Сталий розвиток суспільства: запорізький регіональний досвід: монографія



Сторінка4/23
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

1.2. Екологічний аспект стратегії сталого розвитку(Н. В. Воронова, В. В. Горбань, К. Є. Воронов)


На сучасному етапі історичну перспективу людства, насамперед, визначає екологічний фактор. Стає очевидним вплив екологічних умов на розвиток усіх без винятку компонентів соціуму.Саме це визначає необхідність розробки нової еколого-економічної концепції, розвиток і реалізація якої на практиці законодавчими та виконавчими структурами буде сприяти «екологізації» мислення, перегляду багатьох стереотипів у процесах прийняття еколого-орієнтованих рішень [103, c. 45].

З екологічної точки зору, сталий розвиток має забезпечувати цілісність біологічних і фізичних природних систем. Особливе значення має життєздатність екосистем, від яких залежить глобальна стабільність всієї біосфери. Більш того, поняття «природних» систем і ареалів мешкання можна розуміти широко, включаючи в них створене людиною середовище, таке як, наприклад, міста. Основна увага в яких приділяється збереженню здатності до самовідновлення і динамічної адаптації таких систем до змін, а не збереження їх у «ідеальному» статичному стані. Деградація природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища і втрата біологічного розмаїття скорочують здатність екологічних систем до самовідновлення.

Екологічна цілісність планети Земля, зростаюча економічна взаємозалежність країн світової спільноти роблять неможливим досягнення сталого розвитку окремо взятої країни [77, c. 40].

Сталість регіонального розвитку значної мірою визначається темпами, пропорціями і методами використання природних ресурсів, які після проходження всіх фаз відтворювального циклу перетворюються на матеріальні блага, які покликані задовольняти конкретні потреби громадян. Досвід цивілізованих, успішних, розвинених країн світу показує, що такою є модель сталого (стійкого) людського розвитку.

Енергозбереження та енергоефективність стають пріоритетними напрямами енергетичної політики дедалі більшості країн світу, що зумовлено вичерпністю паливно-енергетичних ресурсів, посиленням техногенного впливу на навколишнє середовище, невідповідністю власних запасів ресурсів та потребою в них. Україна у сфері забезпечення енергоносіями змушена покладатися на їхній імпорт.

За даними ВР StatisticalReviewofWorldEnergy, в 2010 р. частка відновлювальних джерел енергії в Україні становила менше 0,05 %. За обсягами споживання енергії Україна наздогнала Австралію, але при цьому ВВП цих країн суттєво відрізняється не на користь України, що свідчить про неефективне використання паливно-енергетичних ресурсів.

Посилення техногенного впливу на навколишнєприродне середовище, природні катаклізми, погіршення здоров’я населення, нераціональне використання природних ресурсів призводять до дисгармонії еколого-економічних систем України, що спричиняє незворотні зміни, порушення рівноваги в природно-господарських комплексах [23, c. 103].

Сучасна система регулювання не відрізняється достатньою структурованістю і не здатна ефективно впливати на процеси природокористування України. На сьогодні вона включає багато інституційних ланок, що залишилися у спадок від командно-адміністративної системи господарювання.

З урахуванням значної диференціації регіонів України щодо компонентної структури природно-ресурсного потенціалу і ступеня техногенного навантаження на еколого-економічні системи, актуальною є проблема формування ефективного господарського механізму природокористування на регіональному рівні. Важливим елементом є також облік виробничого і геополітичного потенціалу, стан інфраструктивного забезпечення природоохоронної діяльності і бюджетних можливостей місцевої влади [112, c. 256].

Відсутність повної екологічної оцінки природних ресурсів не дозволяє достовірно оцінити ефективність господарювання. Тому глибокий моніторинг стану і використання природних ресурсів, а також екологічної ситуації в усіх регіонах України повинен стати передумовою для вибору механізмів, методів і інструментів реалізації екологічної стратегії сталого розвитку.

В умовах української реальності важливо формувати відповідні інститути безперервного вдосконалення процесів природокористування, спрямовані на інтенсифікацію відтворення в природно-ресурсному секторі господарського комплексу як країни в цілому, так і її регіонів [72, c. 41].

Соціально-економічний розвиток України повинен ґрунтуватися на принципах врахування можливостей природних комплексів витримувати антропотехногенні навантаження і забезпечувати нормальне функціонування біосфери і локальних екосистем. Від цього вирішальною мірою залежать їх корисна продуктивність, якість і комфортність життєвого середовища, екологічне та економічне благополуччя населення того чи іншого регіону.

У старих і нових індустріальних регіонах України заразпродовжуються процеси тотальної інтоксикації природи і населення. В останні два-три десятиліття в багатьох сферах активізувалися негативні процеси і явища, зокрема водна і вітрова ерозія ґрунтів, зсуви, селі, руйнуються береги річок, зростає кількість техногенних аварій і катастроф. Поряд з цим прискорилася дегуміфікація ґрунтів, падає їх родючість і, як наслідок – знижується продуктивність сільськогосподарських та лісових угідь. Посилилася ймовірність виникнення катастрофічних паводків та вітровалів. Гострою екологічною й соціально-економічною проблемою стали замулювання і зникнення малих річок, забруднення і зниження якості природних вод, руйнування і деградація водних екосистем, зменшення рибопродуктивності, втрата рекреаційного потенціалу та естетичної цінності ландшафтів [72, c. 45].

В Україні надзвичайно загострилася проблема забезпечення високоякісними та чистими водними ресурсами потреб комунального і сільського господарства, промисловості та інших галузей людської діяльності. Головними причинами забруднення довкілля, насамперед атмосферного повітря, слід вважати ресурсо- та енергоємне, морально і фізично застаріле технологічне і природоохоронне обладнання, а в окремих випадках – відсутність очисних споруд та ефективного контролю за діяльністю екологонебезпечних підприємств, низьку технологічну дисципліну, гострий дефіцит коштів для забезпечення нормальної експлуатації очисного устаткування і споруд. Вкрай негативно позначається на реалізації природоохоронних заходів в Україні й те, що досі належним чином не діють економічні та правові інструменти та важелі, покликані спонукати підприємства, об’єднання й фірми до впровадження екологобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, очисного обладнання нових поколінь, налагодження нормального функціонування очисних споруд тощo [72, c. 47].

Для успішної реалізації концепції сталого соціально-економічного розвитку доцільно уже сьогодні визначити ряд модельних територій, на яких мають відпрацьовуватися регіональні схеми сталого й екологобезпечного розвитку. Це дасть змогу не тільки реально оцінювати результативність і ефективність здійснення запропонованих заходів, а й вносити певні корективи до самої концепції і до механізмів та способів її втілення в життя.

Необхідно звернути увагу на те, щоб будь-які проекти будівництва нових і реконструкції існуючих підприємств, створення приватних структур, реформування і реструктуризація господарської та іншої діяльності містили матеріали щодо всебічної оцінки їхнього впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я населення. Ця оцінка має здійснюватися з урахуванням вимог природоохоронного законодавства, екологічної ємності конкретної території, де планується розміщення промислових, транспортних і агропромислових об’єктів.

Підприємства, організації та окремі товаровиробники, які розміщують, проектують, будують, реконструюють, технічно модернізують, вводять у дію нові виробничі об’єкти, функціонування яких може негативно вплинути на стан довкілля або завдавати шкоди здоров’ю людей, зобов’язані подавати органам Мінекоресурсів на місцях спеціальні заяви з метою одержання відповідних дозволів. Чинне екологічне і ресурсне законодавство України забороняє введення в дію підприємств, споруд та інших господарських об’єктів, на яких не забезпечується в повному обсязі дотримання всіх екологічних вимог. Розміщення об’єктів, що можуть негативно вплинути на екологічний стан водойм і земельних ресурсів, необхідно обов’язково узгоджувати з місцевими органами Мінекоресурсів, Держводгоспу та Держкомзему України [72, c. 47].

В індустріально розвинених країнах з метою зменшення забруднення навколишнього середовища, раціоналізації використання природних ресурсів, широкомасштабного застосування екологобезпечних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій тощо запроваджено ефективну систему екологічної відповідальності через принцип: «Забруднюєш або нераціонально використовуєш природу – плати!». Крім того, в цих країнах законодавчо введено жорсткі економічні та адміністративні санкції до тих підприємців і товаровиробників, які не дотримуються чинних екологічних нормативів, стандартів, вимог та обмежень. Зокрема, розміри економічних санкцій встановлюються з таким розрахунком, щоб підприємствам, іншим виробничим структурам було вигідніше переходити на екологобезпечні, ресурсо- й енергозберігаючі технології, ніж продовжувати забруднювати навколишнє середовище і нераціонально, марнотратно використовувати природні ресурси. Саме реалізація зазначеного принципу на практиці в країнах Західної Європи та Північної Америки дала змогу за останні 25 років істотно поліпшити там ресурсо-екологічну ситуацію [32, c. 73].

У сучасному світі зв’язок екології з енергетичною безпекою держави є найважливішим фактором, який враховується у стратегіях національної безпеки всіх країн. Збільшення кількості великих системних аварій в енергетичних системах світу вказує на необхідність приділення більшої уваги до забезпечення достатнього рівня енергетичної безпеки та надійності систем енергетики (особливо електроенергетики) з позиції забезпечення достатнього рівня екологічної безпеки.

Одним з основних пріоритетів розвитку енергетики в найближчих роках є розвиток відновлюваних джерел. Раціональне використання енергії води, вітру, сонця, землі, а також біомаси є одним з істотних компонентів сталого розвитку, який призведе до значних еколого-енергетичних ефектів [32, c. 75].

Проведений аналіз переконливо свідчить, що Україні вкрай потрібна послідовна державна політика, спрямована на втілення в реальну практику господарювання й суспільного життя принципів сталого соціально-економічного розвитку.

Упродовж останніх років в вирішенні проблем енергозбереження в України нагромадилося чимало складних проблем, які потребують ефективного і швидкого розв’язання. Серед них першочерговими є проблеми вдосконалення правової бази. Так, питання енергозбереження регулюють 8 Законів України, розроблено понад 150 нормативно-правових актів, понад 100 методичних документів, діють 40 національних (ДСТУ) та понад 60 міждержавних (ГОСТ) стандартів [116, c. 56].

Серед основних законодавчих та нормативно-правових актів можна виділити: Закони України «Про енергозбереження», «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного потенціалу», «Про теплопостачання», «Про альтернативні джерела енергії», «Про альтернативні види рідкого та газового палива». При цьому, переважна більшість зазначених актів застарілі, були затверджені ще у 90-х роках минулого сторіччя, не враховують сучасної ситуації і не узгоджені з вимогами ЄС.

Більшість стандартів визначає загальні положення та термінологію, і тільки 10–15 стандартів (які складають 10–20 %) визначають чіткі орієнтири щодо рівня енергоспоживання обладнанням або матеріалами.

Часто в право- і нормотворчій діяльності не враховуються елементи системного підходу, приймаються документи на короткий період, іноді розрахунки базуються на нереалістичних прогнозах. Так, через відсутністьмеханізмів реалізації та недостатнє фінансування національна енергетична програма України до 2010 року була визнана такою, що не може бути виконана, а Комплексна програма з енергозбереження України потребувала внесення додаткових заходів та уточнень.

За рахунок енергозбереження Україна до 2020 року може заощадити близько 470 млн. тонн умовного палива, що відповідає зменшенню витрат на імпорт енергоресурсів близько на 38 млрд. дол.

Одним із шляхів поліпшення ситуації може стати проведення енергоаудиту. На його підставі тільки завдяки організаційно-технічним заходам можна заощадити до 10 % коштів, які витрачаються на енергоносії для бюджетної сфери [116, c. 65-67].

Для впровадження програми енергозбереження на місцях необхідне здійснення таких заходів: удосконалення законодавчо-правової бази енергозбереження на рівні конкретних населених пунктів; забезпечення матеріальної зацікавленості споживачів та енергопостачальників у результатах енергозбереження; проведення тотального енергоаудиту суб’єктів господарювання всіх видів власності; впровадження новітніх енергозберігаючих технологій в усіх галузях народного господарства, налагодження системи навчання з енергоменджементу; залучення до обігу енергоносіїв вторинних, побічних та поновлюваних енергоресурсів.

Необхідними умовами для відродження енергозбереження в Україні при формуванні нормативно-правової бази є:

1) розробка та прийняття нової національної програми з енергозбереження, яка була б узгоджена з іншими законодавчими актами (податковим та бюджетним законодавством, тощо) і базувалася на реальних прогнозах розвитку економіки України;

2) формування цілісного законодавчого та нормативного поля та його реалізація, адаптація законодавства в галузях енергозбереження та енергетики до вимог ЄС;

3) визначення адекватної юридичної відповідальності фізичних та юридичних осіб за неефективне використання паливно-енергетичних ресурсів.

У складі цільових параметрів сталого розвитку необхідно використовувати характеристики стану навколишнього природного середовища, екосистем і природоохоронних територій. Їм належать показники: якості атмосфери, вод, територій, що знаходяться в природному і зміненому стані, кількості біологічних видів, що знаходяться під загрозою зникнення тощо.

Разом з тим, існуюча в Україні система показників стану навколишнього середовища, за оцінками фахівців, не відповідає сучасним вимогам формування системи сталого розвитку України, які базуються на принципах міжнародної Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку. Актуальним стає впровадження інтегрованих показників сталого розвитку, що спрямовано на створення можливості узгодженого розгляду проблеми стану середовища і соціально-економічного прогресу держави в контексті реалізації основних завдань сталого розвитку України. На даному етапі міжнародне співтовариство визначає показники стану навколишнього середовища як комплексний інструментарій для виміру і репрезентації еколого-економічних тенденцій в країні. Виходячи з цих позицій, можна виокремити три основні типи показників:

1) показники сучасного екологічного стану, що визначають існуючі екологічні параметри;

2) показники впливу чи тиску, що відбивають антропогенний вплив на навколишнє природне середовище;

3) показники, що регулюють вплив на навколишнє природне середовище, з використанням яких можна визначити, як агенти реагують на специфічний вплив.

Таким чином, основні завдання сталого розвитку полягають у:

1) забезпеченні динамічного соціально-економічного зростання;

2) збереженні навколишнього природного середовища;

3) раціональному використанні природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб нинішнього і прийдешнього поколінь через побудову високоефективної економічної системи, що стимулює продуктивність, науково-технічний прогрес, соціальну спрямованість.

Вирішення основного завдання передбачає:

1) забезпечення сталого розвитку регіонів і поселень;

2) макроекономічні перетворення і державний протекціонізм;

3) формування економічно орієнтованої політики держави;

4) забезпечення духовного, фізичного розвитку людини і його соціальних гарантій;

5) міжнародне співробітництво.

Отже, забезпечення виходу України з економічної кризи, продовження курсу реформ і досягнення економічного зростання можливо за умови удосконалення системи державного регулювання, проведення змістовних і послідовних структурних перетворень, у тому числі і в природоресурсній сфері [103, c. 75].

Для нашої країни екологічні проблеми – надто гострі, і не тільки через Чорнобиль, а й у зв’язку з дуже сумними реаліями забруднення та якості довкілля. Так, офіційно визнано, що близько 15 % території України з населенням понад 10 млн. перебуває у критичному екологічному стані. При цьому серед європейських країн наша держава має найвищий показник антропо- та техногенних навантажень на навколишнє природне середовище практично по всій території, що не лише в кілька разів перевищує відповідні показники розвинених країн світу. Величезних масштабів набули забруднення повітряного басейну, водних і земельних ресурсів, а також деградація ґрунтів та водойм, що завдає серйозної матеріальної шкоди національному господарству. Через кризовий стан природного середовища Україна має міжнародний статус зони екологічного лиха, а у світової спільноти слушно склався переважно негативний «екологічний» імідж України.

З огляду на стан довкілля в Україні, а також на необхідність адаптації вітчизняного екологічного законодавства до європейського, Закон «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», прийнятий у руслі розвитку опорного у вітчизняному екологічному законодавстві нормативного акту «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», мав стати підґрунтям для запровадження більш ефективної та сучасної моделі екологічної політики. Проте, мусимо констатувати провал державних зусиль на цьому напрямі, що, по суті, офіційно засвідчують результати України в міжнародному екологічному рейтингу, який раз на два роки репрезентують фахівці Світового економічного форуму. Так, у 2012 р. Україна посіла 102-ге місце серед 132 держав світу, продемонструвавши за останні сім років (упродовж 2006 – 2012 рр.) неухильну втрату аж п’ятдесят однієї позиційної сходинки світового екологічного рейтингу. Такі стрімкі темпи зміни світових позицій України за рівнем екологічної сталості сигналізують про посилення небезпеки екологічної деструкції довкілля країни та погіршення стану екологічної складової національної економіки. Крім того, вони виявляють переважно регресивний напрямок руху України по траєкторії екологозбалансованого сталого розвитку, засвідчуючи, по суті, неефективність і безпорадність внутрішньої екологічної політики [32, c. 75].

Усвідомлення цієї геоекологічної реальності, її спричинення сукупністю історичних, економічних, екологічних, політичних та інших чинників, спонукає до пошуку оптимальних векторів міжнародної економічної інтеграції України з урахуванням екологічного чинника. З позиції вдосконалення вітчизняної екологічної політики, стабілізації та покращення стану довкілля, забезпечення екологічної безпеки України, завдання полягає в тому, щоб визначити стратегічні напрями і дієві механізми міжнародної інтеграційної взаємодії на шляху переходу до сталого екологозбалансованого розвитку. Вибір інтеграційного напряму України має ґрунтуватися насамперед на пріоритеті національних інтересів завдяки ефективній реалізації в регіональних об’єднаннях власних порівняльних та конкурентних переваг, залучення в Україну необхідних технологічних та енергетичних ресурсів, іноземних інвестицій, причому не шляхом поглинання (інвазії) її економіки тим або іншим сусіднім регіональним угрупованням, а внаслідок наближення, взаємної адаптації господарських структур у напрямі екологоорієнтованої розбудови та формування такої інтеграційної архітектури, яка більшою мірою відповідає сучасним цивілізаційним цінностям і принципам міжнародного економічного, екологічного, політичного співробітництва [72, c. 45].

Розуміння значущості впливу екологічного чинника на конкурентоспроможність країни, використання цього чинника для зміцнення економічних позицій та підвищення конкурентоспроможності національних товарів на світових ринках, визначення комплексу умов для створення ділового клімату, який сприяв би розвиткові національного екологічного підприємництва тощо, відбито у піонерних розрахунках так званого «індексу глобальної конкурентоспроможності, скоригованого на сталість» (Sustainability-Adjusted GlobalCompetitivenessIndex), започаткованого цьогорічним Світовим економічним форумом [77, c. 41].

Його базовими складовими є комплексний показник соціальної сталості нарівні з комплексним показником екологічної сталості, який, за визначенням, вимірює вплив «сукупності інститутів, політик і факторів, що забезпечують ефективне управління ресурсами задля процвітання нинішнього і майбутніх поколінь». Комплексний показник екологічної сталості поєднує, в свою чергу, три комплексні блоки з властивими їм індикаторами – блок параметрів екологічної політики, блок використання відновлюваних ресурсів та блок деградації навколишнього природного середовища. При цьому найголовнішим складником комплексного показника екологічної сталості є саме блок параметрів екологічної політики. 

До речі, Україна за «індексом глобальної конкурентоспроможності, скоригованим на сталість», розрахованим для 126 країн світу, в 2012–2013 рр. посідає 73 місце з чітко окресленою прогнозною перспективою до погіршення екологічного чинника формування конкурентоспроможності національної економіки. Цей прогноз вочевидь підтверджується тенденціями, виявленими при розгляді змін місця України у згаданому міжнародному екологічному рейтингу за «індексом екологічних досягнень». Таким чином, як свідчить проведений аналіз, млява державна екологічна політика ставить під питання покращення конкурентних позицій України у світовому економічному просторі через подальше послаблення сталості її поступу, потурання негативному впливу екологічного чинника забезпечення національної конкурентоспроможності. Вочевидь, що в такій непростій ситуації дуже важливо не помилитися з вибором пріоритетного вектора міжнародної торгово-економічної інтеграції України, яка сприяла б ефективній реалізації національних інтересів у контексті екологічної та економічної безпеки держави.

Обґрунтування оптимального вектора міжнародної економічної інтеграції України з урахуванням екологічного чинника має, на наш погляд, спиратися на порівняльний аналіз, з одного боку, стану навколишнього природного середовища в країнах Європейського Союзу та в країнах ЄврАзЕС/МС, а з іншого– економічних, політичних, технологічних, інституціональних та інших «фільтрів», які утримують або спрямовують поступ їх національних господарств шляхом екологозбалансованого розвитку. Таке складне завдання майже здійсненне: по-перше, завдяки аналізу відповідності сучасних регламентуючих нормативних міжнародних інтеграційних документів,критерієвих досягнень раціонального використання природних ресурсів відповідно до метиеколого-збалансованого сталого розвитку; по-друге, завдяки порівняльному аналізу рівнів екологічного благополуччя країн-членів цих інтеграційних угрупувань – через їх позиціювання в міжнародних екологічних рейтингах. Інтегральний результат проведення такого аналізу полягатиме у визначенні пріоритетного вектора міжнародної економічної інтеграції України з урахуванням екологічного чинника [116, c. 87-88].

Виходячи з наведеного алгоритму, подаємо порівняльну характеристику головних нормативних документів, які становлять основу сучасної співпраці України з ЄС і МС. 

Розглядаючи сутність євроінтеграційного процесу України, слід зазначити, що він об’єктивно полягає у формуванні спільного з ЄС екологічного, економічного, соціального, політичного та правового простору. Це визначає й відповідні напрями співпраці та взаємодії України і ЄС. Тут головним опорним нормативним документом є чинна з 1998 р. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Спеціальну увагу в цій Угоді, яка визначає мету, зміст, структуру співробітництва, приділено інтенсифікації розв’язання проблем охорони та відтворення навколишнього природного середовища у контексті формування екологічно безпечного європейського простору.

Підкреслимо, що на порядку денному розвитку й поглиблення відносин Україна–ЄС є остаточна корекція проекту новітньої Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом і його державами-членами, її підписання. Аналітичний огляд статей і положень цієї новітньої Угоди в частині міжнародного екологічного управління, екологічної політики, інструментарію екологічного регулювання, раціонального використання природних ресурсів відповідно до цілей сталого розвитку, охорони та відтворення навколишнього природного середовища, дав можливість порівняти їх зі стратегічними цілями та завданнями з реалізації вітчизняної екологічної політики, визначеними Законом України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року».

Порівняльний аналіз відповідності основних цілей реалізації стратегії екологічної політики України до 2020 р. та екологоорієнтованої частини проекту Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом та його державами-членами засвідчує не тільки їх адекватність, а й сконцентроване фокусування на раціональному використанні природних ресурсів відповідно до цілей екологозбалансованого сталого розвитку, забезпечення екологічної безпеки, посилення природоохоронної діяльності, підвищення економічної і природоохоронної ефективності екологічної політики, що, як відзначається в проекті Угоди, «матиме позитивні наслідки для громадян і підприємств в Україні та ЄС».

Геополітичне, геоекологічне та геоекономічне становище України у світовому просторі передбачає її транскордонне співробітництво у східному векторі, зокрема з Євразійським економічним співтовариством –Митним союзом. Проте аналітичний огляд нормативних документів, які становлять основу ЄврАзЕС/МС, виявив практичну відсутність цілей раціонального використання природних ресурсів, збереження та відтворення навколишнього природного середовища тощо. Єдиним нормативним документом, дотичним до питання забезпечення екологічної безпеки, є «Соглашение о проведениисогласованнойполитики в областитехническогорегулирования, санитарных и фитосанитарных мер от 25 января 2008 года». Отже, умови співробітництва ЄврАзЕС/МС не містять екологічного аспекту, не тільки принципово відрізняючись цим від формату євроінтеграційної Угоди, а, по суті, суперечать основним засадам і цілям національної екологічної політики, прописаним у Законі України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», і тому, на наш погляд, не можуть бути прийнятними для України. 

Слід зазначити, що при оприлюдненні у 2013 р. цього міжнародного екологічного рейтингу фахівці систематизували країни світу в п’ять груп відповідно до позиції, яку посіла та чи інша країна. До першої групи входять країни, які є «найсильнішими виконавцями екологічних вимог» і позиціонуються в інтервалі з 1 по 10 місце, до другої групи – «сильні виконавці» – з 11 по 46 місце, до третьої – «помірні виконавці» – з 47 по 84 місце, «слабкі виконавці» – з 85 по 120 місце і, нарешті, «найслабші виконавці» – з 121 по 132 місце. Аналіз даних табл. 2 у цьому форматі дає можливість дійти таких висновків [103, c. 124-125].

У 2006-2012 рр. кількість країн ЄС (7 країн), які є «найсильнішими виконавцями екологічних вимог», не змінилася. По-друге, за минулі сім років зросла кількість країн-членів ЄС (із 13 до 15), які є «сильними виконавцями екологічних вимог». 

Узагальнюючи наведену динаміку позицій країн-учасниць ЄС, констатуємо їх високі досягнення у сфері збереження довкілля та потужні управлінські зусилля, спрямовані на посилення ефективності національних екологічних політик, які вочевидь підтверджують їхній статус як цивілізованих
екологоорієнтованих держав.

За результатами аналізу зміни позицій країн-членів ЄврАзЕС за «індексом екологічних досягнень» у цей період виявлено таке.

По-перше, значне падіння позиції Росії, яка у 2006 р. мала найкращі результати у сфері екології серед країн СНД. Так, у 2012 р. Росія посіла 106-те місце серед 132 держав світу, продемонструвавши за останні сім років (упродовж 2006-2012 рр.) втрату аж 74 позицій на сходинках світового екологічного рейтингу. Такі стрімкі темпи зміни світових позицій Росії за рівнем екологічної сталості сигналізують про деструкцію навколишнього природного середовища країни, неефективність її екологічної політики. По-друге, неухильне падіння позицій усіх країн-членів ЄврАзЕС (за винятком Білорусі, оскільки на 2006 р. її позицію не було визначено через брак статистичних даних). По-третє, перманентне сповзання країн-членів ЄврАзЕС з групи «виконавців екологічних вимог» у дві останні групи – «слабких виконавців» (Киргизстан, Росія) та «найслабших виконавців» (Казахстан, Таджикистан), за винятком Білорусі, яка станом на 2012 р. перебуває у групі «помірних виконавців» [103, c. 134-136].

До речі, хоча за новим «індексом глобальної конкурентоспроможності, скоригованим на сталість» для 126 країн світу в 2012-2013 рр., репрезентованим цьогорічним Світовим економічним форумом, Казахстан посідає 51 місце, а Росія – 67, розробники-фахівці окреслили для цих країн прогнозну перспективу до погіршення цього показника, а отже, до подальшого посилення негативного впливу екологічного чинника формування конкурентоспроможності їхніх національних економік. Інші країни-учасниці ЄврАзЕС не були задіяні в таких розрахунках

Тим часом слід зазначити, що майже для всіх із неповної групи країн-членів ЄС (21 країни з 28) було обґрунтовано перспективу екологічної стабільності, причому для сімох країн (Австрії, Латвії, Нідерландів, Німеччини, Фінляндії, Франції, Швеції) – навіть перспективу підвищення якості екологічного чинника формування конкурентоспроможності національної економіки, і тільки для двох (Болгарії та Кіпру) – перспективу його погіршення, що лише підтверджує об’єктивність і неупередженість проведених розрахунків [103, c. 138-140].

Підсумовуючи наведені аргументи і факти на ниві досягнень, провалів, перспектив екологозбалансованого розвитку національних економік країн-членів ЄС і країн-учасниць ЄврАзЕС, а також спираючись на проведений аналіз, логічно дійти висновку стосовно пріоритетності євроінтеграційного вектору України з позиції підвищення дієвості й результативності державної екологічної політики, поліпшення стану довкілля як природо-ресурсної бази функціонування національного господарства й відтворення робочої сили, забезпечення екологічної та економічної безпеки країни, її конкурентоспроможності. 




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал