Т. Г. Пахомова, Г.І. Савицька Глобалізація. Полілінгвізм. Двомовність



Скачати 296.42 Kb.

Сторінка1/3
Дата конвертації01.01.2017
Розмір296.42 Kb.
  1   2   3

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ
ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ЧЕРКАСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ
ПРАЦІВНИКІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ
Т.Г.Пахомова,
Г.І.Савицька
Глобалізація. Полілінгвізм. Двомовність.
(Проблеми викладання)
Черкаси
2013

2
АВТОРИ:
Пахомова Т.Г., методист ОІПОПП, кандидат педагогічних наук;
Савицька Г.І., методист ОІПОПП.
РЕЦЕНЗЕНТИ:
Бондар
Т.І., доцент
Черкаського державного технологічного університету, кандидат філологічних наук;
Яковіна Т.О., учитель Канівської гімназії імені Івана Франка Канівської міської ради;
Бірко Л.В., учитель англійської мови Чигиринської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 Чигиринської міської ради.
Затверджено на засіданні Вченої ради інституту.
Протокол № 2 від 30.05.2013 року

3
ЗМІСТ
Білінгвізм в аспекті соціально-мовної взаємодії
4
Мова і культура у контексті глобалізації
7
Навчання і викладання другої іноземної мови у загальноосвітніх навчальних закладах
20
Висновки
31
Список використаних джерел
32

4
БІЛІНГВІЗМ В АСПЕКТІ СОЦІАЛЬНО-МОВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
Світ початку ХХІ століття позначений появою та розвитком багатьох раніше небачених процесів. Одним з найяскравіших таких процесів є глобалізація та цілий комплекс обставин, що їй супутні.
Глобалізацію найчастіше ідентифікують з якісно новими рівнями
інтегрованості, цілісності та взаємозалежності.
Глобалізація нерідко ототожнюється з американізацією. Це пов’язано з посиленням в другій половині XX століття впливу США в світі. Голлівуд випускає велику частину фільмів для світового прокату. У США беруть свій початок світові корпорації:
Microsoft, Intel, AMD, Coca-Cola, Procter & Gamble, Pepsi і багато
інших. McDonald’s через свою поширеність у світі стала своєрідним символом глобалізації. Порівнюючи ціни в різних країнах на бутерброд BigMac з місцевого ресторану McDonald’s, журналом The
Economist аналізується купівельна спроможність різних валют
( Індекс Біг-Мака).
Інші країни теж вносять свій внесок у глобалізацію. Наприклад, один із символів глобалізації - IKEA - з'явилася в Швеції. Популярна служба миттєвих повідомлень ICQ вперше була випущена у Ізраїлі, а відома програма для
IP-телефонії
Skype була розроблена естонськими програмістами.
Останнім часом у світовому науковому співтоваристві стає все більш популярною концепція глобального суспільства (Global society), з точки зору якої всі люди нашої планети є громадянами
єдиного глобального суспільства, яке складається з безлічі локальних громад окремих країн світу. Ця концепція значно спрощує розгляд процесів глобалізації, які в цьому випадку перетворюються на звичайні суспільні перетворення в рамках глобального суспільства.
Дослідження двомовності як складової мовної ситуації багатомовних соціумів спираються як на соціальні, зовнішні фактори, так і на внутрішні, так би мовити, іманентні. Детермінованість цими чинниками цілком очевидна: зовнішні фактори сприяють зміні мови, внутрішні – забезпечують засоби для реалізації цих змін.
Найбільш полярними точками зору на предмет сутності білінгвізму слід визнати суспільно-функціональний та індивідуально- психологічний підходи. Відповідно до першого двомовними можуть бути не лише окремі особи, але цілі колективи, соціуми, співтовариства. У такій ситуації вивчати двомовність можна у вигляді

5
білінгвістичного поля, парадигмами якого є: а) двомовність і рідна мова, б) двомовність та інтерференція (ступінь і типологія), в) двомовність і диглосія. Названі парадигми передбачають врахування широкого соціального контексту, що відображає структуру суспільства, а також соціальну орієнтацію мікро- або макросоціуму.
Ці твердження зумовлюють переосмислення поняття білінгвізму не лише у соціолінгвістичному, але й у комунікативному аспекті. З огляду на це ми пропонуємо наступне визначення цього поняття: білінгвізм – це здатність індивіда чи мовної спільноти
почергово використовувати дві мови (у ширшому випадку
полілінгвізму – декілька мов) для забезпечення комунікативних
потреб.
Але проблема соціолінгвістичних досліджень білінгвізму часто полягає в неможливості визначити чіткі межі білінгвізму. Зокрема, виникає запитання: чи можна вважати білінгвом людину, яка знає кілька десятків фраз іноземною мовою і це дає їй можливість забезпечувати мінімальні комунікативні потреби в іншомовному середовищі? Яким має бути об’єм володіння другою мовою, щоб можна було однозначно говорити про білінгвізм? Для розв’язання цієї проблеми ми пропонуємо ввести поняття “інтерференційного
порогу”. Відомо, що при вивченні другої мови виникає проблема
інтерференції, яка полягає у внесенні певних елементів системи рідної мови в мову, що вивчається. При цьому це явище може бути одностороннім або двостороннім. Скажімо, для студента-українця, який вивчає англійську мову і має деякі комунікативні навики, українська мова буде джерелом інтерференції для англійської, але у жодному разі не навпаки. У такому випадку ми говоримо про українсько-англійський білінгвізм, але не про англо-український.
Якщо ж йдеться, скажімо, про професійного перекладача, який розмовляє англійською однаково, а іноді й частіше, ніж українською, і в його українському мовленні помітний інтерферуючий вплив англійської мови, тоді є підстави говорити про двосторонній білінгвізм. Саме цей тип білінгвізму і має бути предметом соціолінгвістичних досліджень. Дуже рідко цей тип досягається академічним шляхом, тобто через цілеспрямоване вивчення мови за допомогою підручників, граматик і словників. Значно частіше двосторонні білінгви – вихідці зі змішаних родин, мешканці прикордонних зон або емігранти. Вивчення масового білінгвізму має справу, як правило, саме з такими респондентами. Тому ми вважаємо,

6
що односторонньому білінгвізмі взагалі немає підстав говорити про білінгвізм у строго лінгвістичному розумінні даного терміна, оскільки мовець у цьому випадку сприймає другу мову виключно через призму рідної, і у нього не існує безпосередніх зв’язків між знаками другої мови і сигніфікатами. Такі мовці залишаються в “колі” своєї мови, навіть використовуючи знаки іншої системи, подібно як, записуючи український текст латиницею, ми змінюємо не систему мови, а лише звичні для нас графічні знаки на менш звичні. Таким чином, наявність
іншої системи світосприйняття (зважаючи на обмежене коло застосування) жодним чином не відбивається на власне мовній особистості.
На нашу думку, саме поява двосторонньої інтерференції свідчить про наявність білінгвізму – як стосовно конкретного мовця, так і щодо мовної спільноти в цілому. Іншими словами, ми можемо вважати певного мовця білінгвом, якщо інтерференційні явища будь- якого порядку наявні як у мові-реципієнті, так і у мові, що вивчається, тобто в обох випадках мовець переходить інтерференційний поріг.
Теоретично можливі випадки, коли мовець настільки добре володіє обома мовами, що інтерференція і з одного, і з другого боку у нього відсутня. Але така ситуація нам видається більшою мірою гіпотетичною, ніж реальною, оскільки інтерферуючий вплив помітний навіть у мовців, які є ранніми білінгвами і свідомо працюють над чистотою кожної з мов (цікавий приклад цього явища наведено в російському, виданомук у Києві, перекладі класичної монографії
У. Вайнрайха, великою мірою присвяченої інтерференції, містить чимало фактів інтерференції української мови в російському тексті, пор.: когда они [дети] стают взрослыми; приток заимствований с
французского).
На нашу думку, з огляду на вищесказане слід розмежувати широке і вузьке розуміння білінгвізму. У широкому розумінні білінгвізмом можна вважати будь-яку практику почергового використання двох мов; сюди, зокрема, зараховуються усі випадки субординативного білінгвізму. У цьому випадку кожен мовець, що використовує елементи двох мовних систем незалежно від рівня мовної компетентності у кожній із них, вважатиметься білінгвом.
Вузьке розуміння білінгвізму передбачатиме можливість зіставляти знаки кожної з мов безпосередньо із сигніфікатом, а не використовувати як посередника іншу мовну систему. Ми дотримуватимемося саме вузького розуміння білінгвізму.

7
Білінгвом у вузькому розумінні, відповідно, буде такий мовець
(чи мовний соціум в умовах масового білінгвізму), який послідовно і регулярно на даному етапі використовує дві мови для забезпечення своїх комунікативних потреб, при чому, як правило, ці мови здійснюють інтерферуючий вплив одна на одну. Існують випадки, коли мовець стає білінгвом на обмежений час, а потім знову повертається до монолінгвальної практики (це явище поширене, зокрема, серед сезонних робітників, а також внаслідок тимчасової трудової міграції). Повертаючись до монолінгвізму, такий мовець не втрачає (принаймні відразу) навичок спілкування іншою мовою, але не використовує їх у жодній комунікативній ситуації (так званий пасивний білінгвізм), тому і не може характеризуватися як білінгв у строго лінгвістичному розумінні цього терміну.
Вивчення білінгвізму в певних соціальних умовах неоднорідне і містить цілий ряд конкретних дослідницьких проблем. Серед перспектив досліджень у цьому напрямку слід відзначити, зокрема, проблему ступеня володіння обома компонентами білінгвізму (мовної компетенції), проблему ситуативної реалізації знання першої та другої мов та питання кодового переключення, проблему специфіки формування “образу світу” у білінгвів і т. ін. Розв’язання цих дослідницьких проблем дає можливість чіткого теоретичного обґрунтування прикладних досліджень білінгвізму і суміжних понять.
МОВА І КУЛЬТУРА У КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Наприкінці ХХ ст. до політичного лексикону стрімко ввійшов новий термін „глобалізація” (від англ. globalization), яким стали активно послуговуватися політики, вчені, журналісти на різних континентах планети. Він привніс із собою нове поняття, що узагальнює явища планетарного масштабу, пов’язані з розширенням транснаціональних обмінів в умовах переходу від індустріального до
інформаційного суспільства. Інформаційний продукт як основний продукт суспільства третього тисячоліття відіграє вирішальну роль у тому, що прийнято називати глобалізацією. Її часто визначають як процес побудови глобального суспільства, хоча це – не єдине тлумачення терміна, на чому зупинимося нижче.
Довкола нового терміна-поняття одразу сформувалося концептуальне поле, про наявність якого в українській, так само як і в

8
інших європейських мовах, засвідчує ціла низка логічно підпорядкованих термінів-понять, зокрема
„глобалізм”

„антиглобалізм”, „глобаліст” – „антиглобаліст”, „глобальний виклик”,
„глобальна проблема”, „глобальна /світова криза”, „глобальна
/світова катастрофа”, „глобальний клімат”, „глобальне потепління”,
„глобальна перспектива”, „глобальна стратегія”, „глобальне суспільство – світова спільнота”, „глобальна/світова мова” тощо. Як бачимо, у межах поля по-своєму проявляються синонімія та антонімія термінів, які відображають різні точки зору на розглядуване явище.
Хоча термін „глобалізація” уже встиг стати інтернаціональним, його ще досить важко знайти в енциклопедичних словниках. Так, наприклад, український "Універсальний словник-енциклопедія" (1999 р. видання) не фіксує цього поняття. Немає його і у великому англійському словнику Вебстера (1993). Французька енциклопедія "Лярусс" подає таке тлумачення терміна: „факт поширення в усьому світі, набуття світового характеру”.
Очевидно, було б передчасним говорити про однозначність тлумачення терміна, тим більше, що нині чимало людей дотримуються антиглобалістських поглядів, уважаючи, що глобалізація є, по суті, сучасною формою неоколонізації. Не поділяючи таких крайніх поглядів, ми зупинимось на деяких лінгвокультурних аспектах цієї проблеми для того, щоб відповісти на такі запитання:
1. Як позначається глобалізація на мовно-культурній ситуації у світі?
2. Які наслідки цього процесу впливають на поведінку мовної особистості і мовної спільноти?
3. Якою має бути державна політика у сфері мови і культури за умов глобалізації?
Серед позитивних наслідків глобалізації слід, насамперед, зазначити розширення світового
інформаційного простору, посилення процесів мовної і культурної взаємодії, забезпечення звичайній людині доступу до інформації та світових інтелектуальних надбань. Водночас глобалізація сприяє утвердженню потужних цивілізаційних систем, які поступово відтісняють на задній план слабші системи, нав’язуючи їм власні цінності і закони розвитку.
Важливою передумовою транскордонної комунікації є вибір мови, якою вона здійснюється. На роль засобів цієї комунікації, як правило, претендують кілька так званих світових мов, передусім англійська. За

9
різними оцінками, нею тепер користуються від 400 до 800 мільйонів людей: ті, для кого англійська є першою (рідною) мовою, і ті, хто постійно вживає англійську у сферах інформації, освіти та міжнародного спілкування.
Вибір англійської на роль першої мови міжнародного спілкування (пор. глобальна мова) зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Дослідники відзначають її раціональну будову, багатство словникового складу, який дозволяє створювати розгалужені терміносистеми. Разом з тим, англійська асоціюється з англомовним світом (де панують свобода і демократія), на чолі якого стоїть найпотужніша держава сучасності – США. Все це забезпечує англійській мові високий престиж в очах мовців, спонукаючи їх до її вивчення.
Функцію засобів міжнародного спілкування виконують також французька, іспанська, арабська, португальська, російська мови, які обслуговують кілька національних спільнот, набувши поширення на окремих континентах. За умов глобалізації посилюється природний тиск мов міжнародного спілкування на менш уживані мови. Це виявляється, зокрема, в тому, що все більша кількість їх носіїв прагне оволодіти „світовими мовами”, насамперед англійською, і досягти високого ступеня дво- і багатомовності. Індивідуальна двомовність/ багатомовність за формулою L1(рідна мова) + L2/ L3 (одна або дві мови широкого вживання) стала помітною ознакою мовної ситуації у багатьох країнах світу. Наприклад, у країнах Північної Європи
(Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Фінляндія) кількість тих, хто поряд із рідною мовою опанував англійську, сягає 90 відсотків населення.
Двомовність, або білінгвізм, завжди супроводжується прилученням до вторинної культури, до її норм і традицій. Власне, без такого прилучення (акультурації) двомовність взагалі неможлива.
Навпаки, чим вищий ступінь акультурації, тим вищий ступінь володіння другою/третьою мовами на шкалі від змішаної
(субординативної) до чистої
(координативної) двомовності/ багатомовності, яка на практиці досягається досить рідко. Отже, дво-/ багатомовність та бі-/ мультикультуралізм як типові ознаки людини
ХХІ ст. є явищами взаємопов’язаними і, треба сказати, паралельними.
Інколи можна почути думку, що індивідуальна, а тим більше колективна, масова двомовність/багатомовність містять у собі загрозу втрати національної ідентичності та відмови від першої (рідної) мови

10
білінгвів. Подібна точка зору ґрунтується на дещо спрощених підходах, які зводяться до того, що дво-/ багатомовність є неприродним психічним станом людини, яка є своєрідним „полем бою” (за А. Мартіне) різних мовних систем і мовленнєвих навичок, внаслідок чого має обов’язково відбутися перехід до вторинної одномовності зі зміною мови.
Однак історичний досвід свідчить, що навіть за дуже несприятливих зовнішніх умов, коли вживання першої мови білінгвів всіляко обмежується колоніальною владою, відмова від неї на рівні цілого колективу мовців спостерігається досить рідко, оскільки саме перша (рідна) мова виконує функцію об'єднання мовців у національній спільноті, вирізняючи її з-поміж інших спільнот. В умовах тиску вторинної мови та культури, яку вона репрезентує, важливим чинником збереження першої мови білінгвів є її внутрішній стан, який виявляється у комунікативній потужності, тобто здатності забезпечити комунікативні потреби мовців у всіх сферах діяльності. Якщо комунікативна потужність першої мови є слабкою, а сфера уживання обмеженою, виникає перспектива її поступового витіснення другою, більш уживаною, мовою міжнародного спілкування (наприклад: російська мова в Білорусі, англійська мова в Ірландії).
Глобалізація створює передумови для зміни ціннісних орієнтацій частини двомовців у бік більш уживаних, а відтак і більш престижних світових мов, що зумовлює формування так званого вертикального типу двомовності (за термінологією Л.-Ж. Кальве). На відміну від горизонтального її типу, за якого перша і друга мови мають приблизно однаковий статус на шкалі цінностей двомовця, доповнюючи одна одну у певних сферах комунікації (інформація, освіта, наука, міжнародні контакти), вертикальна двомовність характеризується наданням другій мові вищої ціннісної позиції відносно першої (рідної) мови. У разі, коли вертикальний тип двомовності поширюється і стає панівним у соціумі, відбувається звуження сфери уживання першої (рідної) мови з відповідним розширенням застосування другої мови білінгвів, які прагнуть надати
їй офіційний статус. Утім надання такого статусу веде до законодавчого закріплення переваг, які вже й так має друга мова як засіб міжнародного спілкування, що може спричинитися до втрати першої, національної, мови.

11
Тверезо оцінюючи глобальні виклики для національної мови як головного надбання національної культури, у демократичних країнах світу, зокрема й у тих, що згадувалися вище, не роблять жодних кроків для юридичного захисту мови міжнародного спілкування
(англійської), яка фактично стала другою. При цьому держави всіляко заохочують її знання, яке є одним з головних критеріїв прийняття на державну службу, роботу у сфері послуг тощо. Однак внутрідержавні комунікації, особливо на офіційному рівні, залишаються сферою виключного вживання національної державної мови.
Мовна політика абсолютної більшості країн, де державна мова не є мовою міжнародного спілкування, спрямована на всіляку підтримку національної мови і культури, забезпечення їх домінування в суспільному житті, у сферах освіти, управління, масової інформації.
При цьому на офіційному рівні ніде не проголошується вищість національних мов відносно інших мов світу та необхідність відмовитися від вивчення і застосування мов міжнародного спілкування.
Культивується горизонтальний тип масової двомовності/ багатомовності, за яким за другою/третьою мовами закріплюються певні сфери комунікації (міжнародні відносини, міжнародна інформація).
Подібна політика сприяє відкритості сучасних постіндустріальних суспільств і водночас захищає їх від розчинення у глобалізованому світі, забезпечуючи підтримку власної ідентичності шляхом збереження національних лінгвокультурних цінностей. Не секрет, що тиск на них з боку глобальних мов і культур породжує
інтерференцію, наслідками якої є численні мовні і культурні запозичення. У випадку, коли останні сприяють збагаченню національних мов і культур, розширюючи їхню концептуальну базу, немає жодної загрози в їхньому використанні. Так, наприклад, термін американо-англійського походження
„імпічмент”
(амер.-англ. empeachment) вживається сьогодні практично в усіх європейських мовах не тільки для передавання американської реалії, а й для позначення явища суто внутрішнього життя. Отже, його можна вважати інтернаціональним терміном.
Інтернаціоналізація мовних і концептуальних картин світу значно збільшує прошарок інтернаціональних слів і словосполучень у кожній окремій мові, де вони вступають у відносини з питомою лексикою, збільшуючи її виражальні можливості і функціонуючи за правилами мови-реципієнта. Тут можна було б навести чималий

12
список словосполучень-кальок, які вживаються у сучасній політичній фразеології. Це, зокрема, фразеологічні інтернаціоналізми типу „дати зелене світло, „взяти/набрати друге дихання”, „взяти курс”,
„набирати очки”, „зійти зі сцени” тощо.
Однак серед запозичень є й такі, які жодним чином не збагачують мови-реципієнта, а, навпаки, руйнують її специфіку, працюючи на витіснення власних мовних одиниць. Такі запозичення треба розглядати як результат діяльності невибагливих білінгвів, для яких характерним є вертикальний тип двомовності (див. вище), а мода на іншомовні слова визначає індивідуальний мовний ужиток.
Подібні запозичення, мігруючи від тексту до тексту, так і не знаходять собі місця в загальнолітературному вжитку. Залишаючись за межами літературної норми, вони можуть оказіонально вживатися у писемному мовленні як елементи певного соціального чи професійного жаргону.
За роки незалежності професійний жаргон сформувався у частини вітчизняних журналістів, які безмежно полюбляють вживати англо-американізми за потребою і без неї. На шпальтах київських газет та в електронних ЗМІ можна часто зустріти такі слова і звороти, як PR (піар чорний/білий), „піарист”, „піарити”, „бренд”, „ньюс- мейкер”,
„топ-менеджер”,
„хед-лайн”,
„новини хай-теку”,
„спічрайтер” тощо. Очевидно, що вживання цих одиниць не тільки спотворює фонетичну і морфологічну будову мови-реципієнта, а й руйнує її семантичну мережу, якій, таким чином, приписується неспроможність фіксувати звичайні поняття. Не менш екзотичними виглядають і наведені вище слова, зокрема „хед-лайн” (замість
„заголовок”), „спічрайтер” (замість „секретар”/„референт”), „ньюс- мейкер” (замість „редактор новин”), „піар” (замість „пропаганда”),
„піарист” (замість „політтехнолог”), „хайтек” (замість „сучасні/ новітні технології”).
Екзотична лексика ніколи не буває нейтральною, вона завжди експресивно-оцінна. Чи то зі знаком плюс, чи то зі знаком мінус.
Екзотизм, вжитий для позначення екзотичного поняття-реалії чужої, далекої дійсності з наступним його поясненням, може бути сприйнятий позитивно.
Водночас невиправдане вживання
іншомовних слів-оказіоналізмів для вираження звичайних понять і власних реалій нічого, крім здивування, викликати не може. Чи сприяє воно ефективності мовної комунікації, без якої важко уявити собі роботу сучасних ЗМІ? Відповідь однозначна – ні, бо в такій

13
комунікації завжди буде більше непорозуміння, аніж розуміння.
Комунікація, в якій порушуються норми літературної мови, навряд чи досягне ефекту впливу на масового адресата (перлокутивний ефект), і наслідком її буде не об’єднання, а роз’єднання мовців.
Проблема дотримання літературної норми мови у формальному
(офіційному) спілкуванні сьогодні гостро стоїть перед багатьма спільнотами, які так само, як і українська спільнота, зазнають тиску глобальних мов. Її розв’язання неможливе без чіткого усвідомлення власної національної і культурної своєрідності, без зусиль, спрямованих на захист національної мови. Мовна норма, або мовний стандарт, є одним з механізмів такого захисту, і тому підтримання його в належному стані набуває першорядного значення. Досвід цивілізованих країн свідчить, що гарантами успішного функціонування літературної норми виступають, передусім, офіційні особи, державні службовці, освітяни, журналісти. Прикметним у цьому сенсі є досвід Франції – країни з давніми традиціями захисту власної мови, яка також претендує на глобальний статус. Ще у 60-х роках минулого століття явище надмірного вживання англо- американізмів у мовленні інтелектуальної та ділової еліти було піддано гострій критиці у праці М.Етьямбля під сатиричною назвою
„Parlez-vous franglais?” (букв. „Чи розмовляєте Ви по „франгле”?).
Відтоді Французька Академія, Вищий Комітет французької мови та
інші органи доклали чимало зусиль, аби захистити французьку мову від масового проникнення англійських слів. Основним засобом захисту виявився переклад шляхом калькування, синонімічних замін, створення неологізмів, які розкривають семантичний зміст
іншомовних термінів. Так виник французький термін mondialisation, яким позначають процес глобалізації (зазначимо, що у разі прямого запозичення англіцизму globalization він не виглядав би екзотичним, бо всі його складові присутні у французькій мові), з’явилися неологізми: télécopie (замість англ. fax), courriel (замість англ. e-mail), stylisme (замість англ. design), imprimante (замість англ. printer) тощо.
Слід сказати, що не всі подібні інновації витримують жорстку конкуренцію з боку англіцизмів. Деякі з них вживаються паралельно до іншомовних термінів (télécopie – fax), інші програють у змаганні з англійськими відповідниками. Однак сам факт такої діяльності свідчить на користь виваженої мовної політики, спрямованої на збереження національного характеру власної мови, а відтак і власної культури.

14
Було б абсолютною помилкою не сприймати усі запозичення, тобто виявляти надмірний пуризм (цього, до речі, не роблять і французи). Адже серед запозичень є й такі, які необхідні живій мові для розширення її виражальних можливостей, зокрема для концептуального розмежування двох споріднених понять,
стилістичного увиразнення засобів номінації (голова парламенту –
розм. спікер, популярна пісня – розм. хіт), позначення елементів чужої культури та інтернаціональних реалій (ковбой, віскі, джинси, кока-кола). Проте кожне таке запозичення має стати результатом колективної конвенції мовців внаслідок широкого вживання (якщо не йдеться про вузькоспеціальний термін), що дозволить йому поступово увійти до літературної норми. Це значно легше робити там, де існує усталена традиція нормування і консенсус на рівні гарантів літературної норми.
У розташованій між Сходом і Заходом Україні процеси мовної взаємодії практично не регулюються і внаслідок цього набувають стихійного характеру. Глобалізація посилила тиск на українську мову
і культуру як з боку російської мови, так і з боку англійської, особливо її американського варіанта. За умов неусталеності норм української літературної мови, розбіжностей в українському правописі, фактичної відсутності його єдиного стандарту,
інтерференція з боку більш уживаних мов міжнародного спілкування може мати загрозливі наслідки. Очевидно, що за нинішньої ситуації теза про повне усунення іншомовних слів та зворотів і орієнтація на суто питомі засоби номінації є неприйнятними, оскільки це спричинило б збіднення лексики української мови. Лише поєднання свого і чужого, власних та іншомовних ресурсів дає змогу забезпечити потреби комунікації у глобалізованому світі.
Говорячи про власні ресурси, не варто обмежуватися тим, що лежить на поверхні, тобто характеризує стан мови у синхронії. Є чимало незаслужено забутих питомо українських слів на позначення того, що ми звикли позначати іншомовними термінами. Вони мають право на вживання і паралельне функціонування поряд із запозиченими словами (пор. летовище – аеропорт, крамниця –
магазин, кав’ярня – кафе тощо). Збереження таких слів, які часто мають прозору внутрішню форму, відбиваючи специфічні образні асоціації, є запорукою збереження національної мовної ментальності.
Як уже зазначалося, захист будь-якої національної мови можливий лише за умови підтримання її комунікативної потужності

15
та чистоти літературного стандарту. Це цілком стосується і сучасної української мови, яка не тільки зазнає інтенсивних іншомовних впливів, а й розхитується внутрішньою нестабільністю, що пов’язана з великими діалектними та регіональними відмінностями у літературному мовленні.
Не забезпечивши виключного функціонування української мови у сфері внутрідержавного офіційного спілкування, не подолавши надмірної варіативності літературного мовлення, не запровадивши єдиний літературний стандарт, передусім у правописі, українській мовній спільноті буде надзвичайно складно відстояти своєрідність власної мови, а відтак і свою національну ідентичність. Необхідність розв’язання цієї проблеми вимагає об’єднання зусиль учених-мовознавців, державних мужів, усіх, кому не байдужа доля української мови. Важливою передумовою її розв’язання є відновлення роботи державного органу з питань мовного регулювання, залучення до його діяльності якомога ширшого кола науковців і практиків.
Проблема викладання іноземної мови в школі в даний час особливо актуальна, тому що зміни в характері освіти все більш явно орієнтують її на «вільний розвиток людини», на творчу ініціативу, самостійність учнів, конкурентоспроможність, мобільність майбутніх фахівців.
Вивчення мови і культури одночасно забезпечує не тільки ефективне досягнення практичних, загальноосвітніх і розвиваючих цілей, а й містить значні можливості для виклику і подальшої підтримки мотивації учнів.
Формування позитивної мотивації повинно розглядатися учителем як спеціальне завдання. Як правило, мотиви пов'язані з пізнавальними інтересами учнів, потребою в оволодінні новими знаннями, навичками, вміннями. Але перша і природна потреба вивчення іноземної мови - комунікація. Для організації сприятливого клімату, що орієнтує учнів на комунікацію, необхідно вибирати такі форми уроку, які стимулюватимуть діяльність учнів.
Урок іноземної мови має свою специфіку, оскільки, на відміну від інших предметів, в якості основної мети навчання висувається формування комунікативної компетенції учнів. У чому ж полягає специфіка цього предмета? Вона полягає в тому, що, по-перше, мова - будь то рідна чи іноземна - служить засобом спілкування, засобом прийому і передачі інформації про навколишню дійсність в

16
природних умовах соціального життя, і як такий він і повинен розглядатися при її вивченні в школі.
По-друге, при навчанні цього предмета розширюються уявлення про іншомовні культури країни через мову, і розширюється загальний кругозір. Вивчення іноземної мови дає учням лише можливість опановувати засоби сприйняття і вираження думок про предмети, явища, їх зв'язки і відносини за допомогою нової для них мови, яка виступає у двох формах: усній і писемній. Оволодіння цими формами спілкування і повинно входити в комунікативну мету навчання предмета «іноземна мова».
По-третє, мова, будучи засобом спілкування, потребує того, щоб
її «тримали в робочому стані», тобто завжди готовою до використання у ситуаціях спілкування, що виникають. Тому оволодіння цією шкільною дисципліною неодмінно пов'язане з цілеспрямованою, чітко організованою практикою у вживанні засвоюваного матеріалу в усній і писемній формах спілкування в тих умовах, якими володіють загальноосвітні заклади.
В даний час глобальною метою оволодіння іноземною мовою вважається прилучення до іншої культури та участь у діалозі культур.
Ця мета досягається шляхом формування здатності до міжкультурної комунікації. Саме викладання, організоване на основі завдань комунікативного характеру, навчання іншомовної комунікації, використовуючи всі необхідні для цього завдання і прийоми є відмінною рисою уроку іноземної мови.
Діяльнісна сутність комунікативно-орієнтованого навчання
іноземної мови реалізується в умовах гуманістичного підходу до навчання. При такому підході створюються позитивні умови для активного і вільного розвитку особистості в діяльності. У загальному вигляді ці умови зводяться до наступного:
• учні отримують можливість вільного вираження своїх думок і почуттів у процесі спілкування;
• кожен учасник спілкування залишається у фокусі уваги інших;
• учасники спілкування відчувають себе в безпеці від критики, переслідування за помилки і покарання.
Гуманістичний підхід передбачає навчання, центроване на учня.
Це означає, що вчення, а точніше, взаємодіючі між собою учні є центром пізнавальної активності на уроці.

17
Навчання іноземних мов має реалізовувати принцип безперервної мовної шкільної освіти в галузі вивчення іноземних мов, що відповідає сучасним потребам особистості і суспільства.
Цілі, поставлені перед предметом «іноземна мова», має вирішувати методично грамотний вчитель, який володіє сучасними технологіями навчання іноземної мови, що знає психолого- педагогічні особливості учнів.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал