Студентських наукових праць




Сторінка26/43
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.26 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43
Постановка проблеми у загальному вигляді. Розширене використання екологічних податків хоча і спостерігається в основному в промислово розвинених країнах, здійснюється у напрямку, протилежному загальному напрямку податкових реформ, орієнтованих на введення нейтральних систем податків з широкою базою, які дають можливість понизити податкові ставки.
На противагу цій тенденції податкової реформи, екологічні податки покликані на зміну відносних цін факторів виробництва та споживчих товарів, які пов’язані з нанесенням шкоди навколишньому середовищу.
Особливо примітна увага, яка приділяється сьогодні введенню податків на вуглеводну сировину та енергоносії. Ці податки покликані вирішувати одразу два завдання – мобілізація доходів та охорона навколишнього середовища.
Аналіз наукових публікацій з теми дослідження. Проблемні моменти поширення процесів екологізації в національній економіці розглядаються :
B.M. Бутенко, К.С. Марченко, О.Т. Левандівський, Н.Е. Ковшун, К.І.Рижова,
Тібекін Я.О. та ін. В свою чергу Савченко В.Ф. досліджує методичні основи визначення економічної ефективності природоохоронної діяльності, тоді як
Драган І.В. розкриває проблему формування еколого-економічного механізму державного регулювання сфери природокористування в Україні, де сформовано економічний
інструментарій раціонального природокористування та обґрунтовано систему регулювання екологічної безпеки як складової державного регулювання природокористування.
Проблеми формування економічного механізму екологічно-збалансованого природокористування у контексті Екологічної Конституції Землі, присвячує своє дослідження Кривень О.В. Науковці Шаповал В. М. та Бережна М. В. розглядають проблему удосконалення економічного механізму стимулювання екологічної відповідальності підприємств України.
Метою статті є характеристика екологічних податків як регулятора екологічної безпеки, визначення їх значення в державній політиці в сфері охорони навколишнього середовища .
Виклад основного матеріалу. Шкода навколишньому середовищу наноситься, коли суспільні витрати, пов’язані з діяльністю, яка використовує природні ресурси, перевищують суспільну вигоду від цієї діяльності. Це розходження між суспільними витратами та суспільними вигодами може виникнути в результаті дії одного (чи обох) з наступних факторів. Першим фактором є неефективність ринкового механізму, тобто нездатність ринку забезпечити таку рівновагу, при якій граничні суспільні витрати та вигоди збалансовані. Це може відбутися, наприклад, коли погано визначені права власності на користування лісовими угіддями, чи відходи скидаються до річки, чи відбувається викид небезпечних речовин у атмосферу. Другим фактором є неефективність мікроекономічної політики, в результаті якої відбувається така зміна відносних цін, яка стимулює надлишок використання якого-небудь природного ресурсу, наприклад, держава може субсидувати використання хімічних пестицидів чи водних ресурсів.

Для вирішення таких екологічних проблем існує багато різних
інструментів державного регулювання. При неефективному ринковому механізмі можуть використовуватися структурні заходи (такі як земельна реформа, що включає визначення прав власності), регулюючі міри
(наприклад, ті які використовуються в управлінні лісовим господарством) чи звернені дозволи (у випадку забруднення навколишнього середовища відходами). Якщо екологічні проблеми пов’язані з вадами політики, що проводиться, може знадобитися відміна чи зміна такої політики. В інших випадках можливим рішенням є використання податків для подолання проблем, пов’язаних як з неефективністю ринку, так і з вадами політики.
Економічні інструменти – це міри державної політики, які використовують цінові механізми, такі як податки чи звернені рішення, – часто висуваються економістами як переважні для використання, оскільки вони не потребують створення надто затратного апарату регулювання та сприяють зниженню екологічної шкоди найбільш дешевим способом.
Вибір інструментів політики – регулюючих заходів чи звернених дозволів на забруднення навколишнього середовища, чи навпаки, податків, – може залежати від джерела невизначеності. Якщо є більш повна інформація про ефективний рівень споживання чи виробництва товару, але є невизначеність у відношенні того, як встановити податкові ставки, щоб отримати в результаті необхідний рівень виробництва чи споживання, переважним інструментом будуть звернені дозволи на забруднення навколишнього середовища чи регулюючі заходи. З економічної точки зору питання складається з того, що приведе до більшого збитку при прийнятті неправильного рішення – встановлення невірного об’єму виробництва чи споживання, або встановлення невірної ціни через податок.
Доречним буде з’ясувати зміст екологічної безпеки. Спочатку проаналізуємо поняття «безпеки»:
Безпека - це ситуація, при якій кому - або чому-небудь не існує загрози з боку кого - або чого-небудь, при цьому не виключається наявність одночасно кількох джерел небезпеки. Безпека - стан захищеності життєво важливих
інтересів особи, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.
В.І. Андрейцев, характеризуючи екологічну безпеку як юридичну категорію, визнає її складовою частиною національної і транснаціональної безпеки і визначає екологічну безпеку як такий «стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм суспільних зв’язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для їх життя та здоров’я навколишнє природне середовище, забезпечується регулювання екологічно небезпечної діяльності та запобігання погіршенню стану довкілля й настанню інших наслідків, небезпечних для життя та здоров’я особи, суспільства та держави» [1].
Аналіз літературних джерел стосовно визначення поняття «безпеки» дозволяє дійти висновку, що «безпека» - це спрямована діяльність держави на охорону кого - або чого-небудь. У випадку екологічної безпеки – це, з
одного боку, спрямована діяльність держави на охорону природних ресурсів у напрямку збалансування процесу їх використання та збереження, а з іншого
– підтримка або відтворювання довкілля від шкідливого впливу викидів у процесі виробництва.
Екологічні податки дозволяють отримати заданий рівень доходів з меншими втратами ефективності, ніж це можливо в інших випадках. Іноді відмічається, що екологічні податки приносять «подвійну вигоду», оскільки вони:
1) знижують соціальні втрати, які викликані погіршенням стану навколишнього середовища;
2) дозволяють знизити ставки інших податків, що наносять шкоду суспільству.
Таким чином, екологічні податки сприяють загальному зниженню суспільних витрат, пов’язаних з роботою податкової системи. Екологічні завдання вирішуються шляхом підвищення податкових ставок на забруднення навколишнього середовища до тих пір, поки граничні суспільні витрати, пов’язані з використанням природних ресурсів, не порівнюються з граничними суспільними вигодами від використання цих ресурсів. З точки зору податкових доходів податкову ставку слід встановлювати таким чином, щоб граничні суспільні витрати, пов’язані з встановленням податкової ставки, були рівні для всіх альтернативних податкових інструментів. Не слід не дооцінювати привабливість отримання подвійної вигоди у формі зниження шкоди навколишньому середовищу і отримання доходів від екологічних податків без суспільних витрат.
Європейська комісія визначає екологічні податки як всі податки, база стягнення яких чинить специфічний негативний вплив на навколишнє середовище. Екологічні податки (якщо бути точним – податки, які мають відношення до екології) були визначені в рамках ОЕСР і Міжнародного енергетичного агентства як будь-які обов’язкові односторонні платежі органам державного управління, база стягнення яких має відношення до екології (при цьому податкову базу становлять енергоносії, транспортні засоби, відходи, викиди, природні ресурси і т.д.) [2].
У Податковому кодексі України наведено визначення: екологічний податок – загальнодержавний обов’язковий платіж, що справляється з фактичних обсягів викидів в атмосферне повітря, скидів у водні об’єкти забруднюючих речовин, розміщення відходів, фактичного обсягу радіоактивних відходів, що тимчасово зберігаються їх виробниками, фактичного обсягу утворених радіоактивних відходів та з фактичного обсягу радіоактивних відходів, накопичених до 1 квітня 2009 року [2].
В українському законодавстві, на відміну від зарубіжних джерел, у визначенні екологічного податку перераховані види діяльності, які є базою екологічного оподаткування, та міститься уточнення, які саме радіоактивні відходи оподатковуються. Тобто визначення екологічного податку
Податковим кодексом України є надміру деталізованим.
Директорат з податків і митних зборів Європейської комісії розподілив
екологічні податки на сім груп за сферами використання:

енергетичні податки;

транспортні податки;

плата за забруднення;

плата за розміщення відходів на звалищах та їх переробку;

податки на викиди речовин, що призводять до глобальних змін;

податок на шумовий вплив;

плата за використання природних ресурсів [2].
Найбільш поширеними в країнах Європи є транспортні та енергетичні податки. Енергетичні податки становлять 72 % від загальної величини екологічних податків в ЄС, а транспортні податки - 23 % [2].
Європейська комісія неодноразово порушувала питання щодо гармонізації екологічних податків країн – членів ЄС, оскільки існують значні розбіжності у структурі і методах застосування національних екологічних податків, що значним чином впливає на умови економічної конкуренції. Розглянувши види екологічних податків, впроваджених у
Великобританії, Німеччині, Польщі, Словенії, Латвії, Литві та Чехії, маємо підстави зробити висновок про те, що екологічні податки можуть бути більш чи менш деталізованими у своєму поділі, від чого і залежить їхня кількість. Закономірним є впровадження таких екологічних податків, які регулюють специфічну для країни сферу діяльності або специфічний вид впливу на навколишнє середовище [2].
Екологічні податки розглянутих країн виконують переважно одні й ті задачі, при цьому можуть дещо відрізнятися за назвами. А тому на основі розглянутих екологічних податків було здійснено спробу узагальнення видів. Було виділено вісім видів екологічних податків, один з яких об’єднує усі специфічні податки (ті податки, які не мають аналогів застосування інших країнах). Результати наведено в таблиці 1.
Таблиця 1
Узагальнення видів екологічних податків та зборів
Вид екологічних
податків та зборів
Приклади використання податків конкретними
країнами
1. Плата за забруднення навколишнього середовища
- плата за забруднення води – Німеччина;
- плата за забруднення повітря, води, скидання стічних вод – Польща;
- плата за скидання стічних вод – Словенія;
- податок за викиди вуглецю – Словенія;
- плата за забруднення повітря, води – Латвія;
- цільова плата за забруднення природи – Литва;
- плата за викиди в атмосферу – Чехія;
- плата за забруднення води – Чехія
2. Плата за продукцію, яка шкодить
- збори на продукти (надбавка до ціни продукту, виробництво або споживання якого забруднює довкілля) – Німеччина;
довкіллю
- плата за продукцію, що не відповідає екологічним стандартам – Польща;
- плата за продукцію, яка шкодить довкіллю – Латвія;
- плата за продукцію з використанням хлорфторвуглецю – Чехія
3. Податки на відходи
- податок на звалища – Великобританія;
- плата за утилізацію твердих відходів – Польща;
- плата за відходи – Латвія;
- плата за діяльність, пов’язану зі знищенням відходів –
Чехія
4. Податки за використання природних ресурсів
- плата за видобуток корисних копалин – Латвія;
- нецільові податки за використання окремих видів природних ресурсів – Литва
5. Податки та збори в авіапромисловості
- податок на шумове забруднення (оподатковуються аеропорти) – Чехія;
- збори з авіапасажирів – Великобританія
6. Податки на електроенергію
- збір за зміну клімату – Великобританія;
- податок на виробництво електроенергії – Словенія
7. Податки на транспортні засоби
- збір за паливо – Великобританія;
- акциз на автомобілі – Великобританія;
- податок на транспортні засоби – Словенія
8. Інші, специфічні податки
- податок на будівельні матеріали – Великобританія;
- спеціальний податок на фінансування навколишнього середовища, податок на захист навколишнього середовища – Німеччина
У розділі VIII «Екологічний податок» Податкового кодексу України визначені об’єкти, бази та ставки оподаткування екологічного податку:

за викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення;

на викиди забруднюючих речовин в атмосферу пересувними джерелами забруднення в разі використання ними палива;

на скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти;

за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях або на об’єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини;

за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені);

податок за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк [3].
Якщо порівняти перелік екологічних податків за результатами аналізу оподаткування європейських країн з об’єктами оподаткування екологічного податку, зазначених у Податковому кодексі України, то можна зробити висновок, що в Україні фактично запроваджено екологічні податки трьох видів:
1)
плата за забруднення навколишнього середовища (податок на
викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення та пересувними джерелами забруднення в разі використання ними палива, податок на скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти);
2)
податки на відходи (податок за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях або на об’єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини);
3)
специфічні для України податки (податок за утворення радіоактивних відходів (з урахуванням уже накопичених), тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк).
Щодо податків за використання природних ресурсів, податків на електроенергію та на транспортні засоби, відповідно до статті 9 Податкового кодексу України до загальнодержавних податків та зборів належать:

збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

плата за користування надрами;

плата за землю;

збір за користування радіочастотним ресурсом України;

збір за спеціальне використання води;

збір за спеціальне використання лісових ресурсів [3].
В Україні все ж діють податки, що регулюють використання природних ресурсів, електроенергії та експлуатацію транспортних засобів, однак, судячи зі структури Податкового кодексу, вони не є складовими екологічного податку [3].
Для України характерні значні масштаби та інтенсивність використання природно-ресурсного потенціалу, зокрема унікальних видів ресурсів. Збори за спеціальне використання природних ресурсів є важливим складником економічного механізму природокористування, який створюється в Україні з початку 90-х років. Платежі формувалися на базі рентної методології і за змістом та спрямуванням коштів розглядалися передусім як відтворювальні та природоохоронні, але на сьогодні вони цю функцію значною мірою втратили. Принцип платності природокористування застосовується до спеціального використання надр, земельних, водних, лісових ресурсів, диких тварин, рибних та інших живих водних ресурсів, а також до радіочастотного ресурсу [4].
Серед українських підприємств 42 % є потенційними забруднювачами довкілля, а найбільшу техногенну загрозу створюють 11 тис. підприємств і організацій [5].
Аналіз виникнення надзвичайних ситуацій (НС) за 2000-2010 рр. свідчить, що в середньому за рік в Україні виникає 120–140 НС природного характеру і 180–190 НС техногенного характеру, а матеріальні збитки від них становлять майже 2 млрд. грн. за рік [5].

Причиною загострення екологічних та природно-техногенних проблем
є:

ізольованість екологічної політики від інших, зокрема, секторальних політик, що призводить до відсутності екологічної складової при їх реалізації або виникнення конфліктів при реалізації конкретних програм;

застосування застарілих технологій на виробництві, недосконала структура витрат на охорону навколишнього природного середовища (70% – поточні витрати, 25% – інвестиції в основний капітал, 5% – витрати на капітальний ремонт);

недосконалість та недостатність державної підтримки природоохоронної діяльності

основним джерелом фінансування природоохоронних заходів залишаються власні кошти.
Збільшення кількості та масштабів наслідків аварій і катастроф обумовлене високим прогресуючим рівнем зносу основних виробничих фондів та накопиченням відходів виробництва, а також незадовільним станом гідротехнічних, протизсувних, протиселевих та інших захисних споруд і згортання заходів щодо запобігання деяким небезпечним природним явищам (градобиття, паводків тощо).
Висновки і пропозиції. Всі економічно розвинуті держави застосовують екологічні податки. Європейські екологічні податки мають розбіжності у структурі та методах застосування, однак виконують одні й ті самі завдання.
Екологічні податки можуть сприяти вирішенню задач податково- бюджетної політики, оскільки вони дозволяють отримувати заданий об’єм податкових доходів при найменших втратах ефективності, ніж у випадку використання інших методів мобілізації засобів у бюджет. В зв’язку з цим встановлено, що екологічні закони приносять «подвійну вигоду», оскільки вони знижують соціальні витрати погіршення стану довкілля, а також дозволяють знизити ставки інших податків, пов’язаних з соціальними витратами.
В цілому слід зауважити, що рентний податок на природні ресурси може відіграти свою роль у стягуванні рентних платежів, проте він не повинен служити основним фіскальним інструментом вилучення доходу від власності на природні ресурси.
Список використаних джерел

1.
Артеменко О.В., Нормативно-правове регулювання екологічної безпеки в Україні [електронний ресурс] / О.В. Артеменко 2012 р – режим доступу:
//http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VAPSV_pdu/2012_1/St_16.pdf.
2.
Волковець Т.В., Аналіз застосування екологічних податків в Україні та за кордоном [електронний ресурс] / Т.В. Волковець, 2012 р– режим доступу:

// http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pprbsu/2012_35/35_01_28.pdf.
3.
Податковий кодекс України вiд 02.12.2010 № 2755-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2755-17.
4.
Назаркевич І.Б., А.В. Козюк, Значення ресурсних платежів у системі оподаткування України [електронний ресурс] / Назаркевич І.Б., А.В. Козюк,
2010 р – режим доступу:
//http://archive.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/nvnltu/20_3/191_Nazarkiewycz_20_
3.pdf.
5.
Хлобистов Є.В., Жарова Л.В., Суспільні конфлікти у сфері екологічної (природно-техногенної) безпеки [електронний ресурс] /
Хлобистов Є.В., Жарова Л.В., 2011 р. – режим доступу: // http://www.essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/24475/1/1.1khlobustov.pdf.

УДК 33. 075.8

Самошин Є. Є., 52 гр.
фінансовий факультет ОНЕУ
Науковий керівник к.е.н., викладач Волкова О.Г.

ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: СУТНІСТЬ, МЕТА, ФУНКЦІЇ ТА ВИДИ


Анотація. У статті проаналізовано існуючи наукові погляди на визначення тіньової економіки. Проаналізовано основні складові елементи тіньової економіки та визначено мету та її функції.
Ключові слова: тіньова економіка, тіньові фінанси, сектори тіньової економіки, тіньові економічні відносини, функції тіньової економіки мета тіньової економіки.
Annotation.
The article analyzes the existing scientific views on the definition of the shadow economy. The basic components of the shadow economy and defined purpose and function.
Постановка проблеми в загальному вигляді.
Україна належить до групи постсоціалістичних країн із високим рівнем тіньових економічних відносин. Тіньова економіка завдає державі значної шкоди: суттєво зменшує бюджет країни, знижує інвестиційну привабливість, сприяє відтоку вітчизняного капіталу за кордон, стає реальною загрозою національній безпеці України. В зв’язку з цим виникає потреба поглибленого дослідження сутності тіньової економіки Актуальність цієї проблематики для України підсилюється за умов намагання нашої держави стати асоційованим членом
Європейського Союзу.
Аналіз останніх досліджень і публікацій останніх років, які стосуються обраної проблеми, свідчать про наявність теоретичного аналізу
сутті тіньової економіки за окремими аспектами. Зокрема, З. Варналій досліджує стратегічну мету детінізації економіки, яка полягає в істотному зниженні рівня тінізації шляхом створення сприятливих умов залучення тіньових капіталів до легальної економіки та примноження національного багатства [1]. Є. Яковлєва приділяє увагу розмірам податкових ставок, які суттєво впливають на рівень тіньового сектору країни [2]. О. Турчинов аналізує тінізацію бюджетної сфери [3] .
Невирішені частини загальної проблеми. Проте й сьогодні у світі ще не існує єдиного поняття стосовно «тіньової економіки», а тому відсутність загальноприйнятого розуміння тіньової економіки зумовлює дослідників розглядати її з різних позицій, застосовуючи свої оцінки і судження.
Мета статті. Уточнення окремих теоретичних положень тіньової економіки, шляхом групування існуючих поглядів відносно її сутності, мети та типології.
Виклад основного матеріалу. Зростання тіньових відносин неминуче обумовлює більш глибоке проникнення корупції до офіційного сектора, зумовлює посилення уваги тіньових організацій до прибуткових галузей економіки. На певному його етапі утворюється структура господарювання, що живиться інфляцією, нееквівалентним обміном результатів праці між суб’єктами ринку, перерозподілом і захопленням чужої власності, постійним зубожінням більшості громадян України.
Слід погодитися з В. П. Вишневським, що «при вивченні такого важкого та тонкого явища, як тіньова економіка, важливим є не стільки визначення його точної величини (що неможливо за визначенням), скільки усвідомлення його масштабів і напрямів розвитку» [4, с. 15]. Метою боротьби з тіньовою економікою повинно бути не її «викорінювання», а мінімізація негативних витрат (або навіть максимізація вигід) для суспільства в цілому. Головною проблемою є визначення оптимального, з погляду суспільства, рівня розвитку тіньової економіки й стримування її масштабів на цьому граничному рівні.
Понятійний апарат, пов’язаний з тіньовою економікою, формувався, розвивався, удосконалювався низкою вчених.
Вивчаючи процеси детінізації економіки України, З. Варналій визначає, що «тіньова економіка – це складне явище, представлене як сукупність неконтрольованих і нерегульованих протиправних та законних економічних відносин між суб’єктами економічної діяльності, які мають на меті незаконне
(неофіційне) отримання доходу» [1, с. 57–58].
Фрадінський О.А. розглядає тіньову економіку як «сферу задоволення постійно зростаючих потреб суспільства, які в силу ресурсних, правових та морально-етичних критеріїв не можуть бути забезпечені державою» [5, с. 42].
При цьому, науковець визначає необхідною умовою функціонування тіньової економіки – наявність тіньових фінансів – «економічних відносин, пов’язаних із процесами формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих тіньових фондів грошових коштів у
процесі розподілу та перерозподілу утвореної поза межами офіційної економіки вартості» [5, с. 43].
Автор з’ясував, що кінцевою метою тіньової діяльності є формування тіньового капіталу, який має високу мобільність, більший порівняно з офіційний капіталом рівень доходності та швидші темпи обігу, використання переважно у готівковій формі.
Фрадінський О.А. поділяє тіньову економіку на три складові: неформальну економічну діяльність не заборонену державою та не відображену в системі національних рахунків; кримінальну економічну діяльність, що є забороненою офіційно, та периферійну тіньову економічну активність, що містить одночасно ознаки двох попередніх складових тіньової економіки (легальні методи ухилення від оподаткування, тіньова приватизація державної власності).
За визначенням Серафимова В.Н. “тіньова економіка” це «економічна діяльність, яка знаходиться поза законом і охоплює усю соціально- економічну систему, наслідки якої відбиваються не тільки на економічному стані держави, а і на соціально-економічному рівні життя громадян, суб'єктів господарських відносин» [6, с.165].
Вчена типологізувала тіньову економічну діяльність, прийнявши за її основний критерій відношення до законної “білої”, офіційної економіки, то умовно відокремив три сектори тіньової економіки:
1) “біло-коміркова ” тіньова економіка: економічна діяльність працівників “білої” економіки безпосередньо пов'язана з офіційною професійною діяльністю. Цей вид тіньова економіка не пропонує ніяких товарів та послуг, тут відбувається негласний перерозподіл суспільного доходу.
2) “сіра” (неформальна) тіньова економіка - це дозволена законом
(напівлегальна) економічна діяльність (переважно, дрібний бізнес), яка не враховується офіційною статистикою. В цьому секторі тіньової економіки пропонуються головним чином звичайні товари та послуги (як і у “білій” економіці), але виробники зовсім ухиляються від офіційного обліку, не бажаючи нести витрат, пов'язаних з отриманням ліцензії, сплатою податків і т.д. Це явище найбільш стосується слабо розвинених країн, де розвиток неформального сектору стає головним шляхом виживання бідних прошарків населення.
3) “чорна” (підпільна) тіньова економіка з 100 % соціально-економічним рівнем криміналізації. Якщо “сіра” економічна діяльність в основному схвалюється громадянами, то чорна завжди служить мішенню для загального осудження.
За визначенням Поліщук Е.А. тіньова економіка - це «багатопланова, різноаспектна економічна діяльність підприємств (юридичних осіб) або окремих фізичних осіб чи їх груп без юридичних прав економічної діяльності, яка спрямована на отримання й привласнення прибутку, що не враховується державою, в особистих цілях» [7, с. 249].


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   43


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал