Соціологія менеджменту та праці



Сторінка2/4
Дата конвертації02.12.2016
Розмір0.73 Mb.
1   2   3   4
Тема: Соціологія права.

План


  1. Соціологія права як наука: сутність, зміст і специфіка.

  2. Об'єкт і предмет соціології права.

  3. Виникнення і розвиток соціології права.


Алгоритм самопідготовки.

1.Проаналізуйте зміст теоретичного матеріалу. Дайте відповіді на такі запитання:

1. Що вивчає соціологія права?

2. Що являє собою право як соціальний феномен?

3. Поясніть зміст права як соціального інституту.

4. Проаналізуйте об'єкт і предмет дослідження соціології права.

5. Який внесок зробив в розвиток соціології права Е.Дюркгейм ?

6. Проаналізуйте соціологічні погляди Є.Ерлиха стосовно права.

7. Які риси властиві американській прагматичній школі соціології?

8. Проаналізуйте характерні проблеми дослідження української соціології права.
2. Розкрийте зміст понять:

Соціологія права , право, прагматична школа соціології права.


3. Підготуйте реферати на тему:

1. Проблеми дослідження в соціології права.

2. Роль і значення соціологічних поглядів Е.Дюркгейма для розвитку соціології права.

3. Внесок Є. Ерлиха у розвиток соціологічної думки стосовно права.



Література

  1. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). -К., 1993.

  2. Соціологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. /За ред. проф. В.Г.Городяненка.-К.: ВІД "Академія", 2002.

  3. Соціологія: Курс лекцій/ За ред.. В.М.Пічі. – Г.: Новий світ, 2002.

  4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. Посіб. – К.: МАУП, 2004.

  5. Тадевосян Э.В. К вопросу о предмете и месте социологии права // Социс.-1997.- №11.

1. Соціологія права як наука: сутність, зміст і специфіка.

Соціологія права — це галузь соціологічної науки, яка покликана досліджувати феномен права з позицій соціології. Об'єктивною підставою для виділення такої особливої галузі соціології служить те, що право являє собою не тільки важливий політичний і юридичний, а й соціальний інститут, якому належить найважливіша роль у процесі соціального контролю та соціального регулювання суспільного життя загалом.

Соціологія права як специфічна галузь соціологічної науки досліджує функціонування права в системі соціальних інститутів суспільства, а також генезу, динаміку і структуру правових норм та їх роль у суспільному житті людей.

Перш ніж безпосередньо визначити сутність і специфіку соціології права, необхідно з'ясувати, що являє собою право як соціальний феномен і об'єкт вивчення цієї галузі наукового знання. Як відзначалось у першій частині, суспільство — це організована, упорядкована і саморегулююча спільність людей, дії, взаємодії і взаємовідношення між якими ґрунтуються на сформованій у суспільстві культурі як системі усвідомлених і прийнятних зразків поведінки, передусім на визначених соціальних цінностях і нормах. Саме тому будь-яке суспільство не може обійтися без соціального регулювання, у системі якого праву належить особлива, провідна роль. Право це також і частина соціального контролю, що виражає основні постулати цього суспільства та спирається на особливе, державне забезпечення.

Право як соціальний інститут — це спосіб регулювання поведінки людей, міра їхньої волі, що знаходить своє відбиття в системі встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових соціальних норм, які регулюють дії, поведінку і взаємовідносини людей (їхніх груп, державних і суспільних органів, організацій та установ), забезпечених державним примусом чи його загрозою.

У такому загальному визначенні відбиті найважливіші, родові ознаки (атрибути) права, що відрізняють його від інших соціальних явищ. По-перше, право носить нормативний характер, тобто наказує або забороняє ті чи інші вчинки, ту чи іншу поведінку. Його встановлення вирізняється загальністю та обов'язковістю для всіх членів суспільства, чіткістю визначеністю. Право це застосування рівного масштабу до різних соціальних суб'єктів в однакових ситуаціях, ( цим нормативне регулювання відрізняється від індивідуального, пов'язаного з разовим персональним регулюванням у конкретній ситуації, і не носить тому нормативного характеру, тобто характеру загальних правил.

По-друге, право це не проста і не довільна сукупність соціальних норм, а їх складна і досить струнка система, що вирізняється своею цілісністю і структурованістю.

По-третє, право це система не всіляких соціальних норм, а тільки тих, що забезпечені погрозою застосування санкцій з боку держави. Цим насамперед правові соціальні норми відрізняються від інших соціальних норм моральних, релігійних, традиційних тощо. Воднораз треба враховувати, що правова норма це не тільки закони, а й урядові та адміністративні постанови, а також судові рішення нормативного характеру.

По - четверте, загальнообов'язкова системно-нормативна природа і сутність права визначають його першорядну роль в системі соціального управління, де об'єктами й одночасно суб'єктами такого управління виступають як окремі люди та їхні групи, так і соціальні інститути й організації. З виникненням політичної організації суспільства саме праву належить найважливіша роль в утриманні людей від антисоціальної поведінки та забезпеченні виконання їхніх обов'язків на благо цивілізованого суспільства. Це, природно, не повинно призводити до приниження ролі моралі й релігії, а також звичаїв і традицій в системі соціального контролю. Водночас це не означає, що право завжди і за всіх умов носить лише гуманний і цивілізований характер.

За різних наукових підходів щодо визначення права і понад столітньої активної дискусії з цього приводу запропоноване вище визначення є досить відомим. При цьому, звичайно, різні наукові школи і напрями, що існують в соціології права та юриспруденції, у цих загальних рамках виявляють свою певну специфіку, роблячи акцент на ту або іншу сторону права або по-різному тлумачачи її. Так, для нормативної концепції права, історично характерної насамперед для юриспруденції, особливо властиве висування на перший план догми права, тобто аналіз права з погляду внутрішнього змісту законів та інших правових нормативних актів. Соціологічна концепція права, у тому числі й марксистська, наголошує на з'ясуванні зв'язку права із суспільством, його соціальної обумовленості і соціальній дії.

При цьому варто зазначити, що право не можна ототожнювати із законодавством. Перше значно ширше другого. По-перше, тому, що право знаходить своє відбиття не тільки в законах і підзаконних актах нормативного характеру, а й у судових рішеннях, особливо в рамках англосаксонських правових систем, що багато в чому базуються на прецедентному праві. По-друге, право це не тільки закон, законодавство сама по собі, а й його дії, а також засновані на них правовідносини. По-третє, право може виражатися у незаконодавчій формі ще й тому, що Існують природне право, загальні права людини, принципи і норми міжнародного права тощо. По-четверте, чинне законодавство певної країни (наприклад, фашистської, тоталітарної) може носити неправовий характер, тобто порушувати права людини, норми і принципи демократичного міжнародного права (в історичному плані це проблема відповідності чи невідповідності позитивного, діючого права природному праву, а сьогодні принципам і нормам правової держави).

Водночас неправомірно зводити право і до правосвідомості, хоча ототожнення цих досить близьких і взаємозалежних явищ зустрічається не так уже й рідко. Право — це частина об'єктивної соціальної реальності, що існує за межами суспільної свідомості, хоча й відображається нею у правосвідомості. При всьому значенні правосвідомості основу будь-якої правової системи складають правові норми і похідні від них правовідносини.


  1. Об'єкт і предмет соціології права.

Право в усіх його проявах і зв'язках - загальний об'єкт вивчення цілої низки суспільних наук, включаючи філософію права, соціологію права, політологію права, правознавство (у тому числі юридичну теорію права), психологію права, правову антропологію тощо. Але таке становище буде вірним лише стосовно розуміння об'єкта цих наукових дисциплін в самому широкому сенсі. У вужчому сенсі не тільки у предметній сфері, айв об'єкті кожної із цих суспільних наук знаходить своє відбиття не тільки загальне, а й особливе. У цьому сенсі об'єктом кожної з цих наук є не право взагалі, а право в якісно визначеному, специфічному його об'єктивному взаємозв'язку: усією світобудовою (філософія права); соціумом (соціологія права); політикою, політичним життям (політологія права); правовими структурами, явищами і процесами (правознавство); психікою (психологія права); людиною (правова антропологія) і т. ін.

У цьому контексті соціологія права вивчає не все у праві й не власне право, а соціальне у праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість права, соціальні умови й основи його дії, а також соціальну роль права. Інакше кажучи, завданням соціології права І дослідження права як важливого елемента соціальної системи, його взаємодію з іншими соціальними структурами, тобто з'ясування, зокрема, того, як, з одного боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна по-іреба у правовому регулюванні тих чи інших суспільних взаємо-тдносин і як у процесі такого регулювання позначаються особисті, »рунові і суспільні інтереси; а з іншого боку, як здійснюються соціальні функції права, яким чином і наскільки ефективно під впливом права у (успільстві відбуваються ті чи інші соціальні зміни.

Викладене дає змогу коротко визначити соціологію права як науку про загальні і специфічні соціальні властивості, закономірності й механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права як його підсистеми, як важливого засобу соціального регулювання суспільного життя.

Аналіз свідчить, що саме з цих принципових позицій необхідно вирішувати й питання про природу соціології права та її місце в системі суспільствознавчого знання загалом. У підручнику із сучасної соціології права В. Кудрявцева і В. Казимирчука цілком правомірно відзначається, що до основних завдань соціології права належить дослідження зв'язків між правом як соціальним феноменом і суспільством, соціальних функцій права і комплексних процесів трансформації юридичних норм у соціальну поведінку на всіх рівнях суспільства, різних соціальних верств, колективів, груп і особистості. У цьому зв'язку автори виходять з того, що соціологія права вивчає «суспільні відносини у сфері створення і функціонування правової системи, її інститутів і норм», «соціальні фактори, що взаємодіють з правовими явищами, а також механізми і закономірності такої взаємодії». На жаль, у багатьох виданнях соціологія права розглядається як юридична дисципліна, тобто як галузь правознавства, а не соціології.

Соціологія права, безсумнівно, являє собою міждисциплінарну галузь наукового знання, що виникла і розвивається на стику соціології і правознавства. А це означає, що немає місця соціології права ні там, де норми права і правовідносини досліджуються поза зв'язком із соціумом, ні там, де соціальні явища і процеси не опосередковуються правом. Однак це не означає, що якісна визначеність, природа і місце соціології права не можуть бути чітко визначені або що соціологію права можна розглядати як галузь юридичної науки. Як видно із самої назви цієї галузі наукового знання, йдеться саме про соціологію, а не про правознавство. Соціологія права — це специфічна галузь соціологічної науки, яка поряд з десятками інших часток соціології взаємовідноситься із соціологією як частина з цілим.

Необхідно також підкреслити, що предмет соціології і предмет правознавства не тільки стикаються, а й частково збігаються, водночас кожний із них має свою певну специфіку. Правову науку насамперед цікавить правова форма відповідного суспільного відношення, а також зміст прав і обов'язків його суб'єктів. Соціологія на будь-якому рівні завжди з'ясовує соціальну генезу, місце і функції того або іншого суспільного явища. Юридична наука вивчає норми права і правові взаємовідносини, а соціологія — фактичні суспільні відносини.

Соціологічні дослідження стосовно права мають своїм предметом суспільні відносини у сфері створення і функціонування правової системи, її інститутів і норм: вони спрямовані на вивчення соціальної обумовленості та соціальної ефективності права й аналізують взаємозв'язок між правовими нормами, правовими відносинами і фактичними суспільними відносинами.

Основною функцією права є інтегративна — функція зімкнення соціальних утворень (соціальних груп, класів, націй і народностей, суспільства загалом). Правова система у взаємодії із суміжними соціальними системами спрямована на досягнення основної мети — соціальної і національної згоди, захисту інтересів і прав людини, усього суспільства. До додаткових соціальних функцій права можна зарахувати такі: регулятивна — виражається у наділенні суб'єктів правовідносин певною сумою прав і обов'язків по відношенню як одне до одного, так і стосовно держави та її органів; комунікативна — покликана за допомогою юридичних норм довести до відома учасників суспільних відносин позицію держави щодо дозволеної чи забороненої поведінки; охоронна — зумовлена необхідністю захисту суспільних відносин (охорони інтересів кожного громадянина, соціальної групи, суспільства загалом, запобігання правопорушень).

Таким чином, предметом дослідження соціології права можна вважати суспільні взаємовідносини, що складаються при формуванні правових актів, тобто при підготовці перекладу соціальних відносин на мову юридичних норм, а також при реалізації правових розпоряджень щодо регулювання соціальної поведінки як окремої особистості, так і соціальних утворень. Соціологія права, у свою чергу, є неоднорідною і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, тут може йтися про соціологію державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права однаково розроблені як у нашій країні, так і у світі загалом. Найбільш широко і глибоко розроблені нині проблеми соціології карного, цивільного, сімейного і деяких інших галузей права.




  1. Виникнення і розвиток соціології права.

Соціологія права порівняно молода галузь соціологічної науки. Звичайно, і в віддаленому минулому було висловлено чимало серйозних для свого часу суджень

щодо соціальної сутності права і його соціальної ролі. Але це були окремі, найчастіше розрізнені, несистематичні висловлення, чітко не відмежовані від загальних поглядів на державну політику та суспільство загалом. І якщо соціологія загалом розвивається вже понад півтора століття, то соціологія права починає свою історію лише у XX ст. На рубежі століть розпочинається диференціація єдиної загальної теорії права на філософію права, соціологію права і юридичну теорію права. Однак лише із середини XX ст. соціологія права досить чітко виокремилася в самостійний науковий напрям, а термін «соціологія права» набув офіційного статусу лише в 1962 р. на V Міжнародному соціологічному конгресі. Але це, звичайно, було не появою соціології права як галузі наукового знання, а її інституалізацією, тобто появою нових організаційних форм її розвитку, що серйозно вплинули на розширення, поглиблення та інтенсифікацію розробки цих проблем у наступні десятиліття.

У соціологічній науці ще й досі немає чіткої та однозначної відповіді на питання: хто є основоположником соціології права. Одні дослідники пов'язують це з ім'ям Е. Дюркгейма, інші — М. Вебера, треті — з ім'ям австрійського юриста Є. Ерлиха. Зрозуміло одне: соціологія права починає складатися як самостійна галузь соціологічного знання на рубежі XIX — XX ст., коли вперше з'являються досить вагомі спеціальні наукові праці, у тому числі і зазначених вище авторів, відповідно до вимог сучасної соціології. Багато дослідників пов'язують виникнення соціології права як самостійної науки із завершенням процесу подолання панування юридичного позитивізму, який охопив майже все XIX ст. Під час утвердження концепції природного права, що відбувалось одночасно з вищезазначеним процесом, мало місце і поступова відмовлення від розуміння під правом тільки того, що укладено в чинному законодавстві (позитивному праві). Юридичний же позитивізм (легалізм, конформізм) не визнавав існування будь-якого іншого права (наприклад, природного права, що випливає з природи людини), крім позитивного, тобто встановленого державою законодавства.

Необхідно зазначити, що соціологія марксизму теж чимало зробила для соціологічного тлумачення права з позицій матеріалістичного розу» міння історії. Вона розглядала право як частину надбудови, що двтармінована матеріальними соціальними умовами і факторами. Розкриваючи класову обумовленість права, К. Маркс, зокрема, підкреслював, що право це зведена в закон воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Сутність права, за марксизмом, у соціальній нерівності, а саме воно інструмент, масштаб міри такої нерівності. Але і при цьому виникнення соціології права неправомірно пов'язувати із марксизмом, оскільки в ньому не склалося цілісної і самостійної соціології права, а у Маркса і Энгельса не було жодної великої праці, спеціально присвяченої соціології права.

Інше становище склалося наприкінці XIX ст. Особливу, основоположну роль тут відіграв відомий французький учений Е. Дюркгейм. Справа не тільки в тім, що проблеми соціології права дуже широко представлені практично в усіх його основних працях і спеціальних статтях, а й у тім, що Е. Дюркгейм розробив понятійно-категоріальний апарат та інструментарій, що досить швидко і широко був сприйнятий соціологією права, яка в той час лише формувалася. Велика заслуга Е. Дюркгейма в розробці соціології карного права, питань соціальної природи злочинності і соціальних функцій покарання. Злочин, за Дюркгеймом, це те, що визнає таким суспільство виходячи зі своїх правових норм. Його джерела лежать в соціальній аномїї, коли в суспільстві спостерігається занепад норм моралі і права, розрив соціальної солідарності, різке загострення протиріч між запитами особистості і соціально-правовими нормами. Не заперечуючи важливу роль покарання у виправленні злочинця і попередженні злочинності, Е. Дюркгейм вважав, що головне тут — це забезпечення нормального функціонування суспільства і належного рівня суспільної свідомості. Для того часу це була досить новаторська постановка питання, оскільки центр ваги тут переносився з вивчення самої злочинності як такої на вивчення соціальних функцій покарання, тобто карного права.

У працях М. Вебера також простежується глибоке обґрунтування самостійності соціології права через виявлення сутності права як засобу здійснення політичної влади і його розмежування з мораллю. Він чітко бачив взаємозв'язок економіки і правопорядку. Відповідно до своєї концепції походження капіталізму з протестантської етики М. Вебер вважав, що капіталістичне суспільство має потребу в раціональному праві, і що цій потребі має відповідати тенденція раціоналізації, яка підсилюється як у світовій історії, так і в розвитку права. Прогрес права на основі раціоналізації припускає всезростаючу спеціалізацію і бюрократизацію. Центральна роль у соціології права М. Вебера належить

категорії «правовий персонал» (наприклад, судді, інші юристи, керівники різних рангів), який покликаний суспільством забезпечувати дотримання наявних правових норм і застосовувати відповідні санкції, коли права порушуються. За Вебером, історично рух іде від ірраціонального типу правового персоналу (наприклад, при харизматичному керманичеві) до раціонального типу, властивому сучасним йому суспільствам (юристи-фахівці, управлінські технократи та ін.).

Багато дослідників, однак, вважають, що справжнім засновником соціології права був все-таки Є. Ерлих (1862-1923), який видав у 1913 р. фундаментальну працю «Підстава соціології права». Уже у передмові до книги він чітко визначає свою загальну позицію: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і за всіх часів, не в законодавстві, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в самому суспільстві». У цьому зв'язку Є. Ерлих рішуче виступав проти панівного в той час вузького розуміння права як сукупності правових норм, на основі якої приймаються рішення. На його думку, для соціології права правова норма сама по собі нічого не означає, тому що закономірності правового життя можуть бути правильно зрозумілі лише в контексті соціально-економічного розвитку. В основу соціології права Є. Ерлих поклав не загальні міркування про право і не абстрактні тлумачення юридичних норм, а дослідження конкретного життєвого правового матеріалу, яке він називає «документальним» правовим дослідженням, розуміючи під правовим «документом» і судові рішення, і документи ділового життя, тобто договори купівлі-продажу, кредиту, іпотеки тощо. З цього, на його думку, й виростають правові норми.

Є. Ерлих виходив з того, що крім формально діючого права існує незалежний від нього соціальний порядок, що спонтанно складається та заснований на взаємному узгодженні індивідуальної і колективної волі. Конфлікти, що виникають у суспільстві, вирішуються, з його погляду, не стільки за допомогою абстрактних правових норм, скільки з урахуванням конкретних обставин самими його учасниками чи їхніми арбітрами на основі принципу справедливості. В його соціології права ключовим було поняття «живе право» (тобто право в дії, у реальному житті), у зв'язку з чим він багато займався соціологічним аналізом судової практики, договорів, звичаїв тощо. Він також підкреслював, що «дослідження живого права є тим, з чого потрібно фактично й починати соціологію права».

Великий внесок у становлення соціології права зробили також вітчизняні вчені кінця XIX початку XX ст. Це пов'язано з іменами таких відомих соціологів, юристів, політологів і психологів, як С. Муромцев (1850-1910), Н. Карєєв (1850-1931), М. Ковалевський (1851-1916), Н. Корнуиов (1853-1904), П. Новгородцев (1866-1924), Л. Петражицький (1867-1931), Б. Кистяківський (1868-1920), П.Сорокін (1889-1968) та ін. Уже у 1880 р. вийшла праця визначного російського соціолога М. Ковалевського «Історико-порівняльний метод у юриспруденції і прийоми вивчення права», а в наступне десятиліття також «Звичайне право осетин при історико-порівняльному висвітленні» (1886), «Первісне право» (1886), «Закон і звичай на Кавказі» (1900), «Соціологія і порівняльна історія права» (1902). У працях Б. Кі-стяківського, Н. Коркунова, С. Муромцева та інших учених глибоко досліджено проблеми розуміння права як соціального явища на основі з'ясування історичної генези права, соціальної основи і соціальної ролі права (право як сполучення принципів волі і рівності, як поєднання інтересів усіх членів суспільства та ін.). Особливо потужний розвиток одержали тоді соціологічні дослідження, у тому числі й на емпіричній основі, в області карного права. У післяжовтневий період у нашій країні розроблялася марксистська концепція соціального характеру права у працях П. Стучки, Є. Пашуканіса, І. Разумовського, А. Гойхбарга та ін.

Починаючи із середини XX ст. сучасна соціологія права остаточно дістала визнання й одержала особливо широкий, інтенсивний розвиток насамперед у США, Франції, Італії, Німеччині, Польщі, скандинавських країнах, а трохи пізніше і в нашій країні. Цьому сприяли, з одного боку, всезростаючі потреби суспільства в поглибленому вивченні права та його ролі у зв'язку зі змінами, що відбуваються, як у правовій сфері, так і у сфері посилення впливу держави на соціально-економічне життя; з іншого боку, внутрішні потреби розвитку самої соціології права на основі використання нових наукових теорій і методів. У розвитку соціології права у другій половині XX ст. досить чітко визначилися два основних напрями: американський і європейський, хоча, шичайно, розвиток соціології праву в кожній із зазначених країн вирізняється більш-менш істотними особливостями.

Для американської прагматичної школи соціології права, засновником якої був Роско Паунд (1870-1964), властиві три основних моменти: а) яскраво виражений соціологічний підхід до вивчення права; б) розуміння права насамперед як результату судової діяльності, що, у свою чергу, розглядається як мистецтво; в) широка опора на емпіричні соціологічні дослідження.

У науково-теоретичному плані ця наукова школа виходила з того, що розвиток суспільства визначає розвиток права, яке необхідно вивчати у зв'язку з іншими соціальними явищами; закони і судові рішення самі викликають істотні соціальні зміни; соціальна дієвість, ефективність правових норм безпосередньо залежать від рівня їх підтримки суспільною думкою і т. ін. У рамках цієї школи право розглядається крізь призму більш загальної соціологічної категорії «соціальний контроль», введеної у науковий обіг американським соціологом Е. Россом, який випустив у 1901 р. класичну працю «Соціальний контроль». При цьому Р. Паунд і його послідовники розглядали право як частину і засіб соціального контролю. Той же Паунд показав, що право (особливо в сучасних суспільствах) не рівнозначний з іншими, а є основним інструментом соціального контролю, а це має дуже важливе значення для розвитку сучасного суспільства.

Взагалі для прагматичної соціології права надзвичайно характерним був інструменталістський підхід. Саме звідси й виникає перенос центру ваги у дослідженні права з того, як воно «виглядає в книгах і кодексах», на «право в дії», «життєве право»; акцент на вивченні судової практики, діяльності юристів, насамперед суддів, їхнього досвіду, суб'єктивних міркувань та інтуїції; визнанні пріоритету індукції перед дедукцією у правотворчості і правозастосуванні; наділенні суддів не тільки волею тлумачення, а й правотворчими повноваженнями. При цьому Р. Паунд намагався поєднати прагматичний підхід з функціональним підходом до права. Своє завдання він бачив не стільки у традиційному, тобто абстрактному аналізі природи права й абстрактного змісту правових норм, скільки у вивченні цілей права і його функціонування. Мета і функція права, за Паундом, полягають у задоволенні (колективному чи індивідуальному) реальних потреб, інтересів, запитів, бажань, вимог людей, що живуть у конкретному суспільстві на відповідному етапі його розвитку.

Цілою низкою істотних особливостей вирізняється і більш скромна за розмахом досліджень європейська школа соціології права, де провідну роль в останні десятиліття відіграють французькі (А. Арно, Ж. Гурвич, Ж. Карбоньє, Р. Пенто, Л. Леві-Брюль і ін.) та італійські (Р. Тревес, В. Ферраріи ін.) юристи і соціологи. Це багато в чому пов'язано з тим, що у Франції функціонує інтенсивно працюючий Міжнародний інститут соціології права, а в Італії — Центр соціології права, який щоквартально видає спеціальний журнал «Соціологія права» понад два десятиліття. Європейській школі соціології права завжди був притаманний акцент на розробку її теоретичних основ, а в американській школі вже понад півстоліття панує суперемпіризм.

Що стосується України, то дослідження із соціології права тут були серйозно розгорнуті лише із 60-х років XX ст. Особливо багато уваги приділялося розробці її методологічних проблем, взаємодії суспільства, держави і права, значення права для розвитку суспільства. Значне місце у цих соціологічних дослідженнях, у тому числі й на емпіричній основі, посіли проблеми вивчення причин злочинності та інших форм девіантної поведінки, статусу народних депутатів, відносин суспільної думки до права, правових аспектів виборів, різних законопроектів, правових проблем плинності кадрів, трудових, сімейно-шлюбних відносин тощо.

Значення соціології права визначається також тим, що вивчення його з позицій соціології істотно розширює можливості з усією повнотою пізнати його властивості, закономірності функціонування і розвитку. Орієнтація соціології права на вивчення зв'язку і взаємодії права із соціальною реальністю дала змогу спростувати або серйозно змінити чимало уявлень, що утвердилися в догматичній юриспруденції. Право за усіх часів мало потребу в «дзеркалі», у якому відбивалася б його реальна картина з властивими йому недоліками і проблемами і яке служило б свого роду лікарським засобом від догматичного самолюбования, особливо характерного для догматичної юриспруденції її жорсткими твердженнями про те, що закон, право — завжди щирі і безперечні, що право — це вираження загальнонародної волі чи за-іальних інтересів усього суспільства.

Саме соціологія права таким чином покликана виступати інструментом критичного аналізу права. Вона має можливість виконувати гаку роль насамперед тому, що перебуває поза системою права і правознавства, незалежна від них і може подивитися на них зовні. Соціологія права покликана розкривати роль і вплив різних соціальних факторів на формування і дію права, а також показати, що за юридичним законодавцем стоїть соціальний законодавець, а за нормами права — найчастіше більш приватні інтереси і т. ін. Вона виявляє відсутність реальної дії того чи іншого закону або фіксує його неефективну дію.

Практичне або прикладне значення соціології права пов'язане із її мпжливою роллю щодо обслуговування законотворчості і правозастосування, а також прийняття відповідних правових рішень. Ідеться насамперед про законодавчу соціологію як прикладну підгалузь соціології права, покликану відповідно обслуговувати процес законотворчості, охоплюючи прогнозування потреб у правовому врегулюванні певних взаємовідносин, розробку концепції правової норми і законопроекту, їх наукову експертизу, обговорення законопроекту серед населення, контроль за дією прийнятої правової норми та її ефективність. Майже сто років тому американський соціолог Лестер Уорд проголосив: «Кожен законодавець повинен бути соціологом». Якщо не сприймати це гасло занадто прямолінійно і жорстко, то, здається, не можна не побачити в ньому великої частки істини.



Тема: Соціологія особистості.

План.

1. Особистість як об’єкт дослідження гуманітарних наук.

2. Соціалізація особистості.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал