Сталий розвиток суспільства: запорізький регіональний досвід: монографія



Сторінка3/23
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.93 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Розділ 1
Теоретико-методологічні підвалини дослідження сталого розвитку суспільства

1.1. Ідея «людського розвитку» в контексті вивчення трансформаційних фаз новації (біографічний метод розвитку ідеї)(М. А. Лепський)


Як і у більшості ідей соціального розвитку, витоки «людського розвитку» можна знайти в осмисленні філософами, мислителями і вченими Давньої Греції, Риму, Індії, Китаю; розгортання їх традиції можна прослідкувати в епохах Середньовіччя, Відродження, Нового часу. Все це, безумовно, необхідно досліджувати, але не менш цікавим для дослідника є подія ствердження ідеї, після якої ідея набуває втілення, долаючи неузгодженості і проходячи верифікацію обговорення і осмислення, досягає визнання і стає контуром діяльності суб’єктів. Поява «події ствердження ідеї» завжди пов’язана із генератором ідеї – її автором, однією людиною, або колективом авторів.

При цьому можливі, як мінімум два шляхи народження і просування ідеї. По-перше, концептуалізація парадигми автором, колективом авторів і її трансформація від новації до інновації, та, по-друге, емерджентизація як самоорганізація різних близьких за змістом ідей в якісно нову узгоджену концепцію, яка не зводиться до ідей, що її складають, а й має нову цілісну якість. Але частіше за все варіанти взаємозв’язані та визначені домінуванням «авторської концептуалізації» або «самоорганізації концептуального поля близьких ідей». У нашій науковій розвідці ми розглянемо в якості домінуючого перший варіант, в якому розвиток ідей на певному етапі відбувається як формування науково-дослідницької програми в класичній схемі Імре Лакатоса. Але це не перший і не єдиний етап розвитку ідеї.

У методологічному аналізі І. Лакатоса програма складається із методологічних правил: частина із них – це правила, що вказують, яких шляхів дослідження необхідно запобігати (негативна евристика), друга частина – це правила, що вказують, які шляхи потрібно обирати і як ними прямувати (позитивна евристика) [62, c. 359]. У всіх дослідницьких програмах є «тверде ядро». Негативна евристика забороняє використовувати modus tollens, коли мова йде про твердження, які включені у «тверде ядро». Замість цього, ми повинні напружувати винахідливість, щоб пояснити, розвивати ті, що вже є або висувати нові «допоміжні гіпотези», які утворюють захисний пояс навколо цього ядра; modus tollens своїм вістрям спрямовуються саме на ці гіпотези [62, c. 361]. Якщо негативна евристика визначає «тверде ядро» програми, яке, за рішенням її прибічників, вважається «незаперечним», то позитивна евристика складається із ряду доводів, більш або менш зрозумілих, і припущень, більш-менш ймовірних, спрямованих на те, щоб змінювати і розвивати «спростовані варіанти» дослідницької програми, як модифікувати, уточнювати «спростований» захисний пояс [62, c. 364].

Розглянемо ідею «людського розвитку», яка отримала визнання у сучасному світі в дискурсі класичної науково-дослідницької програми; при цьому нас цікавить, передусім, формування «змістовного жорсткого ядра» ідеї як нового, новації, яка поступово набуває практичного значення інновації і проходить фазові переходи в практичній реалізації. Тому, виходячи із змісту процесу, що розглядається, зберігається право дослідника шукати гносеологічні засоби відображення процесу. Кожна ідея має свій першопоштовх і стійку мотивацію авторів до її розробки. В цілому, запропонований в цій розвідці метод дослідження можна позначити як біографічний метод розвитку ідеї або дослідження біографії ідеї.

В цьому методі: по-перше, розглядається ідея, яка має свій першопоштовх і довготривалу мотивацію, яку ми будемо називати перспективною, в іншому випадку ідея носить усічений нерозвинутий характер; по-друге, на відміну від науково-дослідної програми, яка має таке визначення як результат формування, ідея проходить стадії пошуку, формування, включення, входження, об’єднання і узгодження з іншими ідеями в процесах самоорганізації; по-третє, програма передбачає алгоритмічність і узгодженість дій дослідників, оскільки за визначенням є технологією, тобто є в науці центром сформованої ідеї; по-четверте, методологічно важливим є положення про те, що ідея має свою біографію, яка може співпадати з біографією своїх носіїв-новаторів, але може повністю співпадати лише на перших етапах становлення.

Використання біографічного методу в розвитку ідеї, як дослідження біографії ідеї, дозволяє розглядати фази розвитку ідеї, які усвідомлюються як єдність процесів здійснення задуму авторів, і самоорганізації у взаємодії суб’єктів підчас її здійснення з об’єктивними умовами існування, об’єктивації результатів в інституціях конкурентної боротьби ідей.

Ідея «людського розвитку» обумовлена Другою світовою війною і післявоєнними тектонічними змінами, коли майбутні її автори були дітьми, і їх пережите стало першопоштовхом, що визначило їх науковий пошук в кінці 70-х – на початку 80-х років ХХ століття, та вилилося в концептуальну ідею наприкінці 80-х років.

Друга світова війна, її результати і світобудова після неї, формування двополюсного світу, поява і використання ядерної зброї почали вимагати у світового співтовариства активного формування Організації Об’єднаних Націй, як міжнародного інституту консолідації народів. Єдність усвідомлювалась в умовах політичних комунікацій і процедур узгодження різноманітних ідей, їх конвергенції в ідеологічній боротьбі двох таборів. Не менш важливими умовами для формування і трансформації ідеї людського розвитку як новації (появи нового, ідеї як відкриття) в інновацію (ідею, як технологію, інструмент і формат конкретної практичної діяльності) стали вже тектонічні перетворення 1970-х років в розвитку «третього світу» як альтернативи, іншого шляху, ортодоксальної західної візії у використанні потенціалу світових інститутів.

Теоретичне «ядро» ідеї «людського розвитку» пов’язано з роботами британського економіста індійського походження Амартія Сєни і пакистанського економіста, колишнього віце-президента світового банку Махбуба-уль-Хака. На початковому етапі формування ідеї людського розвитку є її повне злиття з біографією авторів, теоретиків-новаторів.




Амартія (Амартья) Сєн

Британський економіст Амартія (Амартья) Сєн народився у 1933 році в університетському містечку Сантінікетан провінції Бенгалія (Британська Індія). Його батько Ашьютош Сєн викладав хімію в університеті м. Дакка (сучасна столиця Бангладеш), а його мати була студенткою коледжу Рабіндраната Тагора, в якому її батько викладав санскрит і культуру давньої і середньовічної Індії. Амартія Сєн, який виріс у родині викладачів, в автобіографії писав: «я народився в кампусі університету і , здається, все життя прожив то в одному, то в іншому кампусі». Амартія у віці 10 років став очевидцем кривавих міжнаціональних конфліктів і в 1943 році свідком голоду в провінції Бенгалія, який знищив близько 3 мільйонів життів. Цей досвід визначив науковий пошук майбутнього нобелевського лауреату.

Махбуб-уль-Хак у 13 років побачив релігійне насильство в Індії, що було викликане поділом субконтиненту в серпні 1947 року. Він і його родина дивом уникли знищення і на поїзді втекли у Пакистан. Характер насильства на релігійному підґрунті залишив незгладимий слід у Махбуба-уль-Хака.

Аспірантом Амартія Сєн досліджував проблему демократії і соціальної нерівності у взаємозв’язку із морально-етичними і політико-філософськими проблемами в області суспільного вибору. Наукові результати поєднання морально-етичних принципів і математичної логіки обумовили отримання у 1959 році докторського ступеня. Центральними стали його роботи, які принесли йому популярність: «Колективний вибір і суспільний добробут» (Collective Choice and Social Welfare, Holden-day, 1971; 2nd edn, North-Holland, 1980), «Про економічну нерівність» (On Economic Inequality, W. W. Norton, Oxford University Press, 1973), а також дуже важлива стаття «Неможливість паретіанського ліберала» (The Imposibility of a Paretian Liberal, Journal of Political Economy, January/February 1970) [15].



Фаза особистісного довготривалого імпульсу ідеї поступово перейшла у фазу професійного становлення авторів ідеї. Однією із наукових задач теорії суспільного вибору стало просунення рішення «теореми неможливості» Кеннета Ерроу, яка стверджувала, що на основі голосування неможливо визначати суспільні пріоритети, які охопили би індивідуальні уподобання всіх членів суспільства відносно економічних благ. Результатом стала його монографія «Колективний вибір і суспільний добробут» [105]. Амартія Сєн обґрунтував положення про те, що мінімальна вимога до захисту індивідуальних прав полягає у тому, що правило прийняття колективних рішень повинно враховувати уподобання, щонайменше, декілька людей в декількох відносинах. Дослідження агрегації індивідуальних, ціннісних уподобань в колективних рішеннях було спрямовано на відновлення етичного підходу в правилах прийняття колективних життєво важливих економічних проблем.

Методологічний пошук Сєна визначив практичну спрямованість розвитку методів і техніки економічного аналізу шляхом розробки нової системи індексів добробуту і бідності, розподілу національного доходу і проблеми нерівності, бідності і злиднів. Передусім аналіз був спрямований на вивчення причин голоду в країнах «третього світу» як економічної проблеми, а не просто проблеми браку продовольства. Він вивчав такі фактори, як розвиток інфляційної спіралі, ріст цін на продовольство, несприятливі природні умови і неправильну економічну політику, що визначали розподіл і загострення проблем голоду найбільш бідних прошарків населення. На цьому підґрунті Сєн розробив у статистиці систему індексів бідності та індикаторів добробуту суспільства, ролі рівня бідності, здоров’я і освіти.

В більш пізній із своїх значимих книг «Бідність і голод: нарис про права і позбавлення» (Poverty and Famines: An Essay on Entitlement and Deprivation, Oxford University Press, 1981) Сєн піддав критиці точку зору, відповідно до якої голод в країнах третього світу, як правило, є результатом посухи або наводнень: у більшості випадків під час голоду у країнах буває достатньо продуктів, але люди вмирають від голоду тому, що у них не має «прав» (entitlements) на їжу, тобто у них не має грошей для того, щоб купити собі їжу. Він проілюстрував свою точку зору детальним аналізом обставин, які були пов’язані із страшним голодом, що мав місце в недавньому минулому, і цей аналіз – справжня політична економія в повному сенсі цього слова. Ця тема, а також інші, які є безпосередньо пов’язаними з нею, теми, знайшли свій подальший розвиток в книгах «Товари і можливості» (Commodilities and Capabilities, North-Holland, 1985) і «Стандарт життєвого рівня» (The Standard of Living, Cambridge University Press, 1987), однак найбільш повно вони були відображені в книзі «Голод і суспільна реакція» (Hunger and Public Action, Clarendon Press, 1989), яка написана у співавторстві з Жаном Дрезе (J. Dreuze).

Сєн стверджував, що економічна несвобода, у вигляді крайньої бідності, може зробити людину безпомічною жертвою порушення та інших видів свободи.




511z-lzulxl

Робота нобелевського лауреата з економіки Амартія Сєни

«Розвиток як свобода»

Класичними для його науково-дослідної програми стали роботи «Нерівність, розглянута повторно» 1992 року, «Розвиток як свобода» 1999 року. Остання робота перекладена на російську мову і видана у 2004 році. Його позитивна евристика, у відповідності до структури підсумовуючої роботи, має у складі: проблеми цілей і засобів розвитку; свободи і основ справедливості; бідності як відсутності свободи; ринків, держави і соціальних можливостей, значення демократії, ролі голоду та інших криз; активності жінок і змін у суспільстві; населення, продовольства і свободи; культури і прав людини; суспільного вибору та індивідуальної поведінки; індивідуальної свободи як суспільного боргу.

Амартія Сєн – автор більш десятка монографій і декількох десятків статей із проблем економіки добробуту і теорії суспільного вибору. Він – почесний доктор ряду університетів і наукових співтовариств. Премія пам’яті Альфреда Нобеля з економіки за 1998 р. була присуджена Сєну «за його внесок в економіку добробуту і відновлення етичного підходу до життєво важливих економічних проблем».

Нобелевська лекція Сєна, з якою він виступив 8 грудня 1998 року, була присвячена фундаментальним проблемам теорії суспільного вибору. Одна із останніх книг вченого є свідоцтвом певної еволюції його поглядів на міжнародні фінансові інститути, такі, як Світовий Банк, Міжнародний Валютний Фонд і Міжнародна організація торгівлі.

Амартія Сєн входив у колектив, який готував першу Доповідь про людський розвиток, яка була опублікована у 1990 році. Цей колектив очолив пакистанський економіст Махбуб-уль-Хак.

Махбуб-уль-Хак (24 лютого, 1924 – 16 липня, 1998, PhD) – професор мікроекономіки в університеті Карачі, мав глибокі знання в соціальних науках, економіці і був спеціалістом в теорії ігор. До того ж став відомим і отримав досвід в практичному управлінні економікою Пакистану при режимі Зія-уль-Хака. До того часу за плечима Хака була робота у Всесвітньому банку в якості директора планування політики (1970-1982), а також він очолював міністерство фінансів Пакистану в якості міністра фінансів і планування (1982-1988). Широко відомим став його виступ на вершині економічного росту країни проти несправедливого розподілу економіки в інтересах 22 домінуючих сімей. Нездатність зраджувати свої переконання проявилась і в його відмові від пропозиції Беназир Бхуто очолити економіку Пакистану, коли він побачив соціалістичну направленість реформ. У 1989 році уль-Хак був призначений спеціальним радником ПРООН, де очолив групу міжнародних вчених, яких він збирав для підготовки першої Доповіді про розвиток людини. Махбуб також залишався радником Програми розвитку ООН (ПРООН) з 1989 по 1995 рік.




mehboob_ul_haq

Махбуб уль Хак (Mahbub ul Haq)

Лора Уоллес, головний редактор журналу «Фінанси і розвиток», так описує пропозицію Махбуба-уль-Хака про спільну роботу з Амартієм Сєной:

«У 1976 році Сєн запропонував новий показник бідності, який враховував «відносний рівень позбавлень» окремих осіб; цей показник широко використовувався в наукових колах (хоча не знайшов широкого застосування у розробників політики) і знову розпалив інтерес до цієї проблеми. У 1989 році його близький друг Махбуб-уль-Хак звернувся до нього з проханням допомогти в розробці показника соціального добробуту для «Доповіді про розвиток людського потенціалу», який видавався Програмою розвитку ООН. За спогадами Сєни, Хак волів отримати не вектор і не набір чисел, а всього одне число, яке б виходило за рамки ВНП і враховувало би різні фактори, які впливають на добробут і можливості людини. Згадуючи ту бесіду, він із посмішкою пригадував: «Я сказав йому, що це було б занадто просто. І він відповів, що дійсно хоче отримати показник такий же простий, як і ВНП, але тільки краще». У кінці кінців Сєн допоміг розробити індекс розвитку людського потенціалу, який оснований на характеристиках умов життя, що спостерігаються. З часом цей індекс став найбільш розповсюдженим показником порівняння добробуту в міжнародному масштабі. «Якщо Ви вважаєте, що індекс розвитку людського потенціалу ставить питання про рівень ВНП, але не зупиняєтесь на цьому, – каже він, – значить, цей індекс виконав своє призначення».

Наступною була фаза інтенціональності формування команди однодумців і синергії ідеї, яка у свою чергу, передбачає не тільки інституціалізацію відносин, але і розподіл креативних ролей. Так, Амартія Сєн виступав як креатор методології, а Махбуб-уль-Хак як візіонер, що має широкий кругозір візії і організаторські здібності її організації, «стратегістом» виступив професор К. Гріффін, в подальшому важливу роль експерта в Доповідях відіграв Френсіс Стюарт та інші.

Один із учасників команди Махбуб-уль-Хака професор К. Гріффін, мав досвід визначення стратегічних пріоритетів починаючи з середини 1970-х років в Міжнародній організації праці. Він брав участь у дослідженні пріоритетів розвитку у затвердженні створення робочих місць і задоволенні основних потреб людей, таких, як потреба в їжі, житлі, одязі, початковій і середній освіті, в первинній медично-санітарній допомозі. «До числа таких «основних потреб» були віднесені товари і послуги, які вироблялися державним сектором (охорона здоров’я, освіта, а в деяких країнах – житло), а також продукти, які зазвичай купуються за рахунок приватних доходів (їжа та одяг). При такому уявленні про «основні потреби» поняття злиднів розширювалося і охоплювало товари, які вироблялися державним сектором, а також доходи домашнього господарства. Однак і «перерозподіл за рахунок росту», і «основні потреби» не виходили за рамки товарної концепції розвитку: вони мали на меті лише забезпечити отримання помітної частини вигід від росту виробництва групами з низькими доходами» [30, c. 25]. Формування такого підходу було пов’язано із теоретичною незадоволеністю валовим національним продуктом (ВНП) як показником розвитку і ринковими підходами. При цьому інституціональним новатором поряд із міжнародною організацією праці став на початку 1970-х років Всесвітній Банк, який обґрунтовував невеликий перерозподіл доходів, в якому частина додаткових об’ємів виробництва, що виникли в процесі росту, була б використана на потреби бідних шляхом інвестування в активи, особливо важливі для них.

Пізніше до 1980-х років ЮНІСЕФ став інституційною противагою ортодоксальним фінансовим теоріям МВФ і Всесвітнього Банку «стабілізації» і «структурної перебудови», які вели до економічного спаду і лягали на плечі знедолених, що підсилювало нерівність і злидні. «ЮНІСЕФ наполягав, що є можливим, і бажаним розроблення програми перебудови, яка захистила би бідних від різкого падіння доходів і огородила би основні служби охорони здоров’я, харчування, догляду за дітьми і освіту від скорочення державних витрат. Такий підхід, названий «перебудовою з людським обличчям», став серйозним викликом найбільш розхожим поглядам і зробив більше, ніж всі попередні публікаціїдля того, щоб люди були «поставлені на перше місце» [30, c. 25-26].

Негативна евристика «ортодоксальних теорій» МВФ і Всесвітнього Банку була піддана наступу позитивної евристики ідеї «людського розвитку» в момент виходу теорії із академічного обґрунтування в інституціонально-інструментальний етап ідеї. У відповідності до образного виразу професора Гріффіна, «жолудь був посаджений, але не було гарантії, що із нього виросте дуб». Наступ позитивної евристики є можливим лише при наявності атакуючої евристики, яка передбачає у складі «жорсткого ядра» тих аргументів і положень, що руйнують негативну евристику альтернативних парадигм. Це особливо яскраво проявилося унаступній фазі просування ідеї як альтернативи «ортодоксальної теорії».

Ось як Гріффін описує завершення процесу синергії ідеї: «До того часу інтелектуальний фундамент теорії розвитку людського потенціалу вже був закладений, і прийшов час для її визнання за межами наукових кіл. Імпульс цьому процесу надав у 1987 році Комітет Організації Об’єднаних Націй з планування розвитку. Комітет постановив, що у своїй доповіді 1988 року він розгляне людські витрати структурної перебудови. Була створена робоча група під головуванням нині покійного Махбуба-уль-Хака, а мене запросили бути доповідачем. Мені виділили невеликі кошти, щоб я міг замовити декілька дослідницьких робіт і разом із Джоном Найтом із Оксфордського університету організувати науковий семінар в Женеві. Роботи були з часом опубліковані в спеціальному номері «Журналу із планування» (Journal of Development Planning) і перевидані у вигляді книги (Griffin and Knight, 1990). Синтезом цих матеріалів став проект моєї доповіді Комітету із планування розвитку, опублікований з невеликими змінами під необразливим заголовком «Розвиток людського потенціалу: забутий вимір стратегії розвитку» (UN Committee for Development Planning, 1988, Ch. III)» [30, с. 26].

Наступна фаза може бути визначена як формування екстенціональної спрямованості ідеї, як командного просування ідеї, і характеризується комунікативно-інституціональним змістом, умовами, в яких ідея отримує комунікативний простір для пропаганди своїх положень командою однодумців. «Теорія розвитку людського потенціалу пустила коріння рік після того, як Махбуб-уль-Хак перейшов на роботу в ПРООН в якості Спеціального радника при Адміністраторі і переконав ПРООН підтримати підхід, оснований на розвитку людського потенціалу (Haq, 1995). З 1990 року ПРООН почалавипускати щорічну «Доповідь про розвиток людського потенціалу», в якому вона розширила поняття розвитку людського потенціалу і спробувала показати, як цю стратегію можна перевести в оперативні вказівки для розробників політики. «Доповідь про розвиток людського потенціалу» навмисно видали в тому ж форматі, в якому виходила флагманська публікація Всесвітнього Банку – «Доповідь про світовий розвиток». Однак «Доповідь про розвиток людського потенціалу» писалася в публіцистичному стилі; її автори були набагато більш прямолінійними у своєму аналізі і різкими в своїх рекомендаціях. Вона викликала великий інтерес у всьому світі і стала достатньо впливовою».

Комунікативно-пропагандистська фаза ідеї людського розвитку потребує визначення процесів інституціональної імплементації ідеї, переговорних практик підтримки інституціональних стейкхолдерів і осіб, які приймають рішення, та має свого новатора в інституті втілення ідеї. На цій фазі не менш важливим є процес перетворення ідеї «як теоретичного концепту» в інституціональному масштабуванні «формату інституціональної інновації», новація переходить в інновацію, діяльність суб’єкта стає діяльністю інституту.

Двадцять років потому у Вступі ювілейної Доповіді про розвиток людини 2010 року з назвою «Реальне багатство народів: шляхи до розвитку людини» Амартія Сєн писав: «У 1990 році розуміння суспільством проблем розвитку гальванізовано появою першої Доповіді про розвиток людини. Очолене візіонером Махбубом-уль-Хаком, це дослідження здійснило глибокий вплив на те, як розробники політики, офіційні особи, засоби масової інформації, а також економісти і представники інших суспільних наук оцінюють соціальний прогрес. Доповідь не зосереджувалась на нечисленних традиційних індикаторах економічного прогресу (таких як валовий національний продукт на душу населення), але пропонувала систематичне дослідження величезного пласту інформації про те, як люди живуть в кожному суспільстві і якими основними свободами вони користуються. В той час, коли Махбуб-уль-Хак прокладав нові шляхи в області концепції розвитку людини, роздавалися голоси незгодних, які вимагали більш широкого підходу, ніж стандартні економічні вимірювання, які використовуються, і висували конструктивні пропозиції. Із своєю чудовою проникливістю Махбуб побачив можливість використання цих ініціатив для розробки ємного альтернативного погляду, який був би одночасно практичним та інклюзивним. Доповідь про розвиток людини заклала основу для широкого спектру інформаційних та аналітичних матеріалів, пов’язаних із різноманітними аспектами життя людини» [38, c. 6].

Процес масштабування новації в інновацію потребує втілення стратегії, критеріїв практичності, можливості реалізації, конкретності. Отже, наступною фазоюстала «пілотна обкатка»апробація формату інституціональної інноваціїяк альтернативної пропозиції «ортодоксальним теоріям».

К. Гріффін описує цей процес таким чином: «із самого початку Махбуб-уль-Хак домагався, щоб підхід, оснований на розвитку людського потенціалу, давав чіткі вказівки країнам, що розвиваються, в сфері політики. Він запропонував мені і Террі Маккінлі написати доповідь про проблеми здійснення стратегії, яка була згодом опублікована у вигляді книжки під назвою «Здійснення стратегії розвитку людського потенціалу»(Griffin and McKinley, 1994). Потім ПРООН направила мене, як очільника групи економістів і спеціалістів з інших суспільних наук, в Монголію, Узбекистан і В’єтнам із завданням сформулювати конкретну політику в рамках розвитку людського потенціалу (Griffin, 1995, 1996, 1998). Обрані країни виявилися найбіднішими в світі, зіткнулися із великими економічними і соціальними проблемами. Цей досвід був безцінним, принаймні для мене: він показав, що підхід, заснований на розвитку людського потенціалу, можна із успіхом застосовувати навіть у дуже складних обставинах. Альтернатива класичним приписам є, і ПРООН може надати цінну послугу, запропонувавши країнам з низькими доходами «іншу думку» з питань розвитку» [30, c. 26-27].

Фаза інституційної інновації визначила процес перетворення фундаментальних досліджень ідеї людського розвитку у складові переводу ідеї в понятійний ряд, а останній – в перетворення параметрів в індикатори. Процес операціоналізації і формування зрозумілого і зручного індексу дослідження став основним процесом втілення критеріїв конкретності і застосовності. На це звертає увагу і Амартія Сєн. «Однак проблема заміни простих цифрових даних, таких як ВНП, масою таблиць (і багаточисельними результатами аналізу) полягає в тому, що останнім не вистачає практичності і зручності грубого показника ВНП. Тому на противагу ВНП був створений інший простий показник – Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), – який концентрується тільки на тривалості життя, базовій освіті і мінімальному доході. Не дивно, що ІРЛП, який став дуже популярним в публічних дискусіях, мав «грубість», схожу на ВНП. Цей діагноз не означає, що ІРЛП – «неінтелігентний» показник. Як один із людей, які мали щастя працювати поряд із Махбубом, я би сказав, що «грубий» ІРЛП виправдав очікування: він працює як простий індикатор, подібний ВНП, однак на відміну від ВНП він не замикається тільки на доходах і товарах. В той же час, величезну широту концепції розвитку людини не слід плутати, як це іноді роблять, з вузькими рамками ІРЛП» [38, c. 6].

Завершення інституційно-інструментального етапу у формуванні програми моніторингу і обґрунтування прийняття рішень на основі «людського розвитку» означає початок інноваційного етапу розвитку ідеї «людського розвитку», його соціально-просторового просунення і тиражування національними і локальними інноваційними суб’єктами.

20 років потому Сєн прекрасно розуміє, що інструментальна методологія поступово модифікується, видозмінюється, але це, передусім, фаза характеристики інтенсивного і екстенсивного концептуального охвату ідеї або фаза диференціації предметного поля ідеї. «З 1990 року світ пішов далеко вперед. Було чимало досягнень (наприклад, в галузі грамотності); однак – концепція розвитку людини мотиваційно пропонує концентрацію на тому, що ще не зроблено – і що вимагає найбільшої уваги в сучасному світі: від бідності і депривації до нерівності і відсутності безпеки. В стабільному потоці Доповідей про розвиток людини продовжують з’являтися нові таблиці, і розробляються нові індекси, які покликані розширити ІРЛП і збагатити наші оцінки» [38, с. 6].

Розвиток ідеї «людського розвитку» показав свою евристичність і потенціал у дослідженнях світу і це визначило тиражування, або визначив в поняттях синергетики, фрактальності досліджень людського розвитку в світі. Показовими стали тексти доповіді 2004 року, в якій підсумовувалося розповсюдження ідей в предметному полі сфер суспільства, що пронизували охоплення сфер людської діяльності. В нижче наведеному тексті надається характеристика розширення «складових людського розвитку в напрямку культурної сфери, визначенні культурної свободи».

«Людський розвиток – це процес розширення можливостей вибору людьми, ким бути і що робити, згідно їх життєвих цінностей. В центрі уваги попередніх Доповідей про розвиток людини знаходились питання розгортання соціальних, політичних і економічних можливостей для розширення такого вибору. Розглядалося те, яким чином політика справедливого росту, розширення можливостей в соціальній сфері і поглиблення демократії можуть підвищити якість такого вибору для всіх людей світу. Ще однією життєво важливою «складовою» людського розвитку, для якої складно знайти критерій і просто дати визначення, є культурна свобода: вона має першорядне значення для здібності людей жити згідно до їх вподобань. Прогрес культурної свободи повинен бути центральним елементом розвитку людини, а для цього необхідно вийти за рамки соціальних, політичних і економічних аспектів розвитку, оскільки вони не гарантують такої свободи» [36, c. 7].

Поступово диференціація проблематики ідеї «людського розвитку» розширюється за рівнями і послідовно формує проблему інтеграції предметного поля ідеї, спрямовує увагу на теоретичну цілісність в процесі глобалізації, вводяться не тільки пошук розширення можливостей індивідуального рішення, але і розглядаються надіндивідуальні рівні.

«Розвиток людини спрямований на розширення свободи вибору для окремої особистості за рахунок економічного росту, який є сприятливим для бідних прошарків населення і створення рівних соціально-економічних можливостей в рамках демократичної системи, що захищають свободи індивіда. Щоб відповісти на тривоги та занепокоєність корінних народів, необхідні заходи,які сприяють досягненню цілей людського розвитку на глобальному, національному і корпоративному рівнях» [36, c. 114].

Диференціація предметного поля застосування ідеї визначає наступну фазу пошуку основ інтеграції, цілісності. На цій фазі відбувається уточнення змісту «жорсткого ядра», його зцілення, холістична спрямованість. При цьому можливі різноманітні варіанти розвитку подій, формування або деформації «концептуального ядра ідеї». Ідея може входити складовою в метаідею, наприклад, ідею «стійкого розвитку», як такого розвитку, що задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Також вона увійшла складовою в ідею (метаідею, що формується) «людського розвитку» поряд з теорією «розвитку людського потенціалу» Т. В. Шульца.


schultz_teodor2

Теодор Уїльям Шульц (Teodor Schultz), автор концепції «людського капіталу», нобелевський лауреат 1979 року

Можливими є інституційні інклюзивності (включеності) і клоузальності (закритості) ідеї. Так, багато ідей в Радянському Союзі на рівні інститутів заборонялися як такі, що не відповідають марксистсько-ленінському ядру ідеології, але така клоузальність поступово веде до застою і змертвінню ідеї, оскільки живе забороняється закритістю, забороняється і розвиток теорії.

Цілісність концепції «людського розвитку» пов’язана не тільки з процесом вибору, але й з можливостями процесів, наприклад, мобільності, подолання бар’єрів, здійснення свобод.

Ключовою стає концепція свободи як родове поняття, що охоплює різноманітні види соціальних, політичних, економічних, культурних «свобод»; справедливості і можливостей інновації, інвестиції, інституціонального доступу, цифрової рівності тощо. А, отже, поступово досліджується проблема протилежного «несвободи».

«Розвиток людини стосується конкретних людей. Він пов’язаний з розширенням реального вибору для людини і сутнісними свободами – можливостями, – якими користуються люди з тим, щоб вести життя, яке вони цінують. Вибір і свобода у розвитку людини означають дещо більше, ніж відсутність обмежень. Люди, чиє життя отруєне злиднями, хворобами або безграмотністю, ні в якому скільки-небудь значному смислі не вільні вести таке життя, яке їм до душі. Також не вільними є і люди, що позбавлені громадянських і політичних прав, які є необхідними для того, щоб впливати на рішення, від яких залежить їх життя» [37, c. 24].

Концепт «вибір» змістовно змістився з проблеми «вибору людини» до «доступу і участі (інклюзивності)» у виборі інституціональних рішень держави, громадянського суспільства, глобальних суб’єктів. Дослідження проблеми індивідуального вимагало вивчення колективного і інституціонального, як об’єктивування, закріплення в інститутах результатів і механізмів людської діяльності.

Диференціацію проблемного поля характеризує різноманіття тем Доповідей про розвиток людини.

Доповіді про людський розвиток, 1990-2013

1990 Концепція і вимірювання людського розвитку

1991 Фінансування розвитку людини

1992 Глобальні вимірювання розвитку людини

1993 Участь населення

1994 Нові вимірювання безпеки людини

1995 Гендерні питання і розвиток людини

1996 Економічний ріст і розвиток людини

1997 Розвиток людини як засіб ліквідації злиднів

1998 Споживання з точки зору розвитку людини

1999 Глобалізація з людським обличчям

2000 Права людини і розвиток людини

2001 Використання нових технологій в інтересах розвитку людини

2002 Поглиблення демократії у фрагментарному світі

2003 Цілі в області розвитку, сформульовані в Декларації тисячоліття: міждержавна домовленість про позбавлення людства від злиднів

2004 Культурна свобода в сучасному багатоманітному світі

2005 Міжнародне співробітництво на роздоріжжі: допомога, торгівля і безпека у світі нерівності

2006 Що ховається за браком води: влада, бідність і глобальна криза водних ресурсів

2007/2008 Боротьба із змінами клімату: людська солідарність у розділеному світі

2009 Подолання бар’єрів: людська мобільність і розвиток

2010 Реальне багатство народів: шляхи до розвитку людини

2011 Сталий розвиток і рівність можливостей: краще майбутнє для всіх

2013 Піднесення Півдня: людський прогрес у багатоманітному світі

В таблиці наведені характеристики 1990 року і нового, 2010 року, уточненого визначення «людського розвитку». Можна помітити, що «жорстке ядро» зберегло декілька концептуальних положень, але відбулися сутнісні концептуальні зсуви в «ядрі», яке стало менш «жорстким».


Визначення «людського розвитку»

Початкове визначення 1990 року

Нове визначення 2010 року

Короткий розділ «Визначення розвитку людини» починався словами, які згодом стали стандартним формулюванням: «Розвиток людини є процесом розширення спектру вибору. Найбільш важливі елементи вибору – жити довгим і здоровим життям, отримувати освіту і користуватися гідним життєвим рівнем.

Додаткові елементи вибору складаються з політичної свободи, гарантованих прав до самоповаги – того, що Адам Сміт називав здатністю спілкуватися з іншими «і з’являтися на людях, не відчуваючи почуття сорому».

В Доповіді про розвиток людини 1990 року підкреслювалось, що розвиток – це свобода, яка відноситься як до людського вибору (свободи, пов’язані із можливостями), так і до процесу участі (свободи, пов’язаної з процесами) [38, c. 12].


Розвиток людини передбачає збереження позитивних ресурсів протягом тривалого часу і протидію процесам, які ведуть до зубожіння людей або підсилюють їх пригнічення і структурну несправедливість. Тому ключовими є процесуальні принципи, такі як справедливість, стійкість і повага до прав людини.

Незмінним в традиціях розвитку людини залишається те, що концепція повинна бути динамічною, а не застиглою. Ми пропонуємо її нове, уточнене визначення, яке відповідає практиці розвитку на містах і науковій літературі з проблем розвитку і здібностей людини: «Розвиток людини має у своєму складі, в числі людських свобод, права людей на довге, здорове і творче життя, на здійснення інших цілей, які, на їх думку, мають цінність; на активну участь у забезпеченні справедливості і сталості розвитку на нашій спільній планеті. Люди – як індивідуально, так і в групах – одночасно є і бенефіціаріями, і рушійною силою розвитку людини».

Це нове визначення підкреслює сутність розвитку людини: мотиви стійкості, справедливості, розширення прав і повноважень і властиву даному підходу гнучкість. Оскільки вигоди можуть виявитися крихкими і не захищеними від регресу, і оскільки до майбутніх поколінь слід відноситися справедливо, необхідні особливі зусилля для того, щоб результати розвитку людини були довгостроковими, тобто щоб вони були стійкими. Розвиток людини також передбачає протидію процесам, які ведуть до зубожіння людей, підсиленню гніту і структурної несправедливості; він повинен бути справедливим. І він також передбачає надання людям можливості реалізувати індивідуальний вибір, а також приймати участь, формувати і отримувати вигоди від процесів, які відбуваються на рівні домогосподарств, спільнот і на загальнонаціональному рівні; необхідно розширювати права і можливості людей [38, c. 2].

Показовою стає і Доповідь 2013 року, яка не тільки чітко визначає сфери розгляду, що «окреслюються» прикладанням зусиль, в імпульсі розвитку діяльності масштабних суб’єктів людського розвитку, як в референтних спільнотах, групах, домогосподарствах, громадах, суспільних організаціях, так і в загальнонаціональній цілісності і наднаціональній метацілісності світової цивілізації. Базовою для метацілісності стає концепція взаємодії поколінь як «сталий розвиток», що піднімає проблеми екології та інвайроментальності у демографічних процесах як відтворенні людей, гендерної рівності, і тільки після цього розглядає економічну, політичну та інформаційну зв’язаність народів. У Доповіді 2013 року досліджується вже геополітична визначеність відносин, в центрі яких знаходиться «Південь».

Доповідь 2013 року виділяє чотири конкретних сфери прикладання зусиль, спрямованих на збереження імпульсу розвитку: забезпечення рівності можливостей, в тому числі в гендерному вимірі; розширення права голосу і політичної участі громадян; протидія екологічному тиску; і управління демографічними змінами. В доповіді також відзначається, що у міру того, як глобальні виклики в сфері розвитку стають все більш комплексними і трансграничними за своїм характером, життєво важливу роль набувають скоординовані дії з найбільш невідкладними проблемами нашої епохи, чи то ліквідація бідності, зміна клімату або мир і безпека. В умовах, коли завдяки торгівлі, міграції інформаційно-комунікативним технологіям все сильніше зростає взаємозалежність країн, недивно, що політичні рішення, прийняті в одній країні, впливають на інші держави. ПРООН здатна зіграти корисну роль в якості провідника знань і координатора партнерів – урядів, громадянського суспільства, багатонаціональних компаній – при обміні досвідом. Нам також належить ключова роль у полегшенні навчання і формування потенціалу. В нашій Доповіді містяться дуже корисні ідеї, які стосуються нашої майбутньої участі у співробітництві Південь-Південь [40, c. 6].

Програма розвитку ООН стверджує свої функції і можливості як глобального світового інституту ідеї «людського розвитку» – провідника знань, координатора масштабних суб’єктів, навчання і технолога людського потенціалу, при цьому не знижується значимість критичної функції і «атакуючої евристики» «концептуального ядра, що еволюціонує».

Як відзначає Хелен Кларк, Адміністратор Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй: «Нарешті, Доповідь також пропонує критично поглянути на інститути глобального управління, щоб допомогти зробити світ більш справедливим і рівноправним. Вона вказує на застарілі структури, які вже не відображають нову економічну і геополітичну реальність, яка описується в Доповіді, і пропонує варіанти рішень для нової ери партнерства. Вона також закликає до підвищення прозорості і підзвітності, і підкреслює роль глобального громадянського суспільства у просуванні цих вимог і в адвокатуванні за розширення повноважень в сфері прийняття рішень для тих, хто самим безпосереднім чином охоплений глобальними проблемами і хто зазвичай є найбільш бідною і вразливою частиною населення нашого світу» [40, c. 5].

Підведемо основні підсумки нашого наукового дослідження.

На початковому етапі формування ідеї людського розвитку вона злита з біографіями її теоретиків-новаторів. Теоретичне ядро ідеї «людського розвитку» пов’язано із роботами британського економіста індійського походження Амартія Сєни і пакистанського економіста, колишнього віце-президента Всесвітнього банку Махбуба-уль-Хака. Фазою початкового імпульсу, першопоштовхом осмислення ідеї став пережитий авторами екзистенційний досвід національного і релігійного насилля і масштабний національний голод. Другою фазою було становлення Амартія Сена як «новатора методологічно обґрунтованої ідеї», а Махбуба-уль-Хака як візіонера, що мав достатній теоретичний і організаційний потенціал здійснення візії ідеї «людського розвитку».

Позитивна евристика ідеї людського розвитку мала таке проблемне поле: цілей і засобів розвитку; свободи і основ справедливості; бідності як відсутності свободи; ринків, держави і соціальних можливостей; значення демократії, голоду та інших криз; активності жінок і змін в суспільстві; населення, продовольства і свободи; культури і прав людини; суспільного вибору та індивідуальної поведінки; індивідуальної свободи як суспільного боргу.

В Доповіді 1990 року «людський розвиток» було визначено як «процес розширення спектру вибору. Найбільш важливі елементи – жити довгим і здоровим життям, отримати освіту і користуватися гідним життєвим рівнем. Додаткові елементи вибору це – політична свобода, гарантовані права людини і самоповага – те, що Адам Сміт назвав здатністю спілкуватися з іншими «і з’являтися на людях, не відчуваючи почуття сорому».

Другим у розвитку ідеї людського розвитку став інституціонально-інструментальний етап новації. Цей етап визначений такими фазами. Етап починається з фази інтенціональності формування команди однодумців і синергії «визрівання» ідеї, в якій відбувалося командоутворення, інституціоналізація відносин і розподіл креаторських ідей, при цьому кожен учасник команди привносив свій внесок у «загальну справу». Завершення «теоретичного ядра» ідеї пов’язано із формуванням не тільки позитивної евристики, але і негативної, а також, як показав біографічний метод, «атакуючої евристики», спрямованої на критику «ортодоксальних визнаних альтернатив» і застарілих економічних концепцій. Цей процес визначив початок фази просування ідеї як альтернативи «ортодоксальній теорії». Позначена фаза характеризується формуванням екзистенціальної спрямованості ідеї, комунікативно-інституціональним змістом і умовами, в яких ідея отримує комунікативний простір для пропаганди своїх положень командою однодумців. На цій фазі не менш важливим є процес перетворення ідеї «як теоретичного концепту» в інституційному масштабуванні «формату інституціональної інновації», новація переходить в інновацію, діяльність суб’єкта стає діяльністю інституту. Саме з цієї фази ідея може в повній мірі визначатися як науково-дослідна програма. Інститутами просування ідеї людського розвитку стали ЮНІСЕФ і ПРООН.

Наступна фаза визначена процесами масштабування новації в інновацію, втіленням стратегії, критеріїв практичності, зручності реалізації, конкретності, у здійсненні «пілотної обкатки», апробація формату інституціональної інновації як пропозиції альтернативи «ортодоксальним теоріям».

«Пілотна обкатка» інституціональної інновації визначила процес перетворення фундаментальних досліджень ідеї людського розвитку на складові переводу ідеї в понятійний ряд, а останньої – у перетворенні параметрів в індикатори. Наразі індекс розвитку людського потенціалу, навіть з його різноманітними уточненнями, доповненнями і модифікаціями (ІРЛП), розглядається як діючий моніторинг «людського розвитку» і інструмент обґрунтування рішень суб’єктів людського розвитку. Третім етапом розвитку ідеї «людського розвитку» стає екстенціональна спрямованість, перетворення новації в інновацію, поступове просторове просування ідеї як програми і технології, її тиражування і відтворення національними та регіональними суб’єктами в діагностиці, моніторингу і прийнятті управлінських рішень.

Етап відбувається у фазі інтенсивного і екстенсивного концептуального охоплення ідеї або фазі диференціації предметного поля ідеї. Вона модифікувалась, але еволюція ідеї виявила свою евристичність і потенціал в дослідженнях світу, технологічно-програмне тиражування і фрактальність розповсюдження досліджень людського розвитку у світі.

Диференціації предметного поля застосування ідеї визначили наступну фазу – пошуку основ інтеграції, цілісності, зміни властивостей «жорсткості» і «закритості» на «м’якість» і «відкритість» при піднесенні ідеї до метаідеї, в гармонізації єдиного «теоретичного ядра» ідеї «стійкого розвитку» і «людського потенціалу». Концепт вибору окремої людини досяг єдності з протилежним, з колективним, як проблема доступу і участі у виборі референтних спільнот і груп, інституціональних рішень держави, громадянського суспільства, глобальних суб’єктів. Відбувається відповідна зміна інструментально-технологічної системи і ролі інститутів ідеї «людського розвитку», які беруть на себе науково-освітні і координуючі зцілющі функції метасуб’єкта. Вказані процеси відобразились в уточненому новому понятті «людського розвитку».

Не менш цікавим, на наш погляд, висновком є положення про те, що біографія ідеї розвитку, в нашому випадку, «людини», поступово привела до основних сутнісних і атрибутивних характеристик родового поняття «розвиток», до таких як закономірність і незворотність з єдиною внутрішньою зв’язаною лінією розвитку, спрямованою здійсненням об’єктивних суспільних потреб суб’єктної діяльності, досягненням якісного нового стану цілісності.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал