Сталий розвиток суспільства: запорізький регіональний досвід: монографія



Сторінка6/23
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

1.4. Синергетичний вимір сталого розвитку суспільства(С. В. Панасенко)


Процеси трансформації та глобалізації зумовлюють відчутні якісні зміни у самому суспільстві в цілому та соціальних процесах у кожній з його сфер зокрема, які, у свою чергу, позначаються на появі або видозміні існуючих типів соціальних подій. Поява нових соціальних явищ і процесів, які потребують уточнення у контексті вивчення сталого розвитку суспільства, тим самим актуалізують необхідність дослідження феномена соціальної події, яке спрямоване на вивчення закономірностей зв’язування у соціальній події долі суспільства, соціальних груп і окремої людини.

Саме тому побудова науково-обґрунтованої платформи для оптимізації сталого розвитку українського суспільства передбачає необхідність осмислення місця й ролі соціальної події у житті відповідного соціального організму. В умовах трансформації українського суспільства актуалізується проблема подолання негативного впливу станів невизначеності та нестійкості, що зумовлює потребу розкриття цих питань у межах синергетичного виміру соціально-філософського дослідження сталого розвитку.

Вивчаючи місце соціальної події у сталомурозвитку, орієнтуємось не на розгляд умовних систем закритого типу,які у сучасному світі являють собою поодинокі випадки і тому не становлять значного інтересу у контексті нашого дослідження, а на вивчення соціальних подій у складних, нерівноважних, відкритих соціальних системахза умов стійкості та нестійкості. Тим самим, метою нашої наукової розвідки є дослідження синергетичного виміру сталого розвитку суспільства відповідно до специфіки ключових категорій синергетики, серед яких: атрактори, фрактали, самоорганізація.

Поняття «атрактора», на думку О. Князевої та С. Курдюмова, виявляється в наступному: «атрактори еволюції відкритих нелінійних середовищ показують, куди еволюціонують процеси», зауважуючи, що «під «атрактором» у синергетиці розуміють відносно стійкий стан системи, який ніби притягує до себе всю множину «траєкторій» системи, які визначаються різними початковими умовами» [54, с. 81-82]. Зауважимо, що про відносно стійкий стан системи саме у контексті вивчення атракторів йдеться не завжди. Виділяють також дивні атрактори, що характеризуються хаотичною динамікою. Таким чином, можемо говорити про наявність атракторів, що обумовлюють фактор настання соціальних подій певного ґатунку через самоорганізаційні процеси соціальної системи, виконуючи роль свого роду цілеспрямовуючого контуру у сторону нормалізації та зростання або, навпаки, занепаду чи стагнації.

Фракталами у синергетиці загалом «називають такі об’єкти, які мають властивість самоподібності», тобто «масштабну інваріантність», таким чином, що «малий фрагмент структури такого об'єкта подібний до іншого, більш великого фрагменту або навіть структури в цілому» [54, с. 84-85]. Фрактали соціальної події є свого роду патернами, що можуть транслюватися на різних рівнях у межах однієї соціальної системи або від однієї соціальної системи до іншої. Таким чином, вважаємо, що аналогічно за типовою для певної соціальної системи соціальною подією потенційно можливо характеризувати перспективні шляхи її соціального розвитку.

Загалом, звертаючись до осмислення самоорганізації, вона розглядається «як здатність системи самостійно підтримувати, відтворювати чи вдосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов її існування, діяльності з урахуванням минулого досвіду, спрямованої на збереження її цілісності, підвищення стійкості, забезпечення нормального функціонування або розвитку» [102, с. 33]. Отже, соціальні події самоорганізації будуть характерними для нормалізації стану соціальної системи та його розвитку.

Поняття самоорганізації, як правило, тісно корелює з поняттям управління. Аналізуючи парадигму сучасного соціального управління, В. Воронкова відзначає, що «соціальне управління набуває характеру співуправління; управління надскладними системами являє собою лише вплив на їх власний механізм саморегуляції і самоуправління з метою його оптимізації» [24, с. 30]. Значить, соціальні події управління та самоорганізації варто також розглядати у їх взаємозв’язку, а також вивчати кореляцію елементів управління і самоорганізації у самій соціальній події.

Не менш вагомим є співвідношення самоорганізації та саморегуляції. При цьому, як визначає Н. Крохмаль, «формою саморегуляції соціального процесу є внутрішня організація впорядкованої взаємодії людей у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію двох підсистем – регулюючої та регульованої» [58].

Цікаву модель співвідношення наведено колективом авторів на чолі з В. Бехом: «вихідним поняттям є термін «самоорганізація», у свою чергу «саморегуляція виступає функцією складних динамічних відкритих систем, яка забезпечує упорядкування самоорганізаційних можливостей системи у часі та просторі», і врешті «управління є однією з форм саморегуляції, що притаманна лише соціальним системам, забезпечує функцію саморегуляції на основі двох підсистем: тієї, що управляє, і тієї, якою управляють» [102, c. 33]. До того ж, не менш важливим є зауваження, що «специфічною рисою саморегуляції соціальних систем є те, що в них можливі різні комбінації організаційного тасамоорганізаційного начал» [102, с. 54], що підтверджує необхідність вивчення діалектики цих начал для станів стійкості та нестійкості.

За зауваженням В. Воронкової, «процес соціальної самоорганізації підтримується креативною сутністю людини», в свою чергу «креативність розкриває безмежні можливості людини у своєму життєоблаштуванні, супроводжується перетворенням індивідуального і кооперативного способу діяльності; стимулювання розвитку новаторських потенцій і здібностей людини, які в практичній діяльності породжують емерджентні події» [24, с. 32]. Отже, процеси самоорганізації неодмінно пов’язані з настанням соціальних подій, характеристика емерджентності яких постає зі складності феномена як цілісності, що обумовлює вплив відповідних ефектів синергії, серед яких адитивність і неадитивність як суперадитивність та субадитивність. Поняття «адитивності» і «неадитивності» «відображають співвідношення між цілим та його складовими (частини і цілого). Відношення адитивності часто виражають у вигляді «ціле дорівнює сумі частин»; відношення неадитивності: «ціле більше суми частин» (суперадитивність), «ціле менше суми частин» (субадитивність)» [132, с. 14]. Звідси, соціальні події з ефектом адитивності більш прогнозовані, адже їх результат можемо передбачати, виходячи з аналізу структурної та динамічної складності. У випадках, коли емерджентна складність феномена обумовлена ефектами неадитивності, специфіка соціальної події обумовлюватиметься у першу чергу цим рівнем складності та більшою мірою матиме місце за умов нелінійності.

Разом з тим, діалектика організації та самоорганізації суспільного життя людства відображена в моделі організованого суспільства українського дослідника В. Андрущенка, яким запропоновано концепцію стійкого розвитку: «ідеологія стійкого розвитку дозволяє враховувати інтереси не тільки людини, а й середовища існування, містить механізм, що дозволяє виправити допущені помилки й уникнути їх надалі, гармонійно поєднуючи економічний, соціальний, екологічний чинники розвитку з метою підвищення рівня життя, зміцнення соціального спокою, відновлення функцій природи. Отже, сталий розвиток припускає збалансоване функціонування трьох складових: природи, суспільства та екології». Серед критеріїв та показників сталого розвитку дослідник виділяє: стаціонарність системи, «витривалість, стійкість, толерантність, стабільність, опірність та адаптивність» [6]. Концепція В. Андрущенка відома як концепція «організованого суспільства».

Зважаючи на той факт, що «нелінійний світ за своєю природою такий, що в ньому зростає ймовірність здійснення малоймовірних подій» [54, с. 9], в умовах нестабільності процеси організації поступаються за силою впливу процесам самоорганізації, внаслідок чого можливе посилення суб’єктності цілісності соціальної події. Це в свою чергу виражається у тому, що «потенціал цілісності, якій притаманна суб’єктність, буде виявлятися зовні у великій різноманітності дій» [19, с. 103], що ускладнює спостереження за такою цілісністю. Отже, навіть за умов сталого розвитку суспільства, постає необхідність розглядати стани стійкості та нестійкості соціальних систем у їх взаємодії.

Вивчення сталого розвиткуяк, власне, ірозвиткув цілому,тісно пов’язане з соціальним прогнозуванням, адже саме прогнозування має на меті відобразити майбутні тенденції та перспективи. Аналізуючи серед методів розробки сценаріїв метод «логіки можливого розвитку», М. Лепський зазначає, що «розробник сценарію генерує різні альтернативи, базуючись на визначенні загальних факторів розвитку процесу або явища. У цьому підході переважає образно-подієвий підхід, як визначення «вузла тенденцій», конструювання можливого стану у взаємодії тенденцій, подій, суб’єктів, як здійснення суспільних протиріч або лише образу майбутнього як події у сценаруванні (курсив автора). Але самі по собі процеси сценарування можуть стати лише суб’єктно-дослідницьким конструюванням, якщо цей метод не застосовується у програмуванні управління стратегічного рівня у залученні та усвідомленні цього процесу керівником» [82, с. 530]. Відповідно, як і будь-який з відомих методів, даний метод сценарування має певні обмеження, проте з їх урахуванням сприяє виробленню необхідних сценаріїв розвитку суспільства.

У свою чергу, С. Переслєгін, вивчаючи методологію середового прогнозування, підсумовує, що «як правило, прогнозування Майбутнього полягає у винесенні суджень, що стосуються «об'єктів» (наприклад, «технологій») і «подій», що розуміються як народження/руйнування/структурне перетворення «об'єкта» [86, с. 173]. Проте за словами самого дослідника такі прогнози є штучними і нерепрезентативними та потребують уточнення шляхом введення до прогнозного контексту поняття «середовище».

Разом з тим, вивчаючи соціальну подію у детермінації розвитку, вважаємо, що саме через нелінійність до поліритмічності та поліцентричності, які визначено у якості ключових просторово-часових характеристик соціальної події [66, с. 224], додається також поліваріантність. Виходячи з цього, середовище соціальної події характеризується за трьома ключовими вимірами: моно/ поліритмічність, моно/поліцентричність, моно/поліваріантність, що дає можливість уникнути штучності та нерепрезентативності у нашому дослідженні шляхом врахування ключових для специфіки соціальної події контекстів середовища.

Отже, відповідно до того, що у феномені відображені ключові елементи соціального розвитку, прогнозування сценаріїв якого передбачає характеристику подієвого середовища за вимірами центричності, ритмічності та варіантності, актуалізується необхідність дослідити, яким чином за таких умов змінюються соціальні події відповідно до різних векторів та фаз переходу соціальних систем від одного стану розвитку до іншого.

Щоб відповісти на поставлені завдання, звернемося до позиції С. Переслєгіна, який вважає, що «розвиток соціосистеми може носити кількісний і якісний характер. Якісні зміни в системі ми називаємо фазовими переходами (курсив автора), а відносно стабільний стан соціосистеми поза фазових переходів – фазою розвитку (курсив автора)» [66, с. 199]. Щоправда С. Переслєгін виділяє масштабні фази розвитку, кожна з яких складається з декількох епох, – архаїчну, традиційну, індустріальну та передбачувану когнітивну. Проте, зосереджуючись на вивченні соціальних подій як детермінант соціального розвитку України, будемо розглядати фази розвитку у локальному контексті.

Солідаризуючи з російським дослідником у тому, що показниками фазових переходів є якісні зміни, що відповідно, вважаємо, знаходять відображення у соціальних подіях. Відповідно до цього, розрізняємо такі стани фазового розвитку: стійкості, нестійкості, нормалізації та фазові переходи, що характеризуються якісними змінами, за векторами: прогресивний вектор спрямований до розвитку, регресивний вектор спрямований до деградації, нестійкий вектор спрямований до рівня нормалізації нестійкості та стійкі вектори прогресу або деградації. Як правило, у синергетиці розглядаються можливості переходу від одного стійкого стану до іншого через стан нестійкості, проте, якими будуть вектори цих змін, залежить від атракторів соціальної системи у точках біфуркації. Для нестійких станів характерні дивні атрактори, для яких характерним є переважання процесів руйнування, що ілюструє діалектику еволюційного та революційного у соціальному розвитку суспільства.

Як відзначає М. Лепський, «сценарування в житті людини спрямоване на підготовку і здійснення суб’єктноорієнтованої події у суб’єкт-суб’єктних відносинах, в яких у суб’єкта, що діє і пізнає, є можливість вплинути або організувати об’єктне, що відбувається. Сценарні події, у свою чергу, визначають ставлення учасника до організаторів і того, що відбувається, формують емотивне враження, когнітивне сприйняття і конативні дії учасників» [82, с. 504]. Відповідно виділяємо п’ять подієвих сценаріїв, що являють собою повнорежимну динамічну модель, яка відображає реальні процеси соціального розвитку суспільства, а саме: нестійкий прогрес, нестійкий регрес, нормалізація стійкості/нестійкості, стійкий прогрес, стійка деградація.

1. Подієвий сценарій нестійкого прогресу характеризується станом нестійкості та дивниматрактором росту, вектор спрямований до прогресивного розвитку, проте прогрес ще не є стійким станом соціальної системи, переважають процеси динаміки, високий рівень насиченості соціальними подіями.

2. Нестійкий регресхарактеризується станом нестійкості та дивним атрактором занепаду, вектор спрямований до деградації соціальної системи, проте це ще не стійкий стан, а тенденція розвитку, переважають процеси динаміки, високий рівень насиченості соціальними подіями. Такий подієвий сценарій превалює у багатьох постсоціалістичних країнах.

3. Нормалізація стійкості/нестійкості характеризується атрактором виживання, балансування системи, збереженням нестійкості як урівноваженого стану соціальної системи, відсутні яскраво виражені прогресивні або регресивні вектори, баланс процесів інерції та динаміки. Прикладом слугує стійка нерівновага за А. Назаретяном, яку дослідник визначає як «характерне відношення між високоорганізованою системою і середовищем, тобто зовнішня нерівновага. Вона (стійка зовнішня нерівновага) забезпечується високим рівнем внутрішньої різноманітності і динамічним балансом («рівновагою») внутрішньосистемних факторів. Зі свого боку, внутрішнє розмаїття в складній ієрархічно організованій системі – не настільки однозначна характеристика, як здається на перший погляд. Тут доречно повторити, що, відповідно до закону Є. Сєдова, зростання різноманітності на верхньому рівні організації обов'язково супроводжується уніфікацією на попередніх рівнях і, навпаки, зростання різноманітності на нижчих рівнях руйнує систему» [75, с. 135].

4. Стійкий прогресхарактеризується атрактором росту,зміною нестійкості прогресивного вектору розвитку та стабілізацією цього стану в умовах стійкості соціальної системи вже на якісно новому у порівнянні з попереднім рівнем, переважають процеси інерції, збалансований рівень насиченості соціальними подіями. Прикладами реалізації такого подієвого сценарію розвитку слугують країни Західної Європи.

5. Стійка деградація характеризується атрактором стагнації,зміною нестійкості регресивного вектору та стабілізацією стану деградації в умовах стійкості соціальної системи вже із втратою якості, притаманної соціальній системі на попередньому рівні, переважають процеси інерції, збалансований рівень насиченості соціальними подіями, можливо навіть недостатній; прикладами є архаїзація, як один з її проявів – перехід до піратства у Сомалі без намагань відновити колишній рівень організації суспільства або перейти на новий більш високий. Такий режим стагнації відповідає песимістичному твердженню Я. Жаліла: «практика зайвий раз підтвердила народну прикмету: досягнення «дна» свідчить про закінчення падіння, а не про початок наступного підйому» [43].

В. Бех, вивчаючи поняття «соціального організму», застосовує у якості дослідницьких засобів «такі суто спеціальні терміни як гомеостаз, гомеорез і гомеоклаз» [14]. За посиланням на Г. Югая, наводяться ознаки їх відмінності, а саме: «гомеорез характеризується, по-перше, більш динамічним, функціональним характером; якщо гомеостаз – це збереження заданого стану рівноваги шляхом авторегуляції, то гомеорез – автономізований процес новоутворення або самоорганізації, тобто зміна стану навіть і гомеостазу, на основі чого досягаються не тільки новоутворення, але й стабілізація форм (І. Шмальгаузен). По-друге, якщо при гомеостазі зберігаються в певних межах окремі змінні, то при гомеорезі змінюються і зберігаються всі інші змінні системи шляхом їхніх динамічних перетворень (новоутворення). На відміну від гомеостазу, який не викликає появу новоутворень, гомеорез веде до таких. По-третє, гомеорез означає зміни на всьому протязі процесу розвитку системи, спрямовані на досягнення кінцевого результату» [143, с. 137-138].

Якщо гомеостаз і гомеорез тісно взаємопов’язані у процесах становлення соціальних організмів та стосуються процесів саморегулювання та самоорганізації, то прикладами гомеоклазу, як зазначає В. Бех, є «зниклі цивілізації, розпад СРСР, Югославії і інших соціальних організмів» [14], а отже, гомеоклаз є режимом наростаючої дестабілізації соціального організму, що врешті призводить до завершення його життєдіяльності.

На цьому підґрунті дослідник виділяє режими функціонування для соціального організму, серед яких: «режим самозбереження, тупиковий і режим саморозвитку» [14], яким відповідають режими гомеостаз, гомеоклаз та гомеорез.

Простежимо домінацію відповідних режимів за основними сценаріями розвитку. Сценарії нормалізації стійкості/нестійкості та стійкого прогресивного розвитку пов’язані здебільшого з процесами гомеостазу як збереженням стану рівноваги завдяки авторегуляції системи. Нестійкий прогрес та нестійка деградація як сценарії, що характеризуються найбільш бурхливими фазовими переходами, відбуваються в умовах гомеорезу, із властивими йому динамічними перетвореннями і новоутвореннями. Стійка деградація врешті призводить до гомеоклазу соціальної системи та новий якісний стрибок появи на місці віджилого нового соціального організму.

Крім специфіки протікання зазначених процесів, необхідно враховувати, що будь-який з визначених подієвих сценаріїв розвитку може відбуватися не лише як єдиний вектор на усіх рівнях соціального організму. Можливі варіанти рівневого, фрагментарного або цілісного реалізації відповідного сценарію. Скажімо, за тоталітарного режиму на макрорівні, тобто рівні держави, можливий сценарій стійкого прогресу, але на мезорівні можливим є сценарій стійкої деградації через тиск з боку держави.

Іншим прикладом, є переходи соціальних подій та їх перехрещення, коли одна соціальна подія може розгортатися від рівня особистості до групового та навіть загальнолюдського, як, скажімо, події життя М. Ганді ставали соціальними подіями всенародного рівня у Індії («сидячі» демонстрації). Проте на переходах соціальної події від рівня до рівня можливі також і конфлікти подій та невідповідність загальних конкретно-історичних соціальних подій особистим (весілля під час другої світової війни як невідповідність особистого конструктивного загальному деструктивному).

Як відзначає Р. Додонов, «суспільне духовне виробництво постійно ускладнює свою організацію, послідовно проходячи при цьому три стадії: стадію хаосу, стадію середовища і стадію сфери (або організму)» [35, с. 118]. Таким чином, і виділені нами сценарії соціального розвитку на різних етапах змінюються один одним, щоправда у різних варіаціях. Так, режим нестійкого прогресу може як трансформуватися у фазовий режим стійкого розвитку, так і перейти до нестійкої деградації та навпаки.

Таким чином, синергетичний вимір сталого розвитку суспільства досліджено в контексті вивчення феномену соціальної події відповідно до специфіки ключових категорій синергетики, серед яких: атрактори, фрактали та самоорганізація.

Встановлено, що атрактори та дивні атрактори виконують роль цілеспрямовуючого контуру для соціальних подій певного ґатунку через самоорганізаційні процеси соціальної системи. Фрактали виступають патернами для появи соціальних подій на інших рівнях або у іншій системі. Самоорганізацію розглянуто у співвідношенні до управління, самоорганізації та саморегуляції.

Досліджено подієві сценарії,що являють собою повнорежимну динамічну модель розвитку суспільства за умов стійкості та нестійкості соціальної системи: нестійкий прогрес (характеризується дивним атрактором росту, станом нестійкості, вектор спрямований до прогресивного розвитку, але прогрес ще не є стійким станом соціальної системи, переважають процеси динаміки та високий рівень насиченості соціальними подіями);нестійкий регрес (характеризується дивним атрактором занепаду, станом нестійкості, вектор спрямований до деградації соціальної системи, проте це ще не стійкий стан, а тенденція розвитку, переважають процеси динаміки та високий рівень насиченості соціальними подіями); нормалізація стійкості/нестійкості(характеризується атрактором виживання, балансування системи, збереженням нестійкості як урівноваженого стану соціальної системи, відсутні яскраво виражені прогресивні або регресивні вектори, баланс процесів інерції та динаміки); стійкий прогрес (характеризується атрактором росту, зміною нестійкості прогресивного вектору розвитку на стійкість та стабілізацією цього стану в умовах стійкості соціальної системи вже на якісно новому у порівнянні з попереднім рівнем, переважають процеси інерції та збалансований рівень насиченості соціальними подіями); стійка деградація (характеризується атрактором стагнації, зміною нестійкості регресивного вектору та стабілізацією стану деградації в умовах стійкості соціальної системи вже із втратою якості, притаманної соціальній системі на попередньому рівні, переважають процеси інерції та збалансований або недостатній рівень насиченості соціальними подіями).

Визначено домінацію режимів гомеостазу як збереження стану рівноваги завдяки авторегуляції системи (нормалізація стійкості/нестійкості, стійкий прогрес), гомеорезу як бурхливих фазових переходів з динамічними перетвореннями і новоутвореннями (нестійкий прогрес, нестійкий регрес) та гомеоклазу як руйнування соціальної системи і появи на місці віджилого нового соціального організму (стійкий регрес). Можливі варіанти подієвих сценаріїв розвитку представлені у вигляді рівневої, фрагментарної або цілісної реалізації відповідного сценарію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал