Соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами держави



Сторінка1/19
Дата конвертації16.02.2017
Розмір4.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

  1. Конституційний лад — система соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами держави.

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб'єктів конституційно-правових відносин.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів, зокрема суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.

Основні принципи конституційного ладу України: - принцип, згідно з яким людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найважливішою соціальною цінністю. - принцип народного суверенітету(згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади) - українська держава унітарна, суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова, з республіканською формою правління - організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову - визнання і гарантування місцевого самоврядування - принцип верховенства права(згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і застосування норм конституції)



  1. Основні принципи конституційного ладу України:

- принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

- принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади (ст. 5 Конституції);

- визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

- організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

- визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

- принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

- визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

- принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

- принцип визнання української мови державною (ст. 10 Конституції);

- визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції);

- принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину національного законодавства (ст. 9 Конституції);

- визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності України, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

- принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Теорія поділу влади була висунута ще європейськими просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий апарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура – незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

- основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому суспільстві. Нині економічна система України включає такі форми власності, як державна, колективна і індивідуальна власність. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція принципово допускає діяльність у суспільстві різних політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонування, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе”. Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.


  1. Конституційні засади економічних відносин; політична та ідеологічна багатоманітність; конституційні засади соціальних відносин; конституційні засади духовно-культурних відносин.

Економічні, політичні та духовні відносини, як зазначалося вище, значною мірою становлять сферу громадянського суспільства, яке базується на засадах свободи і саморегуляції. Правова держава, з огляду на це, не може встановлювати економічний лад суспі­льства та політичну систему - вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. Утім, це не відкидає можливості, навіть необхідності державного регулювання економічної, політичної та духовно-культурної діяльності. Метою такого регулювання є за­кріплення найсуттєвіших рис і ознак громадянського суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які складаються в цих сферах життєдіяльності суспільства.

Норми конституційно-правового інституту «Загальні засади конституційного ладу України» визначають засади економічних, соціальних і духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини становлять економічний базис громадянського суспільства і визначають передумови повновладдя народу України та свободи людини. Вони охоплюють: відносини власності, виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Відносини власності є найважливішим елементом економічної системи. Термін «власність» уживається в законодавчих актах і юридичній літературі у двох значеннях: в юридичному - для позначення права особи на певну річ, тобто правочинність володіти, користуватись і розпоряджатися цією річчю; в економічному - для позначення сукупності економічних відносин, пов'язаних із певним майновим комплексом і відповідним суб'єктом економічної діяльності.

Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них термін «власність» використовується в його другому - економічному - значенні. У громадянському суспільстві існують дві основні форми власності (всі інші походять від них) - публічна і приватна. Ці форми різняться суб'єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а публічна власність має колективний характер; по-друге, публічна власність, на відміну від приватної, є неподільною.

Здійснюючи регулювання відносин власності, Конституція

України:

1. Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання - всі суб'єкти права власності проголошуються рівними перед законом (ч. З ст. 13).

2. Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб 'єктів власності й господарювання (ч. З ст. 13).

3. Встановлює перелік природних об'єктів власності Українського народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони (ч. 1 ст. 13).

4. Визначає коло суб 'єктів права розпоряджатися власністю Українського народу - органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 13).

5. Визначає коло суб'єктів права користування природними об'єктами права власності народу - громадяни України (ч. 2 ст. 13).

6. Передбачає можливість набуття і реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14).

7. Встановлює обмеження щодо використання власності - вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. З ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41).

Важливими принципами ринкової економіки є: свобода економічної діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 1 ст. 42) та зобов'язує державу забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ч. З ст. 42).

В умовах формування ринкової економіки кардинально змінюється роль держави в економічних відносинах. Сьогодні, коли від­мирає всеосяжне централізоване планування, примусове встановлення господарських зв'язків, роль держави зводиться до вико­нання таких функцій:

- здійснення законодавчого регулювання основ економічної, господарської діяльності;

- контроль за дотриманням установлених законом правил економічної, господарської діяльності, захист відносин, що виникають за цими правилами, та прав їхніх учасників;

- забезпечення соціальної спрямованості економіки.

Політична та ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення1.

Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політичної багатоманітності означає багатопартійність, себто можливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організації, які провадять свою діяльність відповідно до вимог закону. В демократичному суспільстві роль політичних партій надзвичайно велика.

У ст. 36 (ч. 2) формулюється мета діяльності партій в Україні: сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян. Основними завданнями, що їх звичайно ставлять перед собою партії, є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представників, обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зокрема, розробляють і подають на розсуд виборцям програми, де пропонуються способи вирішення проблем суспільного розвитку, висувають кандидатів на виборах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в представницьких органах тощо.

Конституція України закріплює не лише можливість діяльності різних партій та інших об'єднань громадян, а й їхню рівність перед законом (ч. 5 ст. 36). Рівність об'єднань громадян перед законом виявляється в рівності їхніх прав у політичній та господарській діяльності, закріплених у ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Закон, зокрема, надає об'єднан­ням громадян право:

- виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

- брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи;

- створювати установи та організації;

- поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

- засновувати засоби масової інформації тощо.

Це конституційне положення повністю узгоджується з нормами міжнародного права і відповідає стандартам, що містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та в інших міжнародно-правових до­кументах.

Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p.:

«Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму став­ленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом».

У ст. 37 Конституції України визначено перелік підстав, за наявності яких забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив Ті безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров 'я населення. При цьому політична партія може бути заборонена за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України лише в судовому порядку.

Конституційні підстави щодо заборони діяльності політичних партій та громадських організацій в Україні також повністю узго­джуються з нормами міжнародного права. Так, ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права прямо вказує на те, що будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурю­вання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом.

Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної багатоманітності передбачає:

1. Право кожної окремої людини, соціальних груп, політичних партій і громадських організацій безперешкодно розробляти теорії, ідеї щодо економічного, політичного, правового та іншого устрою України; пропагувати свої погляди через засоби масової ін­формації; здійснювати діяльність із втілення своїх ідеологічних концепцій у практичну сферу; за допомогою правових засобів за­хищати право на ідеологічну багатоманітність.

2. Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов'язковий характер, визнання рівноправності всіх ідеологій.

3. Заборону цензури (ч. З ст. 15 Конституції України).

* # *


Конституційні засади соціальних відносин. Регулятивний вплив конституційної держави на соціальну сферу життєдіяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найважливіших трудових і міжнаціональних відносин, а також питань сім'ї та шлюбу, охорони довкілля, життя і здоров'я людини, захисту прав споживача. Засади соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України. Так, Конституція:

1. У повній відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини - право власності (ст. 41); право на свободу підприємницької діяльності; на захист прав споживачів (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50).

2. Визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

- принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо (ч. 2 ст. 24);

- основні напрямки державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Так, згідно зі ст. 11 держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

3. Встановила обов'язки держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи {ст. 16).

* * *

Конституційні засади духовно-культурних відносин. Правова держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кожній людині користуватися духовно-культурними благами.



Так, закріплюючи статус української мови як державної, Конституція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, викорис­тання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою розвитку всієї системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта— це передумова розвитку всього суспільства: рівень освіченості населення значною мірою визначає економічні, політичні й соціальні відносини в суспільстві. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.

У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий важливий інститут духовно-культурної сфери, як релігія. Згідно з Конс­титуцією України (ст. 35) кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання. Конституційна держава будує свої відно­сини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи - від церкви. Не втручаючись у справи церкви, держава водночас гарантує рівність усіх релігійних конфесій - жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій.

Важливе значення для розвитку духовно-культурних відносин відіграють наука, культура та мистецтво. Держава сприяє розвиткові культури, гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

4. Теоретичні розробки українських правників початку ХХ-го століття з проблем правової держави, як найдовершенішої форми існування держави взагалі зберігають свою цінність і сьогодні, і варті серйозної уваги сучасних філософів, політологів, вчених-конституціоналістів.

Одним із таких правників є Богдан Кістяківський (1868 — 1920 рр.), праці якого набули особливо актуального звучання у зв'язку з державотворчими процесами у незалежній Україні.

Б.Кістяківський, говорячи про державу, ототожнює її з «культурним людством, яке живе в культурній спілці». Для вченого культурна людина і держава, то два поняття, що доповнюють одне одного: держава є немислима без культурної людини, як і культурна людина без держави.

До правової держави Б.Кістяківський ставить вищі вимоги, ніж до державних утворень інших типів. Він пише: «Правова держава — вища форма державного буття, яку виробило людство як реальний факт». Сучасні дослідники також стверджують, що правова держава в цілому дуже подібна до конституційної і відрізняється лише певними моментами своєї довершеності і досконалості.

Б.Кістяківський не згадує про конституцію як про одну з найголовніших ознак правової держави. Мислитель моделює останню за принципами, частина з яких є відомими й уживаними в світовій практиці, а частина — і до сьогодні ще не використаними сучасною правовою державою. Особливо тут слід відзначити ідеї правової культури, суспільної правосвідомості, народовладдя, що мають неабияке значення для відродження і розвитку української політико-правової думки.

Характеризуючи правову державу, Б.Кістяківський вказував на таку її найважливішу ознаку, як обмеженість і підзаконність влади та її безособовість. Що ж мав на увазі Б.Кістяківський, вживаючи такі поняття?

На його думку, першочерговим стримуючим фактором влади виступають не закони, які обмежують владу, а — невід'ємні, непорушні, недоторканні права особи. Ці права не надаються державою, а є природними і обов'язково регламентованими. По-друге, пише Б.Кістяківський: «Правова держава — це не лише держава, яка обмежує себе встановленими з власної волі нормами і виконує ці норми. У сучасній правовій державі керують не особи, а загальні правила чи правові норми. Держава, по суті, повинна перетворитись на правове явище, де кожна дія урядового апарату, суду й інших органів скеровуються відповідним законом, узгодженим із конституційним принципом».

Юридичними засобами досягнення вищевикладених думок вчений вважав:

— недоторканність особи (обов'язок держави перед особою);

— реалізацію права народу на народне представництво;

— солідарність влади і солідарність нації: гарантією цієї солідарності є загальне виборче право, що здійснюється шляхом рівного, прямого і таємного голосування;

— участь народу у законотворенні та управлінні державою.

Взагалі, Б. Кістяківський приділяв особливу увагу саме законотворчому, тобто представницькому органу держави. Він вважав, що парламент у першу чергу через народ повинен здійснювати управління державними справами. Тому він розглядав парламент як найбільш важливу гілку серед трьох гілок влади.

Б.Кістяківський вважав, що своє право на управління державними справами громадяни повинні здійснювати залежно від власної правової культури, почуття відповідальності — через політичні партії, громадські організації. Тому в правовій державі повинно бути велике розмаїття недержавних структур. Особливо діяльність партій повинна бути скерована на «соціально утиснені елементи», які могли б з їх допомогою впливати на «державне життя».

У правовій державі законодавство повинно бути цілковито підпорядковане народу. Б.Кістяківський наділяє громадян правової держави всіма політичними правами людини, що записані і у Конституції України 1996 року. Б.Кістяківський писав: «Жодні обмеження виборчого права є недопустимі». Він підтримував прогресивні погляди щодо неприпустимості будь-яких цензів, неправових обмежень права обирати і бути обраним.

«Держава не повинна гнобити особу. Навпаки, особа має право на юридичний захист з боку держави» — писав Б.Кістяківський. Але ні в якому разі вчений не підтримував ідею про пасивну поведінку особи у відносинах з державними органами. Тобто, він виступав проти патерналізму у відносинах особи і держави. Б.Кістяківський пише: «Треба щоб кожна людина домагалася і тільки тоді вона буде і сміти, тобто буде вільною. Мета соціального розвою не в тому, щоб члени суспільства чекали на милосердя і добродійність з боку суспільства, а щоб нікому не треба було чекати добродійності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правопорядку лежить на самому народові».

Народ повинен брати участь у створенні та організації державних установ. Люди повинні цікавитись державними справами, адже, як зазначає Б.Кістяківський: «Організація правової держави залежить від самодіяльності і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима».

Відомо, що в правовій державі найбільший вплив мають середні класи. Б.Кістяківський вважав, що правова держава — це держава заможних людей. Це ще один критерій, що визначає правову державу як державу капіталістичну. Ось що з цього приводу пише сам вчений: «Коли правову державу називають буржуазною, то цим ім'ям визначають не саму державу, а її економічну, соціальну будову, що є підсумком правової держави. Термін «правова держава» слугує для визначення юридичного характеру самої держави даного типу».

Б.Кістяківський виступав за те, щоб «найвищі посади займали представники великого капіталу і велика частина людей мистецтва, науки стала до них на службу». Ця досить незвичайна думка Б.Кістяківського в умовах сучасної української дійсності має право не лише на існування, але й на більш глибоке дослідження.

Отже, правова держава постає за умови високого рівня правосвідомості і наявності у народу розвиненого почуття політичної відповідальності. У своїй роботі «На захист права» Б.Кістяківський аналізує правосвідомість російського суспільства початку ХХ ст. і приходить до висновку, що найбільшим недоліком юридичних норм є те, що вони виражають лише зовнішню форму права і не виражають правових переконань народу, а отже і не стимулюють його до поваги і до виконання закону. Тому, вважав він, криза юриспруденції спричинена кризою правосвідомості суспільства.

Аналізуючи праці Б.Кістяківського, можна вказати на ряд ідей його теорії правової держави:

— по-перше, держава гармонізує відносини між суспільством та особою і ні в якому разі не ускладнює їх;

— по-друге, у кожній державі люди втілюють певну культурну мету як щось життєво необхідне і таке, що їм притаманне;

— по-третє, політична влада повинна позбутися будь-яких проявів насильства і сваволі;

— по-четверте, кожна людина повинна мати можливість забезпечити собі гідне існування не силою соціального милосердя, а силою наявних у неї соціальних, політичних та економічних прав і свобод.

Ідеї правової держави Б.Кістяківського надзвичайно співзвучні сучасній українській політико-правовій практиці.

З прийняттям Конституції України 1996 року і закріпленням у ній таких принципів правової держави, як верховенство права, поділ влади, рівність громадян перед судом і законом, універсальний судовий контроль тощо, українські демократи поклали собі за мету змінити старий бюрократичний тип організації держави на новий, демократичний, який би працював на благо людей і забезпечував би їх природні права і свободи.

Але аналізуючи сучасну політико-правову ситуацію в Україні, ми бачимо, що перші спроби побудувати демократичну, соціально-правову державу не принесли бажаних результатів. Проте це не вина Основного Закону.

Зростаюча роками кількість наукових праць, присвячених темі правової держави, є свідченням актуальності цієї теми, а значить — складності її проблем.

У своїй дисертації «Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації», відомий український теоретик права А.М.Колодій говорить про необхідність переходу української держави від президентсько-парламентської форми правління до парламентсько-президентської, про необхідність посилення легітимації діючої влади (тобто про ширшу підтримку влади народом), про відповідність законів суспільній етиці, необхідність обмеження влади за допомогою як правових, так і позаправових чинників. У зв'язку з цим вчений вважає за доцільне розробити загальнотеоретичну конструкцію «нові структури права і його принципи», що має «служити формуванню нового праворозуміння, яке тільки зароджується в Україні».

На шляху побудови правової держави в Україні, вважає відомий правознавець А.П.Заєць, автор праці «Правова держава в контексті новітнього українського досвіду», необхідно обов'язково обмежити повноваження державної влади. Зокрема, він називає таке обмеження влади у правовій державі «рівнем забезпечення прав і свобод людини, який є яскравою ілюстрацією правового чи неправового характеру державності».

А.П.Заєць звертає увагу на важливість зміни суспільної культури та ідеології народу, засвоєння світового досвіду. Він вважає, що тільки «вільний і освічений народ ...неможливо тримати в «рабстві» за допомогою держави».

Вартою уваги є також його теза про те, що «держава, яка не бажає зростання рівня добробуту громадян, має за мету утримувати їх у поневоленому стані».

Отже, не можна не згадати про тісний зв'язок між формуванням правової держави, соціальними інтересами народу та культурою (в тому числі і правовою) суспільства в цілому.

Процес формування правової держави є важким, насамперед тому, що для досягнення мети потрібно провести в Україні політико-правові реформи.

Оскільки подібні «реформи в Україні проводять не політичні партії чи рухи, а державний апарат, то це й відбивається на філософії реформ в Україні. Фактично реформи розглядаються майже виключно як державна справа, до якої громадські формування мають лише дотичні відношення».

Однак такий підхід позбавляє політико-правові реформи реальної підтримки в народі. А підтримку цю можна здобути лише за наявності двох ключових факторів.

По-перше, в разі усвідомлення народом того факту, що для досягнення поставленої мети — побудови правової держави та добробуту він повинен покладатися тільки на самого себе.

І, по-друге, наявності необхідних для здійснення серйозних реформ крупних політичних партій, які здатні формувати уряд і нести політичну відповідальність за стан справ у державі.

Відповідно до ст.5 Конституції України єдиним носієм і джерелом влади є народ України. Керуючись цією нормою, А.М.Колодій пропонує ще більш радикальну форму участі народу у державному управлінні — право народної законодавчої ініціативи. Її суть полягає у праві певної кількості виборців порушувати перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов'язаний розглядати це питання. Таке право, зокрема, передбачено законодавствами Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви.

Важливим кроком у становленні правової держави в Україні є закріплення в Конституції демократичних прав і свобод людини (вони становлять 2/3 її статей). Закріплені в Основному Законі держави норми про право оскарження рішень і дій державних органів і посадових осіб, про право на відшкодування шкоди, завданої особі публічними установами гарантовані на найвищому юридичному рівні.

Надзвичайно важливу роль у правовій державі відіграє судова влада. У суспільній свідомості українців судові органи далекі від ототожнення з правосуддям. Хоча діяльність саме цієї гілки влади в цілому світі є показником рівня розвинутості держави і наближення її до правової. В європейських країнах, зокрема, в Німеччині, правова держава характеризується перш за все існуванням такого суду, який буде розглядати будь-яке спірне питання, що може виникнути у суспільних відносинах. Тому у цій сфері перед українським суспільством стоїть велика проблема, яку воно мусить позитивно вирішити, якщо прагне прямувати до правової держави.

У правовій державі закони неухильно виконуються усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами. У нашій же практиці посадові особи держави нерідко приймають нормативні акти, які прямо суперечать Конституції України. На думку деяких громадських кіл, так діяв, наприклад, Президент України, видавши укази № 607/96 «Про порядок розгляду питань, пов'язаних з призначенням на посади голів обласних, Київської та Севастопольської міських та голів районних державних адміністрацій» та №760/96 «Про утворення податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій». Хоча з юридичної точки зору питання щодо їх конституційності залишається відкритим.

Як свідчать фахівці, лише 40 законів України є законами прямої дії і не потребують жодних роз'яснень та інструкцій різних державних органів. Нормативні акти, які не відповідають на запитання «як», «яким способом», «якими засобами можна забезпечити права людини» є декларативними, а отже, «мертвими» законами для захисту і гарантування основних прав і свобод людини. Тому обмеження держави правами громадян в Україні є мінімальним.

На жаль, відносини між державою і особою в Україні не складаються за принципом: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом». Все частіше держава узурпує ті сфери суспільних відносини, які можуть регулюватись і без її втручання або — без надмірного втручання. «При цьому багато говорять про формування громадянського суспільства, але натомість сфера позадержавного регулювання постійно звужується», — пише відомий вчений Т.Андрусяк. Такими є статті Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року, «Про Державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів» від 2 грудня 1994 р. Одержавлення суспільного життя, посилення контролю з боку держави спричиняє колосальне збільшення апарату держави, виникнення все нових і нових контрольно-наглядових інстанцій, служб і т.д.

Українське суспільство ще не готове бути громадянським суспільством через низьку правову культуру, необізнаність громадян з власними правами і невміння їх відстоювати. Невідповідність між рівнем правової культури громадян та існуючою нормативною базою може звести нанівець усі зусилля законодавців наблизити нашу державу до правової. Такий висновок можна зробити, ознайомившись з проектом нового Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятим Верховною Радою у 1999 р. у першому читанні. Новелою даного законопроекту є запровадження пропорційної виборчої системи. Дана система є прийнятною для демократичних, розвинених країн. В наших умовах, на мою думку, її використовувати зарано і певною мірою небезпечно. Проблема запровадження цієї правової новели полягає в тому, що «зацікавлені особи» можуть легко стати народними обранцями, потрапивши у виборчий список партії. Викрити «скомпрометовану» партію дуже складно, оскільки кількість їх надто велика.

Конкретними кроками на шляху подолання кризи правової культури громадян є розроблений у 1998 р. членами робочої групи Мінюсту України проект концепції правової просвіти громадян України у 1998-2000 роках, а також діяльність сотень невеликих громадських правозахисних організацій, а головне — покращання діяльності судових органів, запровадження адміністративних судів та інших інститутів, які б покращили захист прав громадян. А все це — умови формування культурної людини, постання якої неможливе без правової держави і, навпаки.

Таким чином, ідеї Б.Кістяківського про правову державу набули не тільки наукової, але й практичної цінності і є важливим стимулом для просування України до свого конституційного ідеалу.



  1. Конституційна характеристика України як правової держави

В статті 1 Конституції говориться, що Україна – правова держава. Ідея правової держави вперше досить чітко була сформована у стаття 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якій записано: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не проведено розподіл влади, не має Конституції». Забезпечення прав людини і громадянина, розподіл влади є основоположними ознаками правової держави. Така держава характеризується пануванням права, верховенством закону. Встановлюючи правові норми, держава сама зобов»язана їх дотримуватись, підтримувати правопорядок. В правовій державі норми права обов»язкові для державних структур в тій же мірі, що і для громадян. Органи державної влади діють лише в межах, встановлених законом, і їм дозволено лише те, на що уповноважив їх закон. Виходячи з цього, стаття 6 Конституції України встановлює, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією рамках та у відповідності із законами України. Правова держава характеризується верховенством закону в правовій системі. Це означає, що закони мають вищу юридичну силу в системі правових актів, що діють в державі, а тому різноманітні правові акти, що видаються органами влади, повинні відповідати законам і не суперечити їм. Це основа законності.

Правова держава діє на основі принципу розподілу влади. За допомогою цього принципу, закріпленого в статті 6 Конституції України, держава функціонує в правовому режимі, забезпечується збалансованість і рівновага, взаємний контроль у взаємовідносинах державних структур. Важливою умовою функціонування правової держави є незалежний суд. Верховенство права, встановлене в статті 8 Конституції, передбачає, що суд є незалежним від будь якого впливу державних чи суспільних структур. Одним з основних завдань влади в умовах правової держави є дотримання і охорона прав і свобод людини і громадянина.

Правова держава – це така демократична держава, в якій забезпечується верховенство права, рівність всіх перед законом і незалежним судом; де гарантуються права і свободи людини, а в основу державної влади покладені принцип розподілу влади та законність.

Для формування в Україні правової держави недостатньо її проголошення на конституційному рівні. Вона повинна скластися як система гарантій від необ»єктивного втручання державних структур в функціонування саморегульованого громадянського суспільства, від спроб перейти до неконституційного способу реалізації влади, обмежити конституційні права і свободи особистості. Для правової держави характерним є реальний режим верховенства права, який забезпечує весь спектр основних прав, свобод і обов»язків людини і громадянина. Найважливіші його прояви – пріоритет прав і свобод людини і громадянина, незалежність суду як важливого гаранта прав і свобод, верховенство конституції по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. Ці ознаки знайшли своє закріплення в статтях 3, 6, 8, 126 Конституції України.

Економічну основу правової держави становлять виробничі відносини, які базуються на багатоукладності економіки, різноманітних формах власності. Конституція України встановлює: держава забезпечує захист прав усіх суб»єктів права власності і господарювання, соціальну направленість економіки, всі суб»єкти права рівні перед законом (стаття 13) ; суспільне життя в Україні засноване на принципі економічної багатогранності (стаття 15), кожен має право володіти, використовувати і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї діяльності (стаття 41).

Соціальну основу правової держави складає саморегульоване громадянське суспільство в центрі якого знаходиться людина, її різнобічні інтереси. Виходячи з цього, Конституція України закріплює, що права і свободи людини, їх гарантії встановлюють зміст і направленість діяльності держави. Правова держава є і соціальною державою. Моральну її основу складають загальнолюдські принципи гуманізму, справедливості, рівності, свободи особистості, її честі і гідності. Ця сторона правової держави знайшла своє відображення в частині 1 статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров»я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» . Важливо дане положення реально втілити в життя.

Правова держава – це перш за все конституційна держава. Конституція – центр правової системи, де на базі її норм формується механізм законності. Положення про те, що Конституція України має вищу юридичну силу, що закони і інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй ( стаття 8) – це не лише відображення ролі Основного Закону в правовій системі України, але і важливий аспект характеристики держави Україна як конституційного.

Формування правової держави невід»ємне від демократії, оскільки самоуправління народу може здійснюватись тільки при верховенстві права, Конституції і закону, виключаючи деспотію і анархію, будь які прояви свавілля посадових осіб. Правова держава є не лише однією із вищих соціальних цінностей, яка призвана стверджувати гуманітарні починання, але й інструментом забезпечення прав і свобод людини, її честі і гідності, засобом боротьби з бюрократією, формою здійснення народовладдя. Ідея правової держави пов»язана із ствердженням суверенітету народу, гарантуванням його прав, підпорядкуванню держави суспільству. В такому напрямку на сьогодні і повинен іти процес формування в Україні правової держави.

В політико-правовій практиці України і суспільній думці важливо домогтися забезпечення і розуміння необхідності верховенства права у всіх сферах суспільних відношень, рівності громадян і держави, контролю народу за діяльністю державних структур. Суспільство має базуватись на правових принципах, яким підпорядковується державна влада. Одним із таких основоположних принципів є забезпечення інтересів людини і громадянина, їх захист від будь якого посягання. Світова практика конституціалізму свідчить, що деформація соціальної системи починається там, де в основу ставиться не людини і її інтереси, а інтереси держави. Зсув пріоритетів у відносинах «держава – особистість» на користь держави – це шлях до формування тоталітарних і авторитарних політичних режимів.

Утвердження принципів правової держави в Україні йде нелегко, зустрічає і обов»язково буде зустрічати супротив, оскільки це вимагає ломки стереотипів, відмову від адміністративно-командних методів управління, подолання правового нігілізму і суб»єктивізму. 70 річне твердження тези про те, що держава привалює над правом привело до того, що остання виступала в ролі творця права і сама вирішувала надати особі права чи обмежити їх. Відмова в свій час від правових принципів, що знайшли своє втілення в радянській конституційно-правовій практиці, обернулась для українського народу важкими політичними, соціальними і моральними втратами. Правова незахищеність людини, політичної системи і її структур стала однією із суттєвих причин жахливих злочинів влади проти свого народу, які не повинні повторитися.

6,7 –

8. Суть і зміст народовладдя в Україні.



Демократичність держави й суспільства визначається насамперед рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, якою мірою реально наявні процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами.

З позицій права народовладдя означає: 1) приналежність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові; 2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як суспільства загалом, так і кожної людини й громадянина.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава, яка всебічно і повно виражає волю народу, а її організація (будівництво) і діяльність постійно відповідають волі народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи – людини і громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі і відповідно його волі.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов’язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізовувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України.

Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму.

Отже, народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять; референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія - засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади - насамперед, народних депутатів. Президента, інколи суддів.

Референдум - голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення - голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завдання референдуму - вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд із терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит". У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і різницю, яка полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків е вирішення територіальних суперечок між різними державами.

9. Конституція України.

Стаття 5.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є

народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної

влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні

належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її

органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Французька Декларація прав людини і громадянина.

Стаття 35.

Коли влада порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладним обовязком.

Ситуація, що склалася в Україні в площині співіснування народ і влада дійшла до краю. Хижаки, що розграбили до безтями одну з найблагополучніших в минулому республік, знищили її продуктивні сили, захопили владу і прикладають всі свої зусилля на продовження свого бездарного і продажного панування. ЗМІ, які повністю підконтрольні їм, з одного ведуть пропаганду жорсткого розколу народу України, з іншого – створюють у народу певні ілюзії мінімального благополуччя. Реальність же жахлива. В Україні знищене судочинство, прокуратура, МВС, армія. Україна є практично непрацюючою продуктивно державою. Україна, при достатньо високому равні природніх ресурсів, має один з найшижчих показників по ВВП на душу населення в світі. Зовнійшній борг України за рахунок кредитів лежить в межах 200 мільярдів (влада бреше, що він складає біля 30 мільярдів) доларів США. Кредити розкрадаються привладними бандами. Вся державна власність працює на 100 найбагатших людей України. Вкрадені кошти вивозяться за кордон. Пінчуки купують замки за кордоном ціною в мільярди доларів. Розраховуватися за кредити доведеться народу. А чим? Територіями, надрами, землею, незалежністю. Що ми й бачимо. В Україні закладено все, що можна було закласти. Зараз продається останнє – незалежність.

Народу давно пора сказати – досить! Влада має боятися свого народу. Влада, подібна існуючій, не має права на життя в Україні. А чи має право на життя, взагалі, ця різнокольорова зграя владних і привладних мерзотників?

Знову повернемося до Конституції України.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... На жаль, це тільки красиві слова. Пора народу України доказати дійовість її Конституції. Потрібно скликати Народне Віче і жорстоко покарати тих, хто штовхав Україні в цю економічну і політичну прірву. Принципи скликання Віче ми маємо відпрацювати разом. Жодна партія, рух чи об*єднання, ніякі офіційні адміністратори не повинні бути причетними до організації та проведення цього (і майбутніх) Віче. У владі мають бути, перш за все порядні люди...

10. Вчення про суверенітет виникло як складова частина про державу і право. Але особливість поняття "суверенітет", на відміну від інших понять та категорій, полягає в тому, що суверенітет за своїм історичним походженням є, перш за все, політичною ідеєю, котра лише згодом перетворилася на правову.

Свого часу Г. Єллінек (G. Jellinek) зазначив: «Не вчені, відірвані від життя, відкрили його в своїх вчених кабінетах, – його створили ті могутні сили, боротьба яких наповнює зміст віків» [1, с. 285].

Наведене твердження видатного державознавця, що своїм походженням ідея суверенітету зобов’язана боротьбі різних політичних сил, безумовно, є справедливим. Але справедливим буде також і те, що не лише політичне життя чинило вплив на становлення ідеї суверенітету. Сама ця ідея, її розуміння і тлумачення, викладені у різних мислителів, у свою чергу, суттєво впливала на перебіг політичного життя [2, с. 6]. Слід згадати вплив на політичну практику вчень таких авторів, як Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо.

«Логічний обсяг доктрини, – пише П.І. Новгородцев, – завжди ширший від тих конкретних причин, за яких вони виникають. Саме на цьому й ґрунтується можливість запозичення старих доктрин для нових відносин... Різні епохи можуть підкреслювати в ідеї то один, то другий моменти, але для догматичного вивчення суттєвою є та обставина, що всі ці епохи звертаються до тих самих запасів формул і теоретичних побудов, використовуючи за різних умов життя той самий логічний апарат. Конкретні причини для засвоєння доктрини змінюються, але сутність доктрини залишається» [3, с. 23].

Вивчення історії ідеї суверенітету дозволить з’ясувати роль, яку мала ця ідея в політичній практиці та теорії у різні історичні періоди, різні відтінки, яких вона отримувала в своєму послідовному розвитку, а також зрозуміти проблеми науки публічного права, пов’язані з визначенням питання про сутність і зміст суверенітету. Низка сучасних вчень про суверенітет мають за свій праобраз вчення минулого; старі ідеї, що традиційно перейшли із попередніх епох, у нових вченнях отримують лише нової форми [2, с. 3].

Слід зазначити, що філософська система, котра претендує на повноту і всесторонність, як правило, приділяє значну увагу питанням держави та права. При цьому соціально-політичні і правові явища розглядаються з позиції справедливості, а у "пошуках суспільного ідеалу" обґрунтовується вчення про те, що не існує, але має існувати. Теорія держави та права первісно писалася, головним чином, філософами; моральна перспектива, а саме, політична справедливість відігравала провідну роль. Однак протягом XIX ст. ця традиція обривається, юриспруденція стає сферою діяльності виключно юристів, а філософи, зосередивши свій інтерес в основному на критиці суспільства, феноменології та герменевтиці, не торкаються питань, що відносяться до державно-правової проблематики.

Спадщина політико-правової думки налічує безліч теорій, кожна з яких по-різному намагається пояснити проблеми держави та права, в тому числі, й проблеми суверенітету. Щоб розібратися в цій теоретичній багатоманітності, а також знайти ключ до розуміння факторів, що її породжують, слід пам’ятати, що всі політичні доктрини зобов’язані своїм походженням «...двом фундаментальним переживанням: досвіду радикальної кризи суспільства, що супроводжує епоху потрясінь основ правового і державного ладу, і досвіду пригнічення та експлуатації. Вищою точкою пригнічення є зневага та брутальні порушення елементарних прав людини; вищою точкою потрясіння держави – громадянсько-релігійні війни... Оскільки ці досвіди є протилежними, політичні філософи розрізняються в залежності від того, на який із цих досвідів вони спираються. Із досвіду громадянської війни виникає позитивне право і відповідальна за його здійснення державна влада; досвід політичного пригнічення призводить до протилежного напрямку – до ідеї свободи від панування як принципу суспільного устрою» [4, с. 9-10].

З урахуванням наведеного підкреслимо ще раз виключне значення аналізу історії ідеї народного суверенітету для кращого розуміння сутності та змісту даного поняття і перейдемо до її безпосереднього розгляду; історія ідеї народного суверенітету має теоретичне відображення в політико-правових поглядах і доктринах різних вчених, практичне втілення вона знайшла в конкретних політико-правових інститутах, що існували в різні часи в різних країнах.

Історія країн Стародавнього світу, таких як Китай, Індія, Єгипет, засвідчує існування явища суверенітету. Безумовно, ці країни були суверенними державами в сучасному розумінні; вони здійснювали верховенство всередині країни, були незалежними щодо інших держав, мали власну територію, державні кордони, підданих, систему державних органів, збройні сили тощо. Саме тому науковці дотримуються думки, що феномен суверенітету виник разом із державою як її політико-правовий атрибут. Суверенітет властивий кожному історично визначеному типу суспільства, що організувалося в державу.

Разом із тим, саме поняття "суверенітет" залишилося невідомим Стародавньому світу. Пояснюється це низкою факторів: по-перше, у стародавні часи та в період античності не сформувалися сили, які б виклали свої зазіхання на державну владу у політичних або правових формах [5, с. 12]; по-друге, результати та цілі політичної боротьби, як внутрішньої, так і зовнішньої, не обґрунтовувалися теоретично, а вирішувалися на основі фактичного співвідношення сил: влада (суверенітет) визнавалась за тим, хто міг її утримувати.

Яскравим прикладом на підтвердження цього може слугувати Рим. «Римське мислення, завжди практичне, – пише П.М. Палієнко, – було спрямоване виключно на відносини, що фактично існують. Отже, не було жодного приводу для того, щоб порівнювати Римську державу з якою-небудь іншою і шляхом такого порівняння виявити ознаки, які характеризують державу. Більш того, визнання і проголошення суверенітету суперечило б римській політиці, оскільки Рим залишав за завойованими народами фікцію державної самостійності. Пізніше, коли Рим став світовою державою, він тим більше не мав потреби відстоювати своє верховенство і незалежність. Ідея зовнішнього суверенітету передбачає протистояння однієї держави іншій, але Рим перетворив усі відомі античному світу держави на свої провінції» [2, с. 17].

Характеризуючи історію розвитку ідеї суверенітету, Г. Єллінек пише: «У давнину не могли пізнати суверенітет... У стародавньому світі не існувало того, що єдине могло б породити уявлення про суверенітет: була відсутня протилежність між державною владою та іншими владами... Де була та сила, яка б могла заперечувати силу античної держави» [1, с. 288-289] підкреслити, що зазначене стосується теоретичного осягнення даного поняття, але не його практичного втілення. Сам факт існування держав стародавнього світу свідчить про практичну реалізацію принципу державного суверенітету.

Щодо народного суверенітету та його реалізації наведемо думку С.О. Котляревського: «Не менш очевидно, що й в абсолютивній державі суспільний настрій і громадська думка є безсумнівною силою, з якою уряд, навіть тоді, коли він не примушується до цього текстом закону, на ділі рахується. Повна хронічна дисгармонія уряду і народу є однаково неможливою як в державах Ашантіїв і Дагомеїв, так і в Англії або Франції; найбільш криваві прояви деспотизму не могли бути довгими, якщо б не спиралися на санкцію значної частини народу» [6, с. 9]. Саме в цьому слід шукати сутність поширеного афоризму, що кожний народ заслуговує на той уряд, який він має.

Виникнення поняття суверенітету датують Середніми віками або ще пізніше – Новим часом. Відповідно, розгляд історії виникнення та становлення суверенітету, як правило, починають саме з цих періодів. Як на наш погляд, це не зовсім вірно.

Дійсно, поняття "суверенітет" не було відоме у стародавні часи. Однак, розглядаючи суверенітет в історичній ретроспективі, слід розрізняти суверенітет як явище і суверенітет як поняття. Перше існує з моменту виникнення держави (державний суверенітет), заснування демократичних інститутів (народний суверенітет), друге було сформульоване значно пізніше. Отже, аналіз історії суверенітету, який не охоплює країни Стародавнього Сходу, Стародавні Грецію та Рим, а починається з Середніх віків або Нового часу, не можна визнати достатнім.

Сувереніте́т — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»).

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету:

державний;

народний;

національний.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал