Сталий розвиток суспільства: запорізький регіональний досвід: монографія



Сторінка12/23
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.93 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23

2.5. Якість життя як вимір соціального розвитку міста(В. А. Лаврік)


На сьогодні, в результаті динамічних процесів глобалізації набувають своєї актуальності дослідження з урбаністики, в центрі уваги якої знаходиться місто як епіцентр формування та розповсюдження сучасних соціальних практик та стилів життя. Урбанізація перетворює місто на соціальний простір, де концентруються специфічні риси поведінки, відбувається співіснування різних соціальних груп, обмін культурними зразками поведінки, формування нових світоглядів та ціннісних орієнтацій. Ці процеси трансформації міст зумовлюють структурні зрушення у економіці, демографічній сфері, соціокультурних та багатьох інших соціальних процесах, тому не можуть залишатись поза уваги соціологічного дослідження.

Сукупність соціально-економічних, духовно-культурних та політичних процесів, які розгортаються у соціальному просторі міста, утворюють цілісну систему – соціальний розвиток міста. Він виступає об`єктом державного муніципального управління, а також існує як категорія, що відображає ступінь розвитку соціальних відносин та соціокультурних процесів у місті. З цієї точки зору, індикатором його розвитку стає якість життя – у своєму найширшому значенні. Саме якість життя, як системоутворююче поняття інтегрує основні показники соціального розвитку міста: образ життя, рівень життя та стиль життя городян. Якість життя відображає об`єктивну та суб`єктивну сторони соціального розвитку міста. З точки зору об`єктивної – через систему нормативних та статистичних параметрів виміру ступеню задоволення потреб та інтересів людей. З точки зору суб`єктивної сторони, якість життя проявляється у масовій свідомості, соціально-психологічному самопочутті, системі оцінок власного життя та перспектив самореалізації потенціалу соціальних груп та окремих індивідів. Р. М. Нугаєв та М. А. Нугаєв відзначають прямий взаємозв`язок між об`єктивною та суб`єктивною сторонами якості життя, тому що суб`єктивні параметри якості життя ніби віддзеркалюють зовнішні, об`єктивні умови існування спільнот та індивідів [80, с. 100-101]. Отже, суб`єктивний аспект викликає найбільший інтерес з боку соціологічного дослідження та аналізу, оскільки дозволяє оцінювати перспективи соціального розвитку цілих територіально-поселенських комплексів – міст, і як наслідок – держави. Що ж стосується соціоструктурного аспекту міського простору, якість життя виступає індикатором розвитку ієрархічних соціальних груп та спільнот міста, тобто «соціальної анатомії» міста. Тому дані дослідження є надзвичайно актуальними у соціологічному аналізі урбаністичних процесів, і, перш за все, у виявленні проблем соціальної сфери міського розвитку.

Як самостійне наукове поняття термін «якість життя» з`явився у роботі Дж. Гелбрейта «Суспільство достатку» (1960 р.), потім був розвинений у роботі «Нове індустріальне суспільство» (1967 р.). Ключова ідея Дж. Гелбрейта перекликалася з теорією потреб А. Маслоу і полягала у необхідності задоволення ієрархічної структури потреб людини, починаючи від потреб «низького рівня» (фізіологічних), задля задоволення потреб «високого рівня» (духовних, соціокультурних), що є показником високого рівня розвитку суспільства і високого рівня якості життя у ньому [33].

З 60-х рр. ХХ століття знаменуються початком нового напрямку у американській та західноєвропейській соціології, що сформувався у рамках ООН як «Рух за соціальні індикатори». У 1966 р. вийшла колективна монографія Р. Бауера «Соціальні індикатори», головною ідеєю якої була побудова системи кількісних оцінок на основі квантифікації якості життя як наукового поняття – тобто, зведення якісних показників до кількісних задля об`єктивного вимірювання. Таким чином, Р. Бауер виокремив 12 критеріїв «соціально-регіональної властивості», що було однією з перших спроб побудови системи соціальних показників якості життя: можливість професійної освіти, освіта за віковими групами, право на вибір товарів, право голосу при обговоренні проблем підприємства, інформація з міжнародних та виробничих проблем, значення вільного часу для конкретного регіону, юридичний захист та інші показники оцінки якості життя людей [81, с. 19].

У наукових дослідженнях вчених у 60-х рр. ХХ ст. також розпочалося розмежування понять «якість життя» та «стандарт життя». Цей етап ознаменував виокремлення соціально-економічних показників, що характеризують формальний аспект забезпечення якості життя населення, та суб`єктивних, що вимірюють рівень задоволення вищих, соціокультурних потреб людини. Таким чином, стандарт життя почав трактуватися як засіб досягнення головної цілі – якості життя. Стандарт життя починає досліджуватися як сфера матеріальних потреб людей, а якість життя – як категорія, до якої належать компоненти нематеріального характеру. Дж. Уеджер запропонував аналізувати стандарт життя як результат ділення різниці між сумою продукції та загальною сумою витрат на загальну кількість населення. Щодо якості життя, цей показник розглядався як сума трьох складових: основного стандарту життя, кількості та якості послуг за певний проміжок часу, якості накопиченого людьми досвіду [81, с. 20].

Чітку межу між кількісними та якісними характеристиками якості життя провів Е. Тоффлер у 1977 р., висловивши точку зору стосовно різниці між економічним та соціальним виміром якості життя. За Е. Тоффлером, у економічній сфері існує цілий комплекс індикаторів, що дозволяють контролювати економічну ефективність. У сфері ж соціальних відносин відсутні «соціальні індикатори», що визначають характер цих відносин [120, с. 153-186]. І хоча ця точка зору на сьогодні вже не є абсолютною істиною через створення різних систем оцінки соціальної якості життя, підхід Е. Тоффлера надає змогу розглядати якість життя як неоднозначний та багатоаспектний феномен, який вимагає не тільки формального кількісного, а й глибокого якісного аналізу. Акцентуючи увагу на різноманітності феномену якості життя, Е. Тоффлер виокремив у його структурі екологічний, економічний та соціальний аспекти, а також окремо психологічний рівень. Цей підхід доречно використовувати при аналізі складових якості життя у місті.

На початку 70-х рр. ХХ ст. у дослідженні якості життя на перший план виходять дослідження у напрямку глобального моделювання, у тісному зв`язку із діяльністю Римського клубу. Дані дослідження започатковані у роботах американських вчених Дж. Форрестера («Світова динаміка», 1971 р.) та Д. Медоуза («Межі зростання», 1972 р.) [70; 133]. У них вивчається проблема якості життя на основі уявлень про стан світу, його найбільш істотні ресурси, можливі альтернативи розвитку людства та вироблення програм дій з урахуванням глобальних цілей розвитку. Визначення поняття «якість життя» теоретиками Римського клубу має узагальнений характер та відображає тенденцію до розгляду, в першу чергу, зовнішніх факторів впливу на становище людини у світі та суспільстві. Відносно трактування поняття «якість життя» застосовувалася установка аналізу феномену з позицій загальнолюдської значущості, за допомогою виокремлення об`єктивних характеристик розвитку. На початку досліджень, теоретиками Римського клубу якість життя розумілася як міра функціонування світової системи, при цьому надавалися спроби надати феномену кількісну інтерпретацію у співвідношенні з чотирма факторами: матеріальним рівнем життя, рівнем харчування, забрудненості навколишнього середовища, щільності населення. Наприклад, Дж. Форрестер наголошував на тому, що у результаті визначення середньосвітового показника якості життя можна буде здійснити порівняльний аналіз соціально прийнятних альтернатив розвитку людства у залежності від зміни перерахованих чотирьох факторів, що складають базис узагальненого показника якості життя [133].

На зміну глобальним підходам до дослідження якості життя приходять дослідження конкретного кола проблем людства у контексті економічного розвитку. Так, засновник та президент Римського клубу А. Печчеі у своїй роботі «Людські якості» відзначав: «Істинносправедливесуспільство надає, як правило, набагато меншезначення потребам суто матеріальногохарактеру,бовсясукупністьпануючиху ньомумотивів розвитку, критеріїв і стимулівлежить в іншійсфері, ніжчисте зростаннязарадизростання» [87, с. 219]. Таким чином, почала підкреслюватися необхідність переносу акценту з кількості на якість та заміна концепції економічного зростання на т.з. «гуманну концепцію» соціально-економічного розвитку.

Якісні показники життя міста відображені у таких соціокультурних вимірах соціального розвитку міста як соціальне самопочуття, характер розвитку соціальних зв`язків, «міська» ментальність та територіальна приналежність. Розглянемо, як кожен з них обумовлює специфіку якості життя у місті в цілому.

Дослідник з урбаністики Р. Сеннет, аналізуючи специфічний тип соціальних відносин між мешканцями міста, виокремлює їхню основну якісну характеристику – гнучкість. В першу чергу, вона має прояви у сфері трудових відносин, у якій індивіди взаємодіють більшу частину свого життя. Р. Сеннет акцентує увагу на тому, що у сучасному місті короткостроковий вимір часу стає нормою завдяки тому, що робота складається з обмежених та чітко обумовлених завдань і закінчується, коли її основні цілі стають завершеними [106, с. 100-101]. Тобто, робота набуває проектного характеру – триває, поки триває сам проект, і, як наслідок, трудові колективі стають також тимчасовими, їх утворення та розпад детермінуються появою та виконанням короткострокових проектів. Отже, добровільна зміна роботи у сучасних містах відбувається стихійно, і подібні зміни не сприяють закріпленню сталих соціальних відносин між людьми. Вони набувають фрагментарного, тимчасового характеру, тому послаблюють роль групових цінностей. Це впливає, в першу чергу, на такий важливий аспект якості життя, як соціальне самопочуття, і послаблює соціальну інтеграцію суспільства.

Говорячи про послаблення групових цінностей, необхідно звернути увагу і на зниження ролі соціальної згуртованості у місті. Тимчасовий характер роботи породжує тимчасовий та несталий характер соціальних відносин між членами трудових колективів («команд»), це, у свою чергу, послаблює в цілому згуртованість та вплив на вирішення соціально-трудових проблем людей профспілками. Цьому ж сприяє і капіталістична економіка у цілому. Таким чином, посилюється соціальна незахищеність населення, знижується рівень впевненості у своєму майбутньому. Ці фактори безпосередньо чинять вплив на нестабільний характер якості життя, що яскраво проявляється на прикладі середнього українського великого міста.

З. Бауман також наголошував на характерному для міського населення скороченні кількості сильних зв`язків та наявності великої кількості слабких зв`язків, що збільшує мобільність індивідів. Ця риса сучасного суспільства була названа терміном «індивідуалізоване суспільство», як і однойменна робота З. Баумана [11].Таким чином, породжується специфічна характеристика якості життя у місті, що нівелює традиційну роль сім`ї та сімейних традицій через «фрагментацію життя» та розрив традиційних зв`язків через радикальну індивідуалізацію способу життя та світогляду постмодерної людини. Н. Смелзер, аналізуючи цей аспект якості життя у місті, зазначив, що оскільки в місті проживає велика кількість людей з різним світоглядом та ціннісними орієнтаціями, досягнення всезагальної єдності стає неможливим [107, с. 260]. Велика кількість соціальних інститутів, у діяльність яких включений мешканець міста (школа, університет, робота, церква тощо) віднімають багато енергії та часу в людей, через що вони починають приділяти менше уваги сім`ї. Скорочення загального бюджету часу та зміна його структури у даному випадку негативно впливають на соціальне самопочуття людини, і через недостатній рівень моральної підтримки з боку сім`ї позбавлює необхідного рівня соціально-психологічного відчуття безпеки та рівноваги. Таким чином, породжується соціальна самотність як розповсюджене явище міського способу життя та характерна риса якості життя у місті.

Найсуттєвіший вплив на феномен міського способу життя здійснюють фактори кількості міського населення, його щільності та гетерогенності (різнорідності) соціальних груп. Це пов`язує між собою два соціокультурних виміри соціального розвитку міста – соціальні зв`язки та територіальну приналежність. Так, Л. Вірт у своїй роботі «Міське суспільство та цивілізація» відзначає той факт, що між збільшенням кількості населення та диференціацією між індивідами існує прямопропорційний зв`язок [20, с. 21-32]. Зростання кількості людей обумовлює фрагментацію особистих контактів і як наслідок – сегментацію людських відносин. Ця риса поширює існування так званого «шизоїдного» типу особистості у міському середовищі, виникнення негативних психологічних явищ: відчуття самотності, відособленості у індивідів. Городяни контактують на підставі інтенсивно сегментованих ролей, вони асоціюються з великою кількістю організованих груп, але знаходяться у меншій залежності від конкретних людей, на відміну від сільських жителів, а сама залежність при цьому пов'язана здебільшого із окремими проявами людської діяльності. Для міського способу життя характерні в більшій мірі вторинні, ніж первинні контакти.

Узагальнюючи проаналізовані аспекти міського способу життя, наведемо характеристику його головних рис, розроблену відомим російським дослідником І. Туровим:

– інтенсивність та анонімність людських контактів;

– відмирання сусідських стосунків;

– нестійкість соціального статусу, підвищена мобільність;

– різноманітність можливостей щодо проведення вільного часу;

– зниження соціального значення сім'ї, передача багатьох її функцій різним суспільним інститутам, послаблення зв'язків і залежності між родичами;

– послаблення традицій у регулюванні поведінки особистості внаслідок посилення формального соціального контролю [124, с. 98-99].

Незважаючи на описані негативні наслідки урбанізації, місто залишається центром особистісної та професійної, культурної самореалізації завдяки концентрації у міському просторі великої кількості життєвих шансів та можливостей для розвитку.

І. Туров також виокремлює два аспекти умов життєдіяльності у місті, на яких ґрунтується міський спосіб життя: це соціально-екологічні та соціально-економічні умови. Вони, перш за все, демонструють різницю між міським та сільським способами життя. Соціально-екологічні особливості міських умов життя характеризують місто як особливе середовище існування людини, глибоко відмінне від середовища життя сільського типу. «Неприродна» праця (тобто, відрив від землі, ускладнення та розвиток виробництва, які здійснюються за допомогою штучно створених засобів) призводить до зростання вимог до робітника, його освіти і кваліфікації. Різновид видів праці, який є характерним для міста, створює потенційні можливості до більш універсального, ніж у селі, розвитку людини [124, с. 131-133]. Концентрація культури і інформації зумовлює виникнення можливості більш високого ступеню розвитку духовної сфери. Руйнування ж сусідських зв'язків і контактів спричиняє за собою домінування анонімного спілкування. У цих умовах головного значення набуває необхідність регулювання життєдіяльності у місті на основі соціальних норм, зовнішніх відносно індивідів, одним з проявів яких стає функціонально-рольова структура діяльності. Вона зводить до мінімуму існуючі особистісні зв'язки. Таким чином, соціально-екологічні особливості міських умов життя переважно визначають стереотипи побутової поведінки людей. Щодо соціально-економічних умов, вони ґрунтуються на характері суспільного розподілу праці у місті, домінуючих типах виробництва, формуванні класової структури суспільства міста.

Переходячи до аналізу якості життя як виміру соціального розвитку міста на конкретному прикладі, необхідно зазначити наступне. На сьогодні у структуруванні міського простору середньостатистичного промислового міста України – м. Запоріжжя, – більшу роль починають відігравати фактори домінування транспортних технологій у розвитку міста, циркуляція капіталу, специфіка розвитку бізнесу та виробничих процесів, тенденції розвитку ринку нерухомості. Якщо перші будівельні ініціативи у відносно ранні часи незалежності стосувалися виключно центру міста (до нього тяжіла і поява перших супермаркетів), то із його забудовою та обмеженням вільної території у центрі почав якісно і кількісно освоюватися простір навколо центру, а потім почав інтенсивно насичуватись і простір спальних районів. Поява перших нових житлових будівель на «околиці» надала поштовх для створення нових торгівельно-розважальних об`єктів, інфраструктурного насичення усіх районів міста. Таким чином, виріс попит на житло у спальних районах міста і на них була звернена увага інвесторів, що сприяло тенденції неповного, але відносного зрівняння просторової сегрегації міста.

У цілому, у сучасних умовах вітчизняного постіндустріального міста дедалі скорочується питома вага робітників, для яких територіальна близькість до місця роботи відіграє важливу роль при виборі місця проживання. Великий вплив на цей процес здійснюють такі риси сучасного міського способу життя, як інтенсивність, високий темп життя та високий рівень соціально-просторової мобільності населення. Отже, інфраструктурні фактори перестають грати роль головних детермінант формування топологічних характеристик якості життя у місті, висуваючи на перший план нові, історично обумовлені чинники, які пов`язані зі змінами у структурі головних домінуючих соціальних груп у місті, які здійснюють найбільший вплив на процес міської сегрегації.

В першу чергу, для певних груп працюючих городян з`являється можливість дистанціювати територіально місце проживання та місце роботи. До таких верств населення відносять у більшій мірі управлінців вищої ланки (оскільки функція стратегічного планування не вимагає частого контактування з об`єктом управління), наукових працівників та робітників суто інтелектуальної сфери (що пояснюється інтенсивним рівнем інформатизації всіх сфер життєдіяльності та можливістю за допомогою технічного оснащення виконувати певні види роботи вдома, або в офісі без потреби територіального пересування).

По-друге, зростає доля працюючих, для яких місце роботи визначається місцем проживання. Це пояснюється структурними зрушеннями у економіці міста, завдяки яким зросла доля самозайнятих працівників, підприємців малого та середнього бізнесу, робітників сфери обслуговування та відбулося зменшення долі промислових робітників. Так, тенденціями соціально-просторової сегрегації самозайнятих,а також і підприємців малого та середнього бізнесу, є прагнення до територіального розміщення своїх підприємств/офісів біля місць власного проживання, що є виправданим з точки зору життєвого комфорту та не суперечить економічній раціональності: подібні підприємства розраховані на відносно невелике коло клієнтів, яких можна «притягувати» зі свого найближчого оточення. Скорочення чисельності робітників промислових підприємств, у свою чергу, обумовило і зменшення концентрації житла робітників в безпосередній близькості від підприємства. Зростання кількості робітників сфери обслуговування, що йде швидше за зростання виробничої сфери, пов`язане з тенденцією пошуку городянами місця роботи поблизу місця проживання. Таким чином, як відзначає в процесі дослідження соціального зонування міста С. Барсукова, на сьогодні вирішальна роль у формуванні структури міського простору належить новим факторам, що регулюють тенденції розселення городян: екологічним характеристикам району міста та показникам криміногенності [10, с. 48-50]. Крім того, як відзначає О. Трущенко, у соціальній сегрегації простору міста діють чинники соціальної нерівності у розподілі просторових місць, фактори нерівного доступу до житла, які виокремлюють у соціальній структурі міста специфічний прошарок «соціальних законодавців міської сегрегації» [122, с. 19]. Тобто, на соціокультурне наповнення якості життя у місті впливають фактори відповідності соціального статусу зоні проживання. Ступінь відповідності залежить від багатьох економічних та соціальних чинників, національно-культурних особливостей, чинників раціонального і нераціонального характеру.

Таким чином, місто структуроване територіально та соціально, і як наслідок – розподілене на окремі локальності. Локальність, за Е. Гіденсом, полягає у «використанні простору з метою забезпечення середовища взаємодії, необхідної для визначення його контекстуальності» [27, с. 20, с. 126]. Локальності сприяють усталеності соціальних інститутів, уявляючи собою комбінації властивостей матеріального світу і артефактів людського суспільства. Е. Гіденс відзначає, що локальності, як і усі ключові складові соціопросторової структури міста, районовані або зоновані. Цей засіб опису внутрішньої структури локальностей він називає регіоналізацією, а саме зонуванням загальноприйнятих соціальних практик у просторі-часі. Місто, будучи як фактором, так і результатом регіоналізації, зоноване на окремі локальності. Локальності, у свою чергу, упорядковані у місті у відповідності з закономірностями використання акторами простору-часу. Завдяки цьому, у місті виокремлюються різні типи районів: спальні, промислові, ділові. Міста включені у локальності великого масштабу, які починають розглядатися як соцієтальні системи.

Модель регіоналізації міського простору, за Е. Гіденсом, складається з чотирьох основних складових: форми, характеру, довжини та тривалості. Форма регіоналізації задає особливості оформлення соціопросторових кордонів (місто може буди обмежене транспортною магістраллю, природними об`єктами, промисловою зоною). Характер регіоналізації описує спосіб, за допомогою якого просторово-часова локальність упорядковується у рамках більш великих соціальних систем. За характером регіоналізації міста відносять до різних типів зон у масштабах країни: галузевий (промисловий регіон), адміністративний (Центральний, Західний регіони тощо). Протяжність (довжина) міста сприймається у якості суто просторової характеристики. За даним критерієм регіоналізації на першому місці знаходиться розвиток технічних засобів комунікації у місті, що дозволяє розповсюджувати специфічні урбаністичні практики життя окремого міста у інші, утворюючи явище «культурної експансії».

Часовий аспект регіоналізації розглядається у двох проявах: короткостроковому (що діє на протязі життя одного покоління) і довгостроковому (охоплює практики, закріплені декількома поколіннями мешканців міста). Е. Гіденс у якості яскравого прикладу впливу часового аспекту регіоналізації на якість життя мешканців міста наводить явище розподілу періодів активності та відновлення сил, що знайшло своє відображення у проведенні «демаркаційної лінії» між днем та ніччю[27, с. 198–216]. Завдяки технічним засобам стало можливим подовжувати ці періоди і, таким чином, впливати на пролонгацію активного періоду життя людини у місті. Даний фактор безпосередньо вплинув на зміну специфіки якості життя мешканців міста. Адже скорочення вільного часу людини через тривалий робочий день почало компенсуватися подовженням світового періоду дня розвинутою системою освітлення у місті, що активізує фізичну активність і самопочуття його мешканців, долучає до активності у післяробочий час, і таким чином, дозволяє якісно наповнювати повсякденне життя мешканців міста.

Головною ідеєю підвищення якості життя у промислових містах в умовах реструктуризації економіки та динаміки соціальних змін є вибір стратегічних напрямків міського розвитку. Д. Візгалов у своєму комплексному огляді основних стратегій маркетингу міста і підвищення якості життя у ньому наводить такі:

1. Розвиток економіки послуг широкого профілю.

2. Розвиток туризму.

3. Стимулювання інвестицій у культуру.

4. Пропозиція якісного, але недорогого житла.

5. Забезпечення нічного життя міста (вуличне освітлення, пропозиція якісного набору розваг, розподіл міського простору на спальні та шумні розважальні зони).

6. Розвиток громадського транспорту.

7. Комплексний благоустрій міських територій [68, с. 17-18].

На сьогодні найповнішу картину якості життя у місті дозволяє створити використання соціокультурних критеріїв оцінки цього параметру. Даними критеріями пропонується вважати такі виміри:

1. Соціальне самопочуття як інтегральну характеристику рівня задоволення населенням умовами та якістю свого життя, спрямованості на оптимістичну або песимістичну перспективу розвитку свого життя.

2. Рівень задоволеності мешканців міста основними сферами власного життя (умовами та характером праці, станом здоров`я, якістю харчування, забезпеченістю необхідним одягом, рівнем власної освіти, рівнем власного доходу, бюджетом та характером використання вільного часу), головними аспектами міського життя (інфраструктурними, культурно-розважальними, рекреаційними, екологічними).

3. Наявність, характер розподілу вільного часу, домінуючі дозвіллеві практики мешканців міста.

4. Характер соціальної структури міста. Дозволяє визначити основні критерії соціальної нерівності у місті, а також соціальні групи впливу у місті.

5. Аналіз домінуючих територіальних ідентичностей як показник прихильності до певної соціально-територіальної спільноти і сприйняття її цінностей та норм.

У результаті виміру показників соціального розвитку міста за даними соціокультурними критеріями, стає можливим визначення характеру та специфіки якості життя у місті, окреслення проблем та перспектив подальшого розвитку соціокультурної сфери.

Таким чином, особливості якості життя у відповідності до галузевої специфіки міста залишають свій відбиток на соціальному розвитку міста. На сьогодні, основною проблемою якості життя у відповідності до галузевої специфіки міста виступає подолання негативних тенденцій міської сегрегації і відчуження окремих маргінальних районів міста. Вирішення проблеми територіальної фрагментарності та розриву у якості життя центральних та периферійних районів міст криється у необхідності соціального проектування районів міст у відповідності до галузево-функціонального призначення, ролі, яка буде надаватися районам у системі соціального розвитку міста. Важливим аспектом покращення якості життя у містах є урахування не тільки об`єктивних статистичних показників (що відображають здебільшого рівень життя), а й суб`єктивних аспектів якості життя, що виявляються у суб’єктивних оцінках людьми соціокультурних умов власного існування. Якість життя у відповідності до галузевої специфіки міста трансформується як через загальну функціональну спеціалізацію міста, так і через внутрішньо-просторову сегрегацію. Тому при комплексному аналізі її специфіки необхідно дослідити історичні умови розвитку міста, формування його соціальної структури та внутрішніх соціальних зв`язків, що визначає якість життя громади міста.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал