Соціальна нерівність, з одного боку біда, а з іншого має виступати



Pdf просмотр
Сторінка1/22
Дата конвертації11.05.2017
Розмір4.74 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

1
ВСТУП
Соціальна нерівність, з одного боку біда, а з іншого має виступати певним стимулом для пошуку нових способів життя для її подолання. Адже соціальна нерівність включає всю гаму нерівностей: соціально-економічну, соціально-політичну та правову. Відтак маємо проблеми дискримінації не тільки майже всіх груп населення, а й тотальної бідності всього суспільного життя. Не варто плутати нерівність із відмінностями. Адже культурні відмінності (мовні, релігійні, расові) не зумовлюють дискримінації в демократичному суспільстві. Проте є й локально-ситуативні відмінності та нерівності - вони спостерігаються у будь-якому суспільстві, але не призводять до глобальних конфліктів. Наприклад, після Чорнобильської катастрофи величезну кількість людей було вибито з усталеного повсякденного життя: втрата звичного природного, культурного та господарського середовища, рідного дому й обійстя, переселення в незвичні умови. Усе це спричинило соціальну нерівність між потерпілими та рештою українців.
Найбільше страждають в Україні від нерівності бідні люди. Це і доступ до освіти, до медицини, нерівні можливості у веденні бізнесу, нерівні способи, стилі та якість життя. У бідних же людей майже всі кошти витрачаються на харчування. Але такого роду нерівність не викликає конфліктів та протистояння, оскільки сприймається як загальнонаціональне лихо (ринкова економіка, перманентне підвищення цін тощо). Інша справа нерівність за розміром доходів, коли середній дохід 10% найбагатших людей перевищує дохід 10% найбідніших у 30-50 разів. Або найбільша пенсія у 50-60 разів більша за найменшу. Вочевидь, народ не усвідомлює, що в європейських країнах такі розриви є п’яти-шестикратними. Дивно, але українці змирилися із цим ганебним явищем, хоча розуміють, що сталося це за повного розграбування національного багатства.
Недаремно одним із перших Указів Президента України був Указ
№274/2010 «Про невідкладні заходи з подолання бідності» в якому наголошено про те, що подолання бідності - одна з найболючіших проблем

2 суспільства, від якої страждає значна частина населення України, насамперед сім’ї з дітьми, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безробітні, інваліди, пенсіонери, бездомні громадяни, безпритульні діти, та яка суттєво обмежує можливості людського розвитку, породжує масштабні соціальні конфлікти, становить загрозу єдності суспільства та національній безпеці України.
До середини 90-х років, коли завершився перший етап “шокової терапії”
і ваучерної приватизації, замість відділення влади від власності в Україні почала формуватися своєрідна модель взаємодії власності й влади, при якій деякі “уповноважені владою” великі власники одержують надприбутки й контроль над ключовими господарськими ресурсами країни (знижуючи при цьому рівень життя переважної більшості населення), а влада контролює цих власників і привласнює частину їх надприбутків.
За рахунок цих коштів формувалися механізми політичного й
ідеологічного контролю над електоральним процесом (у першу чергу за допомогою створення кишенькових політичних партій і контролю над медіа- ресурсами). Подібна модель, націлена на стабілізацію й консервацію
існуючого становища, блокувала процес оформлення середніх верств суспільства як ключового суб'єкта політичного й економічного розвитку та призвела до різкої поляризації українського суспільства.
Саме невіддільність влади і власності й донині визначає характер української політичної еліти, що свідчить про неефективність функціонування політичних, економічних і соціальних інститутів сучасної
України. Сьогодні головною проблемою національного розвитку залишається глибоке відчуження суспільства від контролю над ресурсами свого існування.
В результаті неоліберальних реформ глибоко змінилася роль держави в економіці, що стало причиною суттєвих соціальних зрушень. Комерціалізація
90-х років здійснила послідовну й безсоромну експропріацію більшості основних соціальних і професійних груп, позбавивши їх можливості працювати за професією. Помітно збільшилася кількість громадян, які

3 втратили свій попередній соціально-економічний статус і виявилися нездатними надалі забезпечувати гідний рівень добробуту для себе і своїх сімей. Соціальні проблеми, які виникли на шляху переходу до ринкової системи господарювання в Україні – зростання безробіття, посилення соціального розшарування і дезінтеґрації, збільшення кількості бідного населення – обумовили зростання незадоволеності, конфліктності, соціальної напруженості та спричинили деструктивні тенденції щодо соціальної структури українського суспільства.
Певні позитивні зміни в соціальній сфері стали можливими лише на початку нового тисячоліття, коли українська економіка стабілізувалася і навіть намітилися тенденції до її зростання. Зокрема, 2003 рік позначився прийняттям низки законодавчих актів, що заклали основи формування в
Україні трирівневої системи пенсійного страхування та встановлення залежності розміру пенсії від величини заробітку, з якого сплачувалися страхові внески. Проведено масовий перерахунок пенсій, формування системи персоніфікованих пенсійних рахунків. Здійснювались кроки щодо підвищення продуктивної зайнятості населення та розвитку ринку праці, запровадження адресної соціальної допомоги та соціального захисту інвалідів.
Але зазначені позитивні зміни не набули сталого, системного характеру, не забезпечили глибинних змін у соціальній структурі суспільства та у суспільній свідомості. Входження в період економічної кризи виявило абсолютну непідготовленість соціальної політики до нових соціально- економічних викликів. Об’єктивний діагноз соціального стану українського суспільства свідчить про те, що основні соціальні проблеми – бідність, майнова диференціація населення, відчуженість значної кількості громадян від суспільного життя, звуження їх доступу до освіти, медицини і культури – на сучасному етапі набирають загрозливих темпів. Практично з усіх найважливіших соціальних показників світового цивілізаційного розвитку
Україна продовжує перебувати на небезпечній межі. Майже третина наших співвітчизників потерпає від бідності, близько 10% працездатного населення –

4 від безробіття. Вкрай негативними є показники рівня здоров’я українського населення, його демографічні та інші життєво важливі характеристики.
Хоча законодавче поле в Україні у соціальній сфері є досить розробленим з точки зору визначення соціальних стандартів і прав, разом з тим, воно характеризується розпорошеністю, незбалансованістю
і несистемністю.
Аналізуючи соціальну політику української влади більшість дослідників
єдині в тому, що однією з головних причин її неефективності є відсутність стратегічного науково-обґрунтованого системного підходу, побудованого на аналізі актуальних тенденцій суспільно-економічного розвитку та об’єктивному визначенні реальних можливостей держави. Останнє проявляється в тому, що сьогодні в Україні не визначено пріоритетних завдань соціальної політики, відсутня стратегія реформувань соціальної сфери, немає навіть чіткого усвідомлення моделі соціального захисту, що має розбудовуватися в Україні.
Слід зауважити, що соціальна політика відрізняється тією специфікою, що вона немає автономного інструментарію, механізмів, які забезпечують реалізацію цілей.
Соціальна політика формується законодавством
(соціальним, трудовим, господарчим), а також економічною політикою.
Власне кажучи, дієва соціальна політика має місце лише тоді, коли суспільство і держава сприймають соціальні цілі як пріоритетні. Більш того, соціальна політика
- це механізм забезпечення перманентних трансформаційних процесів. В перехідні періоди даний механізм особливо значущий, оскільки за цих умов трансформація завжди пов’язана зі значними перестановками в соціальній структурі, розширенням одних соціальних груп, звуженням та зникненням інших, зміною їхніх доходів, статусів, престижу, якості життя.
Вітчизняні соціальні програми та стратегії, які розроблялись в рамках соціальної політики в останні роки, втрачають свою актуальність та доцільність в контексті нового глобального виклику - економічної кризи,

5 внаслідок якої обмежуються ресурси, загострюються і без того перманентні проблеми оплати праці, безробіття, підтримки вразливих категорій населення тощо. Зміна соціально-економічного простору на сучасному етапі ставить перед соціальною політикою набагато складніші завдання, ніж навіть кілька років тому. Саме тому визначення ролі та можливостей соціальної політики як
інструменту пом’якшення соціальної нерівності в умовах соціально- економічної кризи, розробка напрямів та соціальних стратегій пом’якшення соціальної нерівності є надзвичайно актуальним завданням. Даний напрям наукових розробок виокремлено Міністерством праці та соціальної політики
України як один з найактуальніших та пріоритетних.
Мета дослідження - виявлення детермінантів поглиблення соціальної нерівності в сучасному українському суспільстві та визначення ролі і можливостей соціальної політики як інструменту пом’якшення соціальної нерівності в умовах соціально-економічної кризи.
Завдання дослідження. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
- вдосконалити теоретико-методологічні засади дослідження соціальної нерівності;
- охарактеризувати процес відтворення соціальної нерівності в сучасному українському суспільстві, описати її основні форми;
- опрацювати світовий досвід впровадження соціальних реформ щодо пом’якшення соціальної нерівності в суспільствах, що трансформуються;
- описати сутність процесів урівноваження регіонального виміру соціальної нерівності в Україні;
- визначити завдання та можливості соціальної політики в умовах становлення нової стратифікаційної структури українського суспільства;
- оцінити динаміку соціальних реформ на сучасному етапі, охарактеризувати їх результативність з точки зору пом’якшення соціальної нерівності;

6
- виявити наслідки диференціації доходів населення для формування соціальної структури українського суспільства;
- визначити стан та потенціал соціальних трансфертів щодо пом’якшення соціальної нерівності;
- розробити підходи щодо опрацювання стратегій виживання окремих соціальних груп в умовах поглиблення соціальної нерівності в Україні;
- розробити прикладний
інструментарій системно-комплексного оцінювання-прогнозування соціальної нерівності в Україні.
Об’єктом дослідження є соціальна нерівність в Україні.
Предмет дослідження є процеси відтворення й поглиблення соціальної нерівності в українському суспільстві та їх корегування засобами соціальної політики.
Методологічна база дослідження. Дослідження базуватиметься на теоретико-методологічних засадах (понятійний апарат, методологія та методика), визначених в наукових працях соціологів, політологів та економістів, основна увага яких зосереджена на теоретичному, методичному та емпіричному аналізі соціальної нерівності, диференціації добробуту і доходів, існуючої системи доходної диференціації та її впливу на соціальний клімат суспільства, детермінації соціальної напруженості та конфліктів; програмах економічного і соціального розвитку; оцінці досягнутого рівня розвитку економіки і соціальної сфери.
Методами дослідження є загальнонаукові методи сходження від абстрактного до конкретного, порівняльного аналізу та синтезу; загальнонаукові принципи об’єктивності, системності, єдності історичного і логічного; методи кількісного і якісного аналізу документів.
Практична цінність науково-дослідної роботи полягає у можливості застосування її результатів як теоретичного і практичного підґрунтя в практиці вивчення добробуту населення, характеристики та прогнозування змін соціального клімату, при розробці технологічних способів і управлінських інструментів соціальної політики щодо регуляції соціальних

7 нерівностей у сферах зайнятості та ринку праці, здійснення окремих державних заходів щодо підвищення рівня та ефективності соціального захисту населення в кризовий період.
Область впровадження - результати даної роботи можуть бути використані для обґрунтування проектів, програм, організаційно-правових документів, проведення розрахунків тощо, орієнтованих на вирішення проблем соціальної нерівності.

8

1. ХАРАКТЕР ВІДТВОРЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ НЕРІВНОСТІ В
СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
1.1. Соціальна нерівність: теоретико-методологічні підходи
Нерівність існувала й існує у всіх суспільствах, навіть у самих примітивних, які мали місце при первіснообщинному ладі. Гуннар Ландтман провів цікаве дослідження суспільного життя папуасів Ківаї (Нова Гвінея), яке підтвердило, що нерівність спостерігається навіть у цьому дуже примітивнім суспільстві. Ландтман виявив, що, незважаючи на видимість загальної рівності (усі чоловіки виконували однакову роботу, ніхто не мав слуг або рабів, ні в кого не було власного будинку), у суспільстві папуасів нерівність в певній мірі все-таки виявляється. Наприклад, папуас, який мав можливість приймати більше гостей, чим інші мешканці селища, займав «набагато більш високе положення». Воїни, гарпунери й чаклуни набували більш високого соціального статусу. У той же час сліпі, хворі й інші неповноцінні певною мірою мали більш нижчий статус, наряду з безробітними й неодруженими.
Крім того, жінки вважалися «трохи нижчими» від чоловіків, вони не мали землі, займалися збором плодів і ягід, але не полювали разом із чоловіками[1].
Антропологи виявили деякий щабель нерівності у всіх «дописьменних» суспільствах. Статус членів суспільства визначався властивими йому цінностями: красою; сміливістю; глибиною релігійних знань. Існує безліч способів символічного зображення відмінностей у статусі. У примітивних суспільствах звичайно використовуються позначення на тілі, у більш розвинених цьму статусу служать прикраси й особливо одяг. У кожному разі люди, які володіють високими особистими якостями цінуються вище, до них відносяться з більшою повагою, чим до тих, чиї якості цінуються не так високо.
Історія розвитку суспільних наук, а особливо соціології, як науки, так само як і історія її найважливішого напряму - соціології нерівності, нараховує півтора століття. Але задовго до XIX століття вчені замислювалися над

9 природою відносин між людьми, над важкою долею більшості людей, над проблемою пригноблених і тих хто їх пригноблює, над справедливістю, або несправедливістю нерівності. Ще прадавній філософ Платон розмірковував над розшаруванням людей на багатих й бідних. Він вважав, що держава уявляє із себе буцімто дві держави. Одну формують бідні, інші - багаті, і всі вони живуть разом, створюючи однин одному всілякі перепони. Платон був
«першим політичним ідеологом, які розмірковували щодо терміну класів», - вважає К. Попер[2].
В такому суспільстві людей переслідує страх і невпевненість. Здорове суспільство повинне бути іншим. У своїй праці «Держава» Платон стверджував, що правильну державу можна науково обґрунтовувати, а не шукати навпомацки, боячись, вірячи й імпровізуючи [3]. Він припускав, що це нове, науково спроектоване суспільство буде не тільки здійснювати принципи справедливості, але й забезпечувати соціальну стабільність і внутрішню дисципліну. Саме таким він уявляв суспільство, кероване правителями
(охоронцями).
Аристотель в «Політиці», також розглянув питання щодо соціальної нерівності. Він писав, що нині у всіх державах є три елементи : один клас- досить багатих; інший-досить бідних; третій же-середній. Саме третій- найкращий, оскільки його члени за певними умовами життя найбільш готові впливати на раціональні принципи розвитку суспільства. Саме із бідняків й багатіїв одні стають злочинцями, а інші шахраями. Реалістично розмірковуючи щодо стабільності держави, Аристотель відзначав, що необхідно думати про бідноту, тому що в державі, де безліч бідняків, які відсторонені від управління державою, неминуче буде багато ворогів. Адже бідність є зародженням бунту й злочину там, де немає середнього класу, там де бідних величезна більшість, виникають ускладнення, і держава приречена на загибель. Аристотель виступав як проти влади бідняків, позбавлених власності, так і проти егоїстичного правління багатої плутократії. Краще суспільство формується із середнього класу, і держава, в якій цей клас

10 багаточисельний й сильніший, чим два інших, разом узятих, управляється найкраще, тому що забезпечена суспільна рівновага [4].
На думку соціологів, вчених практично усіх ідейних напрямів, ніхто в
історії суспільної думки настільки виразно як К. Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними суспільними класами.
Відповідно
Марксу, класи виникають
і протиборствують на основі різного положення й різних ролей, які виконують
індивіди у виробничій сфері суспільства. Але, К. Маркс справедливо відзначав, що йому не належить заслуга відкриття існування класів і їх боротьби між собою. І дійсно з часів Платона, але звичайно, особливо з тих пір, як буржуазія владно вступила в XVIII століття на авансцену історії, переважна більшість економістів, філософів, істориків досить аргументовано вводять у суспільствознавство Європи поняття щодо соціального класу
(А. Сміт, Э. Кондільяк, К. Сен - Сімон, Ф. Гізо, О. Міньє тощо) [5].
Однак ніхто до К. Маркса не надавав настільки глибокого обґрунтування класової структури суспільства, виводячи
її
із фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Практично ніхто аргументовано і науково не обґрунтовував настільки всебічного розкриття класових відносин, механізму експлуатації в капіталістичному суспільстві, яке існувало на той час, і в деякій мірі існує в сьогоденні. Тому, в більшості сучасних робіт із проблем соціальної нерівності, стратифікації й класової диференціації рівною мірою й у прихильників марксизму, і в авторів, далеких від позицій К. Маркса, розглядається його наукове обґрунтування теорії класів [6].
Вирішальне значення для складання сучасних вистав щодо сутності, форм і функцій соціальної нерівності, поряд з Марксом, мав М. Вебер-класик світової соціологічної теорії. Ідейна основа поглядів М. Вебера полягає в тому, що індивід є суб’єктом соціальної дії. На противагу Марксу, він окрім економічного аспекту стратифікації враховував такі аспекти, як влада й престиж. М. Вебер розглядав власність, владу й престиж як три окремі,

11 взаємодіючі фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якому суспільстві, а саме: відмінності у власності породжують економічні класи; відмінності, що мають відношення до влади, породжують політичні партії; престижні відмінності створюють статусні угруповання, або страти. Звідси він сформулював своє уявлення щодо «трьох автономних вимірах стратифікації».
Він підкреслював, що «класи», «статусні групи» і «партїі» - явища влади, які відносяться до сфери розподілу, щодо внутрішньополічного розвитку суспільства [7].
Основне протиріччя М. Вебера з К. Марксом полягає в тому, що відповідно першому клас не може бути суб’єктом дії, тому що він не є громадою. На відмінність від Маркса, він розкрив поняття класу лише з оглядом на капіталістичне суспільство, де вагомим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою його люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах й послугах. Однак на ринку праці особистості займають різні позиції або перебувають у різній «класовій ситуації». Тут усе продають і купують. Одні продають товари, послуги, інші - робочу силу. Відмінність тут у тому, що одні володіють власністю, а в інших вона відсутня. У М. Вебера немає чіткої класової структури капіталістичного суспільства. Саме тому, різні інтерпретатори його робіт трактують незбіжні переліки класів.
Враховуючи методологічні принципи й узагальнюючи його історичні, економічні й соціологічні напрацювання, можливо в такий спосіб реконструювати веберівськую типологію класів при капіталізмі, а саме: робітничий клас, який позбавлений власності. Він пропонує на ринку свої послуги й диференціюється за рівнем кваліфікації; дрібна буржуазія - клас дрібних бізнесменів й торгівельних працівників; позбавлені власності «білі комірці»: технічні фахівці й інтелігенція; адміністратори й менеджери; власники, які так само прагнуть через певний рівень освіти до тих переваг, якими володіють інтелектуали; клас власників, тобто ті, хто отримує ренту від володіння землею, шахтами тощо; «комерційний клас», тобто підприємці.
Вебер вважав, що власники-це «позитивно прівелегійований клас». На

12
іншому полюсі -«негативно прівелегійований клас», сюди він включав тих, хто не має ні власності, ні кваліфікації, яку можливо запропонувати на ринку [8].
Існує безліч стратифікаційних критеріїв, відповідно яких можливо ділити будь-яке суспільство. З кожним з них пов’язані особливі способи детермінації й відтворення соціальної нерівності. Характер соціального розшарування й спосіб його затвердження у своїй єдності утворюють те, що ми називаємо стратифікаційною системою. Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, звичайно дається опис кастовій, рабовласницькій, становій й класовій диференціації. При цьому прийнято ототожнювати їх з історичними типами суспільного устрою, які спостерігаються в сучасному світі або ті, які були в минулому. Вважаємо за необхідне дотримуватися трохи іншого підходу, зважаючи на те, що будь-яке конкретне суспільство складається з комбінацій різних стратифікаційних систем і безлічі їх перехідних форм. Саме тому ми прагнемо говорити про
«ідеальні типи» навіть тоді, коли використовуємо елементи традиційної термінології.
Окрім вищенаведених дослідників соціальної стратифікації з оглядом її впливу на соціальну нерівність, доречним буде розглянути підходи й інших науковців щодо проблеми соціальної стратифікації, які зосередили увагу на аналізі престижу, але вони характеризували престиж виходячи із відношення людей до певних професій. У дослідженні, проведеному в 1956р., жителям різних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано дати оцінку престижності різних професій. Були отримані досить схожі відповіді[9].
Дослідники дійшли висновку, що в країнах, де склалася індустріальна система виробництва, існує попит на певні професії: інженери; механіки; бухгалтери тощо. Ці професії, якими оволоділи люди користуються приблизно однаковим престижем в усьому світі. Доречно буде зауважити, що рангові характеристики престижу майже не зміняються із часом. В 1966 р. група дослідників дійшла висновку, що з 1925 р. у США не відбулося істотних змін

13 в оцінках професійного престижу - лікарі й інші фахівці залишаються наверху піраміди, люди, які займаються чисткою взуття й повії як і раніше займають місце практично на дні суспільного розвитку [10]. В 1977 р. Дональд.
Дж.Трейман проаналізував 85 досліджень учених з 53 країн щодо професійного престижу і зробив висновок, що оцінки престижу досить схожі в усьому світі. Опираючись на результати свого аналізу, Трейман розробив теорію, яка пояснює, чому ці оцінки такі схожі. Теорія Треймана складається
із чотирьох основних тверджень.
Перше пов’язане з тим, що основні потреби людей (у їжі, одязі й житлі) однакові у всіх суспільствах. Крім того, для життя в сучасних суспільствах необхідні знаряддя праці, зброя, політичні й військові організації. В усьому світі проблеми, пов’язані з виробництвом цих речей, аналогічні. В результаті у всіх таких суспільствах існує приблизно однаковий поділ праці.
Друге положення теорії Треймана полягає в тому, що в умовах спеціалізованого поділу праці деякі люди в більшій мірі володіють матеріальними ресурсами й контролюють їхнє використання, чим інші.
Інакше кажучи, в результаті спеціалізованого поділу праці складаються різні ступені влади - лікарі мають більш високу кваліфікацію й мають більшу владу, чим робітники на складальному конвеєрі, окрім того, вони мають більш високий заробіток і володіють більшою власністю.
Третє твердження теорії Треймана фіксує привілею для тих, хто в будь- якому суспільстві має владу. Люди, які займають високе положення, часто мають досить помітний політичний вплив, який вони можуть використовувати у своїх інтересах. Наприклад, президент компанії, яка спеціалізується на випуску реактивних двигунів, ймовірно, може впливати на уряд при затвердженніі таких норм безпеки на повітряних лініях, які б сприяли розвитку авіаційної промисловості.
Четверте й останнє положення теорії Треймана є наслідком трьох попередні. Оскільки влада й привілеї повсюди цінуються, а це означає, шо пов’язані з ними професії вважаються престижними.

14
В теорії Треймана сполучаються елементи декількох інших концепцій.
Як у Девіса й Мура, тут акцентована увага на відмінності ступенів важливості різних професій, окрім того, тут знайшла відбиття точка зору Маркса, який підкреслював роль поділу праці. Досліджуючи співвідношення між владою, привілеями й престижем, Трейман використовував аспекти «репутаційної теорії» Уорнера. Єдиний елемент стратифікації, який йому не вдалося пояснити, - питання про те, яким чином групи, що володіють владою, здатні зберігати свої переваги[11].
Враховуючи наукові надбання вчених як минулого, так і сучасності, як вчених іноземних держав, так і України пропонується


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал