрілості в Україні проводиться щодо осіб жіночої статі віком з 14 до 18 років при ранньому початку статевого життя, а також при обстеженні з приводу встановлення характеру та механізму виникнення ушкоджень при скоєнні насильницького статевого акту. При цьому під станом статевої зрілості розуміється закінчення формування жіночого організму, коли статеве життя, запліднення, вагітність, пологи та годування дитини є нормальною функцією і не призводять до розладу здоров'я.
Однак, як засвідчує судово-слідча практика, суперечливість тлумачення поняття статевої зрілості, складнощі встановлення факту її досягнення нерідко призводять до помилок. Це, у свою чергу, наводить на

131 думку про доцільність заміни у кримінальному законодавстві ознаки статевої зрілості віковою ознакою.
В аспекті дослідження цього питання інтерес становить звернення до зарубіжного досвіду правового регулювання зазначеної сфери. Так, у багатьох кримінальних законах зарубіжних країн при конструюванні норм, що передбачають відповідальність за ненасильницькі статеві зносини з неповнолітнім, законодавцями була встановлена вікова межа (найчастіше
16 років), замість поняття «статева зрілість». Наприклад, у ст. 174 КК
Республіки Молдови встановлена відповідальність за вступ у статеві зносини з особою, що недосягла 16-річного віку. Так само визначено у КК
Федеративної Республіки Німеччини (розділ 182), Латвії (ст. 161). А згідно зі ст. 116 КК Естонії, кримінальна відповідальність встановлена за вступ у статеві зносини з особою, що недосягла 14-річного віку. У КК Російської
Федерації відповідальність передбачена за «статеві зносини та інші дії сексуального характеру з особою, яка не досягла 16-річного віку» (ст.
134). При цьому вчинення таких дій з особою, яка не досягла 14-річного віку, однак досягла 12-річного віку, визнається обтяжуючою відповідальність обставиною (ч. 3 ст. 134).
Враховуючи вище викладене, вважаємо за доцільне внести зміни до ст. 155 КК України, замінивши поняття «статева зрілість» на вікову ознаку, а саме: «статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку».


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал