Суміжні права курс лекцій




Сторінка3/19
Дата конвертації22.12.2016
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
2.2 Розвиток суміжних прав
Захист інтересів авторів полягає не тільки в недопущенні
використання їх творів і не обмежується забороною на порушення прав авторів, закріплених законодавчо. Їх твори призначені для публіки, до якої вони доносяться посередниками-професіоналами.
Вони подають твір у формі, найбільш пристосованій для сприйняття максимально широким колом людей.
Різні види творів стають доступними для публіки різноманітними шляхами. Видавець друкує (відтворює) рукопис, не додаючи нічого до виражальних засобів автора. Що стосується драматургії, музики,
пантоміми та інших видів творів, призначених для слухового (аудіо)
або зорового (відео) сприйняття, то тут ситуація інша. Ці твори призначені для сценічного показу. Їх виконують або декламують
28

29
виконавці, які створюють власну інтерпретацію творів і, відповідно,
зацікавлені у поширені їх творчості.
Швидкий технічний прогрес кінця ХІХ та ХХ ст., винайдення звукозапису, вдосконалення звукозаписуючої техніки та носіїв,
розвиток радіо і телебачення не могли не позначитися на професії
виконавців. Стали можливими не тільки запис і збереження звуків та образів, а й їх багаторазове тиражування. Прогрес у галузі радіо- і
телемовлення призвів до того, що твори літератури та мистецтва більше не обмежувалися сприйняттям тими, хто бачив п'єсу, слухав оперу або концерт. Звуки і образи стали доступними для мільйонних аудиторій як у країні виконання, так і за її межами, не тільки у домашніх умовах, а й в готелях, ресторанах тощо.
Результатом технічних досягнень, які дозволили тиражувати результати праці виконавців і використовувати їх без присутності
самих виконавців, для чого не потрібно було вступати з ними в договірні відносини, стало скорочення кількості виступів у живому виконанні. Тому постало питання щодо необхідності захисту
інтересів виконавців.
Такий же швидкий технічний прогрес у галузі виробництва фонограм та в тиражуванні цієї продукції призвів до необхідності
захисту інтересів виробників фонограм. Популярність фонограм, а також доступна ціна на пристрої для запису зумовили зростання піратства у цій галузі. Крім того радіо- і телемовні організації все ширше використовували фонограми у своїх програмах, з одного боку, створюючи їм рекламу, а з іншого це необхідний атрибут програм ефірного мовлення.
Отже, боротьба виконавців за захист власних інтересів співпала з зусиллями виробників фонограм не допустити протиправного тиражування своєї власності і одержати винагороду за використання фонограм організаціями мовлення та іншими засобами масової інформації.
У свою чергу, організації мовлення вимагали охорони підготовлених ними програм, включаючи охорону проти їх ретрансляції іншими організаціями радіо- і телемовлення.

Як колись винайдення друкарського верстата призвело до появи авторського права, сучасний технічний прогрес призвів до необхідності встановити охорону особистих інтересів виконавців,
виробників фонограм і організацій ефірного мовлення.
Заходи проти незаконного виготовлення копій записів музичних творів вперше були вжиті індустрією фонограм на національному рівні. Так, Закон про авторське право Сполученого Королівства 1911
року визнав за виробниками фонограм авторське право. Цей підхід пізніше застосували деякі інші держави загального права (США,
Австралія), незважаючи на той факт, що були значні відмінності між наслідками, що випливали з охорони авторських прав з одного боку,
і фонограм - з іншого.
На Дипломатичній конференції Бернського союзу з охорони літературних і художніх творів, що відбулася в Римі в 1928 році, було прийнято резолюцію, яка просила уряди держав розглянути можливість вжиття заходів щодо захисту інтересів виконавців. У
1948 році на конференції по перегляду Бернської конвенції було зроблено невдалу спробу внести зміни щодо охорони прав виконавців та виробників фонограм. На цій конференції вперше почали вживати термін «права, суміжні з авторськими».
Визнання особливих прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення розпочалося практично з 1961 року після прийняття в Римі окремої Конвенції про охорону виконавців,
виробників фонограм та організацій мовлення.
Права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення отримали назву «суміжних» з авторськими правами, оскільки виникають внаслідок використання творів, які можна виконати,
записати, включити в програму організації мовлення тощо. Ці права також називають «пов’язані», «споріднені».
Законодавство про авторське право і суміжні права виходить з того, що авторське право існує незалежно від суміжних прав, тоді як суміжні права існують тоді, коли є авторське право на твір.
Авторське право є первинною категорією, а суміжні права - вторинною. Суміжні права не лише залежать від авторського права,
але й не існують без них.
30

31
Тому виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів творів, які вони виконують та інших суб’єктів авторського права. Виробники фонограм повинні дотримуватися прав суб’єктів авторського права і виконавців. Організації мовлення повинні дотримуватися прав суб’єктів авторського права,
виконавців, виробників фонограм.
Римська конвенція 1961 року була прогресивним міжнародним документом, оскільки до моменту її прийняття національні
законодавства лише декількох держав в певній мірі охороняли права виконавців і виробників фонограм. Прийняття Римської
конвенції означало, що держави-учасниці брали на себе зобов’язання надавати охорону не лише авторам, а й виконавцям,
виробникам фонограм та організаціям мовлення.
Таким чином, на відміну від авторського права суміжні права у сучасному їх розумінні спочатку отримали нормативно-правове визнання на міжнародному рівні, а не на національному. Авторитет
Римської конвенції та позиція світової громадськості в цьому питанні мала вирішальний вплив на формування законодавства про суміжні права навіть у тих державах, які не приєдналися до самої
Конвенції (наприклад, в Україні, яка приєдналася до Римської
конвенції у 2001 році, суміжні права охороняються з 1994 року).
2.3 Становлення системи правової охорони авторського
права і суміжних прав в Україні
Після проголошення незалежності в Україні розпочався процес становлення національної системи охорони інтелектуальної
власності. Наявність такої системи, її ефективне функціонування є
необхідним елементом зрілої державності та, як свідчить світовий досвід, запорукою досягнення високого економічного та соціального рівня розвитку суспільства, підвищення добробуту різних його верств завдяки ефективному використанню інтелектуальних ресурсів нації.
Національна система охорони інтелектуальної власності
формувалася під впливом глибинних змін, які відбувалися в державі, охоплюючи інституційні (законодавчі, організаційні),
політичні, економічні, гуманітарні (культурні, освітні, морально-
психологічні) чинники та механізми, що перебувають у тісній взаємодії. В кінці минулого сторіччя було закладено основи нормативно-правового (національні закони, підзаконні акти та міжнародні документи, учасником яких є Україна) та організаційного
(відповідні державні та недержавні інститути) забезпечення діяльності системи, що створило простір для її поступового розвитку та вдосконалення.
Станом на 1991 рік Україна мала лише окремі фрагменти системи охорони інтелектуальної власності колишнього СРСР, які
потребували докорінної зміни відповідно до принципів ринкової
економіки та стратегії входження країни до світового економічного,
політичного й соціокультурного простору. Такий стан справ вимагав від держави якнайшвидшого створення власних базових організаційних структур, відповідальних за формування та впровадження в життя державної політики у цій сфері та прийняття й введення у дію відповідних нормативно-правових актів, які б відповідали вимогам часу.
Незважаючи на об’єднання адміністрування співробітництва в галузі інтелектуальної власності на міжнародному рівні в рамках
ВОІВ, внутрішньодержавні системи правової охорони авторського права і промислової власності в Радянському Союзі розвивалися практично незалежно одна від одної, як і в більшості країн.
Питання, пов’язані з формуванням та розвитком сучасної
системи державного управління інтелектуальною власністю,
підтверджують,
що будь-яке регламентування творчої
інтелектуальної діяльності об’єктивно неприпустиме та й неможливе. Творчість, яку здійснює людина, не піддається регулюванню у той чи інший спосіб. Тому розгляду підлягають розглядати лише питання про управління у сфері суспільних відносин, які складаються в процесі створення, використання та захисту результатів інтелектуальної праці.
2.3.1 Становлення та розвиток державного управління в
авторському праві та суміжних правах
Одним з перших кроків молодої української держави спрямованих на вирішення проблеми створення державних органів
32

33
з питань авторського права, стало прийняття Указу Президента
України від 6 лютого 1992 року № 75 «Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів літератури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин». Одним із пунктів цього Указу передбачалося вирішення питання щодо створення Державного агентства України з авторських і суміжних прав. Отже, 6 лютого 1992
року можна вважати днем, з якого веде відлік національна система охорони авторського права в Україні.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25
березня 1992 року № 154 «Про створення Державного агентства
України з авторських і суміжних прав» Державне агентство України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України (ДААСП
України) створювалося на базі Українського республіканського агентства з авторських прав (УРААП), яке ліквідовувалося.
УРААП було створено у 1989 році на базі Українського республіканського відділення Всесоюзного агентства з авторських прав (УРВ ВААП). У 30-х роках ХХ ст. при творчих спілках в Україні
діяли управління захисту авторських прав (УЗАП), що з 1938 році
входили до складу Всесоюзного управління з охорони авторських прав (ВУОАП). На базі ВУОАП у 1973 році було створено Всесоюзне агентство з авторських прав (ВААП), яке стало єдиним представником авторів з питань авторського права. Саме на цю організацію було покладено завдання забезпечення дотримання та захист прав вітчизняних та зарубіжних авторів; збір, розподіл та виплату авторської винагороди за різні види використання творів,
зокрема, публічне використання та механічний запис музичних творів, за постановку та виконання драматичних творів, за використання творів образотворчого мистецтва та фотографії в промисловості, видання літературних творів. У квітні 1974 року
ВААП стало членом CISAC і таким чином здобуло міжнародне визнання, як організація, що здійснює колективне управління правами авторів.
ДААСП України стало органом державної виконавчої влади і
практично набуло статусу державного комітету. Відповідно до
Положення про Державне агентство України з авторських і суміжних прав, затвердженого вищезазначеною постановою Кабінету
Міністрів України, на ДААСП України покладалося впровадження у
життя політики України у галузі авторського права, забезпечення прав і законних інтересів авторів творів науки, літератури і
мистецтва, артистів-виконавців, творців звуко- і відеозаписів,
організацій ефірного мовлення. Крім того, відповідно до покладених на нього завдань ДААСП України здійснювало на основі угод з власниками авторських і суміжних прав управління їх правами в
Україні та за її межами.
Таким чином, ДААСП України виконувало функції органу державної влади, відповідального за впровадження державної
політики в галузі авторського права і суміжних прав, а також функції
організації колективного управління майновими правами авторів.
Після прийняття Конституції України 1996 року, яка визначила основні засади здійснення державної влади, розпочався процес реформування державних органів, покликаний підвищити ефективність їх роботи в умовах розвитку ринкових відносин.
Указом Президента України від 13 березня 1999 року № 250
«Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади
України» було створено Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності на базі Міністерства України у справах науки і технологій, Державного патентного відомства України
(Держпатент) та Державного агентства України з авторських і
суміжних прав, що ліквідовувалися. Зазначені зміни були покликані
оптимізувати управління інтелектуальною власністю в країні
шляхом покладення функцій з управління авторським правом та промисловою власністю на єдиний орган державної виконавчої
влади. Указом Президента України від 13 серпня 1999 року № 987
було затверджено Положення про Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності, відповідно до якого повноваження Держпатенту та ДААСП України було покладено на вказаний комітет.
Однак Державний комітет України з питань науки та
інтелектуальної власності не зміг забезпечити ефективне функціонування державної системи охорони інтелектуальної
власності. Зокрема, не було створено організаційну структуру,
здатну належним чином виконувати всі функції діючого патентного відомства, не вирішено питання забезпечення колективного
34

35
управління майновими правами авторів та суб’єктів суміжних прав.
Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади»,
окрім іншого, було визнано таким, що втратив чинність,
вищезгаданий Указ Президента України від 13 березня 1999 року № 250 та утворювалося Міністерство освіти і науки України на базі
Міністерства освіти України та Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності, що ліквідовувалися.
Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України
(МОН України), затвердженого Указом Президента України від 7
червня 2000 року № 773/2000, МОН України стало головним
(провідним) органом у системі центральних органів виконавчої
влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти,
наукової,
науково-технічної,
інноваційної
діяльності
та
інтелектуальної власності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2000 року № 601 у складі МОН України утворено Державний департамент
інтелектуальної власності як урядовий орган державного управління, а постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня
2000 року № 997 затверджено Положення про Державний департамент інтелектуальної власності (Держдепартамент).
Основними завданнями Держдепартаменту є участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності та організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.
Таким чином, МОН України та Держдепартамент стали правонаступниками ДААСП України в частині здійснення державної
політики в галузі авторського права і суміжних прав.
Для реалізації функції щодо колективного управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав на базі Державного агентства України з авторських і суміжних прав відповідно до наказу МОН України від 7 червня 2000 року № 177
було створено Державне підприємство «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (ДП УААСП), яке стало
правонаступником ДААСП України в частині здійснення колективного управління правами авторів.
ДП УААСП належить до сфери управління МОН України та підпорядковано Держдепартаменту МОН України. Метою його діяльності є управління на колективній основі майновими правами суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав (публічне виконання, в тому числі на радіо і телебаченні, відтворення творів за допомогою механічного, магнітного та іншого запису,
репродукування, тиражування творів образотворчого мистецтва у промисловості, відтворення аудіовізуальних творів чи звукозаписів творів в особистих цілях та ін.), сприяння зазначеним суб’єктам щодо передачі прав на використання творів науки, літератури і
мистецтва на індивідуальній основі, представництва їхніх законних
інтересів у державних і громадських органах та організаціях,
здійснення за дорученням Держдепартаменту окремих (державних)
функцій. Серед останніх, які на сьогоднішній день виконує ДП
УААСП, є забезпечення державної реєстрації авторського права та договорів, які стосуються права автора на твір.
У 2002 році у структурі державної системи інтелектуальної
власності МОН України було створено Державне підприємство
«Інтелзахист», яке забезпечує видачу (продаж) контрольних марок для маркування примірників аудіовізуальних творів, фонограм,
відеограм, комп’ютерних програм, баз даних та ведення Єдиного реєстру одержувачів цих марок відповідно до Закону України «Про маркування примірників аудіовізуальних творів, фонограм,
відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» від 23 березня 2000
року (в редакції від 10 липня 2003 року).
2.3.2 Становлення та розвиток законодавства з
авторського права та суміжних прав
Розвиток законодавства тієї чи іншої країни тісно пов’язано з
історією державотворення. Україна має свою історію, в тому числі й
історію держави і права. У період зародження права інтелектуальної
власності та авторського права в XVIII-XIX ст. Україна входила до складу Російської та Австро-Угорської імперій, а тому на її території
діяло законодавство цих держав.
36

37
У Росії, до складу якої входила основна частина сучасної
території України, розвиток авторського права розпочався на початку XIX ст. у досить специфічній формі. В частині другій Статуту
Цензурного від 22 квітня 1828 року, яка називалася «О сочинителях и издателях книг», йшлося про виключне право автора на відтворення своїх творів шляхом друку яке діяло протягом життя автора та 25 років після його смерті. Закон 1830 року «Положение о правах сочинителей» визначав право автора на твір як право власності, яким можна торгувати.
В 1845 та 1846 роках були прийняті закони, які визначали права композиторів, художників та архітекторів. 1877 року норми авторського права були перенесені до цивільного законодавства –
«Свод законов Российской империи», в якому авторське право розглядається як право власності. У 1911 році було прийнято окремий закон про авторське право, який досить детально регулював авторські відносини і вважався одним з найкращих для свого часу. Формування системи охорони авторського права відбувалося під впливом континентальної концепції авторського права.
За радянських часів перший закон, який унормовував суспільні
відносини в галузі авторського права в Українській Радянській
Соціалістичній Республіці (УРСР), з’явився у 1929 році після прийняття у травні 1928 року загальносоюзних «Основ авторського права» і діяв до 1961 року.
В 1961 році Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних
Республік (СРСР) затвердила «Основи цивільного законодавства
СРСР і радянських республік», розділ четвертий яких присвячений авторському праву. Відповідно до зазначених Основ у 1963 році
Верховна Рада УРСР прийняла Цивільний кодекс УРСР, четвертий розділ якого стосувався авторського права та складався із 44
статей (ст. 472-513).
Радянське законодавство було занадто зарегламентоване та передбачало значні вилучення із сфери авторських прав, базуючись на таких постулатах, як-от: непередаваність авторських прав;
суворе правове регулювання авторських договорів та розміру авторської винагороди; наявність у сфері авторського права
широких галузей вільного або напіввільного використання творів без згоди автора. Однак, це законодавство в основному непогано обслуговувало ту адміністративно-командну систему, яка існувала в
СРСР, закріплюючи виняткову роль держави в усіх сферах суспільного життя.
Авторське право Радянського Союзу багато в чому не відповідало міжнародним нормам. Тому СРСР не міг приєднатися до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів - найстарішого міжнародного договору, який лежить в основі всього міжнародного співробітництва у галузі авторського права. Більш гнучка Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, яка відносила більшість питань на вирішення внутрішньодержавного законодавства, була ратифікована СРСР у 1973 році.
Перша згадка про суміжні права з’явилася у загальносоюзному нормативному акті – Основах цивільного законодавства Союзу РСР
і республік, прийнятих 31 травня 1991 року. Цей законодавчий акт мав набрати чинності 1 січня 1992 року, але так і не був введений у дію на території України. У цьому документі суміжні права регулювали норми трьох статей розділу «Авторське право».
Отже, авторське право в Україні почало розвиватися у 20-х роках ХХ століття як законодавство УРСР. Називати його національним навряд чи можна, адже воно базувалося на основі
загальносоюзних постулатів, які були визначальними для усіх радянських республік. Хоча і це вже було кроком уперед, оскільки до того часу Україна взагалі не мала власного авторського права.
Тому однією з проблем, які постали перед Україною після проголошення незалежності,
була підготовка сучасного законодавства про авторське право і суміжні права. Прийняття такого законодавства ставало однією з незаперечних умов входження держави рівноправним партнером до світової спільноти,
в якій оцінка та гарантована державою охорона результатів творчої
праці є ознакою цивілізованості, солідності, надійності.
Верховна Рада України прийняла 23 грудня 1993 року Закон
України «Про авторське право і суміжні права», введений в дію з дня опублікування 23 лютого 1994 року. Закон було створено з
38

39
урахуванням тогочасних міжнародних нормах, які регулювали використання творів науки, літератури і мистецтва, виконань,
фонограм, програм мовлення. Він відіграв надзвичайно важливу роль у становленні національної системи охорони авторського права і суміжних прав.
Цей Закон став основним законодавчим актом, що охороняє
особисті (немайнові) і майнові права авторів та їх правонаступників,
пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і
мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). У зв’язку з його прийняттям Верховна Рада України внесла зміни до Цивільного кодексу України, відповідно до яких у Розділі IV «Авторське право»
залишено лише одну статтю 472, за якою відносини, що складаються у зв’язку зі створенням і використанням об’єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом України
«Про авторське право і суміжні права» та іншими актами законодавства. Статті 473-513 Цивільного кодексу України, що регулювали відносини, пов’язані з авторським правом, було вилучено.
Принципова новизна Закону України «Про авторське право і
суміжні права» полягала у наступному:
1) передбачалася охорона прав авторів, у тому числі й особистих немайнових, а не тільки їх творів;
2) було розширено права авторів: скоротилася кількість випадків вільного використання творів; утверджено договірну свободу учасників авторсько-правових відносин шляхом зняття невиправданих обмежень та невиправданої регламентації
авторських договорів; продовжено термін охорони авторських прав
(протягом життя автора та 50 років після смерті);
3) розширено перелік об’єктів, які охороняються нормами авторського права, серед яких комп’ютерні програми, бази даних,
аудіовізуальні твори та інші сучасні види творів;
4) передбачено використання об’єктів авторського права і
суміжних прав за допомогою нових засобів, породжених розвитком
сучасної техніки і технології, - супутникового і кабельного телебачення, цифрового запису;
5) встановлено охорону прав виконавців, виробників фонограм,
організацій мовлення (суміжних прав);
6) враховуючи те, що автор і суб’єкти суміжних прав не завжди можуть самостійно реалізувати та проконтролювати порядок використання своїх прав, передбачено нову форму їх здійснення - колективне управління їх майновими правами;
7) Законом встановлено нові способи захисту авторського права
і суміжних прав: конфіскація незаконно виготовлених примірників творів і фонограм та обладнання, на якому вони виготовлені;
вилучення та спрямування на користь автора прибутків, отриманих порушником; відшкодування моральної шкоди. До Закону було включено норму про те, що захист прав може здійснюватися в порядку,
встановленому адміністративним,
цивільним
і
кримінальним законодавством.
Набрання чинності Законом України «Про авторське право і
суміжні права» зумовило перегляд і прийняття цілої низки актів
Кабінету Міністрів України. Найбільш важливі з них – постанова від
18 листопада 1994 року № 784 «Про мінімальні ставки авторської
винагороди за використання творів літератури і мистецтва» та постанова від 18 липня 1995 року «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва» № 532.
Зазначимо, що рівень розвитку системи охорони інтелектуальної
власності у державі визначається не лише прийняттям відповідних національних нормативно-правових актів, а й участю у міжнародних договорах з метою забезпечення високого рівня захисту прав своїх громадян за кордоном в умовах глобалізації економіки.
Враховуючи ці чинники, одночасно з прийняттям Закону України
«Про авторське право і суміжні права» Україна як правонаступниця
Радянського Союзу підтвердила участь у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 року та взяла на себе зобов’язання охороняти в Україні твори зарубіжних авторів, починаючи з травня 1973 року –
з моменту приєднання СРСР до цієї Конвенції. З цього часу
40

41
розпочинається участь України як незалежної держави у міжнародно-правовій системі охорони авторського права і суміжних прав.
Наступними стало приєднання України у травні 1995 року до
Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів та у червні 1999 року - до Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм.
Надзвичайно важливою подією в процесі становлення авторського права та всієї системи охорони інтелектуальної
власності стало прийняття 28 червня 1996 року на п’ятій сесії
Верховної Ради України Конституції України, в якій, як вже зазначалося вище, на рівні Основного закону держави закріплені
основні постулати права інтелектуальної власності.
Незважаючи на прийняття у першій половині 90-х років ХХ ст.
основоположних нормативно-правових актів і входження у світову системи охорони авторського права і суміжних прав, у цілому в
Україні стан справ, пов’язаних з їх охороною був ненакращий. За даними різноманітних міжнародних організацій, Україна наприкінці
ХХ століття лідирувала в Європі за рівнем піратства. Можна заперечувати ці дані щодо абсолютного лідерства України за обсягами піратства, але відгуки вітчизняних авторів, виконавців,
виробників фонограм свідчили, що воно сягає дуже високого рівня.
Серед багатьох чинників, які призвели до того, що Україна, в цілому рухаючись правильним шляхом при розробці нормативно- правової бази в галузі авторського права і суміжних прав, потрапила до переліку держав, де стан справ із захисту авторського права і
суміжних прав є проблемним, можна виділити такі, як відсутність через історичні чинники розвитку держави у суспільстві традицій поваги до приватної власності в цілому, а тим більше – до такого
«ефемерного» в очах багатьох явища, як інтелектуальна власність.
За цих умов наша держава здійснювала перші спроби врегулювати такі актуальні й болючі для України питання, як розповсюдження аудіовізуальних творів і примірників фонограм,
для подолання піратства у цій галузі.

Першим кроком було прийняття Указу Президента України від 20
травня 1998 року № 491 «Про впорядкування торгівлі деякими підакцизними товарами,
пов’язаними з
використанням аудіовізуальних творів та примірників фонограм». Наступний крок,
прийняття 23 березня 2000 року Закону України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм»,
що відкрив нові можливості для покращення контролю за виробництвом і розповсюдженням відповідної продукції. Якщо перший нормативний акт передбачав отримання дозволу на торгівлю у вигляді спеціального атестата, то Закон запровадив обов’язкове маркування спеціальними голографічними захисними елементами примірників аудіовізуальних творів та фонограм, що випускаються в обіг на території України, та ведення Єдиного реєстру одержувачів контрольних марок.
Забезпечення захисту авторського права і суміжних прав неможливе без наявності ефективних норм в інших галузях права,
зокрема, в кримінальному та адміністративному законодавстві. 5
квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон України
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права
інтелектуальної власності», яким внесено зміни до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України,
Кодексу України про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України. Відповідно до цих змін та нового Кримінального кодексу України (прийнятий у квітні 2001 року та набув чинності 1
вересня 2001 року) було встановлено більш суворі санкції щодо порушників чинного законодавства в сфері авторського права і
суміжних прав.
Важливим кроком на шляху створення цивілізованого ринку
інтелектуальної власності та боротьби з правопорушеннями є
видання Указу Президента України від 27 квітня 2001 року № 285/2001 «Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в
Україні». Його головна мета - забезпечення конституційних прав громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливих умов для створення об’єктів інтелектуальної власності та ефективного захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності. Указом було передбачено цілу низку заходів, спрямованих на удосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності, неухильне
42

43
виконання положень українсько-американської спільної програми дій з боротьби з нелегальним виробництвом оптичних носіїв
інформації, утворення у складі МВС України, СБУ спеціальних підрозділів боротьби з правопорушеннями у сфері інтелектуальної
власності, а у складі Державного департаменту інтелектуальної
власності – підрозділу інспекторів з питань інтелектуальної
власності.
У вересні 2001 року Верховна Рада України прийняла закони
України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписаної в Римі 26 жовтня 1961 року», «Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації
інтелектуальної власності про авторське право, прийнятого
Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року», «Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації
інтелектуальної власності про виконання і фонограми, прийнятого
Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року». Після приєднання до цих міжнародних договорів Україна стала учасницею усіх найважливіших міжнародних документів у сфері авторського права і суміжних прав.
11 липня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон
України «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права», з новою редакцією Закону. Це було викликане необхідністю приведення законодавства України з авторського права і суміжних прав у відповідність до норм міжнародних договорів прийнятих Всесвітньою організацією
інтелектуальної власності; Угоди про торговельні аспекти прав на
інтелектуальну власність, що діє у рамках Світової організації
торгівлі; Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та
ЄС, а також з метою врахування досвіду з налагодження системи охорони авторського права і суміжних прав, набутого Україною впродовж останнього десятиріччя ХХ століття.
Закон складається з преамбули, 53 статей, що згруповані за п’ятьма розділами, та прикінцевих положень.
У преамбулі визначено предмет правового регулювання.

У розділ І «Загальні положення» подано тлумачення основних понять (стаття 1), визначено складові українського законодавства про авторське право і суміжні права (стаття 2), сферу дії Закону
(стаття 3), повноваження Установи у сфері охорони авторського права і суміжних прав (стаття 4), застосування правил міжнародного договору (стаття 5) та права іноземних осіб і осіб без громадянства
(стаття 6).
У розділі ІІ «Авторське право» розкриваються поняття творів науки, літератури і мистецтва як об’єктів авторського права, їх можливі види та суб’єктів авторського права (статті 7-10);
закріплюється, як виникає авторське право, в тому числі на окремі
види творів (статті 11-13, 16-20, 26-27); визначено зміст особистих немайнових і майнових прав автора (статті 14 і 15) та випадки вільного використання творів (статті 21-25); регулюється строк дії
майнових авторських прав (стаття 28); визначено порядок розпоряджання майновими авторськими правами відповідно до авторських договорів (статті 31- 34).
Розділ ІІІ «Суміжні права» має аналогічну до розділу ІІ структуру:
на спочатку подано перелік об’єктів і суб’єктів суміжних прав,
порядок виникнення та здійснення цих прав (статті 35-37);
розкривається зміст суміжних прав і обмеження сфери їх дії (статті
38-43); визначається строк дії суміжних прав та їх перехід до інших осіб (ст. 44).
Розділ IV Закону присвячено управлінню майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав, розкриваються способи управління та закріплюється порядок створення організацій колективного управління (статті 45-47); визначаються функції та порядок діяльності організацій колективного управління (статті 48-
49).
V розділ Закону «Захист авторського права і суміжних прав»
визначає види порушень і порядок захисту авторського права і
суміжних прав (статті 50 і 51), способи цивільно-правового захисту та забезпечення позову в справах про порушення авторського права
і суміжних прав (статті 52 і 53).
44

45
Прикінцеві положення передбачають порядок введення в дію
Закону, містять доручення Уряду щодо реалізації його положень,
визначають особливість дії окремих статей Закону, внесення змін до окремих законодавчих актів.
Структура Закону логічна, дає змогу легко орієнтуватися в правовому матеріалі, практично виключає дублювання норм і
послідовно розкриває всі основні аспекти правового регулювання у зазначеній сфері.
З метою розширення і конкретизації повноважень органів державної влади у сфері авторського права і суміжних прав,
контролю з боку держави за реалізацією Закону, а також для координації дій держави у сфері інтелектуальної власності введено нову статтю стосовно повноважень Установи, що забезпечує
реалізацію державної політики у сфері охорони авторського права і
суміжних прав. Установі надано широкі повноваження щодо здійснення контролю за дотриманням національного законодавства
і міжнародних договорів у сфері авторського права і суміжних прав.
Установа має здійснювати нагляд за діяльністю організацій колективного управління майновими правами авторів і суб’єктів суміжних прав.
Термінологію Закону приведено у відповідність до вимог міжнародних документів. Крім того, її значно розширено з метою однозначного розуміння і тлумачення Закону при його застосуванні.
Закон у новій редакції розширює перелік майнових прав автора,
суб’єктів суміжних прав, а також збільшує строк дії авторського права – до 70 років після смерті автора, строк дії суміжних прав – до
50 років з моменту їх виникнення.
Законом введено охорону нового виду суміжних прав – прав,
пов’язаних з виробництвом та використанням відеограм.
Враховуючи важливу роль як відіграють організації колективного управління у системі охорони авторського права і суміжних прав,
значно розширено розділ IV Закону про управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав. У ньому
досить детально розкрито порядок створення та діяльності таких організацій.
У розділі V Закону про захист авторського права і суміжних прав розширено перелік дій, що визнаються порушеннями авторського права і суміжних прав. Введено нові поняття «піратство» й
«плагіат» як види порушень авторського права і суміжних прав.
Суб’єкти авторського права наділені
більш широкими повноваженнями щодо здійснення свого права на захист;
розширено перелік способів забезпечення позовів у справах про порушення авторського права і суміжних прав.
Законом скасовано застереження, зроблене Україною під час приєднання до Бернської конвенції. Установлено, що об’єкти авторського права і суміжних прав, які є предметом міжнародного договору України, до якого приєдналася Україна і згоду на обов’язковість якого дала Верховна Рада України, і які створені чи вперше опубліковані до набрання чинності цим Законом, підлягають захисту за цим Законом від дня набрання ним чинності, якщо на цей день зазначені об’єкти не стали суспільним надбанням в країні
походження у зв’язку із закінченням строку їх охорони в цій країні.
На виконання Закону було прийнято ряд постанов Кабінету
Міністрів України, які спрямовані на створення нормативної
підзаконної системи його реалізації, а саме: «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір» № 1756 від 27 грудня 2001 року, «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав» № 72 від 18 січня 2003 року,
«Про затвердження розміру винагороди (роялті) за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та порядку її виплати» № 71 від 18 січня 2003 року.
На виконання Спільної українсько-американської програми дій по боротьбі з піратством у сфері оптичних носіїв інформації 17 січня
2002 року було прийнято Закон України «Про особливості
державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання,
пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування».
46

47
Останніми кроками на шляху вдосконалення законодавства
України в галузі інтелектуальної власності та авторського права і
суміжних прав стало, зокрема, прийняття після довгих років підготовки Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року.
З прийняттям Цивільного кодексу України не відмінена необхідність існування спеціальних законів, адже Кодекс не може охопити всю специфіку відносин, які складаються у процесі
реалізації авторського права і суміжних прав, зокрема, порядку здійснення колективного управління майновими правами,
здійснення державної реєстрації прав. Тому в багатьох статтях
Кодексу є посилання на спеціальний закон. Таким законом є Закон
України «Про авторське право і суміжні права».
Отже, на сьогоднішній день в Україні сформовано власну національну систему правової охорони авторського права і суміжних прав, яка загалом відповідає вимогам часу та продовжує
вдосконалюватися.

48


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал