Та юридичного




Сторінка10/30
Дата конвертації25.12.2016
Розмір8.04 Kb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30
). Цей документ визначає фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою хартії стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами
Європи. Ця подія стала підґрунтям для підписання «Болонської деклараці»
19 червня 1999 року, якою визначили напрями реформування вищої освіти в межах європейського простору. Таким чином почалася болонізація освіти в Європі. Україна ж приєдналася до цього процесу 19 травня 2005 року. Тому тут доречно провести думку з автономізацією університетів, оскільки це звична практика для Європи, також в контексті Болонського процесу.
Існують певні системні проблеми української вищої освіти. Автономія й академічна свобода університетів України – не самоціль.
Університетська автономія має сприяти досягненню стратегічної мети підвищення конкурентоспроможності українських фахівців на світових ринках праці, введення країни в єдиний європейський освітньо-науковий простір задля забезпечення сталого розвитку суспільства. Отже форми і

83 зміст автономії українських ВНЗ повинні забезпечити подолання системних проблем, що накопичилися у вітчизняній системі вищої освіти.
Серед найгостріших із цих проблем можна виділити: 1)Незбалансованість мережі ВНЗ. Вища освіта в Україні стала дійсно масовою, що не підкріплювалося збільшенням державних видатків до рівня, який гарантував би якісну освіту всім бажаючим її отримати. Таке збільшення державних видатків неможливе. Наразі постає питання про необхідність скорочення невиправдано великої кількості вищих навчальних закладів;
2)Високий рівень корупції. Введення системи ЗНО випускників шкіл, яке, поза сумнівом, є дуже позитивним процесом, знизило рівень корупції при вступі до ВНЗ, але корупція під час навчання набула майже неконтрольованих обсягів; 3)Низький рівень оплати праці викладачів та співробітників. Заробітна плата викладачів та працівників ВНЗ не досягала навіть середньої у промисловості, що провокує пошуки додаткових джерел доходів, у тому числі корупційних; 4)Ізоляція від міжнародної
інтелектуальної спільноти. Брак фінансування наукової діяльності вищих навчальних закладів, обмеженість доступу до сучасної наукової літератури, старі наукові кадри, котрі не володіють іноземними мовами та сучасними засобами комунікації, «радянський менеджмент» призвели до втрати позицій університетських науковців України в міжнародному науковому співтоваристві; 5)Відрив викладання від сучасної науки. Розрив між навчальним процесом і науковими дослідженнями зумовлюється відсутністю ефективної системи підвищення кваліфікації викладачів вищої школи та відсутністю в більшості університетів необхідної науково- дослідної бази, яка з радянських часів залишається прерогативою науково- дослідних інститутів системи Національної академії наук України;
5)Повільні темпи та низька ефективність упровадження принципів
Болонського процесу. Не завершено перехід на дворівневу систему ступенів вищої освіти (наявність освітнього рівня «спеціаліст»).
Упровадження Європейської кредитно-трансферної системи (ESTS) та додатку до диплому міжнародного зразка (DS) не підвищили академічної мобільності українського студентства і не привели до визнання української вищої освіти за кордоном. Змістовні вимоги Болонського процесу підмінюються формальними нововведеннями, які невиправдано бюрократизують навчальний процес.
Отже, автономією вищого навчального закладу називають самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом;
Проблематика порядку внесеня змін до Конституції України
Дмитрієв Д.А., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат юридичних наук Лазаренко Л.А.
Тема є досить актуальною, так як порядок внесення змін до
Конституції України є занадто недосконалим, та повернення до
Конституції 2004 року не має значних покращень, так як: Україна

84 потребує відновлення демократичного конституційного порядку, але не на засадах
Конституції
2004 року.
Прихильники парламентсько- президентської форми правління чомусь вбачають причини порушення демократії та прав людини в Основному Законі 1996-го, а не в діях вищих посадовців, які ігнорували конституційні приписи й чинили всупереч принципу верховенства права. Не забуваймо, що перехід до парламентсько-президентської республіки у версії Медведчука –
Симоненка – Мороза планувався як інструмент послаблення управління державою і засіб роздмухування конфліктів між різними гілками влади.
Україна може бути суверенною лише як держава національного типу, що функціонує і розвивається подібно до інших європейських національних демократій, як-от Франція, Польща, Німеччина, Чехія, Італія та ін. А розбудова Української держави неможлива без сильної президентської влади, справді представницького парламенту й дієвого уряду, здатних працювати в інтересах суспільства, а не олігархічних кланів. Конституційний лад у країні необхідно відновлювати, маючи на увазі, що порядок без демократії – це диктатура, а демократія без порядку
– хаос.
Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу
Верховної Ради України.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України. Законопроект про внесення змін до розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради
України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі

85 положення Конституції України. Законопроект про внесення змін до
Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку
Конституційного
Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.
Проблеми впровадженя ECTS в українських університетах

Назаренко Ю.В., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент Остафійчук Т.В.

Розвиток вищої освіти сучасної Європи та інших регіонів світу в значній мірі обумовлений Болонським процесом. Його мета і результат - створення до 2010 року Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) та його подальше вдосконалення впродовж десятиріччя – до 2020 року. На сьогоднішній день до Болонського процесу приєдналося 47 країн. Цим вони взяли на себе зобов'язання із реформування систем вищої освіти.
Завдяки реформам, які проведено в країнах-учасницях Болонського процесу, в ЄПВО досягнуто більшої сумісності і порівнянності кваліфікацій (ступенів) на національному і міжнародному рівнях.
Викликом для вищих навчальних закладів є розроблення профілів і змісту кваліфікацій з використанням основних інструментів, які стали загальноприйнятими у ЄПВО – Європейської кредитно-трансферної системи (ЄКТС), Національної рамки кваліфікацій, Додатку до диплома
європейського зразка.
Зокрема, запровадження системи кредитів ЄКТС забезпечує прозорість програм навчання, полегшує визнання дипломів і кваліфікацій. При використанні ЄКТС в цілому європейська вища освіта стає більш відкритою, зрозумілішою та привабливішою для студентів різних країн світу. Ефективне застосування ЄКТС в організації навчального процесу в університетах сприяє забезпеченню якості вищої освіти, дозволяє прозоро, відкрито і справедливо визнавати дипломи і кваліфікації вищої освіти випускників університетів в ЄПВО та інших регіонах світу, формувати накопичувальну систему кредитів при реалізації навчання впродовж життя.
На сьогоднішній день процес впровадження ECTS в Україні зазнав певних труднощів, зокрема, незважаючи на наявність необхідних нормативних документів, процес запровадження ECTS у повному обсязі та відповідно до його концептуальних засад є в незадовільному стані у більшості ВНЗ.
Проблеми використання ECTS як трансферної системи:
Створення та не належне відображення на веб-сайтах університетів каталогів, курсів/інформаційних пакетів.
Повнота та стиль відображення результатів навчання окремих модулів і програм вцілому.
Некоректне оцінювання кредитного виміру модулів чи дисциплін.
Методично неправильний підхід до визначення обсягу навчального навантаження, незалучення до цього процесу студентів. Практично завжди кредитний вимір дисциплін є результатом консенсусу між викладачами, які забезпечують дану навчальну програму.
Неправильне використання шкали оцінювання ECTS.

86
Невизнання оцінок отримних за кордоном. Усупереч положенням
ECTS у деяких університетах студентам після повернення з закордонного університету в рамках програми академічної мобільноті не зараховують автоматично отримані оцінки, а примушують перездавати дисципліну.
Проблеми використання ECTS, як системи накопичення кредитів:
Існуюче законодавство про вищу освіту не передбачає можливості отримання академічної кваліфікації на основі накопичення кредитів.
В українських університетах не використовується загальноприйнята класифікація результатів навчання/компетентностей.
Не опрацьовані класифікації та опис предметних (спеціальних) компетентностей.
Узагальнюючи викладене вище, можна сформулювати основні проблеми, які існують на сьогодні в Україні щодо адекватного та повного використання ECTS, як цілісної сисеми:
Нерозуміння нової сутності ECTS, як системи накопичення кредитів, в основі якої є компетентнісний підхід у побудові та реалізації навчальних пограм.
Підміна запровадження ECTS осучасненням КМСОНП шляхом використання останньою деяких інструментів ECTS. Можна сподіватися, що ситуація виправиться з відміною наказу МОН України, що стосується
КМСОНП.
Термінологічні неузгодження.
Неповні та неякісні інформаційні пакети.
Відстала нормативно-правова база щодо змісту та організації навчання (освітянтські стандарти, побудовані на застарілому підході, з використанням нормативних дисциплін). [1, с.47-48]
Вирішити вище зазначені проблеми можливо лише шляхом реалізації комплексу заходів, які включатимуть: удосконалення нормативно- правової бази, розробку методичного забезпечення, створення ефективної системи підвищення кваліфікацій кадрів, удосконалення механізмів мотивації університетів щодо всебічного використання основних
інструментів Болонського процесу.
Список використаних джерел:
1.
Правові засади реалізації Болонського процесу в Україні: монографія/ колектив авторів: Бугров В., Гожик А., Жданова К., Зарубінська І., Захарченко В., Калашнікова С.,
Козієвська О., Линьова І., Луговий В., Оржель О., Рашкевич Ю., Таланова Ж., Шитікова
С.; за заг. ред. В. Лугового, С. Калашнікової. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – 156с.
Деякі питання зв’язку права та справедливості
Олексієнко А.С., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент Заяць Н.В.
На даному етапі розбудови справедливої, демократичної, правової держави в Україні, суспільний лад, побудований за старими економічними зразками, історично трансформується. При цьому ідея справедливості виникає у свідомості мас на рівні суспільної психології, як почуття протесту, гніву, відчуття того, що справедливість зневажається, а несправедливість тріумфує. У такому випадку ідея справедливості стає не

87
ідеєю, що освячує стабільність, а ідеєю, що піднімає революційну активність. У даній ситуації у масовій свідомості виникає стан напруженості, загостреного сприйняття навіть найменших порушень справедливості, назрівання того, що можна назвати революцією зростаючих очікувань. Такі ситуації стали причиною Помаранчевої революції у 2004 році та Революції гідності у 2013 році. А. Токвіль зазначив із цього приводу: «Зло, що переносилося терпляче, як щось неминуче, здається нестерпним при думці, що від нього можна позбутися.
Тоді, скільки б зловживань не усувалося, - від цього начебто ясніше виступають назовні зловживання, що лишилися, і почуття стає більш пекучим: зло, щоправда, зменшилося, але зато чутливість зросла» [1]
Ідея справедливості пронизує всі сфери життя суспільства, але найбільш яскраве втілення вона дістає в праві, що регулює найбільш важливі суспільні відносини. Зв'язок права і справедливості не викликає сумнівів у переважній більшості сучасних вчених. Так М. Цвік стверджує, що право слід розглядати, як міру свободи і рівності, яка у своїй основі складається у процесі суспільних відносин, що постійно повторюються, відповідають потребам суспільного розвитку та панівним уявленням про справедливість і визначаються, схвалюються та охороняються державою.
[2] На єдність права і справедливості вказував і Конституційний Суд
України. На його думку, викладену у рішенні від 2 листопада 2004 року
№15 – рп/2004 у справі про признання судом більш м’якого покарання, справедливість – одна з основних засад права; вона є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. [3] Однак, більш детальної конкретизації в законодавстві не відбулося.
Суть справедливості полягає в тому, щоб встановити, знайти, сконструювати міру для людських вчинків. Це свого роду міра, оцінка.
Оцінка вчинку людини, що орієнтована на існуючу в конкретному суспільстві ієрархію цінностей.
Справедливість є прямим регулятором діяльності людей у кожній ситуації. Справедливість, поряд з ідеальними рисами, несе в собі реальні, практичні, життєво важливі моменти. І дійсно, справедливість не тільки мета й еталон, але й сам процес досягнення мети. Це процес, в якому треба судити й оцінювати, схвалювати й відхиляти.
Справедливість співзвучна свободі. І справедливість і свобода стають подібними до повітря. Без них життм гідно не можливо. Але коли вони є,
їх присутність сприймається, як природний хід подій. Несвобода, несправедливість боляче вражають гідність людей, роблять нетерпимими умови людського існування.
Почуття справедливості спонукає людей не тільки до з’ясування та аналізу соціальної ситуації, але, якщо буде потрібна, до дій, які спрямовані на її зміну. Дане почуття є одним із провідних елементів емоційного життя людини. До того ж воно відносно стійке, тобто, один раз сформувавшись,

88 це почуття вкорінюється на багато років. Справедливість має свою власну цінність, не залежно від тих на яких вона ґрунтується. Мова йде про здатність справедливості раціонально регулювати ті або інші відносини.
Справедливість протистоїть всьому довільному в правилах та їх застосуванні, усякій невпорядкованості дій по їх реалізації. Створення правових норм завжди повинне враховувати те що сприймається суб’єктами права, як справедливе й несправедливе. Справедливість будучи зафіксованою, за допомогою норм права, виступає в якості визнаного мірила порівняння дій людей, що захищається державою. За допомогою права все те, що було лише моральним, набуває чинності закону. Втілена в праві справедливість відбиває специфічно правову, якісну визначеність відповідних явищ і процесів. Таким чином, у справедливості, як би підсумовується, ставлення суспільства до права. Право, як нормативно закріплена справедливість включає не тільки закони, але й систему врегульованих суспільних відносин. Тим самим охоплюється і широке соціологічне розуміння права. Від цінності конценції різниці права та закону береться її найбільш важлива, прогресивна ідея про те, що право характеризується своїм гуманістичним, демократичним змістом. У розумінні права, як нормативно закріпленої та реалізованої справедливості, справедливість визначає зміст права, її нормативне закріплення – необхідну форму права.
Справедливість не втрачає властивих їй якостей, навіть набуваючи юридичної специфіки. Виражена через право вимога справедливості виступає не тільки в якості моральної, але й правової вимоги. Якби вона перестала бути справедливою з погляду моралі, то й, будучи вираженою у праві, також не була б справедливою. Таким чином, виражена в праві справедливість є етико-юридичним феноменом.
Цінність реалізації принципу справедливості, а за допомогою цього у цілому права, виявляється в тому або
іншому результаті правозастосування – у справедливому характері судового рішення, у примиренні конфліктуючих сторін і т. п., а тим самим у забезпеченні та підтримці миру, порядку, загального добра. Тому й не дивно, що в останній час термін «справедливість» все частіше вживається в законодавстві та в суспільстві.
У сучасному суспільстві справедливість розглядається як забезпечення
інтересів і прав людини. Отже, можна зробити висновок, що соціальна справедливість представляє собою компроміс інтересів окремих людей, соціальних груп. Оскільки саме, знаходження компромісу й становить сутність управління суспільством у сучасних умовах. Тому можна сказати, що функції права, як засобу соціального компромісу в суспільстві повністю відповідають природі справедливості.
Список використаних джерел:
1. Токвіль А. Про демократію в Америці: Пер. з фр.. – К.: Всесвіт, 1999. – с.197 2. Цвік М. В. Сучасне праворозуміння – методологічна основа правової науки.//
Методологічні проблеми правової науки. Матеріали наукової конференції. Харків, 13-14 грудня 2002р. / Упорядники М. І. Панов, Ю.М. Грошевой, - Х.; Право, 2003 – с.90 3. Офіційний вісник України. – 2004. - №45. – с.2975.

89
Конституційно-правовий статус політичних партій в зарубіжних
країнах
Оропай О.О., студент ННІПП НАВС
Науковий керівник: викладач кафедри загальноправових дисциплін ННІПП
НАВС Кулик Т.О.
Поряд з державою та іншими елементами політичної системи важливу роль у політичній організації сучасного демократичного суспільства відіграють політичні партії. Без політичних партій неможливе забезпечення демократії як такої, бо свобода діяльності політичних партій
- запорука демократії. Партії беруть активну участь як у формуванні державних органів, так і в їхній діяльності упродовж усього часу.
Мета роботи полягає у правовій характеристиці політичних партій зарубіжних країнах та визначення їх статусу і ролі у суспільстві.
Мета доповіді конкретизується наступними завданнями: проаналізувати історію становлення політичних партій; надати поняття політичні партії; дослідити законодавче закріплення політичних партії зарубіжних країн; визначити переваги та недоліки політичних партій зарубіжних країн.
Зростання ролі політичних партій в сучасному державному і суспільному житті зумовило зміну правової регламентації статусу політичних партій. Положення про політичні партії містяться, зокрема, у конституціях, законах про політичні партії, регламентах парламенту, постановах і декретах уряду, судових рішеннях. До Другої світової війни у конституціях не було жодних згадок про політичні партії, як і не було
іншої правової регламентації. І тільки згодом положення про політичні партії з'являються у конституціях Італії 1947 р., Японії 1948 р., ФРН 1949 р. Дещо пізніше правовий статус політичні партії отримали й в конституціях інших держав а саме: Франції 1958 р., Бразилії 1969 р.,
Греції 1975 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р.
Конституції визначають загальні напрями інституціоналізації політичних партій, що зумовлено зростанням їхньої ролі в суспільстві, ускладненням форм і методів їх діяльності.
Закони про політичні партії детально регламентують порядок утворення і діяльності політичних партій, визначають їхні функції, завдання, роль у політичному та державному житті. Важливо те, що такі закони регламентують не лише участь політичних партій у формуванні органів влади, але й участь їх у подальшій діяльності цих органів. Це і представництво членів політичних партій у складі обраних органів, участь у виробленні державної політики, у формуванні політичних поглядів громадян, сприяння їх політичній освіті, у підтримці зв'язку між народом та органами держави.
Наприклад, за Основним законом ФРН, «партії сприяють формуванню волі народу» [1, ст. 21, п. 1]; за Конституцією Іспанії – партії «є основним
інструментом участі в політичному житті». Конституції закріплюють принцип вільного утворення і діяльності політичних партій як важливий чинник демократії, зокрема у ФРН партії «можуть вільно утворюватися»
[1, ст. 21, п. 1]. Проте конституції встановлюють і межі утворення і

90 діяльності політичних партій: «партії, які своєю метою або діями своїх прихильників прагнуть спричинити шкоду основам вільного демократичного ладу або скинути його, або поставити під загрозу
існування Федеративної Республіки Німеччини антиконституційні» [1, ст.
21, ч. 2]. Іноді в конституціях вводиться пряма заборона: в Італії
«забороняються таємні товариства і такі об'єднання, які хоча б опосередковано дбають про свої політичні цілі за допомогою організацій військового характеру».
Правове регулювання утворення і діяльності політичних партій у різних державах неоднакове. Наприклад, у США це питання не врегульоване ані конституцією, ані спеціальним законом. Організація і діяльність політичних партій у цій державі регулюється законодавством штатів, зокрема законами про вибори. У Великобританії також немає спеціального закону про політичні партії, вони розглядаються у контексті
інших громадських організацій. У цих та деяких інших державах (Швеція) законодавець не подає чіткого визначення самого поняття політична партія, проте в інших державах таке визначення чітко сформульоване. Так, закон про політичні партії Німеччини визначає політичні партії як об'єднання громадян, які постійно або упродовж тривалого часу впливають на формування політичної волі в рамках федерації або землі і прагнуть брати участь у представництві народу в німецькому бундестазі чи лантазі.
Відмінності стосуються і статусу політичних партій. У низці федеративних держав партії можуть бути як загальнонаціональними, так і такими, що діють на рівні суб'єктів федерації (США, ФРН, Індія). Партійні організації можуть бути такими, що визнаються на місцевому рівні
(Іспанія, Швеція), або такими, що не визнаються (Бразилія).
Правовій регламентації підлягає і можливий розпуск політичних партій
– у випадку порушення законодавства, вчинення певних протиправних дій, зменшення кількості членів партії до числа, коли вона не визнається як така.
Отже, у різних державах світу правовий статус політичних партій має певні відмінності. Правове регулювання статусу політичних партій розпочалося у другій половині ХХ ст. із введенням відповідних статей у конституції, а згодом – із прийняттям спеціальних законів про політичні партії та іншого законодавства.
Конституційно-правове регулювання статусу політичних партій є важливим чинником у питанні формування зовнішньої і внутрішньої політики держави, оскільки партії відіграють у багатьох державах провідну роль у формуванні виконавчої та законодавчої гілок влади, координують діяльність важливих ланок зовнішньополітичного механізму, узгоджують їх дії у проведенні зовнішньополітичного курсу держави.
Список використаних джерел:
1.
Основний Закон Федер. Р-ки. Німеччини // Конституції Держав Європейського
Союзу. - М .: НОРМА, 1997.
2.
Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.М. Бесчастний,
О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - К.: Знання, 2007.
- 467 с.

91 3.
Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / К 65 М. С. Горшеньова,
К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. – 2-е вид., допов. і перероб. –
К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
4.
Конституционное право зарубежних стран: Учебник для вузов. //Под ред. чл.-кор.
РАН проф. М.В. Баглая, д.ю.н., проф. Ю.Л. Лейбо, д.ю.н., проф. Л.М. Энтина. – М.:
НОРМА,2000.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал