Та юридичного




Сторінка12/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   30
Особливості входження україни в європейський освітній простір

Пономаренко К.М., студент ННІПП НАВС
Остафійчук Т.В., доцент кафедри психології та педагогіки ННІПП НАВС, кандидат психологічних наук, доцент
Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року.
Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання
Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписання
Великої Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum).
Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти: полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти; зростанню привабливості європейської вищої освіти; розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.
Слід зазначити, що Болонський процес не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.
Таким чином існують два можливі варіанти для реалізації національного інтересу держави в контексті приєднання до Болонського процесу:
1. Приєднання до Болонського процесу держави становить перед собою мету вирішення національних освітянських проблем, покращення якості освіти за допомогою можливостей, котрі надає Болонський процес
(тобто реалізацію національного інтересу у сфері освіти) за умови збереження фундаментальних особливостей національної освіти та

103 найбільш загальних принципів діяльності власної системи освіти без подальшої інтеграції до ЄС. 2. Приєднання до Болонського процесу є проміжний крок держави перед інтеграцією до Євросоюзу, що має кінцеву мету реалізації національного інтересу, проте не лише в освіті, як в попередній тезі, а в значному спектрі сфер суспільного життя.
Річ в тім, що йде процес формування європейського освітнього простору з поки що єдиною найбільш загальною та структуризованою системою освіти, яка з часом поглине зітре національні особливості освіти країн-членів Болонської системи освіти. В Болонській декларації уже розроблені єдині освітні стандарти: термін навчання, єдині критерії оцінки сукупності знань – ECTS, незалежні від держав комісії по акредитації навчальних закладів. Також з часом будуть сформовані єдині навчальні профілі та спосіб їх викладання, що їх потребуватиме єдиний
європейський ринок, а також єдина мова, для зняття комунікаційних бар’єрів [2].
Дані стандарти поступово зближуватимуть національні системи освіти
і врешті-решт зітруть їх особливості через прагнення останніх до постійного підвищення конкурентоспроможності через наближення до стандартів. А конкурентоспроможність сприятиме більшій популярності вузу для студентів-іноземців – а значить приплив капіталу до нього.
Самоізоляція вузу в таких умовах та акцентування уваги ним на національних стандартах призведе до його непрозорості в світлі
європейських стандартів, непопулярності для іноземних студентів, викладачів, що заперечує твердження першої тези. Таким чином ефективно функціонувати в таких умовах зможуть ВНЗ, які перед приєднанням до Болонської системи мали значний кадровий та матеріально-технічний потенціал та відразу сприйняли розроблені стандарти. В результаті внаслідок міграційних процесів навколо них і надалі будуть концентруватися наукові кадри та матеріальні ресурси, а менш конкурентоспроможні освітні заклади відійдуть на периферію і будуть в скрутному становищі. В такому контексті неважко спрогнозувати майбутнє України, включеної в єдиний європейський освітній простір.
В першу чергу на передові місця вийдуть ВНЗ, які мають значний ресурсний та викладацький потенціал і зможуть досить швидко підлаштовуватись під вимоги декларації та єдиного європейського ринку.
Таких ВНЗ буде невелика кількість, в переважній більшості національні університети, як найпопулярніші заклади найвищого рівня акредитації та з найбільшим ресурсним потенціалом. До них зможуть приїжджати іноземні студенти, проте і серед них дані заклади не будуть користуватися значною популярністю, через більшу привабливість європейських [1].
У країнах з невисоким рівнем економічного розвитку буде спостерігатися постійний «відтік мізків» за кордон. Невелика частина з них зможе повернутися назад, зважаючи на майбутні перспективи та цінності, прищеплені їм європейською системою освіти. В результаті
Болонського процесу освіта врешті-решт перетворюватиметься в світовий ринок, основним регулюючим важелем якого буде принцип конкуренції.
Якщо ж освіта перетвориться в ринкову цінність, то в освіті наперед вийдуть по важливості ті освітні функції, на які є запит ринку в першу чергу.

104
Гальмують Болонський процес в Україні також відсутність громадських структур у сфері освіти та їхньої співпраці з асоціаціями освіти та наукових досліджень Європи. Бракує інформаційного обміну та
інформування громадськості про переваги ЄПВО, недостатньо відповідних самостійних наукових та соціологічних досліджень. Участь
України в Болонському процесі потребує системної реорганізації національного простору вищої освіти з акцентуванням уваги на проблемних стратегічних напрямках [3].
Список використаних джерел:
1. Бабак В. Для нас Болонський процес - явище звичне, кредитно-модульна система - не новина// Вища школа.- 2006.- №1.- С. 3-20.
2. Бабкіна О. Проблеми підвищення якості вищої освіти в Україні у контексті
Болонських реформ // Освіта і управління.- 2006.- №1.Т9.- С. 91-95.
3. Воротилов, О. Болонському процесу – осмислений підхід: Український стандарт і
Болонська траєкторія: Чи приживаються нові правила у вищій школі? / О. Воротилов //
День. – 2005. – 31 серп. (№ 156). – С.1, 6.
Національно-державна самоідентифікація України

Сагалов Е.Р., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Лазаренко Л.А.
Розпад СРСР поставив перед новими країнами, зокрема й перед
Україною, глобальну проблему: домогтися власної національно-державної
ідентичності, яка повинна стати інтегральною характеристикою суспільства та необхідною основою успішного розвитку країни. Термін
«ідентичність» (від лат. identicus – тотожність, однаковість) – це емоційно- ціннісний аспект орієнтацій особи, групи, суспільства; тотожність; справжність й самобутність.
Проблема самоідентифікації України включає: культурну, релігійну, мовну і національно-державну ідентичність. Національно-державна
ідентифікація України це, насамперед, політична ідентифікація, в процесі якої на основі спільних орієнтацій, установок політичних суб'єктів та збігу форм і методів досягнення політичних цілей формується імідж країни.
Суть цього процесу означає, по-перше, відродження власних етнічних характеристик, втрачених внаслідок бездержавного існування; по-друге, майбутній розвиток національно-специфічних ознак, що визначають особливість життєдіяльності українського суспільства; по-третє, здатність різних гілок влади спиратися на спільні базові цінності, діяти узгоджено, відповідально й ефективно [1]. Забезпечення національних інтересів реалізується через становлення спільної ідентичності громадян, що є основою життєдіяльності Української держави.
Досягнення оптимальної реалізації національних інтересів України можливе лише за умов активної участі в суспільно-політичних процесах громадян – носіїв національної ідентичності, які об'єднанні в сучасну модерну повномасштабну українську націю. Це зумовлено тим, що в процесах утворення і функціонування будь-якої держави визначальну роль відіграє велика людська спільнота – нація, підвалина людського співтовариства, головна дійова особа політики та історичного розвитку [3].

105
Проблема державно-національної ідентичності набуває все більшої актуальності і важливості в українському суспільстві. Однак, роки незалежності, періоди політичних протистоянь, особливо останнього часу свідчать, що формується сучасний образ української нації, як нації модерної, повномасштабної. У громадян України починає домінувати прагнення свободи і розвинене демократичне начало, неприйняття будь- якої деспотії до людської гідності та достатній індивідуалізм, відданість традиційним цінностям і толерантність, відкритість до модерного, цивілізованого світу [4]. Саме від утвердження цієї демократичної
ідентичності залежить успіх України як держави і повномасштабної нації, спроможність здолати рудименти колишньої імперсько-тоталітарної суспільної свідомості, модернізувати країну, гарантувати їй гідне місце у спільноті європейських держав і націй. Необхідним чинником, за умов
існуючої слабкості громадянської складової української ідентичності, є необхідність консолідації громадян України навколо культурного ядра.
В умовах глобалізації традиційним і навіть модерним суспільствам стає щоразу важче зберігати свою національну ідентичність, протистояти уніфікації. Все більший протест у світовому контексті викликає політико- культурне розмивання національного суверенітету, посилення залежності країн від зовнішніх рішень як міжнародних організацій, так і різноманітних військово-політичних блоків [2].
Стратегічна мета України – підтримка стабільності, здійснення збалансованого
і передбачуваного зовнішньополітичного курсу.
Геополітичне становище України потребує економічного та політичного врівноваження наших відносин і на Заході, і на Сході.
Отже, проблема національно-державної ідентичності України в сучасному світі ускладнена етнополітичними та етнопсихологічними факторами, які об'єктивно мають історико-політичний контекст.
Сучасні процеси життєдіяльності українського соціуму ускладненні
історико-політичним, економічним, духовно-культурним існуванням
України, зокрема й крахом колишнього заідеологізованого бачення світу та системи цінностей радянського минулого, недостатнім усвідомленням власних національних інтересів українським етносом.
Список викосританих джерел:
1. Антонович В. Три національні типи народні // Старожитності –1992 – № 3.
2. Бочковський О. І. Вступ до націології. – Мюнхен, 1991-1992.
3. Драгоманов М. Вибрані твори. – Прага, 1937. – Т. 1.
4. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994.
До питання майбутніх змін в Конституції України

Саргіна Є.О., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Лазаренко Л.А.
На сьогоднішній день досить актуальним є питання щодо входження
України в Європейський союз. Вже не перший рік незалежна Україна прагне наблизитися до європейських стандартів. Стабільність – мрія українців.
За час незалежності України ми пережили безліч реформ в усіх сферах

106 діяльності. Постійні зміни в законодавстві були причиною розходження багатьох думок. Про яку стабільність можна говорити сьогодні, якщо ми все-таки плануємо інтегрувати в Європейський союз?
Першим, що необхідно буде зробити, це змінити законодавство України на таке, яке відповідало б положенням Європейського Союзу. Дослідники проблем соціального розвитку ЄС слушно відзначають два основні види тлумачення характеру й змісту європейської соціальної моделі – політичний і науковий. Політична інтерпретація зумовлюється потребою суспільної легітимації євроінтеграційного проекту.
Змінами в законодавстві ми не можемо обмежитися. Однією з глобальних проблем – правильне сприйняття суспільством нових норм. Раціональне мислення становить серцевину справжньої демократії, бо демократія – це раціональна комунікація вільних громадян.
Головне завдання в рамках єдиної Європи всі переможці політичних перегонів на теренах Центрально-Східної Європи давно вбачають у двох простих речах – забезпеченні нормальних умов життєдіяльності своїх громадян нині й конкурентоспроможності своїх держав у майбутньому.
Тож і новий етап розвитку незалежної України конче потребує максимально раціонального опрацювання нових уявлень.
Те, що будуть відбуватися зміни, зрозуміло і так. Проте, які саме зміни?
В першу чергу, нас цікавлять зміни в Конституції України. Маючи фундаментальне значення для законодавства України, на мою думку, починати впроваджувати норми європейського стандарту треба саме з
Основного Закону.
Це питання я пропоную розкрити на VI всеукраїнській науково- теоретичній конференції «Реформи законодавства України в умовах
євроінтеграції».
Список використаних джерел:
1.
Горенко, О. Європейська соціальна модель і європейські перспективи України / О.
Горенко // Віче. – 2009. – №20. – С. 8-10.
2.
Програма інтеграції України до Європейського Союзу ( Програму схвалено Указом
Президента N 1072/2000 ( 1072/2000 ) від 14.09.2000 )
Євроінтеграція - шлях удосконалення освітнього процесу

Свиридова А.М., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент Остафійчук Т.В.
Євроінтеграція є головним і незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України, основою стратегії економічного та соціального розвитку. Європейська та євроатлантична інтеграція для України - це усвідомлена модель суспільного розвитку, вибір способу життя людини, шлях до розширення кола її можливостей.
Важливим кроком у процесі євроінтеграції є приєднання України 19 травня 2005 року до Болонської співдружності. Болонський процес для
України - це засіб інтеграції та демократизації освіти, входження в освітній і науковий простір Європи та світу.
Освіта вже стала одним з найважливіших чинників політики.

107
Україна починає робити відповідні кроки. Рішенням колегії
Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. (протокол № 2/3-4) було ухвалено здійснення комплексу заходів щодо виходу національної вищої школи на міжнародний ринок освітніх послуг та здійснити комплекс заходів щодо організаційного забезпечення приєднання України до Болонського процесу.
«Болонським процесом» в останні роки прийнято називати діяльність
європейських країн, яка спрямована на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської декларації, прийнятої 19 червня 1999 року, полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідність певному єдиному стандарту.
Вихідні позиції учасників процесу у тексті Болонскої декларації формулюються наступним чином: ««Європа знань» є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального і людського розвитку, а також невід’ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення
європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей та належності до єдиної соціальної і культурної сфери».
Болонський процес – один з інструментів не лише інтеграції в Європі і в Європу, а й інструмент загальної світової тенденції нашого часу – глобалізації. Європейська спільнота має намір зробити внесок в якісну освіту шляхом заохочення країн-учасниць до сприяння підвищенню якості власної освіти. Відштовхуючись від цього, Європейська комісія надає фінансову і політичну підтримку цьому процесові, що виходить за рамки
ЄС. Сьогодні східноєвропейські країни лише починають приймати
Болонські ідеї.
Співпраця з європейцями у сфері освіти на шляху входження України в
Європу є одним із пріоритетів розвитку вищої освіти в Україні. Проте не є самоціллю проголошення йти будь-якими шляхами тільки в Європу, тільки інтегрування в Європу.
Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості.
Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти.
Ключова позиція реформування: Болонські вимоги – це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.
Метою є і те, щоб Європа зрозуміла, що в Україні – потужна система вищої освіти, потужні школи. Україна відчуває підтримку європейської спільноти. За цей час у нашій країні побувало багато місій Ради Європи, які розглядали стан освіти, проводили експертизу освітянської законодавчої бази і практично зауважень не було. Сьогодні вже майже немає опонентів щодо ступеневості вищої освіти. Вона підвищує мобільність і вертикальну, і горизонтальну.

108
Напрями розвитку вищої освіти в Україні, з одного боку, стратегічні, з
іншого – вони дадуть імпульс для подальшого поліпшення стану освіти і науки вже в недалекому майбутньому.
Перший напрям – це розширення доступу до вищої освіти, другий – якість освіти й ефективність використання фахівців з вищою освітою і третій – це інтеграційні процеси.
Розуміючи, що принципи Болонського процесу лише спрямовують на загальні зміни в освітній царині, ми маємо прагнути до ефективної модернізації національної системи вищої освіти у світлі євроінтеграційних прагнень.
Список використаних джерел:
1. Болонський процес: головні принципи входження в європейський простір вищої освіти / В. С. Журавський, М. З. Згуровський. – К.: ІВЦ «Вид-во «Політехніка», 2002. –
200 с.
2. Вища освіта і наука - найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку: Рішення колегії М-ва освіти і науки
України від 24.04.05 № 3/2-4 // Інформ. зб. М-ва освіти і науки України. - 2005. - № 13/14. - С. 3 3. Закон України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 року.
4. http://www.niss.gov.ua/articles/895/
Принцип делегування повноважень у місцевому управлінні
Семенишина І.М., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: викладач кафедри загальноправових дисциплін ННІПП
НАВС Кулик Т.О.
Значної ваги набуває питання взаємовідносин органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування, визначення організаційно-правових форм їх співпраці, розроблення висновків і пропозицій щодо вирішення проблем регулювання суспільних відносин у сфері делегування повноважень органам місцевої влади. [3]
Слід зазначити, що мова піде про делегування повноважень саме органам місцевого самоврядування. Певні аспекти в межах даної проблеми досліджувались у роботах таких вчених, як В. Авер’янов, В. Кампо, В.
Борденюк, М. Корнієнко та ін.[4]
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» виділяє повноваження органів місцевого самоврядування, поділяючи їх на виключну компетенцію органів місцевого самоврядування та делеговані повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
(глава 2). Виключну компетенцію органів місцевого самоврядування складають питання, що вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної та міської ради. (ст. 26) та районної і обласної ради (ст.
43), а також власні (самоврядні) повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (глава 2 цього Закону).
В теорії управління розрізняють кілька форм надання повноважень: становлення – такий спосіб регулювання, коли законодавчий орган у
Конституції і законах визнає компетенцію органів місцевого управління;

109 передача – форма регулювання повноважень, коли будь-яке повноваження одного органу виключається з його компетенції і включається до компетенції іншого органу; делегування – надання державним органам належного йому права вирішення питань на один раз, на деякий час або невизначений строк.
Надання органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади повинне здійснюватися лише за умови відповідного фінансового і матеріального забезпечення. З однієї сторони, таке положення речей має гарантувати повну реалізацію наданих повноважень на відповідному рівні, з іншої – не зашкодити їх здійсненню.
Та на сьогодні держава, делегуючи повноваження органам місцевого самоврядування при формуванні бюджету, не передає їм необхідні для цього кошти.
Загальнообов’язкові державні повноваження, які повинні делегуватись всім територіальним громадам відповідно рівня, повинні закріплюватись на необмежений строк. І хоча законодавство не виділяє «обов’язкових делегованих повноважень» та такі повноваження завжди були присутні в компетенції органів місцевого самоврядування. Доцільність і необхідність цього витікає з логіки суспільних відносин при здійсненні особливо важливих загальнонаціональних завдань. По суті справи і на сьогодні виконання деяких державних повноважень законодавства покладено на органи місцевого самоврядування в якості обов’язкових.
Розглядаючи принцип делегування потрібно також розглянути контроль та відповідальність за виконання делегованих повноважень.
Важливою умовою делегування органам місцевого управління окремих повноважень є організація надійного й ефективного контролю за їх виконання з боку органів, що їх надали.
Отримуючи делеговані повноваження органи місцевого управління стають підконтрольні частині їх здійснення органами, що їх надали.
Наприклад, отримуючи делеговані повноваження органи місцевого самоврядування стають підконтрольні в частині їх здійснення органами виконавчої влади на місцях. Можна повністю погодитись із твердженням, що органи місцевого самоврядування є під сильним контролем з боку державної виконавчої влади.
Отже, юридична природа делегування повинна бути такою: а) делегуватись можуть тільки окремі повноваження, які є частиною власної компетенції, орган не може делегувати більше, чим має сам; б) право делегувати повноваження повинно бути закріплено в законі; в) після делегування повноважень компетенція делегуючого органу не змінюється, компетенція органа, якому делегуються ці повноваження, тимчасово розширюються за рахунок останніх. Делегування повноважень не є формою їх повної передачі на рівень того, кому вони делегуються, вони залишаються повноваженнями органу, що їх делегував, який не втрачає при цьому права на прийняття рішень з питань, які входять в сферу делегування; г) акт про делегування повинен обов’язково прийматись делегуючим органом і точно визначати предмет і об’єм та умови делегації, перелік повноважень, принцип і категорії яких необхідно дотримуватись, форму конторолю при здійсненні цих повноважень; д) делеговані повноваження можуть бути в будь-який час відкликання, якщо

110 повноваження делегуються на визначений строк, то для припинення не потрібно прийняття юридичного акту, компетенція органа, якому делегувались повноваження, звужується автоматично, якщо повноваження делегуються на невизначений строк, то орган, що делегував повноваження, може в будь-який час припинити делегування; е) переделегування (субделегування) повноважень не повинно допускатись, тому що це суперечить намірам органу, що делегував повноваження.[2]
Список використаних джерел:
1.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст.141 2.
Про місцеве самоврядування: Закон України від 21.05. 1997//Відомості Верховної
Ради України,1997, № 24, ст.170 3.
Інтернет-ресурс: http://dep.kh.ua/dep/porady_deput/1319014751_9313.html
4.
Сторожук
І.П.//Принцип делегування повноважень у місцевому управлінні//І.П.Сторожук//Університетські наукові записки. – 2005. - №4. – с. 231-236
Історія виникнення Європейського Союзу

Серкіз В.Б., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: викладач кафедри загальноправових дисциплін ННІПП
НАВС Юрковська Л.Г.
Актуальність цієї теми полягає в тому, що Україна неодноразово висловлювала свою зацікавленість щодо вступу до ЄС. Пріоритет України у цьому зв’язку – асоціація з ЄС, угода, яка була ратифікована українським парламентом 16 вересня 2014 року, а згодом і повного членства в ЄС, що знайшло своє підтвердження у чисельних нормативних документах та політичних заявах, які, зокрема, інтеграцію України до ЄС визначають однією з стратегічних цілей розвитку держави.
Європейський Союз є одним з найбільш розвинутих і досконалих
інтеграційних угруповання у світі. Днем народження ЄС вважається 9 травня 1950 року, коли міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман озвучив підготовлену Жаном Монне пропозицію, в якій закликав Францію й Німеччину об’єднати свої вугільні й сталеливарні промисловості під
єдиним наднаціональним управлінням. Вважається, що саме з цього дня почала свій відлік об’єднана Європа, тому з 1985 року 9 травня відзначається в Європейському Союзі як офіційне свято.
Європейська Спільнота (організація-попередник ЄС) була створена на основі Римського договору, підписаного 25 березня 1957 р. Бельгією,
Італією, Люксембургом, Нідерландами, Німеччиною та Францією. У 1973 р. до цих країн приєдналися Данія, Ірландія та Великобританія, у 1981 р. -
Греція, у 1986 р. - Іспанія та Португалія, а у 1995 р. - Австрія, Фінляндія та
Швеція. Переговори про приєднання до ЄС успішно завершила Норвегія, проте під час загальнонаціонального референдуму 27-28 листопада 1994 р.
52,5% норвежців з тих, що взяли участь у референдумі, проголосували проти членства в ЄС. У 2004 році до ЄС приєдналися Естонія, Латвія,
Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чеська Республіка,
Мальта, Кіпр. Заяви про членство в ЄС були подані Туреччиною,
Болгарією, Румунією та Хорватією. Процес вступу до ЄС нових країн- членів триває і сьогодні. [2]

111
На засіданні Європейської Ради, що відбулося 9-10 грудня 1991 року в
Маастрихті, глави держав і урядів ЄС уклали угоду про політичний союз і угоду про економічний та монетарний союз, які разом становлять Договір про Європейський Союз. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. після його ратифікації усіма сторонами.
Договір про Європейський Союз затвердив триопорну структуру ЄС:
1) європейське співтовариство (раніше – Європейське економічне співтовариство, Європейське співтовариство з атомної енергії та
Європейське співтовариство вугілля та сталі) – розділи 2, 3, 4;
2) співробітництво в галузі закордонних справ і безпеки – розділ 5;
3) співробітництво з юстиції та поліції в кримінальних справах – розділ 6.
Згідно з Договором про ЄС діяльність Співтовариства регулюється наддержавним законодавством Співтовариства. Співробітництво в другій та третій опорах відбувається шляхом міжурядової співпраці держав- членів.
В даний час функціонування ЄС забезпечується цілою системою органів:
1) Рада Європейського союзу (СЕС). Вона не рідше двох разів на рік проводить сесії на рівні глав держав і урядів, а також регулярно збирається на рівні різних міністрів (закордонних справ, економіки, фінансів, сільського господарства);
2) Комісія ЄС (КЄС) – виконавчий орган, свого роду уряд ЄС, який втілює в життя рішення СЕС. КЕС складається з 20 членів (комісарів), що займаються певними питаннями (сільське господарство, енергетика) і призначаються строком на 5 років національними урядами, але незалежних від останніх. Резиденція КЕС знаходиться в Брюсселі, штат налічує приблизно 15 тисяч осіб;
3) Європейський парламент (ЄП) з резиденцією в Страсбурзі; обирається з 1979 року прямим голосуванням громадян всіх країн-членів
ЄС. До функцій ЄП належить прийняття бюджету ЄС, контроль за діяльністю КЕС і право доручати їй розробку конкретних пропозицій щодо розвитку інтеграції;
4) Європейський суд, що забезпечує правильну інтерпретацію і реалізацію нормативних актів (законодавства) ЄС;
5) Європейський соціальний фонд, що полегшує пересування робочої сили ЄС та її адаптацію до умов, що змінюються в інтеграційному просторі;
6) Європейський фонд регіонального розвитку, що сприяє структурній перебудові кризових регіонів – індустріально слабко розвинутих або депресивних;
7) Європейський інвестиційний банк, створений на основі дольової участі країн-членів ЄС у його основному капіталі. Маючи функції комерційного банку, він надає кредити державним структурам країн- членів ЄС тощо. [2]
Отже, розглянувши історію Європейського Союзу з моменту його створення, необхідно відзначити, що Європейський Союз є певною системою, яка заснована як на договірних, так і на юридичних нормах. ЄС
– один з найбільших зовнішньоекономічних партнерів України, правову основу відносин з яким ще донедавна складала Угода про партнерство та

112 співробітництво між Україною та ЄС, а відтепер – Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинена у частині політичних положень (Преамбула, Стаття 1,
Розділи І, ІІ, VII) 21 березня 2014 року в м. Брюссель та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (Розділи ІІІ, ІV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюссель, ратифікована Верховною Радою України
16 вересня 2014 року синхронно з депутатами Європейського Парламенту. [1]
Список використаних джерел:
1. Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та
Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Закон України № 1678-VII від 16 вересня 2014 р.
[Електронний ресур] // Режим доступу: http: zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1678-18.
2. Петров Р.А. Право Європейського Союзу, 2010 р. – 371 с.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал