Співучасть у злочині



Сторінка2/6
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4   5   6

1.1 Кількісна ознака об’єктивної сторони співучасті

Стаття 26 Кримінального кодексу України визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Майже всі дослідники проблеми співучасті виокремлювали дві головні ознаки її об'єктивної сторони:

1) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб;

2) спільність вчинення злочину.

Обидві ознаки безпосередньо випливають із визначення співучасті чинним законодавством, однак у розумінні їх в теорії та на практиці існували істотні суперечності, які, на нашу думку, поглибляться у процесі застосування норми чинного КК України, що визначає поняття співучасті. Без розв'язання цих суперечностей навряд чи можна говорити про ефективне застосування інституту співучасті у боротьбі зі злочинністю.

Ознакою об'єктивної сторони співучасті у злочині є участь у ньому не менш як двох осіб.

У теорії кримінального права поширена думка, що для визначення злочину як скоєного у співучасті необхідною є наявність не менш як двох осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності і є осудними1 (зазначена позиція повністю відображена у ст. 26 КК України).

На цій підставі до прийняття нового КК України заперечувалася можливість притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у злочині особи, яка виконала лише частину об'єктивної сторони спільно з особами, які не притягаються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, пособником чи організатором дій інших осіб, що виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягаються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину.

Так, у вересні 1994 р. було порушено кримінальну справу стосовно О. І. Петрової за ознаками ст. 19 і 70, ст. 165 і 172 КК України 1960 р., О. С. Бережнюк - за ознаками ст. 70 і ч. 2 ст. 194, а також проти інших осіб — працівників КБ «Малив», та Маливської митниці.

З матеріалів кримінальної справи видно, що начальник операційного відділу Маливського обласного управління Національного банку України О.І. Петрова протягом 1993— 1994 рр. видавала мешканцям міста Малив та області, які виїздили за кордон, чисті бланки дозволів на вивезення іноземної валюти з відбитками штампа та гербової печатки цього банку.

Під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що мешканка міста Малив Г.В. Федосієва через свого знайомого М. Л. Ярмоленка сприяла отриманню зазначених бланків сімома особами. У подальшому ці особи використовували їх як підставу для переміщення іноземної валюти через митний кордон України.

Стосовно Г.В. Федосієвої та М.Л. Ярмоленка було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 6 ст. 19 та ст. 70 і ч.3 ст. 194 КК України. За матеріалами цієї кримінальної справи передбачалося притягти до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 70, ч. 2 ст. 194 КК України, осіб, що використовували бланки дозволів.

У ході попереднього слідства особи, які підозрювались у контрабанді валютних цінностей з використанням підроблених бланків НБ України, не заперечували, що отримали ці бланки від Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка. Проте вони цілковито заперечували, що знали про протиправну діяльність останніх та недійсність бланків. Крім того, всі вони заявили, що фактично переміщували через митний кордон 500 доларів США, а це на той час не вимагало відповідного дозволу Національного банку України.

Органам попереднього слідства не вдалося здобути достатніх доказів, і кримінальну справу щодо сімох осіб було припинено.

На цій підставі слідчий визнав, що доказів, які підтвердили б вину Федосієвої у пособництві переміщенню валюти в значних розмірах, слідство не має і кримінальну справу щодо неї також було припинено за відсутністю доказів. Кримінальну справу стосовно Ярмоленка було виділено в окреме провадження у зв'язку з тим, що не було встановлено його місце проживання, а пізніше на тій самій підставі, що й стосовно Федосієвої, та у зв'язку з втратою останнім суспільної небезпечності припинено.

Про поверховість вивчення в теорії кримінального права проблеми кількісної ознаки об'єктивної сторони співучасті свідчить брак чіткої відповіді на питання: як кваліфікувати дії особи, якщо вона не знає, що особа, яку вона схиляє до вчинення злочину, не може бути суб'єктом злочину через малолітство чи неосудність?

На думку М.С. Таганцева, в таких випадках співучасник має відповідати перед законом як опосередкований виконавець, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення ним відсутності ознак суб'єкта злочину у фактичного виконавця. Таганцев вважав, що особа буде опосередкованим виконавцем, хоч би вона помилково і вважала особу, яку схиляла до вчинення злочину або якій сприяла в цьому, осудною.2

О.О. Піонтковський обмежився лише загальними вказівками на те, що «підбурювач чи пособник неосудного або малолітнього, який вчинив суспільно небезпечні дії, а також особа, що діяла в омані, відповідає не за підбурення чи пособництво у злочині, а за сам злочин внаслідок того, що виконавець є лише знаряддям вчинення цього діяння в руках інших осіб».

А як кваліфікувати дії винної особи, коли вона не усвідомлює стану виконавця? Адже використовувати певний стан виконавця у власних злочинних цілях можна, якнайменше знаючи про нього.

Аналогічно викладають це питання І.Г. Філановський та Н.Д. Дурманов. У монографіях, де досліджуються питання співучасті, П.Ф. Тельнов, П.І. Гришаєв та Г.О. Крігер взагалі не торкаються цього питання.

У радянській кримінально-правовій літературі проблему, що розглядається, порушував М. І. Ковальов, який дійшов висновку, що у разі, коли співучасник не усвідомлює стану виконавця, «можна говорити лише про замах з непридатним засобом, коли суб'єкт помилково вважає, що цей засіб є придатним».

В. Солнарж, висловлюючи сумніви у слушності позиції М. І. Ковальова, зазначає, що випадки неусвідомленого використання особи, яка не є суб'єктом кримінальної відповідальності, слід розглядати як «замах на співучасть, оскільки злочин безпосереднім виконавцем не було вчинено».

У теорії кримінального права у працях Р.Р. Галіакбарова було здійснено спроби обґрунтувати можливість групового вчинення злочину за участі у його скоєнні лише однієї особи, що відповідає ознакам суб'єкта злочину. Автор обґрунтовував свою позицію, використовуючи так званий груповий спосіб вчинення злочину, визнаючи при цьому, що в таких випадках ознаки співучасті відсутні3.

Зазначена спроба розв'язання проблем, що розглядаються, підлягає сумніву передусім у зв'язку з тим, що такі кваліфікуючі ознаки, як учинення злочину за попередньою змовою групою осіб та вчинення злочину групою осіб, передбачають співучасть у злочині.

Таким чином, прихильники визнання співучасті лише за наявності двох осудних осіб, які спільно умисно скоюють злочин, як зазначалося вище, у своїх роботах взагалі не зачіпають питання помилки в юридичних ознаках співучасника. Інші ж порушують це питання, проте їхні пояснення, які, зрозуміло, мають відповідати загальній концепції співучасті, не витримують критики.

Спробуймо проаналізувати ситуацію, що склалася сьогодні з прийняттям КК України.

Як зазначалося вище, ст. 26 кодексу визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

У ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Таким чином, однією з обов'язкових умов для визнання злочину вчиненим у співучасті є умисна спільна участь у його скоєнні щонайменше двох осіб, кожна з яких:

1) осудна;

2) досягла віку, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність;

3) вчинила винне, передбачене КК України, суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність).

Слід також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, є не чим іншим, як підставою кримінальної відповідальності (ч.І ст. 2 КК України).

Отже, злочин може бути визнано вчиненим у співучасті тільки тоді, коли є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину не менше як двох осіб, за умови, що ці особи є осудними й досягли віку кримінальної відповідальності.

А як бути з особою, яка виконала лише частину об’єктивної сторони спільно з особами, що не притягуються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, І пособником чи організатором дій інших осіб, які виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягуються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину?

Таку особу законодавець, сприйнявши відому вже нам позицію про так зване опосередковане виконання злочину, визнає виконавцем злочину.

Так, відповідно до ч. 2. ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим кодексом.

Для кримінальної відповідальності взагалі та для кримінальної відповідальності за співучасть у злочині зокрема необхідно, щоб особа, яка скоїла суспільне небезпечні дії, була здатна: оцінювати фактичні обставини, за яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх дій; свідомо використовувати певні обставини для досягнення своєї мети; вибирати певну поведінку за тих реальних можливостей, які є в конкретній ситуації. Іншими словами, особа має досягти віку кримінальної відповідальності й бути осудною, тобто мати всі ознаки суб'єкта злочину.

Отже, однією з умов визнання співучасті у діяннях винної особи є встановлення того, що вона усвідомлює факт своїх спільних дій з іншою особою. Юридичні ж ознаки співучасника не впливають на кваліфікацію дій винної особи. Учиняючи злочин спільно з іншою особою, винний оцінює і насамперед здатність іншого співучасника вчинити такі дії, і якщо, зрештою, співучасник з якихось причин виявився нездатним учинити зазначені дії (а не нездатним до того, щоб поставити ці дії йому в вину), то саме тоді ми повинні визнавати в цих діях замах на підбурення, пособництво вчиненню злочину.

Це положення знайшло відображення у правозастосовчій практиці останніх років.

Так, у п. 17-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначається, що у випадках, коли виконавець узяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, то дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, мають розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 19 і 17 та п. «и» ст. 93 КК України.

Отже, висновок може бути тільки один. У разі коли особа вчиняє злочин умисно спільно з іншою особою, усвідомлення нею юридичних ознак іншого співучасника не може вплинути на кваліфікацію цих дій як таких, що вчинені у співучасті. Тому злочин слід вважати вчиненим у співучасті й тоді, коли лише одна з осіб, які його фактично вчинили, притягується до кримінальної відповідальності, оскільки вона діяла умисно спільно з іншими особами, що має повністю охоплюватись її умислом.

Незрозумілим лишається зв'язок між відповідальністю особи, яка визнається винною у вчиненні злочину у співучасті, та, притягненням до кримінальної відповідальності решти співучасників. Чому відсутність співучасника, який притягається до кримінальної відповідальності, автоматично означає відсутність ознак співучасті у діянні винної особи?

Причина, що зумовлює поширеність у теорії та на практиці думки про обов'язковість для співучасті наявності щонайменше двох осудних осіб, криється у ширшому питанні — сутності статей Загальної частини КК України.

Статті Загальної частини Кримінального кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.

Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер4. Вони виконують функцію частини диспозиції для статей Особливої частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 — створення відповідних організаційних форм з метою скоєння зазначених злочинів.

Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати як: 1) визначення поняття чи інституту кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал