Соціологія навчальний посібник Київ 201 2



Pdf просмотр
Сторінка11/14
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14
післяконфліктна стадія. На цій стадії повинні бути остаточно усунені протиріччя інтересів, цілей, установок, ліквідована соціально
- психологічна напруга і закінчена боротьба.
Урегульований конфлікт сприяє покращенню соціально
- психологічних характеристик як окремих груп, так і міжгрупової
взаємодії
Він сприяє згуртованості груп та розвиває шановне ставлення до опонентів.
Інший циклічний підхід до стадійного розвитку соціального конфлікту запропонував В. Нагаєв. Він визначив основні фази конфлікту з погляду можливостей його вирішення:

початкова фаза включає виникнення, розвиток і усвідомлення конфліктної ситуації. Можливість вирішення конфлікту на цій фазі становить 90%;

фаза підйому визначає початок відкритої конфліктної взаємодії.
Можливість вирішення конфлікту становить 50%;

пік конфлікту передбачає розвиток відкритого конфлікту,
Можливість вирішення конфлікту становить 5%;

спад конфлікту передбачає вирішення конфлікту. Можливість вирішення конфлікту становить 20%.
Фази конфлікту можуть циклічно повторюватися. При цьому можливості вирішення конфлікту в наступному циклі звужуються.

Управління соціальними конфліктами


Управління конфліктом



це цілеспрямований, зумовлений
об’єктивними законами вплив на динаміку конфлікту в інтересах
розвитку або руйнування тієї соціальної системи, якої стосується
конфлікт.
Головна мета управління конфліктами –
попередження дисфункціональних конфліктів і адекватне вирішення функціональних.
Управлінню конфліктом має передувати стадія його діагностики, яка допомагає визначити причини конфлікту, його учасників, динаміку розвитку, позиції сторін, методи, засоби та форми розв‘язання конфлікту.
Управління конфліктами включає такі види діяльності:
-- прогнозування конфліктів; попередження конфлікту; стимулювання конфлікту; вирішення конфлікту.


99
Регулювання конфлікту



це вид діяльності суб’єктів
управління, спрямований на послаблення конфлікту , забезпечення його
розвитку в напрямку розв’язання.

Вирішення конфлікту –
це вид діяльності суб‘єкта управління, пов'язаний із завершенням конфлікту. Розв‘язання конфлікту може бути повним і неповним. Повне розв‘язання досягається при узгодженні причин, предмета конфлікту і конфліктних ситуацій. Неповне розв‘язання конфлікту здійснюється тоді, коли усуваються не всі причини або конфліктні ситуації.
Управління конфліктами включає такі види діяльності:

прогнозування конфліктів –
це один із найважливіших видів суб‘єкта управління, воно спрямоване на виявлення причин цього конфлікту в потенційному розвитку. Основними джерелами прогнозування конфлікту є вивчення об‘єктивних і суб‘єктивних умов і факторів взаємодії між людьми, а також їхніх індивідуальних психологічних особливостей;

попередження конфлікту –
це вид діяльності суб‘єкта управління, спрямований на недопущення конфлікту. Попередження конфліктів
ґрунтується на їхньому прогнозуванні;

стимулювання конфлікту –
це діяльність суб‘єкта управління, спрямований на провокацію, спричинення конфлікту. Стимулювання виправдане щодо конструктивних конфліктів.
Сучасна соціологія конфлікту виробила дві основні моделі аналізу соціальних конфліктів: структурну та процесуальну. У першій робиться акцент на аналізі причин, що лежать в основі конфлікту і визначають його динаміку, а також на встановленні параметрів, що впливають на конфліктну поведінку та його форми. У процесуальній аналізується виникнення конфліктної ситуації, динаміку конфлікту, його етапи і характер його розв‘язання.
У межах цих моделей вироблена низка форм, способів і методів подолання (вирішення) конфліктів. Серед основних методів розв‘язання соціальних конфліктів виокремлюють такі:

метод уникнення конфлікту
дозоляє виграти час, мобілізувати ресурси, об‘єктивно оцінити ситуацію, скоригувати свої цілі, однак не усуває причин, а отже і ймовірності конфлікту в майбутньому
;

метод переговорів
дозволяє уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонента, об‘єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дозоляють розглянути альтернативні ситуації, прийти до взаємопорозуміння;

100

метод використання посередника. Практика вирішення конфліктів доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою;

метод третейського
розгляду передбачає, що аналіз конфлікту здійснюється у чіткій відповідності нормам закону, зокрема
, й міжнародного права.
Існує
п‘ять стилів поведінки особи в конфлікті, що визначаються активністю чи пасивністю та задоволенням власних інтересів чи інтересів
інших: ухиляння, пристосування, суперництво, компроміс, співробітництво.

Ухиляння
засвідчує пасивність людини, її намагання вийти з конфлікту і передати відповідальність за вирішення проблеми іншим.
Вона не відстоює свої права та інтереси, що є не дуже важливим для неї, не готова співпрацювати з іншими. Така поведінка можлива, коли результат конфлікту є не надто важливим для індивіда, ситуація занадто складна і вирішення конфлікту потребує занадто багато зусиль його учасників та коли у індивіда не вистачає влади для вирішення конфлікту на свою користь.
Пристосування

означає, що людина є пасивною в конфлікті, не відстоює власних інтересів, а тому дозволяє партнерові приймати рішення. Інша назва цього стилю –
поступливість.
Суперництво

тип поведінки, коли кожен з учасників конфлікту прагне перемоги за умови обов'язкового програшу іншого. Єдиним варіантом вирішення конфлікту розглядається повне задоволення власних інтересів, будь
- які інші варіанти трактуються як програш.
Компроміс

цей тип поведінки у конфліктній ситуації часто розцінюють як найефективніший, що веде до взаємної перемоги сторін, які конфліктують.
Співробітництво

особа бере активу участь у розв‘язанні конфлікту, відстоює свої інтереси та враховує інтереси суперника, співпрацює з ним. Цей стиль поведінки дає можливість обом сторонам конфлікту задовольнити власні інтереси.
Загалом усунення наслідків конфліктів потребує значної кількості засобів, сил та енергії. У зв‘язку з цим
, у практичній діяльності щодо управління організаціями здійснюється робота з профілактики конфліктів.

Контрольні питання

Поясніть сутність і зміст поняття ―соціальний конфлікт‖
Розкрийте суть основних теорій соціального конфлікту.
Охарактеризуйте структуру конфлікту.

101
Розкрийте об‘єктивні та суб‘єктивні передумови виникнення та причини соціальних конфліктів.
Розкрийте сутність подвійного характеру функцій конфлікту.
За якими критеріями здійснюється типологізація та класифікація соціальних конфліктів?
Проаналізуйте етапи протікання соціальних конфліктів.
Назвіть і проаналізуйте основні методи вирішення соціальних конфліктів.

Приклади тестових завдань

Соціальний конфлікт
- це:
а)

збройне

зіткнення;б)протистояння різних політичних сил;

в)

зіткнення різних соціальних суб’єктів.
Хто з соціологів є автором концепції багатостороннього соціального конфлікту?
а) К.

Маркс; б) Г.

Зіммель;в) Р.

Дарендорф.
До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:
а)

соціально
-
діагностичну
;
б)

соціального розвитку;

в)

надлишково
-
витратну;

г)

дестабілізуючу.

Конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосування насильницьких методів розв'язання
існуючих проблем. Про яку з функцій конфліктів йдеться?
а) інтегральну; б) комунікативну;

в) дестабілізуючу
;
Стадія, на якій конфліктуючі сторони оцінюють свої ресурси, перш ніж зважитися на агресивні дії, чи відступати –
це стадія:
а) зародження конфлікту; б) передконфліктна стадія;

в
)
розвитку
конфлікту
.
Література

Соціологічна енциклопедія
/
Укладач В.Г. Городяненко –
К.:
Академвидав, 2008. –
С. 191
-193.
Соціологія і психологія
: навч. посіб. / за ред. Ю.Ф.
Пачковського. –
К.: Каравела, 2009. –
С. 297
-334.
Вербець В.В.

Соціологія: навчальний посібник
/
В.В.
Вербець,
О.А.
Субот, Т.А.
Христюк

К.: Кондор, 2009. –
С. 204
-211.
Лукашевич М.П. Соціологія: підручник для дистанційного навчання
/
М.П.
Лукашевич, М.В.
Туленков, А.В.
Грищук. –
К.: Університет ―Україна‖,
2005.

С.
202-219.

102
Соціологія
: підручник / за ред. В.П
Городяненка. –
К.: ВЦ
«Академия», 2008. –
С.
156-161.
Примуш М.В.
Загальна соціологія: навчальний посібник
/
М.В
Примуш. –
К.: ВД ―Професіонал‖, 2004. –
С. 355
-381.
Соціологія: короткий енциклопедичний словник
/ уклад.
В.І.
Волович,
В.І.
Тарасенко, М.В.
Захарченко та ін.; під заг. ред.
В.І.
Волович

К.: Укр.
центр духовн. культури, 1998. –
С. 251
-257.


СОЦІОЛОГІЯ ДЕВІАЦІЇ

ТА СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ


1. Сутність соціальної девіації.
2. Теорії девіантної поведінки
3. Причини і види девіантної поведінки.
4. Попередження соціальних девіацій та соціальний контроль.

Сутність соціальної девіації


Слово девіація походить від лат.
deviatio

відхиляюсь. Воно означає відхилення від норми. Відтак для розуміння цього явища слід усвідомити те, що є соціальною нормою. Соціальна норма

(від лат.
norma

зразок) –
це вимоги, побажання і очікування відповідної поведінки, яка схвалюється

суспільством.

Функціонування соціальних норм визначається об'єктивною необхідністю в упорядкуванні суспільних відносин. За допомогою норм суспільство, окремі спільноти, групи регулюють, контролюють, оцінюють та спрямовують поведінку громадян. Соціальні норми формуються на підставі соціальних цінностей. Вони виражаються в уявленні людей про належну, припустиму, можливу, бажану, прийнятну і, навпаки, про небажану, неприйнятну, неприпустиму поведінку.
На відміну від правових норм, які закріплені в Конституції
та інших законах, соціальні норми можуть передбачати правила поведінки, які не закріплені правовими актами держави. Це звичаї, традиції, етикет, манери, поведінка тощо. Відповідно соціологія поділяє соціальні норми на норми
- правила і норми
- очікування. Норми
- правила –
це основні механізми, що регулюють і скріплюють суспільне життя, які обов‘язкові до виконання, і їх порушення веде за собою суворе покарання з боку держави. Норми
- очікування –
це правила, які регулюють поведінку індивідів в соціальних групах, контролюються з боку останніх, а їх порушення не приводить до суворого покарання.


103
Соціальні норми забезпечують стабільність суспільства, його нормальне відтворення, захист від зовнішніх та внутрішніх загроз. Вони
інтегрують, впорядковують, підтримують суспільство у життєздатному стані, регулюють увесь спектр суспільних відносин. Соціальні норми охоплюють практично всю сукупність соціально значущих актів поведінки.
Норми права при цьому закріплюють лише найбільш суттєві з соціальних норм.
Відтак соціальною

девіацією

є
вчинки, діяльність людей,
соціальних груп, які не відповідають встановленим у даному суспільстві
нормам та визнаним стандартам поведінки.
Девіантна поведінка



це

практичний прояв соціальної девіації, це
поведінка, що не відповідає суспільним цінностям і нормам, як моральним,
так і правовим.

Тривалий час термін «соціальна девіація» пов'язували здебільшого з кримінальними явищами –
злочинами, алкоголізмом, наркоманією, проституцією тощо. Таке уявлення склалось внаслідок того, що
, крім соціології
, проблему соціальних відхилень у прикладному плані вивчають такі дисципліни як кримінологія, правова статистика тощо. При цьому виникає запитання: чи лише такі
явища можна назвати соціальним відхиленням? Адже загалом девіантною поведінкою можна вважати, наприклад, героїзм, надприродну працьовитість або абсолютну відданість будь
- чому. Саме соціологія виявляє найзагальніші причини і наслідки девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, вказує шляхи раціонального контролю, запобігання та ліквідації наслідків такої поведінки за допомогою соціальних, економічних та політичних заходів.
Визначаючи категорію девіації, слід враховувати, що це явище може мати як індивідуальний, так і суспільний характер. У першому випадку це вчинки, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам. У другому, девіація –
це соціальне явище, виражене у масових формах людської діяльності, яке не відповідає офіційно встановленим нормам. Якщо значна частина
індивідів не бажає дотримуватись загальних норм, виникає аномія



стан
суспільства, в якому значна частина його членів, знаючи про існування
зобов'язальних норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Така ситуація виникає внаслідок різких змін в соціальній структурі, наприклад, під час або внаслідок економічних та суспільно
- політичних катаклізмів та криз.
Індивідуальні негативні відхилення від норм набувають якості соціальних девіацій за наступних умов:

104 1) однакова спрямованість таких відхилень у схожих груп людей за однакових умов;
2) близькість або навіть єдність причин, з яких вони виникають;
3) наявність певної повторюваності, стійкості вказаних явищ.
Тобто соціальні відхилення –
це не випадкові факти, а процеси,
які
підпорядковані певним закономірностям, набули певного поширення у суспільстві або виявляють тенденцію до цього.
У той же час визначення певного вчинку або явища як девіації є проблемним завданням, оскільки соціальні норми, відповідність або невідповідність яким є головним критерієм девіантності вчинку, поведінки або явища, подекуди можуть бути невиправданими і зумовлювати розбіжності в оцінках. Найяскравіші приклади девіації –
нелюдські вчинки, які однозначно викликають засудження (вбивства, зґвалтування тощо).
Але навіть вбивство може бути виправдано, наприклад, на війні. Крім того, власне соціальні норми, порушення яких визначає ступень девіантності
поведінки
, з часом змінюються (наприклад, ставлення до курців, яких сьогодні, на відміну від минулого століття, ототожнюють з наркозалежними).
Інша проблема полягає у визначенні девіації, пов'язаної
з невизначеністю поведінкових сподівань. Наприклад, перехід через проїжджу частину вулиці є офіційно забороненим, але водночас це дуже поширений тип поведінки, який вважається напівлегальним доти, доки не спричиняє аварій транспорту або ушкодження пішоходів.
Нарешті, якщо правила чи норми поведінки сформульовані нечітко, серед громадян можуть виникнути розбіжності щодо їх тлумачення та дотримання. В
суспільстві вчинок або навіть явище можуть сприйматись як девіантна поведінка з погляду однієї людини і як норма з точки зору
іншої. У таких випадках важливо з'ясувати і враховувати реакцію на різноманітні види поведінки людей –
осіб, з якими та чи інша людина спілкується щодня і які саме визначають критерії девіантності поведінки цієї особи. Важлива також позиція організацій чи органів влади, що контролюють поведінку людини.
Всі ці чинники (релятивна природа девіації, невизначеність очікувань, розбіжність у питаннях про норму) свідчать про складність визначення критеріїв соціальної девіації за певних обставин. Проте деякі типи поведінки майже завжди вважаються девіантними. Це стосується не лише тих девіацій, яки кваліфікуються як злочини карним законодавством.
Наприклад, відмова від власних малолітніх дітей або відмова розмовляти з іншими людьми протягом тривалого часу (якщо це не зумовлено релігійними мотивами) завжди вважається девіантною поведінкою.

105
Теорії девіантної поведінки

Соціологія девіантності і соціального контролю (девіантологія) тривалий час перебувала на периферії соціологічної науки. Такий стан речей склався внаслідок двох причин. По
- перше, від початку свого
існування соціологія вбачала у суспільстві єдино можливий інститут цивілізованого існування людства, що прагне до безперервного прогресу.
Звичайно, визнавалось існування деяких вад і проблем суспільного буття.
Проте соціологам було психологічно важко відверто визначити такі явища як злочинність, наркоманію та алкоголізм, проституцію та самогубства як предмет дослідження і, таким чином, визнати ці явища невід‘ємною і природною складовою суспільства. По
- друге, монополією на дослідження соціальних девіацій тривалий час володіла криміналістика та деякі інші юридичні науки, представники яких вважали, що соціологія не здатна повною мірою дослідити комплекс проблем
, пов‘язаних з соціальними девіаціями
,
і запропонувати шляхи їх вирішення. Так, наприклад, представники кримінології, яка фактично є соціологією злочинності
, вважають свою науку цілком самостійною і досі заперечують її належність до соціологічного співтовариства.
У другій половині ХХ ст. тема девіантності у багатьох розвинутих країнах почала все частіше розглядатись у суспільному контексті, а проблеми соціального контролю змістились з поля наукових дискусій і пошуків у сферу боротьби із соціальними девіаціями та їх попередженням.
Аналіз постіндустріального суспільства довів безпосередній зв'язок
і взаємозумовленість соціуму та різноманітних проявів соціальної девіації.
Феномен соціальної девіації вивчається соціологією вже тривалий час, проте досі немає єдиної думки щодо причин походження та природи девіації.
Загалом в соціології вироблені такі теоретичні підходи до вивчення соціальних девіацій: біологічні, психологічні та власне соціологічні
(табл. 1)
Початок біологічному підходу поклав
італійський лікар
- психіатр
Ц.
Ломброзо. Він розробив теорію, відповідно до якої існував зв'язок між девіантною
(кримінальною) поведінкою та певними фізичними особливостями індивіда. Він стверджував, що люди від народження, за своїм біологічним складом схильні до визначених типів поведінки.
«Кримінальний тип» він вважав поверненням до ранніх стадій людської еволюції, ознаками чого є нижня щелепа, що виступає вперед, знижена чутливість до болю тощо. Також Ц.
Ломброзо розглядав як девіацію аномально визначні інтелектуальні та художні здібності (талант, геніальність), вважаючи їх проявом психічних захворювань.

106
Таблиця 1

Теорії девіантної поведінки

Концепції
Теорія
Теоретик
Основна ідея
Біо
- логічна
Антропологічна школа карного права
Ц. Ломброзо
В Шелдон
Фізичні особливості як причина девіації
Психо
- логічна
Психологічна теорія
3. Фрейд
Конфлікти властиві особистості, як причина девіації
Соціо
- логічні
Аномія
Е. Дюркгейм
Девіація, зокрема
, самогубства, як результат відсутності норм

Соціальна дезорганізація
Р. Мертон
Девіація –
результат розриву між цілями суспільства та схвалюваними засобами їх досягненя

К. Маккей
X.
Шоу
Девіація

результат послаблення чи суперечливості соціальних норм та зв'язків

Культуро
- логічна
Т. Селлін,
В. Міллер,
Р. Кпаруорд,
Е. Сутерленд,
Г. Беккер
Девіація –
результат конфлікту між нормами субкультури та пануючою культурою

Теорія
«навішування ярликів»
Е. Лемерт
Г. Беккер
Девіація як своєрідна ознака
(ярлик), що її деякі групи, маючи владу, ставлять у провину («навішують»)
представникам слабших груп

Радикальна кримінологія
Р. Турк,
Е. Тайлор,
С. Квіні,
М. Янг
Девіація –
результат протидії нормам капіталістичного суспільства

Біологічні концепції походження соціальних девіацій були популярні на початку
XX ст. На їх основі навіть сформувалась так звана антропологічна школа права. Проте пізніші дослідження поступово відтіснили біологічні концепції на периферію науки. Останнім часом біологічне трактування девіації зосереджено на ДНК
- аномаліях
Психологічний підхід, як і біологічний, тісно пов'язаний з аналізом кримінальної поведінки. У минулому дослідники, намагаючись знайти психологічне пояснення девіації, наголошували на важливості аналізу таких загальних станів як «розумові дефекти», «дегенеративність» та
«
психопатія». Кримінологи намагались знайти наукові методи визначення зв'язку між певним станом людини та кримінальною поведінкою.

107
Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв'язок між девіантними вчинками і широким колом психологічних проблем.
Останнім часом у світовій соціології біологічним та психологічним поясненням девіації приділяється менше уваги. Пізніші теорії роблять акцент на характері суспільства і досліджують, як суспільство сприяє або запобігає виникненню та збереженню девіацій. Новітні соціологічні теорії все частіше критикують існуючий соціальний устрій і наполягають на необхідності перетворення не окремих людей, а суспільства в цілому.
Власне соціологічні концепції девіантної поведінки поєднують загальне визнання причин девіації, впливу на людину різноманітних соціальних факторів, а саме: відсутність норм, розрив між цілями суспільства та засобами їх досягнення (теорії аномії); культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія
«навішування ярликів»); розроблення законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) тощо
.
Досвід дослідження соціальних девіацій свідчить про те, що пояснити девіантну поведінку на основі
лише одного підходу або концепції неможливо. В основі феномену соціальної девіації лежить сукупність багатьох соціальних та психологічних факторів.

Причини і види девіантної поведінки


Об'єктами дослідження в соціології девіантної поведінки виступають види відхилень:

культурні та психічні. Культурні відхилення –
відхилення поведінки певної соціальної спільноти від прийнятих у суспільстві норм культури. Прикладом є молодіжні субкультури з яскраво вираженою девіантністтю, як
- от футбольні уболівальники, скінхеди, хіпі. Психічні девіації зумовлені психічними відхиленнями, які виражаються в особистісній дезорганізації –
сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія тощо. Проте особистісна дезорганізація не єдина причина девіантної поведінки. Подекуди психічно хворі особи можуть дотримуватись правил та норм суспільства. Дослідженням таких девіацій займається як соціологія, так і психологія;

індивідуальні та групові. Індивідуальні відхилення –
це недотримання індивідом норм суспільства, групові –
підпорядковане положення члена девіантної групи щодо її субкультури. Прикладом можуть бути члени організованих кримінальних угруповань або підлітки з

108 неблагополучних родин, що мешкають переважно на вулиці і мають свої
«моральні кодекси», «закони» і культурні норми;

первинні та вторинні. Під первинним відхиленням розуміють поведінку особистості, яка відхиляється, але в цілому відповідає загальновизнаним культурним нормам і до деякого часу не кваліфікується як соціально девіантна. Вторинними називають такі відхилення від
існуючих у групі норм, що соціально визначаються як девіантні.
Девіантість поведінки завжди оцінюють з точки зору культури, усталеної в суспільстві, тому важливим критерієм аналізу девіантної поведінки є її поділ на культурно схвалювану та культурно засуджувану.
Соціально схвалювану девіантну поведінку зумовлюють такі якості
індивіда, як:

надінтелектуальність, що може розглядатись як спосіб поводження, який приводить до соціально схвалюваних відхилень лише в разі досягнення обмеженого числа соціальних статусів –
переважно діяльність у сфері науки або культури;

особливі схильності, які сприяють виявленню унікальних якостей у дуже вузьких, специфічних галузях діяльності;

надмотивація, що часто служить компенсацією за утиски і переживання, перенесені в дитинстві та юності, і мотивує загострене прагнення до самореалізації;

особистісні якості –
риси і властивості характеру, що сприяють надзвичайному розвитку особистості та досягненню нею соціальних вершин.
Здебільшого суспільство заохочує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у вигляді високої соціальної активності та неординарних досягнень, спрямованих на розвиток загальновизнаних суспільних цінностей. Порушення ж моральних норм та законів завжди кваліфікується як культурно засуджувальні девіації, які унормовані і караються.
Соціальні відхилення можуть бути класифіковані за кількома принципами, які відображають усю їх різноманітність та визначають шляхи впливу на них. Найпоширенішим є поділ відхилень залежно від типу порушуваної норми (право, мораль, правила спілкування тощо
)

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал