Світогляд, його структура та функції



Сторінка1/7
Дата конвертації08.01.2017
Розмір1.46 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

  1. Світогляд, його структура та функції

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти: 1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи. 2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. 3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту. 4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.По характеру формування і способу функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду.Життєво-практичний рівеньсвітогляду складається стихійно і базується на здоровому глузді, обширному і багатообразному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду. Оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну і індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво-практичний світогляд включає навики, звичаї і традиції, що передаються з покоління в покоління, і пізнаний досвід кожного конкретного індивіда. Він допомагає людині орієнтуватися в складних життєвих обставинах, Разом з тим, слід зазначити, що цей рівень світогляду не відрізняється глибокою продуманістю, систематичністю, обґрунтованістю. У нім нерідкі внутрішні суперечності, стійкі забобони. Ці недоліки долаються на іншому, вищому рівні світогляду, який носить теоретичний характер. До цього рівня вирішення світоглядних проблем, разом з наукою, належить і філософія. На відміну від всіх інших форм і типів світогляду, філософія претендує на теоретичну обґрунтованість як змісту, так і способів досягнення узагальнених знань про дійсність, а також норм, цінностей і ідеалів, що визначають цілі, засоби і характер діяльності людей. Філософ, в буквальному значенні цього слова, є не тільки творцем світоглядних систем. Він бачить своє завдання в тому, щоб зробити світогляд предметом теоретичного аналізу, спеціального вивчення, піддавши його критичному суду розуму.



  1. Міфологія і релігія як історичні типи світогляду

Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, ловне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини го сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філоСвіт роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і ний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає гійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.



3. Предмет філософії . Історична зміна предмету філософії

Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”[1,41]. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми. “Йдеться про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і для майбутнього”[5,31]. Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів.




4.Специфіка філософського знання (на відміну від міфу, теології, науки, мистецтва, ідеології). Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань
З'ясовуючи глибинні основи буття, філософ намагається зрозуміти суть одиничних речей, їх зв'язок з природою як цілим, загальним. Головна мета пізнавального процесу - це пошук істини, сенсу будь-якого буття на основі критичного і скептичного осмислення будь-чого сущого, даного. Центральне місце у філософських шуканнях, філософствуванні займає людина як суб'єкт діяльності, її походження, сутність, призначення і сенс її буття. І тут -головний сенс і призначення філософії.Прагнучи з'ясувати граничні основи буття, філософія, на відміну від релігії і міфології, спирається на знання. Але будь-яка наука здобуває знання та оперує ними, наприклад, фізика, історія та ін. Вся справа у природі знань. А природа знань різна. У людини є знання про конкретні речі, що чуттєво сприймаються, їх властивості, ставлення, відносини, тобто відомості малого ступеня спільності. Є знання з високим ступенем спільності, що відображуються у системі понять і категорій. За обсягом знання містять різні ознаки, властивості й відносини речей матеріального світу. Філософія - це складає її другу особливість - оперує гранично широкими, універсальними категоріями, висновками й узагальненнями: причинність, свідомість, річ, відносини та ін. Ці висновки й положення за характером загальні, а отже, містять невизначеність, що компенсується тісним зв'язком філософії і науки. За багато століть існування філософія накопичила досвід використання універсальних понять, виробила ефективні методи оперування ними. Філософія прагне вивести людину зі сфери повсякденності, надати її життю істинний зміст, привабити високими ідеалами, обґрунтувати шлях до загальнолюдських цінностей. Тут мета релігії і філософії зближуються. З виникненням філософії починається пошук гармонії науково-теоретичних знань про світ з життєвим досвідом людей, їх ідеалами, сподіваннями. Отже, філософія є спроба органічно відобразити науково-тєоретичні і практично-духовні аспекти життя людини й зрозуміти світ як цілісний та єдиний організм. Це є третя особливість філософського знання.Особливість філософського знання, відмінність його від знання соціально-наукового полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись і розвиватись у різних напрямах. Усе тут залежить від глибини розуміння філософських ідей, інтересів і переваг філософії. Філософське знання відрізняється від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу. Зрозуміло, що немає і не може бути китайської або японської математики, американської або англійської біології. Але цілком правомірно говорити про особливості німецької, французької, української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах, має свій національний ґрунт. Так, українська філософія життєвим корінням входить у плоть і кров українського народу. У ній виражається душа народу, його внутрішній духовний досвід, потаємні мрії та сподівання.

6.Методи (діалектичний, трансцендентальний, феноменологічний, герменевтичний) та функції (світоглядна, критична, методологічна, пізнавальна, аксіологічна) філософії.

Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Це питання Енгельс назвав "основним питанням філософії". Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це визнання того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її розвиток — умова виникнення і розвитку свідомості.У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. опіов — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за "законом" сваволі (своєї волі). Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Філософія, звичайно, — не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, народним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політичного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філософської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві грунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями.У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а і як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські концепції з самого початку спираються на визнання первинності природи і вторинності духу, свідомості. Філософські вчення, що визнають пізнаванність світу, обумовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення — інші. Визнання наявності розвитку у бвіті зумовлює необхідність діалектики як методу пізнання і т. ін.І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур.

7. Наука як спеціалізована форма пізнання і вид діяльності. Особливості «наук про природу» (точні, природничі) та «наук про дух» (гуманітарні, суспільні)
Людство впродовж усієї історії пізнає світ. Наукове ж пізнання налічує всього лише кілька тисячоліть. Наука - це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і систематизація істинних знань про світ. Наука — це і продуктивна сила, і соціальний інститут, і діяльність з метою одержання нових знань, і результат цієї діяльності, — тобто сума (а точніше — система) одержаних теоретичних знань, що становлять собою у своїй сукупності мислену (ідеальну) картину світу.
Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її ви в-чення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення. На відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим, наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими. Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності людини. Специфіка науки складається в тому, що вона обслуговує знаннями, маючих значення об’єктивної істини, все суспільство від підприємства до найбільш абстрактних форм духовної діяльності. Більш того, будучи дуже багатогранною, наука різними сторонами включається в різні сфери суспільного життя. Наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності. Загальним методом відповідним сучасним наукам, є діалектика, особливими методами якої є спостереження, індукція і дедукція, аналогія, формалізація, математизація науки тощо. Існують також часткові методи, пов’язані з окремими галузями науки – фізикою, хімією, біологією та іншими. На вибір предмета досліджень, спрямованість і темпи розвитку науки, вирішальний вплив справляють соціально-економічні умови, передусім потреби матеріального виробництва.
Об’єктом відображення в науці являється природа та суспільне життя. В зв’язку з цим всі конкретні науки поділяються: Суспільні науки вивчають різноманітні сторони суспільного життя, закони функціонування та розвитку суспільного організму.
Природні науки займаються вивченням закономірних властивостей та зв’язків (законів) живої та неживої природи. Технічні науки займаються вивченням продуктивних сил в даній сфері господарства, але і промислові відносини.
Основу розвитку науки, як і всіх інших суспільних явищ, складає матеріальне підприємство, закономірна зміна способу підприємства. Математика і механіка, біологія і фізика, та всі технічні науки зросли, розвивалися та досягнули розквіту завдяки розвитку продуктивних сил, зросту підприємницьких потреб, рівно як і суспільні науки – на основі змінюючи умов суспільного життя та нерозривно виникаючих задач перетворення відносин між людськими. Кожне наукове відкриття, відповідаючи на виникаючі запроси життя, в той же час базується на накопиченні раніш знань в тієї чи іншої області. Наука являється стрункою системою законів та виводів, має свою внутрішню логіку розвитку, особливу послідовність та примхливість. Окремі мислителі, спираючись на все досягнення науки, можуть іноді здійснювати такі відкриття, для реалізації яких ще не дозріли підприємницько-технічні умови. Наука розвивається в тісній взаємодії зі всіма іншими сторонами та явищами суспільства. На розвиток науки оказують вплив політичні та правові відносини, володіючі в суспільстві.

8. Проблема пізнання як предмет філософського аналізу.

Філософія, на відміну від інших історичних типів світо-гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ-цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові -- уявлен-ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу -- свідомий по-шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі-знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо-мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть-ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе-реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза-но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по-стає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце-су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від-ношенні «людина-світ». Філософське питання «що є іс-тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі-знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро-можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть-ся його структура із структурою мислення про нього, а як-що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан-ня від самого початку існування філософії є наслідком роз-в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут-тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан-ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те-орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі-ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо-вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч-ному вимірі. Диференціація філософського знання влас-тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).


9. Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб’єкт – об’єктивних відношень в процесі пізнання

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання). Філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.

В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал. Гносеологія як наука вивчає особливий тип відносин між суб’єктом і об’єктом – пізнавальний. „Відношення пізнання” включає в себе три компоненти: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнання. Звідси виникає завдання проаналізувати відношення між суб’єктом, який набуває знання, і джерелом знання (об’єктом), між суб’єктом і знанням, між знанням і об’єктом.

Слід більш детально звернути увагу на те, що в першому разі головне завдання полягає в тому, щоб з’ясувати, як можливий перехід від джерела до „споживача”. При розгляді другого із вказаних відношень виникає комплекс питань, пов’язаних, з одного боку, з освоєнням людиною вже готових, наявних у культурі масивів знань – їхньої адекватності, засвоєння, достатності для вирішення тих чи інших завдань. Що ж до відношення між знанням і об’єктом, то воно звертає увагу на проблему вірогідності знань, істини і її критеріїв. У зв’язку з цим постає питання: якими є законні основи для переходу від наявних у людини чуттєвих сприймань і понять до раціонально обґрунтованих тверджень про дійсність?

Необхідно звернути увагу, що сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях: принцип об’єктивності, принцип пізнаванності, принцип активного творчого відображення, принцип діалектики, принцип практики, принцип історизму, принцип конкретності істини.

10. Чуттєве (відчуття, сприйняття, уявлення, уява) раціональне (поняття, судження, умовивід) пізнання. Ірраціоналізм

По відношенню до ступенів пізнання образи діляться на чуттєві: відчуття (відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини), сприймання (чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини), уявлення (чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом).

Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені в своїх можливостях давати істинні знання, оскільки чуттєво даний предмет завжди переживається в безпосередній єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою є мислення як процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах як поняття (форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об’єкта і дається його всебічне пояснення), судження (це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об’єкту пізнання), умовивід (це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове судження).

Чуттєве і раціональне – це діалектично взаємозв’язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Безпосередньо ця єдність втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здібності людини, як творча уява, інтуїція.



11. Види інтуїції: чуттєва, емоційна, інтелектуальна, містична. Інтуїція в системі пізнання.

Сучасні філософські джерела дозволяють трактувати інтуїцію як:

ірраціональну здатність людини, що не залежить ані від почуттів, ані від розуму;

специфічну нелогічну форму інтелектуальної здатності;

здатність до сприйняття;

«неусвідомлений» і скорочений логічний процес;

результат специфічного способу взаємодії чуттєвого і логічного;

самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними і моральними формами;

безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, «Божу іскру», що сяйне обранцям. місце інтуїції в науковому пізнанні визначається сферою взаємодії плотського і логічного пізнання. Тут і виявляється дія інтуїції як процесу. Це взаємодію інакше можна було б назвати інтуїтивним пізнанням. Особливість інтуїтивного пізнання полягає в тому, що по своїй гносеологічній суті воно – преобразовательне, комбінаторне пізнання, результатів якого виступає інтуїтивне знання.

Проблема інтуїції має багатющу філософську спадщину. Мабуть, небагато філософських проблем в своєму розвитку зазнавали такі якісні зміни і піддавалися аналізу представників самих різних областей знання. Питання про інтуїцію часто виявлялося предметом гострої боротьби між представниками матеріалізму і ідеалізму. Навколо нього утворився цілий круговорот концепцій, що нерідко виключали один одного. Але без урахування історико-філософських традицій неможливо було б осмислити складну еволюцію поглядів на природу інтуїції і створити наукове діалектико-матеріалістичне уявлення про неї. Таким чином, історико-філософський аналіз в дослідженні проблеми інтуїції представляється логічно цілком виправданим.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал