Соціологія навчальний посібник Київ 201 2



Pdf просмотр
Сторінка8/14
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14
Неформальна організація



це сукупність
індивідів, малих груп, для якої характерна система соціальних зв’язків,
взаємодій, норм міжособистісного і міжгрупового спілкування, що
виникла спонтанно.
Неформальні організації з‘являються там, де неефективні дії формальної організації порушують важливі для життєдіяльності соціального організму функції. Вони компенсують їх за рахунок функціонально спрямованої самоорганізації і саморегуляції. В неформальній організації відсутні жорстко закріплені безособові стандарти. Навпаки, в ній переважають групові норми, а спонтанна взаємодія людей надає гнучкості організаційній поведінці. Тому неформальні організації створюють більші можливості для творчої, продуктивної діяльності
, розробки і впровадження нововведень і таким чином забезпечують розвиток соціальної організації.

Контрольні запитання

Розкрийте логіку аналізу інституціональних феноменів в класичній та сучасній соціології.
Що таке соціальний інститут? В чому причина багатоманітності соціальних інститутів у сучасному суспільстві?
Назвіть основні ознаки соціальних інститутів.
Яким чином відбувається процес інстиціоналізації? В чому полягає значення кожного із етапів цього процесу?
Назвіть найбільш важливі соціальні інститути сучасного суспільства та поясніть їх роль у Вашому житті і житті суспільства.
Які основні функції виконують соціальні інститути в суспільстві?
Як вони співвідносяться між собою?
Що таке латентні функції та дисфункціональні процеси? Чому соціологи надають важливого значення їх аналізу?
Чому соціальні інститути зазнають найбільших змін в період трансформації суспільства? Покажіть це на прикладі сучасного українського суспільства.
Що таке соціальна організація і чим вона відрізняється від соціального інституту?
Розкрийте типологію соціальних організацій.

70
Чим пояснюється зростання ролі соціальних організацій у житті сучасного суспільства?

Приклади тестових завдань

Хто вперше увів у науковий обіг поняття «соціальний
інститут»?
а)О.

Конт; б)Г.

Спенсер; в)Е. Дюргейм.
Що є поштовхом до виникнення соціального інституту?
а) бажання суб’єктів влади; б) суспільна потреба; в) дослідницька
діяльність науковців.

Процес становлення соціальних інститутів називається:
а) фунціоналізацією суспільства; б) інституціоналізацією; в)
дезорганізацією.

Рольова структура соціального інституту носить характер:
а) знеособлений; б) особистісний; в) надособистісний.

Латентна функція соціального інституту означає
а) прихованість; б) явність; в) умовність.

Яка із названих ознак не є характеристикою бюрократичної організації за М.Вебером
а) ієрархія; б) правила; в) самоорганізація.

Література

Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика
/
М.
Вебер –
К.: Основи, 1998. –
534 с.
Вербець В.В.
Соціологія: навчальний посібник / В.В.
Вербець,
О.А.
Субот, Т.А.
Христюк

К.: Кондор, 2009.

С. 177
-194.
Осипова Н.П.
Соціологія: Підручник /
Н.П. Осипова, В.Д. Воднік,
Г.П. Клімова та ін.
; за ред. Н.П. Осипової. –
К.: Юрінком Інтер, 2003.

С. 67
-100.
Примуш М.В.
Загальна соціологія
: навчальний посібник /
М.В.
Примуш

К.: ВД «Професіонал», 2004. –
С. 382
-417.
Радугин А.А. Социология
: курс лекций / А.А.
Радугин, К.А.
Радугин. –
М.
:
Владос, 1995. –
С. 119
-142.
Сірий Є.В.
Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії:
навч. посіб.
/
Є.В.
Сірий

К.: Атіка, 2004. –
С.44
-66.
Смелзер Н. Социология / Н.
Смелзер

М.: Феникс, 1998. –
С. 168
-196.
Социология
: учебное пособие
/ под ред. П.С.
Емшина,
Д.З.
Мутагирова, Н.Г.
Скворцова. –
СПБ, Питер, 2004.

С.
142-156.
Соціологія
навч. посібник
/ за ред. С.О.
Макеєва. –
К.: Т
- во
«
Знання
»
КОО, 2005.

С. 188
-210.

71
Танчин І.В. Соціологія: навч. посіб.
/
І.В
Танчин

2- ге вид., перероб. і доп.

К.: Знання, 2007.

С. 141–
155.
Фролов С.С.
Социология: учебник для высших учебных заведений /
С.С.
Фролов

2- ге изд., перераб и доп

М.: Логос, 1997. –
С. 129
-237.
Юрій М.Ф.
Соціологія: підручник / М.Ф.
Юрій

К.: Кондор, 2009. –
С.
200-243.


СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ


1.
Соціологічний аналіз культури.
2.
Складові культури та її форми
3.
Соціальні функції культури

Соціологічний аналіз культури

Соціологія культури –
інтегральна наука, що знаходиться на межі соціології і культурології. Щоб опанувати цією науковою дисципліною
, одних знань про культуру недостатньо. Її
необхідно розглядати у взаємодії з економікою, політикою, соціальною сферою, її впливом на працю, дозвілля, соціальну поведінку, менталітет, спосіб життя всього суспільства і окремої особистості.
Культура інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, охоплює соціальне в усіх його формах, проявах протягом усієї історії людства. Тому це складне, багатогранне і поліструктурне соціальне явище, суть якого визначити за допомогою однієї дефініції неможливо. Є декілька десятків визначень, які відображають окремі аспекти культури
У Стародавньому Римі слово «
cultura» означало обробку землі, виховання, освіту, розвиток, шанування. Вираз Цицерона «
cultura animi»
(культура душі) закликав сучасників плекати дух і душу, дбати про подальший розвиток власних здібностей. Вже в цьому первісному значенні було підкреслено важливу особливість культури –
людський фактор, висловлено ідею впливу діяльності людини на оточуючий світ.
Як самостійна наукова категорія «культура» існує з
XVIII ст. і застосовується спочатку для визначення результатів діяльності людини.
Згодом цей термін набуває узагальненого значення, яким стали позначати сукупність створених людськими спільнотами благ і цінностей.
У такому широкому розумінні культура постає як результат перетворення
«першої природи» на «другу», штучну, рукотворну, створену людиною
і

72 надбудовану над природою первісною.
Поняття культури застосовувалося до всього, що не походило з природи, а виникало завдяки розумовій і фізичній праці людини. Природа тлумачилась як світ, що з'являється до появи людей, а культура –
як створене людиною
(знаряддя праці, будинки, кораблі, право, релігія, мораль, наука, тощо), як штучне середовище, що утворилося внаслідок цілеспрямованої діяльності людей. Культура протилежна природі і знаменує виділення людини зі світу природи. Культурне середовище —
це специфічний людський засіб задоволення потреб людини
Відступ від культурних норм розглядається як безкультур'я , повернення людини до тваринного стану.
Проте культура не суперечить природі, а є її продовженням, як стверджували Ж.
-
Ж. Руссо, З. Фрейд та ін.
Сьогодні в системі «природа
- культура» з'явилися нові аспекти.
Загрозлива екологічна ситуація, яка склалася у світі, вимагає перегляду традиційних норм відносин між культурою і природою. За цих умов на противагу споживацькій свідомості, спрямованій на підкорення сил природи заради задоволення людських потреб, формується нова культура, орієнтована на збереження природного середовища.
Широке тлумачення культури призвело до її ототожнення з суспільством. Оскільки під культурою і суспільством розумілося все створене людиною, а не природою, то складалося враження, що ці два поняття дублюють одне одного. При такому підході суспільство нібито розчинялося у культурі і тоді поняття суспільства ставало зайвим. Якщо стверджувалося, що природі протистоїть не культура, а людське суспільство в цілому, то поняття культури ставало непотрібним.
Відтак проблема відносин між суспільством і культурою набуває актуальності, якій основоположники соціології відводять вагоме місце. За
О. Контом, соціальна форма життя —
це соціокультурна система, в якій культурні явища,
як інтегральні елементи, грають визначальну роль у забезпечені цілісності суспільства. Індивіди, які взаємодіють у соціальному просторі, пов‘язані між собою насамперед не природними, а культурними зв‘язками.
Завдяки культурі автономні
індивіди перетворюються на членів соціальних груп. Отже, поняття суспільства і культури не розмежовуються О.
Контом, вони є тотожними, а соціологія, на думку вченого,
є наукою водночас про суспільство і про культуру.
У спенсерівській соціології культурні явища, як і у О.
Конта, розглядаються інтегральними складовими суспільства. Але, досліджуючи відносини між суспільством і культурою, Г.
Спенсер виявляє зворотній вплив суспільних форм життя на культуру. На його погляд, саме соціальні

73
інститути виступають не лише гарантами суспільної цілісності, її збереження і розвитку, а й слугують безпосередньо збереженню і розвитку культурних явищ
(
так, релігію зберігають і розвивають церковні
інститути, релігійні об'єднання). Звідси, інтеграція суспільства залежить не лише від культурних факторів, а ґрунтується насамперед на суспільній організації. Відповідно суспільство і культура пов‘язані, але не тотожні.
У концепції соціологізму Е. Дюркгейма у відносинах між суспільством
і культурою вирішальна роль належить суспільству. Воно домінує над
індивідами і культурними явищами. Культура трактується як продукт суспільної організації, як соціальні явища, що санкціонуються суспільством. Релігія, мораль, право, політика, економіка, знання, мова, за Е. Дюркгеймом, це частини цілісно організованого життя суспільства і як частини вони знаходяться в жорсткій залежності від суспільного цілого.
Така абсолютизація ролі групових факторів у суспільному житті і недооцінка культурних явищ в організації суспільства викликала сумніви і зазнала справедливої критики в науковому світі.
На межі
XIX-XX ст. з'явилися нові концепції, які зіграли вирішальну роль у перегляді позитивістських ідей щодо суспільства і культури. Серед них особливе місце посідає німецька формальна соціологія, домінуючою ознакою якої був відхід від натуралістичного напряму пізнання.
Поштовхом до виникнення формальної соціології стали ідеї В.
Дільтея, який обґрунтував метод «розуміння» як безпосереднє досягнення певної духовної цілісності, протиставляючи його методу «пояснення», що застосовувався в природничих науках. Центральним у В.
Дільтея є поняття «життя» як культурно
-
історичної реальності, як способу буття людини. Життя у процесі свого функціонування виробляє відносно сталі структури взаємодії людей у формі культурних систем (релігія, мистецтво, наука, господарство, мова, виховання тощо) і зовнішніх суспільних організацій (сім'я, держава, церква, корпорація тощо), які приводяться в рух індивідами. Культура в цілому пов'язана з внутрішнім світом людини.
Отже
, на відміну від представників позитивізму, для В.
Дільтея справжньою реальністю є не суспільство, а індивіди, зокрема
,
їх взаємодія, яка продукує суспільні форми життя.
Ідеї В.
Дільтея набули подальшого розвитку в творчості Г.
Зіммеля та М.
Вебера. В центрі уваги Г.
Зіммеля, якого вважають засновником формальної соціології, не суспільство як таке, а його основна «клітина»

взаємодія. Саме із взаємних дій індивідів створюється певна єдність –
суспільство. Вчений висловлює сумніви щодо трактування соціології як науки про суспільство. На його думку
, соціологічна наука повинна

74 займатися вивченням соціацій, тобто форм усуспільнення, або форм взаємодії людей, які виникають і функціонують на основі їх взаємної орієнтації. Відповідно Г.
Зіммель розрізняє чисту (формальну) соціологію і загальну соціологію –
як застосування соціологічного методу для дослідження історичного життя. Досліджуючи культуру з позицій своєї соціології, Г. Зіммель фіксує розрив і конфлікт між об‘єктивною культурою
(гроші, право, логіка тощо) і суб‘єктивною (індивідуальною) культурою.
Зростання об‘єктивної культури, на його думку, супроводжується відставанням і дедалі більшим збідненням індивідуальної культури. Речі, які оточують людей (машини, трактори, продукти науки і техніки тощо
) стали багатшими, різноманітнішими, витонченішими, водночас
індивідуальна культура навіть елітарних верств не прогресує, а
, скоріше навпаки, деградує. Цей конфлікт не можна вирішити. Досягнувши певної гостроти, одна форма конфлікту життя і культури замінюється іншою формою, але з тим самим змістом.
Розуміючи під культурою усе створене людиною і людським суспільством, Г.
Зіммель, вважав, що продукти суспільства є одночасно продуктами культури. Явища суспільного життя –
це соціокультурні соціації, в яких можна виокремити як соціальний аспект (учасники та форми інтеграції), так і культурний (зміст, предмет, результати інтеграції).
Кожен із цих аспектів може бути відносно автономним джерелом соціологічних і культурологічних знань. Разом з тим соціальний аспект взаємодії, тобто її соціальну форму, не можна пояснити поза її культурним аспектом або її культурним змістом.
Подібно до В. Дільтея та Г. Зіммеля
, система М. Вебера зорієнтована на індивідуалізуючий розгляд соціокультурної реальності.
Він розглядає взаємодію індивідів системоутворюючим елементом суспільства. Але його цікавить не будь
- яка взаємодія індивідів, а тільки така, в якій індивіди беруть участь свідомо. У такій взаємодії
індивіди враховують у своїх діях поведінку інших і намагаються впливати на неї, отже, виступають як «люди культури».
Культура і культурні явища розглядаються М.
Вебером у зв‘язку з такими поняттями як «смисл», «значення», «цінності». Світ стає світом, коли йому надано смислу. У взаємовідносинах суспільства і культури, остання грає провідну роль, навіть у тих сферах, де соціальне і культурне зливаються. У такому єдиному соціокультурному просторі культура виступає головним виміром людського існування, а соціальні явища розглядаються фундаментальними його складовими. Конкретні вияви соціально
- культурного життя утворюють предметне поле соціології

75
Ідеї представників гуманістичної соціології щодо суспільства і культури підтримує і розвиває П. Сорокін. Для нього є неприйнятним зведення предмета соціології виключно до соціального аспекту. Поза його межами не повинні залишатися наука, релігія, технологія, мистецтво, без них суспільне життя неможливе. Саме завдяки культурі суспільство набуває смислу, змісту і стає власне людським суспільством.
В моделі П. Сорокіна культура і суспільство не є окремими реальностями, з яких одна може «поглинати» іншу. Культура і суспільство
є двома неподільними аспектами однієї соціокультурної реальності. На його думку, соціальне означає зосередження на сукупності взаємодіючих людей та їхніх стосунках, а культурне зосереджується на значеннях, цінностях і нормах. Ці два поняття не протистоять, а доповнюють одне одного і існувати одне без іншого не можуть. Культура і соціальне
інтегровані в одну соціокультурну реальність.
У сучасній соціології знання про суспільство вважаються неповними без культурологічного аналізу. Поняття культура є одним з фундаментальних. Ним позначають усі прояви соціального, але при цьому не ототожнюють з поняттям суспільства. Це два взаємозв‘язаних, взаємодоповнюючих аспекти суспільного життя. Специфіка соціального полягає в тому, що воно відображає суспільне життя з погляду зразків і способів взаємодії людей, згуртування їх в групи, а культурний аспект відображає суспільне життя з боку цінностей, стандартів, норм, завдяки яким люди взаємодіють і розуміють одне одного. Отже, суспільство і культура не співвідносяться як ціле і частина. В дійсності суспільство
характеризує соціальне ціле, а культура

як інтегральне явище
розкриває його зміст, якісні властивості.
Люди виробляють і відтворюють матеріальні та духовні форми життя, а культура виступає результатом історичної апробації цих форм на здатність бути засобом саморозвитку людини. Відповідно далеко не кожен матеріальний чи духовний продукт, створений людьми, охоплюється поняттям «культура».
Соціальне явище набуває культурного змісту не автоматично. Щоб стати елементом культури, соціальний продукт має бути прийнятим членами суспільства або їх частиною і відображений в їх свідомості
(через запис чи фіксацію в камені, металі тощо). Засвоєний таким чином продукт передається іншим людям, наступним поколінням. Отже, культура у загальному значенні –
це не суспільство в цілому, а його системна
інтегральна властивість, що виражає міру його прогресу, рівень досягнутого його розвитку.

76
Соціологи пов'язують культуру з певним суспільством або соціальною групою. Внутрішні соціальні зв‘язки і автономність суспільства
є соціальною основою культури. Без суспільства як єдиного цілого культура не могла б функціонувати, оскільки з його допомогою закріплюються культурні зразки й здійснюється захист від домінуючого впливу інших культурних систем. Якби процес соціалізації припинився у масовому масштабі, це привело б до загибелі культури. З іншого боку, суспільство може існувати лише тоді, коли існує єдина загальновизнана система цінностей і норм, що постає продуктом і результатом діяльності суспільства.
Однак, кордони культури і суспільства не ідентичні. Наприклад, римське право є основою правових систем (а отже
, елементом культури) як французького
, так і німецького суспільства. Водночас кожне одиничне суспільство може включати різні культури, які
значною мірою відрізняються (співіснування двох мов або декількох релігійних вірувань).
Поняття культури вживається також у контексті світової цивілізації.
Нерідко ці два терміни розглядаються як синоніми. Дійсно, не буває цивілізації без культури і навпаки. Культура неминуче переростає в цивілізацію. Однак ці терміни нетотожні. Поняття «культура» виникло раніше. Цивілізація сформувалася на певному етапі розвитку людства на базі культури. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Так, у своїй концепції культурно
-
історичних типів російський соціолог М. Данилевський виділив 13 культурно
-
історичних типів або «самобутніх цивілізацій». Його послідовниками були німецький вчений О.
Шпенглер і англійський історик
А. Тойнбі.
О.Шпенглер виокремив 8 культурно
-
історичних типів. Культура у співвідношенні з цивілізацією розглядається ним як висхідна ступінь в розвитку культурно
-
історичного типу.
Вона характеризується
«органічним» типом еволюції у всіх сферах життя (соціальній, політичній, етнічній, художній, науковій) і виступає першим етапом в розвитку культурно
-
історичного типу. Цивілізація характеризується «механічним типом» еволюції, яка являє «закостенілі» творчі начала культури та її розпаду.
Цивілізації, за А. Тойнбі, це певні одиниці історії, цілісні системи, елементи яких знаходяться у відповідності один до іншого та взаємозалежності. Цивілізації піддаються порівнянню. Порівняльно
-
історичний метод дозволяє визначати рівні розвитку цивілізації і на цій основі
можна говорити про значення кожної. А. Тойнбі здійснив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття «цивілізація» до особливостей розвитку народів і культур різних

77 регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатоманітним розвитком суверенних культур, які співіснують в єдиному світовому просторі. А. Тойнбі довів, що при всій відносності і несхожості культур народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями
Своєрідну концепцію культурно
-
історичних типів розробив П.
Сорокін.
В його розумінні
культурно
-
історичний тип –
це соціокультурна суперсистема
, в основі організації якої лежить світогляд, що формується на базі певного способу пізнання. П.
Сорокін вважав, що в соціокультурних процесах можна виявити обмежений в часі рух і деякі ритми, які повторюються і приводять до зміни одних соціокультурних суперсистем на інші. Одним з важливих джерел змін П. Сорокін називав неповний стан інтеграції суперсистем. Ідея вченого про становлення єдиної цивілізації на планеті отримала поширення в умовах глобалізації соціокультурних процесів.
Аналіз культури в контексті поняття цивілізації допомагає зрозуміти
, що культура виражає головним чином духовний, освітньо
- моральний стан
індивідів, а також підкреслює неповторність, унікальність розвитку етносів, країн. Культура індивідуалізована, унікальна, має яскраво виражений етнічний характер. Як вираження індивідуального начала кожного соціуму, культура обумовлює відмінності між народами, що належать до однієї цивілізації. Вона відбиває в нормах поведінки, навичках, в духовному житті те, що специфічне для певного народу, що складає його етносоціальну індивідуальність: мову, історичну долю, релігію, контакти з
іншими народами
.
Культурний елемент –
це душа, сутність цивілізації.
Цивілізація



самостійне цілісне соціально
-
історичне утворення,
локалізоване у просторі й часі, що впродовж певного періоду має стійкі
особливі риси в соціально
-
політичній організації, економіці та культурі,
спільні духовні цінності. Це результат колективної діяльності і означає безперервність, єдність, загальність культурно
-
історичного процесу для всіх народів. Це явище глобального масштабу, яке охоплює величезні регіони і континенти. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають їх світобачення, тоді можна говорити про певний стан розвитку цивілізації. У співвідношенні культури і цивілізації остання набуває своєрідного змісту, який характеризує певні історичні стадії розвитку суспільства, а культура відображає при цьому найбільш суттєві якісні сторони цивілізації.
Цивілізація –
незмінність суспільства, носій соціальної статики, культура –
носій соціальної динаміки, вона формує і одночасно формується сама

78 творчою меншістю особистостей, спроможних дати «відповідь» «на виклик» історії і передати імпульс соціальним змінам.
Сьогодні більш
, ніж будь
- коли
, вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного
, так і природничого) в контексті культурної епохи. Такий підхід дістав назву цивілізаційного. Він
ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Не відкидаючи реальну конфліктність історії
, ця концепція дозволяє зрозуміти її безперервність, розкрити механізми дії людей, народів, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої мирно
- цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває таким чином великий простір творчим тенденціям історії.

Складові культури та її форми

Дослідник культури, на думку Е.
Тайлора, має підходити до неї
як до складної цілісності, як до поліструктурного явища, яке має складну будову, вміти розкласти культуру на частини, елементи та класифікувати
їх у відповідні групи. Саме в цьому полягає специфіка соціологічного аналізу культури, який зорієнтований на вивчення не поодиноких, а всіх можливих форм зв‘язків культурного і соціального. Соціологію цікавлять складові культури настільки, наскільки вони мають значення для розуміння соціального (якщо вони торкаються механізмів взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізмів, що допомагають їм співіснувати, зберігати цілісність).
Соціологія розглядає елементи культури в їх горизонтальному і вертикальному місцерозташуванні в
соціокультурному просторі.
Переважна більшість соціологів на горизонталі розташовує такі складові культури як мову, цінності, мотиви, норми, обряди, звичаї, традиції, ритуали, стандарти.
Особливе місце в системі культури займає

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал