Суділовська марія михайлівна



Сторінка1/10
Дата конвертації03.05.2017
Розмір2.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА


На правах рукопису

СУДІЛОВСЬКА МАРІЯ МИХАЙЛІВНА
УДК 37.013.73(477)“18/19”(043.3)

НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО ПЕРІОДУ ЕМІГРАЦІЇ (1924 – 1977 рр.)
13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки
Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Науковий керівник:

Кемінь Володимир Петрович,

доктор педагогічних наук, професор


Дрогобич – 2017



ЗМІСТ

ВСТУП

4

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЧИЖЕВСЬКОЗНАВСТВА

11


1.1 Дмитро Чижевський в українській та європейській науковій думці

11


1.2 Джерельна база дослідження

27

1.3 Методологічні підходи та поняттєво-термінологічний апарат дослідження

37


Висновки до розділу 1

50

РОЗДІЛ 2 НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО В КОНТЕКСТІ РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР

52


2.1 Передумови становлення Д. Чижевського як науковця й педагога

53


2.2 Освітня діяльність Д. Чижевського у вищих навчальних закладах

63


2.3 Особливості науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського в системі підготовки фахівців вищої кваліфікації

79


2.4 Науково-дослідницька й організаційна діяльність Д. Чижевського

90


Висновки до розділу 2

105

РОЗДІЛ 3 ЗАГАЛЬНОПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ В ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

107


3.1 Філософсько-педагогічні погляди слов’янських мислителів в оцінках Д. Чижевського

107


3.2 Історико-культурні студії Д. Чижевського як джерело вивчення дидактично-виховних ідей в українській літературі

127


3.3 Д. Чижевський про розвиток вищої школи в Україні (XVII – XIX ст.)

143


3.4 Педагогічні погляди Д. Чижевського щодо розвитку вищої освіти та можливості їх творчого використання в умовах сьогодення

160


Висновки до розділу 3

171

ВИСНОВКИ

174

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

180

ДОДАТКИ

220


ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Розвиток сучасної педагогічної науки неможливий без глибокого вивчення спадщини минулого. Адже використання попереднього педагогічного досвіду є ключовою ланкою для розуміння новітніх феноменів і процесів у соціокультурній та освітній сферах, визначення перспектив розвитку педагогіки загалом та формування духовності, світоглядних позицій, ідей і переконань сучасної молоді зокрема.

За роки незалежності українська педагогічна думка поповнилася студіями, забутих за часів радянської влади, дореволюційних дослідників, працями видатних українських емігрантів, культурологів, просвітників, педагогів, що тривалий час залишалися поза увагою сучасних дослідників історії педагогіки з ідеологічних міркувань. У зв’язку з цим зацікавлення сучасних науковців відомими персоналіями минулого невпинно зростає, а значна частина творчих біографій вперше стає об’єктом наукової рефлексії. До таких належить й постать Д. І. Чижевського – відомого філософа, славіста, історика літератури, педагога. Його наукова спадщина й досі викликає дискусії та суперечності у колах сучасних дослідників. Насамперед це стосується інтерпретації його філософсько-теоретичних ідей та літературознавчих студій про духовну культуру слов’янських народів, стан і розвиток славістики, її методологію, основні завдання.

Науковий доробок Д. Чижевського є також вагомим джерелом для виявлення педагогічних ідей, з’ясування внеску вченого в розвиток педагогічної науки. Адже з його ім’ям пов’язаний розвиток багатьох відомих як українських, так і зарубіжних навчальних закладів – Високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (Прага), Вільного українського університету (Прага), Галльського університету, Марбурзького університету, Гарвардського університету, Гейдельберзького університету та ін., у яких він виховав не одне покоління студентів, аспірантів, докторантів з таких спеціальностей, як філософія, славістика, літературознавство, культурологія, філологія та видав ряд підручників з окреслених дисциплін.

Вагоме місце у його дослідженнях посідає аналіз творчості відомих українських і зарубіжних діячів культури й освіти (І. Вишенського, Я. А. Коменського, П. Куліша, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Л. Штура, П. Юркевича та ін.). Вивченню цього аспекту спадщини Д. Чижевського присвячено праці І. Валявко [39], О. Блашків [24], М. Гольберга [70], А. Макарова [168], Н. Мозгової [177], М. Наєнка [183], Є. Пшеничного [213], Л. Сазонової [223] та ін. Проте є небагато досліджень у яких висвітлено саме педагогічну складову цих студій, не дивлячись на те, що Д. Чижевський досить детально аналізував педагогічні ідеї українських мислителів. Окреслена проблема побіжно висвітлюється у розвідках Г. Васяновича [45], Д. Наливайка [183], Т. Пінчук [204], А. Погорілого [207], Л. Ушкалова [262].

Слід звернути особливу увагу на тісну співпрацю Д. Чижевського з українською еміграцією, що проводила активну науково-освітню діяльність поза межами України (Д. Багалій, В. Біднов, С. Русовою, В. Сімович, Ф. Степун, П. Феденко) через рецензування їх праць, участь у спільних наукових проектах, конференціях, редакційних колегіях тощо. Ця сторона його науково-педагогічної діяльності залишається на даний час маловивченою і фактично невідомою для широкого кола педагогів. Окрім того, освітня діяльність Д. Чижевського не була окремим об’єктом наукових розвідок. Про неї спорадично згадується в контексті біографічних студій ученого та у висвітленні певних етапів його науково-педагогічної діяльності (І. Валявко [32; 35; 36], В. Кантор [119], В. Кемінь [124], В. Лісовий [157], Є. Пізюр [203], О. Пріцак [211], П. Феденко [263], В. Янцен [311; 316]).

Слід також зазначити, що тільки незначна кількість сучасних вітчизняних дослідників звертає увагу на те, що Д. Чижевський був відомим у світі коменіологом, який інтенсивно займався вивченням творчості видатного педагога усіх часів і народів – Яна Амоса Коменського. Саме Д. Чижевський відкрив людству втрачений твір чеського педагога «Загальна порада про виправлення людських справ», над яким він працював понад 25 років. Це відкриття було найвагомішим у коменіології ХХ століття, оскільки дозволило не тільки критично осмислити педагогічну систему Я. А. Коменського, а й систематизувати всю його творчу спадщину. Серед українських дослідників, які займалися дослідженням внеску Д. Чижевського в розвиток коменіологічної науки слід назвати О. Блашків [24], А. Вихруща [48], В. Лісового [157], В. Лучкевич [162], О. Мишанича [173], Р. Мниха [176]. Попри таку значну дослідницьку увагу до постаті видатного славіста, вивчення його освітньої діяльності та педагогічних поглядів досі залишається практично недослідженою проблемою.

Отже, проведений аналіз значного масиву літератури дозволяє констатувати, що науково-педагогічна й освітня діяльність Д. Чижевського є недостатньо вивченою та потребує детального опрацювання. Це й зумовило вибір теми дослідження – «Науково-педагогічна діяльність Дмитра Чижевського періоду еміграції (1924 – 1977 рр.)».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження входить до тематичного напряму досліджень Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка «Українська освіта в контексті трансформаційних суспільних процесів» (державний реєстраційний номер 01084007644). Тему дисертації затверджено Вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 14 від 17. 12. 2013 р.) й узгоджено в Міжвідомчій Раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 1 від 28. 01. 2014р.).

Мета дослідження – здійснити комплексний аналіз науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського в контексті розвитку українського шкільництва за рубежем.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:



  • визначити й проаналізувати основні етапи становлення і розвитку чижевськознавчих студій в Україні і за її межами;

  • виявити чинники, які вплинули на формування світоглядних і педагогічних поглядів Д. Чижевського;

  • обґрунтувати головні періоди науково-педагогічної діяльності українського вченого;

  • схарактеризувати провідні напрями професійної діяльності Д. Чижевського;

  • здійснити актуалізацію педагогічних ідей у спадщині Д. Чижевського в контексті реформування сучасної системи вищої освіти в Україні.

Об’єкт дослідження – культурно-освітня діяльність української еміграції в ХХ столітті.

Предмет дослідження – науково-освітня діяльність та педагогічна спадщина Дмитра Чижевського періоду еміграції (1924 – 1977 рр.).

Методологічною базою дослідження є теорія наукового пізнання, принципи об’єктивності, системності, фундаментальності, доказовості, історизму; філософсько-світоглядні й загальнонаукові положення про діалектичний взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ і процесів, часу й простору, теорії і практики.

У роботі використовувалися: герменевтичний підхід, що дозволяє коментувати, пояснювати й інтерпретувати першоджерела, передусім праці Д. Чижевського, його епістолярій і спомини крізь призму історико-культурної традиції; синергетичний, що дає змогу обґрунтувати педагогічні ідеї вченого різноманітними нелінійними зв’язками між теоріями; аксіологічний підхід до розуміння цінності освіти й виховання; міждисциплінарний – до вивчення науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського та його наукового доробку; проблемно-хронологічний – для вивчення основних періодів професійної діяльності Д. Чижевського, встановленню його внеску у розвиток університетської освіти різних країн.



Специфіка об’єкта і предмета дослідження зумовила використання таких методів дослідження: історико-педагогічний аналіз і синтез (визначення об’єкта, предмета, мети, завдань дослідження); історико-ретроспективний (аналіз джерельної бази); хронологічний (виявлення взаємозв’язку етапів життя і діяльності Д. Чижевського, особливостей його науково-освітньої діяльності); порівняльно-зіставний (розкриття спільних й відмінних тенденцій у поглядах Д. Чижевського та відомих науковців того періоду щодо розвитку різних наукових дисциплін, славістичних досліджень, дослідницьких методів); конструктивно-генетичний (дослідження родинних й національних зв’язків з метою виявлення їх впливу на становлення Д. Чижевського як педагога й науковця); структурно-системний аналіз змісту науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського з метою узагальнення виявлених здобутків та їхньої інтерпретації в річищі сучасної освітньої парадигми; узагальнення й систематизація виявлених матеріалів, даних, положень, отриманих при вивченні першоджерел для формулювання й обґрунтування висновків за результатами дослідження.

Теоретичну основу дослідження становлять праці сучасних учених з проблем філософії освіти (В. Андрущенко [6], Ю. Бех [14], Б. Гершунський [66], І. Зазюн [104], В. Кремень [139; 140], В. Лутай [160], В. Огнев’юк [192], В. Скотний [230], Н. Скотна [231], С. Черепанова [275]), теорії навчання й виховання (А. Алексюк [5], Г. Васянович [45], О. Вишневський [50], Н. Волкова [56], О. Невмержицька [187], Н. Ничкало [190], Л. Оршанський [195], О. Сухомлинська [252], Н. Ткачова [256], М. Фіцула [267], М. Чепіль [273]); історії педагогіки (А. Вихрущ [47; 49], О. Джус [89; 90], М. Євтух [101], О. Квас [121], В. Кемінь [122; 125], М. Левківський [152], О. Любар [163], М. Пантюк [197; 198], Т. Пантюк [199], М. Стельмахович [239]), а також праці, що відображають тенденції розвитку вищої освіти в Україні (Р. Гришкова [78], А. Євтодюк [100], М. Згуровський [109], І. Калинюк [118], О. Кірієнко [127], С. Сисоєва [227], Г. Січкарено [229], М. Степко [240],Т. Фініков [266]).

Джерелами дослідження слугували праці Д. Чижевського (підручники, монографії, наукові статті, рецензії, спомини); його епістолярна спадщина, автобіографічні нариси, анкети; опубліковані документи з особових справ Д. Чижевського; рекомендаційні листи, характеристики, вхідні листи до вченого від науковців з різних країн та його аспірантів. Як самостійні джерела виступали також дисертаційні дослідження, автореферати, педагогічні часописи, публікації з питань загальної педагогіки та історії педагогіки, розміщених у фондах Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, бібліотеки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1924 – 1977 роки. Нижня хронологічна межа визначається початком науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського в еміграції; верхня – зумовлена смертю вченого.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що вперше комплексно подано аналіз науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського та виявлено основні напрями його професійної діяльності (науково-освітня, науково-дослідницька, організаційна діяльність, участь у роботі наукових гуртків, товариств, академій); розкрито зміст поняття «чижевськознавство»; виокремлено основні етапи розвитку чижевськознавства: перший етап (30-ті – 40-і рр. ХХ ст.) –поява перших позитивних рецензій на праці Д. Чижевського, другий етап (50-ті – 70-і рр. ХХ ст.) – поява значної кількості праць про внесок вченого у розвиток славістики, третій етап (80-ті – 90-і рр. ХХ ст.) – дослідження філософської й літературознавчої спадщини Д. Чижевського, четвертий етап (початок ХХІ ст. – до сьогодення) – новий період рецепції наукового доробку Д. Чижевського; виділено та охарактеризовано три головні періоди у діяльності українського вченого: чехословацький, німецький та американський, який переривав німецький; виявлено новаторські ідеї Д. Чижевського в педагогічній науці (філософські аспекти розвитку університетської освіти, педагогічна психологія, компаративістика); з’ясовано внесок вченого у розвиток історії педагогіки (коменіологічні та сковординські дослідження, вивчення педагогічних ідей українських мислителів ХVI – XIX ст., етнопедагогічних засад культури слов’ян, становлення і розвитку Київської академії, Острозької школи, Харківського та Київського університетів); подальшого розвитку набули педагогічні ідеї Д. Чижевського щодо розвитку університетської освіти та підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення, висновки дисертації можуть використовуватися науковцями й педагогами у процесі написання праць з історії педагогіки, філософії освіти, літературознавства, історії української культури та ін.; при створенні довідково-енциклопедичних видань і педагогічних антологій; при написанні підручників, посібників, навчально-методичної літератури для вищих навчальних закладів; при укладанні наукової біографії вченого.

Основні результати дослідження впроваджено у навчально-виховний процес ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (акт № 66/01-27 від 16. 01. 2017 р.), ПВНЗ Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля (довідка № 1120/1 від 16. 12. 2016 р.), Мукачівського державного університету (довідка № 3015 від 30. 12. 2016 р.), Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (акт № 23 від 13. 01. 2017 р.), Житомирського державного університету імені Івана Франка (довідка № 51211 від 23.12.2016 р.).



Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях «Актуальні наукові проблеми. Аналіз, вирішення, практика» (Вроцлав (Польща), 2014 р.), «Модернізація педагогічної освіти як основа інтенсифікації професійної та світоглядно-методологічної підготовки вчителя сучасної школи» (Дрогобич, 2014 р.), «Основні напрями підготовки сучасного вчителя: глобалізація, стандартизація, інтеграція», (Умань, 2014 р.), «Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації», (Переяслав-Хмельницький, 2015 р.), «Сучасні тенденції розвитку освіти і науки в інтердисциплінарному контексті» (Ченстохова – Ужгород – Дрогобич, 2015 р.).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у восьми одноосібних публікаціях автора. Серед них п’ять – у фахових наукових виданнях, три – у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура і обсяг дисертації Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до них, загальних висновків, 4 додатків на 14 сторінках та списку використаних джерел (359 найменувань). Загальний обсяг 234 сторінки, з них основного тексту 179 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЧИЖЕВСЬКОЗНАВСТВА
1.1 Дмитро Чижевський в українській та європейській науковій думці
Відомий славіст, філософ, педагог Дмитро Іванович Чижевський (1894 – 1977) був харизматичною особистістю, академічним ученим, який працював для розвитку не тільки української науки, але й інших слов’янських та європейських народів. Він вивчав не тільки українську літературу, філософію, культуру та історію, але й російську, чеську, словацьку, німецьку. Можна з упевненістю стверджувати, що Дмитро Іванович належить до числа тих видатних науковців, у творчості яких органічно поєднуються дослідження європейських культур і знакових персоналій крізь призму різних наукових студій та підходів.

Творчість Д. Чижевського та його погляди привертали увагу дослідників різних наукових галузей ще за його життя. Перші оцінки його наукової діяльності з’явилися в західноєвропейській пресі міжвоєнного періоду. Це були рецензії відомих російських філософів-емігрантів С. Гессена [338], М. Лосського [345], Г. Флоровського [268; 269], С. Франка [333], П. Біциллі [20] на перші монографії Д. Чижевського: «Фільософія на Україні: спроба історіографії» (1926 р.), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931 р.), «Гегель у слов’ян» (1934 р.), «Гегель в России» (1934 р.).

У першій рецензії Г. Флоровського на працю «Фільософія на Україні: спроба історіографії» можна побачити позитивну оцінку бібліографічному опису, зробленого Д. Чижевським, особливо щодо теми розвитку духовної філософії в Київській академії у XVII – XVIII ст. [269, с. 119]. У наступній рецензії він відмічає оригінальність викладу Д. Чижевським поглядів відносно наближення української містичної філософії до німецького пієтизму [268, с. 93]. Інший видатний філософ ХХ ст. С. Гессен у рецензії на працю «Нариси з історії філософії на Україні» більш ґрунтовну дав оцінку цій самій тезі. Він зазначив, що погляди Г. Сковороди, інтерпретовані Д. Чижевським, розкривають філософію українського мислителя у новому світлі, даючи уявлення про спорідненість його концепції з німецькою містикою XVI – XVII ст. з одного боку та платонівсько-християнською філософією, з іншого [338, с. 312]. С. Франк, починаючи рецензування монографії «Гегель у слов’ян», констатував, що ця праця є унікальним явищем в галузі дослідження історії духовної історії слов’ян, головно у розкритті німецько-слов’янських зв’язків [333, с. 435]. Він також підкреслив неординарність поглядів Д. Чижевського на висвітлення філософських ідей таких російських письменників, як С. Аксаков, Ю. Самарін, М. Страхов, М. Станкевич, П. Бакунін, І. Тургенєв та ін. Отже, з аналізу вищеназваних рецензій можна зробити висновок про те, що вже у ранніх роботах Д. Чижевського тогочасні видатні філософи виділяли оригінальність його поглядів, уміння критичного аналізу першоджерел та літератури, використання історико-компаративного підходу до вивчення обраної проблематики.

В історіографії нашого дослідження цікавим є й аналіз повідомлень про доповіді Д. Чижевського, які він прочитав у різних наукових гуртках і товариствах міжвоєнного періоду. Передусім ці повідомлення були написані звичайними слухачами й читачами доповідей українського вченого. Зупинимося більш детально на кількох із них, що найбільш репрезентативно відображають їх ставлення до наукових доповідей Д. Чижевського. Так в одному з повідомлень акцентується увага на доповіді Д. Чижевського «Сучасна російська філософія» (Кантівське товариство міста Галле, 1933 р.), в якій автору вдалося виявити й проаналізувати дві основні течії в російській філософії початку ХХ ст. [235, с. 680]. До першої течії він відніс інтуїтивістів: С. Франка, М. Трубецького, І. Ільїна, В. Лосського, до другої – М. Бердяєва, М. Булгакова, Л. Карсавіна, Т. Флоринського. На думку дописувача, Д. Чижевському у доповіді вдалося виокремити основні риси цих течій та показати головні відмінності у філософських поглядах їх представників. У другому повідомленні М. Срупа про доповідь українського науковця на тему: «Образ як засіб вираження у філософії» (Кантівське товариство міста Галле, 1933 р.) наголошується на його умінні розкрити поняття «образу» крізь призму аналізу філософських концепцій мислителів різних епох та як він допомагає у поясненні різноманітних ідей і філософських явищ [237, с. 681].

У повоєнний час зацікавлення діяльністю і творчістю Д. Чижевського зростає з новою силою. Це пояснюється його різнобічною науковою й освітньою діяльністю. Інтерес до славістичних студій, віднайдення втрачених праць Я. А. Коменського, слов’янських стародруків і рукописів та їх наступна інтерпретація, викладання в університетах Німеччини й США, філософських, філологічних, історико-культурологічних курсів принесли йому славу видатного славіста й культуролога. Однак, у цьому контексті, варто зазначити, що у радянський період його праці були недоступні широкому загалу вітчизняних науковців, позаяк не відповідали марксистсько-ленінській ідеології Радянського Союзу. Проте окремі радянські дослідники (О. Білецький [21], О. Григор’єв [76], Р. Данилевський [86], В. Кулєшов [145]) згадували ім’я Д. Чижевського при вивченні розвитку славістичних студій за кордоном, виявленні націоналістично-буржуазних, антирадянських концепцій історії української та російської літератури. Фактично всі такі статті мали літературознавчий характер та були спрямовані на пошук і виявлення «антисоціальних» й «антиісторичних» тез в ідеях Д. Чижевського щодо розвитку давньої української літератури та російської літератури XVII – XVIII ст.

Так, наприклад, у статті В. Кулєшова знаходимо такі рядки: «Дмитро Чижевський – російський емігрант. Зараз викладає в Гейдельберзькому і Кельнському університетах. Певний час викладав у США. Він написав багато праць із вивчення російської літератури, переважно давньої, а також XVIII і XIX століть… Д. Чижевський, при всьому академізмі вибраних ним наукових тем, не уникає нагоди виступити проти радянського, марксистського літературознавства і соціалістичного реалізму. Ці виступи відверто полемічні. Автор намагається у самому літературному процесі ХІХ ст., особливо у творчості письменників демократичного табору, знайти витоки тієї «порчі» літератури, яка, на його думку, особливо простежується в літературі соціалістичного реалізму, який викликає у Чижевського відкриту неприязнь. Звідси викривлено трактуються проблеми романтизму і реалізму ХІХ ст., зміна художніх напрямів і методів або, як воліє говорити Чижевський, «стилів»» [146, с. 8]. Як бачимо, позиція радянських літературознавців щодо творчості Д. Чижевського була однозначною – нищівна критика «буржуазної концепції» українського науковця-емігранта.

У цей період творчість і діяльність Д. Чижевського найбільш повно й критично досліджувалася європейськими науковцями, російськими та українськими емігрантами. Прикметно, що сплеск дослідницької уваги співпадав з відзначенням ювілейних дат вченого – його шістдесятиліттям (1954 р.), сімдесятиліттям (1964 р.) та вісімдесятиліттям (1974 р.). Слід підкреслити, що в Німеччині учнями й колегами Д. Чижевського на його пошану було видано два ювілейних збірники. До шістдесятиріччя вченого побачила світ книга «Festschrift für Dmytro Čyževs’kyj zum 60» під редакцією Макса Фасмера, що вміщувала 27 статей на різні теми, серед яких більшість стосувалися славістичних тем, а також було подано об’ємний бібліографічний список праць самого ювіляра [332]. У наступній ювілейній збірці на честь сімдесятиріччя Д. Чижевського було вміщено набагато більше статей (95), переважно на славістичну тематику [348]. Серед авторів цього збірника слід назвати Р. Якобсона (Кембридж), П. Паскаля (Париж), К. Грабека (Прага), Ю. Кржижановського (Варшава), Ю. Шевельова (Колумбія), Б. Убенгвана (Оксфорд), М. Павловіча (Белград), Я. Рудницького (Вінніпег) та ін. Як видно, географія авторів статей є значущою, що свідчить про визнання Д. Чижевського як науковця зі світовим ім’ям. Також варто підкреслити, що у вшануванні ювіляра взяли участь і науковці із східноєвропейських країн, не дивлячись на тогочасну політичну ситуацію та приналежність до інших ідеологічних концепцій.

В окреслений період у наукових фахових виданнях з’являються окремі статті, присвячені науковій діяльності українського славіста. У розрізі нашої дисертації цікавою є невеличка книжечка «Дмитро Іванович Чижевський. До 60-літнього ювілею» Є. Пизюра [203], українського науковця й громадського діяча, що емігрував до США. У дослідженні фактично вперше було подано коротку біографію вченого, акцентовано увагу на його педагогічній і науковій діяльності в різних товариствах і гуртках. На думку Є. Пизюра, непересічний талант Д. Чижевського, дозволив йому «відкрити двері до чужих університетів…, де він викладав слов’янські мови, мовознавство, історію слов’янських літератур, проблеми, що стосуються їх культури» [203, с. 9]. Крім того, в цій розвідці окреслено й основні напрями наукової роботи Д. Чижевського: філософські, літературознавчі, порівняльно-славістичні студії [203, с. 46-48].

У статті О. Данка «Проф. Дмитро І. Чижевський у нас і в чужих» акцентується увага на вшануванні науковим світом, передусім у Німеччині, Д. Чижевського як видатного славіста й філософа. Автор статті відзначає, що в США його наукові заслуги не визнаються належним чином, оскільки серед більшості українських викладачів і науковців в Америці домінує думка про те, що Д. Чижевський мав би досліджувати тільки українознавчі проблеми, а не вивчати рівнозначно культуру, літературу й історію інших слов’янських народів [88, с. 44]. Далі О. Данко зупинився на короткому аналізі окремих праць східнонімецьких і радянських науковців, присвячених літературознавчим дослідженням Д. Чижевського. Тут він викрив основні прорахунки у їхніх критичних зауваженнях, що стосувалися українського націоналізму й шовінізму, спрямованого проти російського народу в його працях. Зокрема у статті східнонімецького дослідника Г. Грассгофа можна віднайти критику літературознавчих праць Д. Чижевського, подібну до радянської, де автор статті відзначає, що українознавчі студії вченого ніби сприяють розпалу ворожнечі між українським і великоросійським народами, оскільки «у них приписано усю ранню загальноросійську літературу включно аж до ХІІІ ст. українській літературі» [336, c. 137].

Водночас серед праць зарубіжних учених даного періоду слід виділити дослідження Д. Герхардта та Х.-Ю. цум Вінкеля, учнів Д. Чижевського та викладачів Гамбурзького і Гейдельберзького університетів відповідно. У цих працях автори подали детальний бібліографічний опис монографій, підручників, статей, рецензій українського вченого з самого початку його наукової діяльності. Утім Д. Герхардт зосередив увагу на дослідженнях Д. Чижевського з 1912 по 1954 рр. [334], а Х.-Ю. цум Вінкель – від 1954 до 1965 рр. [359]. Завдяки цим дослідженням сучасні чижевськознавці мають змогу ознайомитися з детальним бібліографічним описом друкованих праць вченого до 1965 року.

Заслуговує на увагу також розвідка В. Беркефельда, у якій автор зупинився на аналізі організаційно-наукової діяльності Д. Чижевського у Галльському університеті [319]. За його словами, Д. Чижевський зробив значний внесок у розвиток наукової й виховної роботи в університеті, організувавши науковий гурток для здібних студентів й аспірантів відділення слов’янської філології. Будучи одним із членів цього гуртка, В. Беркефельд наголошував на вмінні Д. Чижевського привертати й утримувати увагу аудиторії завдяки своїй феноменальні пам’яті, знанні багатьох слов’янських мов, умінні компаративного аналізу різних першоджерел [319, с. 30]. Оригінальність наукових підходів Д. Чижевського до вивчення джерел, його бажання пізнати різноманітні філософські течії та їх вплив на розвиток духовної історії слов’янських народів відмічав і Р. Крьонер, науковий керівник українського дослідника у Фрайбурзькому університеті [343]. Отже, у працях, що виходили до ювілейних дат ученого цього періоду, вагоме місце займали бібліографічний опис його доробку, короткий опис його життя й творчості або ж висвітлення окремих аспектів наукової, організаційної та педагогічної діяльності Д. Чижевського. Загалом переважна більшість з них мала публіцистично-інформаційний характер без належного наукового аналізу його доробку.

Для нашого дослідження важливим є вивчення окремої групи статей, у яких Д. Чижевський постає як знавець філософсько-педагогічної й літературної спадщини великого чеського дидакта – Яна Амоса Коменського. Про непересічне значення знахідок Д. Чижевського для розвитку коменіології писали такі імениті чеські й німецькі дослідники, як Я. Паточка [350], Л. Доложел [331], Г. Мірвладова [347], Г. Грейслер, К. Шаллер [321]. У дослідженнях цих науковців неодноразово звучить теза про те, що Д. Чижевський зумів розкрити Я. А. Коменського не тільки як педагога, а й філософа, що мав системну концепцію щодо реформування суспільства. Наприклад Я. Паточка зазначав, що відкриття Д. Чижевським «Загальної поради» Я. А. Коменського та наступна інтерпретація основоположних ідей чеського педагога дали змогу побачити їх вплив на філософські й педагогічні погляди німецьких пієтистів, виявити й проаналізувати його струнку філософську систему, в основу якої покладено принцип перевиховання особистості як окремого індивідуума певного суспільства [349, с. 209]. Фактично це були перші ґрунтовні розвідки, що розкривали Д. Чижевського як визначного коменіолога.



У наступні роки в літературі з’явилися окремі праці на пошану вісімдесятирічного ювілею Д. Чижевського. З цієї нагоди було опубліковано низку спогадів його учнів про окремі аспекти освітньої й наукової діяльності свого вчителя [80; 151; 309]. Важливим матеріалом для нашого дослідження є аналіз статей друзів і колег Д. Чижевського, оскільки у них подано цікаві факти з його життя і діяльності, а також вони сприяють вивченню педагогічних поглядів ученого. Поміж останніх слід звернути увагу на розвідку П. Феденка «Нестор славістики», у якій він охарактеризував Д. Чижевського як піонера в науці, що відкриває нові наукові шляхи, використовує нові методи дослідження, а у своїх літературознавчих працях порівнює стилі і форми слов’янських літературних творів різних епох, демонструючи їх розвиток і взаємний вплив [264, с. 470]. У цій статті П. Феденко одним з перших написав про дитячі й юнацькі роки Д. Чижевського, його навчання в Олександрійській гімназії та революційну діяльність 1916 – 1920 рр. У свою чергу, в ювілейній статті Б. Кравціва, українського поета-емігранта, більше уваги зосереджено на аналізі славістичних студій Д. Чижевського, його співпраці з європейським Науковим товариством імені Шевченка та видавничій діяльності. Він підкреслює, що «в короткій журнальній статті неможливо охопити всієї багатогранної і широкої за обсягом теми, проблем і зацікавлень наукової творчости проф. Дмитра Чижевського. Кожна із ділянок, що їм він віддавав і віддає свою увагу і свої сили, вимагає вже окремого огляду й аналізи» [137, с. 36]. Фактично ці рядки віддзеркалювали погляди тогочасних європейських й американських науковців, які б хоча раз зверталися до славістичної тематики у різних галузях гуманітаристики.

Слід зауважити, що найбільше статей та невеликих заміток про Д. Чижевського з’явилося в емігрантській та європейській пресі після його смерті [11; 96; 112; 126; 180; 206; 215]. Практично в усіх некрологах було подано короткі біографічні відомості про вченого, перелік основних його праць, вказано його непересічне значення для розвитку науки у різних країнах світу. Більш ґрунтовне висвітлення наукової й педагогічної діяльності Д, Чижевського можна знайти у поминальних промовах, які згодом були надруковані у різних часописах [12; 65; 128; 219]. Не дивлячись на популярний характер викладу та суб’єктивізм, дані статті й замітки значно збагачують уявлення про Д. Чижевського як науковця, педагога, наукового керівника. Та розширюють дослідницьке поле сучасного чижевськознавства.

У наступні роки спадщина Д. Чижевського досліджувалася переважно крізь призму розвитку літературознавчих й філософських студій [25; 271; 320; 344]. Так, зокрема, у філософській концепції Д. Чижевського А. Хруцький виявив певні концептуальні протиріччя, які він пов’язав з його ототожненням філософії із світоглядом [271, с. 68]. У цьому контексті варто наголосити, український учений не розробляв власної філософської концепції, а навпаки – використовував засадничі положення філософії, особливо феноменології, під впливом якої він перебував ще із студентських років, для випрацювання власних підходів для вивчення славістичної проблематики, порівняльного аналізу духовної історії слов’янських народів. Щодо літературознавчих досліджень наукового доробку Д. Чижевського, то тут необхідно відзначити тенденцію до глибокого аналізу його ідей, зокрема виявлення міжтекстової взаємодії, характерної для філософії літератури [344, с. 98]. Зазначимо, що власне інтерконтекстуальний підхід дав змогу Д. Чижевському вдало порівнювати тексти різних слов’янських народів, виявляти їх структурно-типологічну схожість.

Новим напрямом у розвитку чижевськознавчих студій, започаткованим німецькими науковцями та українськими емігрантами на початку 80-х рр. ХХ ст., була робота з каталогізації й опису бібліотеки Д. Чижевського у Гейдельберзі. Після смерті ученого, донька Тетяна подарувала бібліотеку батька Гейдельберзькому університету. З того часу розпочалася й триває її каталогізація та систематизація. Перший звіт з такої роботи був складений В. Франком, референтом славістики університетської бібліотеки в Гейдельберзі в 1981 році [Додаток А]. Цей звіт, хоча є і неповним, вигідно вирізняється поміж наступних оглядів книг Д. Чижевського, які згруповані згідно їх змісту, кількості томів та мов, якими вони написані. Кілька років потому у звіті Е. Лапп, складеному в 1984 року, зазначено 15 000 томів праць бібліотеки Д. Чижевського, серед яких виокремлено такі рубрики: історія слов’янської культури, філософії й науки, славістичне літературознавство, славістичне мовознавство, філософія ідеалізму, куди віднесено епоху Бароко й епоху Романтизму, протестантських авторів різних століть [149, с. 651]. Через три роки, у 1988 році, А. Гюнцбургер у своєму звіті акцентувала увагу на каталогізації особистого архіву Д. Чижевського, який розділила на вісім груп: до першої увійшли документи, що відносяться до його біографії й освітньої діяльності, до другої – рукописні й машинні тексти самого Д. Чижевського, до третьої – збірки газетних вирізок і фотографії, праці інших авторів, до четвертої – відбитки статей і рецензій вченого, до п’ятої – 25 відгуків і рекомендацій Д. Чижевського, до шостої – бібліографія, лексика, підбір цитат до різних тем, до сьомої – фотографії, відеофільми й діапозитиви, до восьмої – документи , що відносяться до славістичної проблематики [84, с. 511].

В Україні та інших пострадянських країнах, насамперед в Росії, чижевськознавство почало активно розвиватися на початку 90-х років ХХ ст. після руйнації комуністичної ідеології, що дала можливість науковцям вільного доступу до спадщини видатних українських емігрантів, імена яких тривалий час були під забороною. Це – період вивчення й інтерпретації життя, діяльності та поглядів Д. Чижевського, насамперед філософських і літературознавчих. В українській науковій періодиці почали з’являтися перші статті про життя і творчість видатного українського вченого з критичним аналізом його філософських поглядів. Слід зазначити, що це були праці українських емігрантів-дослідників (Т. Закидальського [106], С. Козака [130], О. Пріцака [211], В. Янцена [311; 312]).

Поява значної кількості праць українських науковців про філософську спадщину Д. Чижевського співпала з відзначенням сторіччя від дня його народження. Серед них виділимо статті В. Горського [74], В. Лісовського [158], І. Бетка [13], Я. Пеленського [202], Л. Филиповича [265], в яких аналізуються окремі аспекти філософської спадщини Д. Чижевського, як-то філософія Г. Сковороди, історія української філософської думки, духовна культура слов’янських народів тощо.

Проте найбільш репрезентативною сторінкою у дослідженні наукового доробку Д. Чижевського в Україні у пострадянський період було проведення наукових читань «Діалог культур» у 1994 році з нагоди його столітнього ювілею, що відбулися у Кіровограді та Києві [91]. Тут виступили такі імениті науковці, як Т. Закидальський, М. Скрипник, В. Горський, Г. Сивокінь, В. Панченко, Н. Яковенко та ін. На заключному пленарному засіданні було виголошено спільну думку про необхідність видання чотиритомного наукового зібрання творів Д. Чижевського та планування проведення міждисциплінарних наукових читань, присвячених пам’яті видатного славіста з метою популяризації його наукового доробку. Відзначимо, що до 100-річчя з дня народження вченого Кіровоградською обласною науковою бібліотекою, яка зараз носить його ім’я, було видано бібліографічний покажчик праць [58].

Після відзначення сторічного ювілею ученого поле наукових досліджень значно розширилося: дослідження життя й наукової діяльності (В. Лісовий [157], В. Панченко [200]); вивчення національного підґрунтя його історії української філософії (С. Кримський [141], І. Майданюк [167]); висвітлення його внеску у розвиток історії філософії слов’янських народів (Ю. Вільчицький [52], Ю. Стрелка [242]), вивчення літературознавчої проблематики (Ю. Барабаш [10], М. Голянич [69]). Також слід підкреслити, що, починаючи з середини 90-х рр. ХХ ст., в українських наукових дослідженнях відбувається рецепція спадщини Д. Чижевського з позицій культурології (Є. Нахлік [185], М. Шкандрій [304]).

У цей період з’являються перші ґрунтовні дисертаційні дослідження доробку Д. Чижевського. Це дисертації І. Валявко «Дмитро Чижевський як дослідник української філософської думки» (Київ, 1997) [33] та А. Погорілого «Дмитро Чижевський як історик філософії» (Київ, 1997) [207]. Як видно, ці дві роботи присвячені філософській спадщині вченого і, фактично, віддзеркалюють загальну тенденцію чижевськознавчих студій у пострадянський період.

Окремим аспектом розвитку чижевськознавства цього періоду в Україні було видання творів видатного славіста. У цьому контексті слід звернути увагу на одну з перших публікацій його праці «Нариси з історії філософії на Україні», яка вийшла у 1992 році в Києві [286]. Згодом була видана «Історія української літератури» (Тернопіль, 1994) [283]. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. побачила світ книга Д. Чижевського «Реалізм в українській літературі»(Київ, 1999) [291].

Щодо вивчення спадщини Д. Чижевського закордоном окресленого періоду, то слід зазначити, що в Росії більш ґрунтовні дослідження стосувалися передусім його літературознавчих студій. Серед таких досліджень найбільш репрезентативними є статті М. Васильєвої [44] та М. Магидової [165]. В цей час в чеській науковій літературі виходять праці М. Нервлого [188], в якій приділено увагу аналізу епістолярної спадщини Д. Чижевського, зокрема з українським письменником Є. Маланюком та М. Романа [355], де аналізувалася рецепція Д. Чижевським творчості Людовіта Штура, словацького письменника й громадського діяча ХІХ ст. В американській й німецькій тогочасній науковій традиції продовжувалися дослідження архівної й інтелектуальної спадщини Д. Чижевського. Поміж цих досліджень назвемо кілька, в яких найбільш повно подано інформацію про стан чижевськознавства в Європі й Америці. Так, у розвідці В. Кортгаазе, відомого німецького коменіолога і чижевськознавця, увагу зосереджено на аналізі педагогічної й наукової діяльності Д. Чижевського, особливо як викладача історії філософії та російської мови [341]. В статті ж Р. Гобнера показано Д. Чижевського як піонера українознавчих студій в Німеччині [335].Цікавою для нашого дослідження є й стаття А. Ріхтер з огляду досить детального аналізу науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського в Галльському університеті [352]. У цей час продовжився аналіз і каталогізація архіву вченого. Зокрема, зі звіту, підготовленого в 1990 р. А. Гюнцбургер, дізнаємося про опрацювання рукописного архіву в Гейдельберзі. Авторка його згрупувала по таких темах: життя (письмові документи до біографії, академічної діяльності, фотокартки); праці (списки публікацій, об’яви про лекції й семінари, списки слухачів, списки рекомендованої літератури, рецензій на книги); листи (вхідні і вихідні листи, переписка з різними редакціями); колекції (зібрання графіки, праць різних авторів) [84, с. 513]. Короткий огляд закордонних публікацій дав змогу виявити, що європейське чижевськознавство означеного періоду розвивалося більш активно, оскільки зарубіжні науковці мали змогу ознайомлюватися з першоджерелами (архіви Д. Чижевського, його рукописні праці, нотатки, листи), а також використовувати спогади й конспекти учнів й колег українського славіста.

Прочинаючи з 2000 рр. і до сьогодні триває якісно новий період рецепції наукового доробку Д. Чижевського, що характеризується інтерпретацією ідей видатного славіста крізь призму культурологічних, компаративних, міждисциплінарних підходів, а також дослідженням його архівної й епістолярної спадщини.

Новітні ґрунтовні дослідження спадщини Д. Чижевського пов’язані з вивченням його філософських поглядів (В. Горський [73], И. Кортгаазе [342], Т. Закидальський [107], М. Ткачук [257], В. Артюх [8], Л. Ушкалов [262]), компаративно-літературознавчих студій (О. Блашків [23], О. Бистрва [18], Р. Мних [176], М. Наєнко [182], О. Тоїчкіна [258]), культурологічних ідей (В. Дмітрієв [94], І. Лисий [154], Л. Матейка [346], М. Одарченко [193], М. Соботка [356]) біографії вченого (І. Валявко [358], C. Возняк [54], С. Магід [164], А. Полонський [208]), його архівної (І. Валявко [38], В. Янцен [320]) й епістолярної (М. Магідова [166], В. Ульяновський [261], Є. Пшеничний [214], В. Шіферова [340]) спадщини.

Слід зазначити, що у сучасних чижевськознавчих студіях на перший план виступають питання інтерпретації вченим окремих аспектів слов’янського порівняльного літературознавства та дослідження його архівної спадщини. Як видно, сучасні українські дослідники, маючи вільний доступ до інтернет-ресурсів та першоджерел, органічно влилися у європейське чижевськознавство та не поступаються, а навіть виявляють нові напрями дослідження наукового доробку Д. Чижевського.

Зауважимо, що сьогодні дослідження життя і творчості Д. Чижевського зосереджені не в Києві, а в Дрогобичі. В останні роки викладачами Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка було також захищено дві дисертації, що безпосередньо стосувалися дослідження творчості Д. Чижевського. Одна з них – докторська, захищена у 2012 році О. Бистровою «Поетика романної прози Ф. Достоєвського у світлі духовно-культурної концепції Дм. Чижевського» [17], а інша кандидатська – виконана у 2010 році О. Блашків на тему: «Чеська і словацька культура в житті та науковій спадщині Д. Чижевського» [24]. У цьому контексті слід й назвати дисертаційне дослідження ще однієї дрогобицької дослідниці В. Лучкевич «Коменіана в українській педагогічній історіографії (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.)», в якому окремим параграфом висвітлено внесок Д. Чижевського в розвиток сучасної коменіології [162, с. 147-159].

Варто також наголосити і на виданні праці «Від Меланхтона до Коменського і Чижевського» В. Кортгаазе, відомого німецького філософа й культуролога, який вважається одним із найкращих знавців творчості [133]. Ця монографія, що була рекомендована до друку Дрогобицьким державним педагогічним університетом у 2005 році, вміщує значну кількість розвідок автора про українського славіста, що доповнюють біографію та розкривають окремі аспекти наукової й організаційної діяльності Д. Чижевського в Німеччині.

У Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка було також проведено два Міжнародні наукові семінари – «Дмитро Чижевський і світова славістика» (2003) [232] та «Дмитро Чижевський і європейська культура» (2005) [233], в яких взяли участь науковці з різних країн (України, Польщі, Німеччини, США, Канади, Росії, Чехії). Як демонструє аналіз матеріалів цих семінарів, на сучасному етапі чижевськознавства домінують компаративістичні й теоретико-літературознавчі дослідження, публікація листування Д. Чижевського з відомими українськими і європейськими науковцями, письменниками, громадськими діячами, наприклад з В. Сімовичем, Д. Оляничем, А. Мразом, А. Штефаника, О. Прицаком, Ю. Шевельовим та ін.

Крім цих семінарів, в українському і європейському науковому співтоваристві було проведено низку конференцій і круглих столів, також присвячених безпосередньо Д. Чижевському. Серед таких назвемо: «Дмитро Чижевський: особистість й творчість» (Прага, 2002) [330] «Д. І. Чижевський: імпульси філолога й філософа в історії компаративістичних досліджень» (Мюнхен, 2007) [353], «Роман Якобсон, Дмитрий Чижевский и пути становления филологии русского зарубежья: поиски, диалоги, конфликты» (Москва, 2013) [170], «Історико-філософські читання, присвячені 120-річчю від дня народження Дмитра Чижевського» (Київ, 2014) [57]. Як видно, спадщина Д. Чижевського в сучасному науковому світі викликає й досі дискусії вчених, спонукає їх до більш глибокого дослідження його творчості й діяльності.

У цей період вивчення архівної спадщини Д. Чижевського також активно розвивається. Насамперед це стосується вивчення його приватної бібліотеки в Галле, яка ще не була каталогізованою. Відповідно до звіту А. Августина, каталогізація книг українського вченого являла собою надзвичайну складність через спеціалізацію назв, тобто великий діапазон наукових галузей (від філософських і теологічних до мовознавчих і літературознавчих), а також багато іншомовних джерел [1, с. 522]. Утім працівникам бібліотеки вдалося завершити каталогізацію матеріалів, окрім тих книг, титульні сторінки яких були втрачені, що унеможливило їх каталогізацію. Але таких примірників залишилося біля 75. Невдовзі після цього звіту побачила світ колективна монографія «Дмитро Іванович Чижевський і його приватна бібліотека в Галле», присвячена здебільшого бібліографічному опису Галльської бібліотеки Д. Чижевського [329].

Вивчаючи ступінь дослідження нашої проблематики, необхідно також назвати монографії присвячені Д. Чижевському, які сприяють кращому вивченню його науково-педагогічної діяльності. Так, у праці О. Бистрової «Поетикальна парадигма романної прози Ф. Достоєвського в аспекті теоретичних ідей Д. Чижевського», крім літературознавчих проблем у творчості вченого, значну увагу присвячено аналізу його психолого-виховним ідеям в рецепції творчості Ф. Достоєвського [16]. У монографії російської дослідниці Н. Над’ярних «Дмитрий Чижевский. Единство смысла» попри аналіз основних етапів діяльності Д. Чижевського, розкрито його філологічні погляди, насамперед в галузі русистики й україністики. Оригінальним є й аналіз авторки його філологічної школи, що базується на філософській герменевтиці й антропології, пов’язаних з лінгвістикою та історією [181]. У книзі В. Янцена «Неизвестный Чижевский. Обзор неопубликованных трудов» на основі архівних матеріалів подано аналіз невиданих праць вченого, висвітлено плани його майбутніх досліджень, які так і не були реалізовані, а також приділено увагу германославістичним студіям Д. Чижевського [314] У колективній монографії «Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади» можна знайти багато детальної інформації про професійну й наукову діяльність Д. Чижевського у різні періоди його життя [95]. До 120-річчя вченого в Кіровограді було видано навчально-методичний посібник «Наш земляк Дмитро Чижевський – видатний учений-енциклопедист, філософ та історик культури й науки» [186]. У цьому посібнику, не дивлячись на науково-популярний виклад, вміщено маловідомий матеріал про життя Д. Чижевського, передусім про його шкільні та університетські роки . У монографії С. Бельфедта «Дмитро Чижевський і Людольф Мюллер спогади: Захід, Схід» подано маловідомі факти з життя двох філософів, які належали до різних національних культур, але любили слов’янську культуру і хотіли її вивчати, не дивлячись на різні суспільно-політичні й економічні обставини (еміграція, війна, переїзди, безгрошів’я тощо) [318].

Слід зауважити, що педагогічному аспектові дослідження спадщини й діяльності Д. Чижевського приділено значно менше уваги. Відзначимо кілька праць О. Блашків [1], В. Лучкевич [161], у яких розкрито внесок Д. Чижевського у дослідження спадщини Я. А. Коменського; статті В. Кеміня [124], Р. Мниха [175], у яких аналізується науково-педагогічна діяльність Д. Чижевського на певних етапах його життя.

Отже, як показав історіографічний аналіз, наукова спадщина і життєвий шлях Д. Чижевського доволі ґрунтовно вивчені. У сучасному чижевськознавстві найбільш репрезентативними є літературознавчі, компаративно-славістичні, філософські й культурологічні студії. Однак педагогічна складова чижевськознавства в Україні є недостатньо вивченою і потребує детального аналізу, позаяк з ім’ям Д. Чижевського пов’язана діяльність багатьох відомих як українських, так і зарубіжних навчальних закладів – Високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (Прага), Вільного українського університету (Прага), Галльського університету, Марбурзького університету, Гарвардського університету, Гейдельберзького університету та ін., у яких він виховав не одне покоління студентів, аспірантів, докторантів з таких спеціальностей, як філософія, славістика, педагогіка, філологія та видав ряд підручників з окреслених дисциплін.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал