Синхронізація елементів жанрового та стильового синкретизму (на матеріалі української прози ХІХ ст.) Олена Єременко



Скачати 83.78 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації25.12.2016
Розмір83.78 Kb.

44
УДК 821. 161. 2-3
СИНХРОНІЗАЦІЯ ЕЛЕМЕНТІВ ЖАНРОВОГО ТА
СТИЛЬОВОГО СИНКРЕТИЗМУ (НА МАТЕРІАЛІ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ ХІХ СТ.)
Олена Єременко
(Київ)
У статті розглядається жанровий і стильовий синкретизм
української прози другої половини ХІХ ст. Особлива увага
приділяється структурі понять жанру і стилю. Теоретичні
побудови спираються на специфіку тематики і композиції творів
та їх образності. Наголошується на тому, що публіцистичність,
драматичні колізії, асиметрія сюжетотворення, порушення
принципів типізації сприяли увиразненню жанрового
модифікування художньої прози ХІХ століття.
Ключові слова: синкретизм, структура текста, жанр, стиль.
В статье рассматривается жанровый и стилевой синкретизм
украинской прозы второй половины ХІХ в. Особое внимание
уделяется структуре понятий жанра и стиля. Автор исследует
специфику тематики и композиции произведений, а также их
образности. Обращается внимание на то, что публицистическое
начало, ассиметрия в построении сюжета, нарушение принципов
типизации содействовали жанровой модификации
художественной прозы ХІХ столетия.
Ключевые слова: синкретизм, структура тексту, жанр,
стиль.
The article considers issues of genre and style syncretism in Ukrainian
prose of the second half of the XIX century. Special attention is paid to
the structure of notions of genre and style. Theoretical constructions
use the specificity of themes and composition of works and their imagery.
A special emphasis is laid on the role of publicistic character, dramatic
collisions, asymmetric plot formation and violation of typing ptinciples
in improved expressiveness of genre modifications іп belletristic
literature of the XIX century.
Key words: syncretism, text structure, genre, style.
Необхідність відповідності понятійного інструментарію типу аналізованого твору [4, с. 4] є нагальною проблемою сучасного
Олена Єременко

45
літературознавства, хоча прояви взаємодії жанру і стилю були зауважені дослідниками неодноразово. Так, у праці "Розвиток жанрів в українській літературі кінця ХІХ - поч. ХХ ст." І.О.Денисюк дефініціює синкретичні явища по-різному, говорячи про глибоку трансформацію фольклорних жанрів, унаслідок чого виник так званий скомплікований жанр (оповідання Г.Квітки) [3, с. 18]. Окрім того, дослідник прямо називає жанровим синкретизмом складність структури "Олени" Шашкевича [3, с. 48] та привертає увагу до таких явищ у жанровій сфері, як політичні жанри Івана Франка ("політичне оповідання", "політична казка" як авторське жанрове визначення,
що акумулює домінанту твору - його викривальний ідейний пафос")
[3, с. 69] та перехідність жанру оповідання "Ребенщукова Тетяна"
(1878) М.Павлика, адже "інерція етнографічно-побутового оповідання вживається з памфлетно-публіцистичним пафосом політичного забарвлення [3, с. 70]", поряд із цим - "Битва"
О.Кобилянської - пейзажна новела, памфлет, музична новела
(реквієм) [3, с. 146] і мініатюра В.Стефаника "Лан", що є "своєрідним схрещенням образка з "новелою акції". Від образка взято прийом просторової обмеженості й часової зосередженості, а також більш картинно-демонструючий, ніж епічно-розповідний спосіб викладу
[3, с. 120]". Особливо непростою видається науковцеві новела
М.Коцюбинського "Intermezzo", яку він вважає поліфонічною за жанровими особливостями (новела, близька до реалістичного потоку свідомості, соціально-психологічна і навіть політична); за поліфонізмом складників (співучість барв, лірична патетика,
багатство звукових образів тощо) вона симфонічна, за універсалізмом і глибиною осмислення явищ і характером проблематики (людина і суспільство) - філософічна" тощо [3, с. 133].
Увагу на стильовий синкретизм звернули й дослідники початку
ХХІ ст. [5].
Таким чином, виникає необхідність систематизації жанрових видозмін в українській прозі ХІХ ст. крізь призму стильового і
жанрового синкретизму. З'ясуємо, які характеристики жанру і стилю уможливлюють їх синкретичність. Передусім, стиль у літературі - стабільна цілісність чи спільність образної системи, засобів художньої
виразності, образних прийомів, які характеризують окремий твір або ж сукупність творів. У теорії стилів існують різні точки зору про обсяг поняття стилю, оскільки з ним іноді пов'язують увесь комплекс явищ змісту і форми, але частіше обмежують його значення структурою образу і художньою формою. Незалежно від цього підкреслюється глибока обумовленість формальних структур змістом і точкою зору митця. Не менш важливо, що ця обумовленість
Філологія

46
не носить буквального характеру і пов'язана з відносною незалежністю розвитку стилю: стилістичні ознаки могли залишатися константними і тоді, коли мистецтво суттєво змінювало свій зміст,
відтак позначати літературну тенденцію, індивідуальну манеру. Воно цілком відповідає акумуляції художніх особливостей, притаманних творчості письменника. Поняття стилю містить і визначення властивих певній добі художніх напрямів або тенденцій, що мають специфічне поєднання ознак.
Для виокремлення аспектів стильового синкретизму необхідний аналіз усіх елементів форми твору, тому що форма літературного твору не обмежується його мовленнєвою побудовою, у неї є й інші
сторони - предметна зображальність і композиція. Образна й експресивна форма твору обумовлюється стилем, тоді вона повністю і закінчено виражає зміст і цілком йому відповідає. Стиль
є естетичною єдністю усіх образно-експресивних деталей форми твору. Художній рівень форми не породжується цінністю змісту, для досягнення його художник повинен проявити талановитість,
майстерність, важливо, чи реалізується при цьому здатність письменника спиратися на творчі досягнення своїх попередників,
вибирати у творчому досвіді своєї національної літератури та інших національних літератур форми, які максимально відповідають його власним, оригінальним художнім задумам, і відповідно їх перебудовувати. Суперечності всередині стилів існують стільки,
скільки існує культура і література як її складова, проте найчіткіше вони оформились у XVII ст., у взаємодії бароко і класицизму, потім увиразнювалися впродовж XVIIІ-ХІХ ст. Акцентування на
індивідуальних стилях, пов'язане з оновленням художнього письма
ХІХ ст., ствердило можливість множинності стилістичних парадигм як одну з головних закономірностей розвитку літератури [7, с. 108].
На відміну від стилю в загальнокультурному розумінні, стиль у літературі є і наскрізним принципом побудови тексту, що надає
цілісності, єдиного тону і колориту його структурі, адже матеріал літератури - слово - уже забарвлений стилістично, оскільки належить до конкретного мовленнєвого шару. У стилі наявне вираження того чи іншого типу художнього задуму або авторської
позиції, а естетична архітектоніка змістовної форми, системна
єдність формоутворюючих принципів (таких, як співвідношення об'єктивного і суб'єктивного, світу і характеру умовності та ін.);
серед компонентів форми до носіїв стилю передусім належать художнє мовлення, у тому числі індивідуальні і функціональні
особливості мовлення персонажа, та композиція.
Олена Єременко

47
У середині ХІХ ст. особиста, не обумовлена екстралітературними факторами інтенція письменника стала значним, не лише духовно- творчим, як у романтизмі, але й суттєвим стилеутворюючим фактором, і стилі реалізму відбулися із відчутною часткою
індивідуального забарвлення. Форми і прийоми моделювання образів у реалістичному мистецтві різняться в різних видах і жанрах.
Глибоке проникнення в сутність життєвих явищ, яке з необхідністю притаманне реалістичній тенденції і складає характерну особливість будь-якого реалістичного методу, по-різному виражається в романі
і новелі, нарисі і повісті. Зображення життя, власне, адекватність його художнього моделювання не є специфічною ознакою реалістичного мистецтва, часом воно домінує, але не є обов'язковим,
адже вимога до тотожності образу і дійсності є швидше даниною позамистецькій складовій культури.
На відміну від динамічності стилів, жанровий код історично статичний, оскільки жанр - це не лише обсяг тексту, але й спосіб його організації, для якого виокремлюють три структурних ознаки:
органічність усіх компонентів жанру, що утворюють собою "єдність поетики, функціонування цієї єдності … в історичних умовах і
повторюваність [2, с. 37]". Інколи жанр і стиль - це одна нерозривна
єдність, тому жанровий аналіз тексту дозволяє висвітлити широкий спектр зв'язків художнього твору - соціальних, естетичних,
психологічних, розглянути його як своєрідний вузол стійких компонентів змісту і коригуючих цю стабільність особливостей творчої індивідуальності письменника. Функціональність компонентів структури жанру - сюжетно-композиційна організація твору, викладові форми, жанротворчі елементи стилю, а головне,
підпорядкованість усіх цих елементів структурі змісту, проблематики
[3, с. 7].
Проблематичною є відсутність чіткості в жанрових визначеннях,
у системі яких ураховуються і риси доби, і характеристики стилю,
адже поза стилем жанр губить свої межі, перетворюється в конгломерат ознак. "Міжстильовість" жанрових ознак зовсім не означає незалежності жанру від стилю: вона свідчить лише про те,
що той самий комплекс ознак жанру можна використовувати, але в різних комбінаціях. Жанрові ознаки кодували текст як літературний різновид і вказували на приналежність його до літератури. Жанр - категорія нормативна, проте й гнучка, тому нині йдеться про відсутність чіткого жанровизначення. Літературні шукання минулого були спрямовані на вдосконалення майстерності в уже знайдених традиційних формах і моделях ставлення до світу [1, с. 4], зараз швидше йдеться про матрицю жанру - своєрідний код моделювання
Філологія

48
реального життя в штучне, умовне. Знаючи код, можна дешифрувати сутність образної системи твору, одночасно, жанрові
норми - це правила художньої гри. Жанру притаманна доцентрова
і відцентрова динаміка: розподіляти на види і об'єднувати конкретні
твори. Жанр формує уявлення про архітектоніку твору, але він же концентрує у своїх атрибуціях і його зміст. Жанр як спосіб бачення світу є типом його естетичного сприйняття, визначається через емоції і тематику, поряд з чим існує особлива філософія жанру.
Природа її - не зовнішня модель розгортання художньої думки, а філософія компромісу, коли авторська інтенція реалізується не через формальні категорії, а через гармоніювання цільності внутрішнього світу твору.
Жанр - це ще й деяка умовність спілкування автора і реципієнта,
що таким чином об'єднує суб'єкта й адресата висловлювання.
Феномен жанровості є металінгвістичною мовою культури, а синхронія жанру - це парадигма ініційованого автором тексту як комунікативного факту або дискурсу, тобто є системою історично сформованих міжособистісних комунікацій. Авторські жанрові
визначення як компонент структури тексту дають можливість розходжень між читачем і письменником у визначенні жанру.
Формування жанру пов'язане з кристалізацією в ньому певного типу сюжету, ритмічної будови, композиції. Серед формальних ознак жанру першість належить композиції і мовленнєвій системі.
Комплекс указаних ознак характеризує центральні явища певної
жанрової групи, на периферії її виокремлюються різноманітні
перехідні й комбіновані форми, які руйнують розмежування поміж жанрами.
Жанр як універсалія мистецтва виконує передусім історичну функцію: і свідомо, і стихійно він ангажує кожного автора до вже сформованої художньої традиції. Стабільність самого поняття жанру впродовж усієї історії літератури дозволяє описати цю тяглість не лише з традиційних позицій художніх епох чи зміни художнього бачення, а й з позиції еволюції жанрів. Жанр входить до системи стилю, як частина входить до цілого. Стиль будь-якого письменника містить і систему жанрів. Між цими двома поняттями існує система взаємин: акумулюючи складне і суперечливе сприйняття письменником дійсності, поетичний стиль не може оформитися поза жанром, який втілює окремі характеристики цих стосунків.
Якщо стиль визначає жанри, то кожен з них зорієнтований на конкретну і виокремлену форму стилю. Так, жанрові групи містять певні різновиди, до яких тяжіють різні стилі і в яких по-різному конструюється художній образ. Справді, і для новели, і для роману
Олена Єременко

49
притаманний відносно постійний комплекс структурних особливостей, властивих їм у різні часи, проте певна доба надає
йому специфічної спрямованості.
Друга половина ХІХ ст. - доба концентрації мало не всіх явищ,
у тому числі і в жанровій (повість, роман, оповідання, художньо- публицистичні (ідеологічні) повісті і романи, нарис, новела, хроніка,
етюд, образок), і стильовій (етнографічний, соціально- психологічний, науковий реалізм, натуралізм, модерністичні течії
та напрями) сферах. Саме в цей період спостерігаємо окремі
модифікації стильового і жанрового синкретизму.
Стильовий синкретизм, ураховуючи специфіку стилю як акумуляції єдності культурного конгломерату доби, має кілька різновидів. Одним з них є взаємодія рис різних напрямів, оскільки,
віддаючи перевагу реалістичному методу, прозаїки не відмовлялися від способів моделювання дійсності, притаманних іншим напрямам
і течіям. Зокрема у прозі Є.Ярошинської реалістичні деталі
вплітаються в романтичне оповідання ("Проклятий млин") або романтичні риси поєднуються з побутовими, переважно в оповіді
("Адресатка померла"). Важливо, що, враховуючи спільні та відмінні
змістоутворюючі та формотворчі елементи новели й оповідання,
не так просто диференціювати їх у творчості українських прозаїків.
Несподіваність сюжету, парадоксальність образності, гострота конфлікту, динамічність колізій як основні ознаки новели все ж таки переважають у малій прозі кінця ХІХ ст. Так, твори про шахтарів
Б.Грінченка, незважаючи на соціальну тематику, мають елементи
імпресіонізму й експресіоністичні засоби виразності ("Серед чужих людей", "Панько"). Яскраві вияви стильового синкретизму є і в повістях, які вирізняються широким спектром проблематики - від літератури, зорієнтованої на пробудження національної свідомості
(О.Кониський, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький), до модерного аналізу психіки у Н.Кобринської, Панаса Мирного, Олени Пчілки.
Порівняно з оповіданням, у повісті моделювання образів інше:
персонажі розкриваються впродовж тривалого часу, характери багатосторонні, проте сюжет однолінійний. У творі Н.Кобринської
"Дух часу" функціонують засоби, притаманні символізму, зокрема прагнення осягнути сутність через знак, виразна образність,
асоціативність роздумів. Авторка звужує соціальний план до
інтимно-особистого, фокусуючи мозаїчну складність життя у переживаннях персонажів. Повість моделювала не лише суспільні
зв'язки, а й внутрішні психологічні, послуговуючись своєрідним сюжетом, у якому події приєднуються одна до одної, немовби нанизуючись, письменниця вдається до оповіді, яка ведеться в
Філологія

50
повільнішому темпоритмі. Відповідно до закономірностей жанротворення новітньої малої прози побудовані твори зі збірки
Н.Кобринської "Казки", які, на відміну від канону, стилістично ускладнені, складно закодовані, навіть модерністські. Класична як фольклорна, так і літературна казка чітко розмежовує добро і зло, її
розв'язка майже обов'язково позитивна. У казці Н.Кобринської
"Брати", побудованої з епізодів-картин, символіка відверто експресіоністична, а емоційне забарвлення трагічне.
Іншим різновидом стильового синкретизму є його реалізація в
індивідуальних стилях письменників, подекуди на основі
літературних контактів. Якщо в першій половині ХІХ ст. первісним жанроутворюючим елементом оповіді був недіалогізований переказ при обов'язковій наявності особи автора чи героя-оповідача, то пізніше глибокі зміни торкнулися як мови автора, так і мовлення персонажа. Повість І.Нечуя-Левицького "Хмари", відповідно до проблематики, демонструє розмежування навіть не на рівнів стилів літератури, а стилів мовлення (публіцистичний, науковий,
філософський, народне мовлення, конфесійний). У повісті Панаса
Мирного "Лихі люди" мовлення персонажа змодельовано через розповідь, марення, а в романах "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
та "Повія" риси нового письма спостерігаються в усіх елементах архітектоніки. Справді, ХІХ ст. - епоха розквіту роману, який недаремно вважають незавершеним, остаточно не сформованим жанром, що переживає різні перетворення, модифікації. Це відбувається тому, що в романі не може бути остаточно вибудованої
структури, вона завжди знаходиться в еволюції. Проте роман залишається найбільш життєздатним жанром, оскільки набуває
різних видозмін і використовує інші види не лише епосу, але й лірики.
Індивідуальні стилі прозаїків цього часу панорамні, адже "роман як жанр уже передбачає панорамність - великий обшир зображення. І
якщо до того чи іншого роману панорамність не дуже пасує, то певно, що має справу з іншим жанром, з повістю [10, с. 135]".
Жанровий синкретизм спирається передусім на розмаїття проблематики творів, яка значно збагатилась у ХІХ ст. (соціальна,
психологічна). Оповідання В.Коховського "Пан Комарчук" містить елементи психологічного портрета, соціальної критики та сатири.
Незакінчена повість Олени Пчілки "Світло добра і любові" близька до "роману виховання", однак активізує соціально-політичні
проблеми. Ураховуючи, що повість - широкий, нечіткий жанровий термін, який не підлягає єдиному визначенню, віддаємо перевагу таким критеріям, як рівномірний розподіл сюжетної напруги,
відносна простота композиції, помірний темп оповіді. Незакінчена
Олена Єременко

51
повість Панаса Мирного "Голодна воля", побудована за традиційною жанровою матрицею, водночас є ілюстрацію до селянської реформи 1861 р., тобто спирається на політологічну концепцію автора. За словами І.Франка, "коли давніша повість чи то новела - не конче натуралістична, а й загалом - усе мала ціхи більш або менш докладно локалізованої події з мотивованою зав'язкою, перипетіями і розв'язкою, отже, виглядала як здвижений згідно правил архітектоніки більш або менш солідний будинок, то новела белетристична робить зовсім інше враження [9, с. 525]".
Відповідно, різновидом жанрового синкретизму є
поліструктурне поєднання відмінних жанрових рис в одному творі.
У повісті В.Леонтовича "Стопами апостолів" скомпліковані
мандрівний сюжет "роману дороги", елементи подорожньої хроніки,
при цьому розкриваються родинно-побутові тематичні мотиви, до яких долучені гумор і сатира на грунті антиклерикальної
проблематики. Водночас це цикл оповідок нарисового характеру, з притаманною нарису тяжінню до циклізації. Автобіографічна повість "Молодий вік Максима Одинця" О.Кониського насичена елементами подорожнього нарису, який є такою формою епосу, що вирізняється документальністю і публіцистичністю. Поряд із цим ранній прозі І.Франка також притаманна структура, близька до нарису (аналітичні студії, автентичність подій) [6, с. 146]. На відміну від згаданих творів, оповідання Т.Бордуляка "Михалкові радощі"
насичене елементами притчі.
Оригінальною є рецепція фольклору через компоненти жанрового синкретизму. Письменники середини XIX століття продовжили традиції поетики історичного оповідання з героїзацією,
ідеалізацією, етнографічною орнаментальністю, хоча назагал вони вважаються реалістами. Тому історичні новели запозичували форму легенди, переказу, навіть казки ("Невільничка", "Кармелюк" Марка
Вовчка; "Матусине благословення", "Марко Проклятий" Олекси
Стороженка). Жанр новели-казки розвинула Олена Пчілка у своїх переробках народних казок для дітей, удосконалюючи сюжетні колізії
і розв'язки. Засвоєнню фольклорних формально-змістових характеристик літературою сприяє те, що казка чарівного,
побутового і авантюрного характеру передувала новелі й оповіданню, була одним із джерел, звідки вони виникли. У казці
відбуваються апріорі невірогідні події, чого не приховує оповідач, у новелі ж події дивні, незвичайні, але можливі. Крім цього, казка переважно повчальна, звідси походить і ще одна відмінність від новели, де відверта дидактика відсутня. Тому взаємодія казки і
новели проходить через усю другу половину ХІХ ст. від творчості
Марко Вовчок до прози М.Коцюбинського.
Філологія

52
Поза тим, інші мистецтва у взаємодії з літературою сприяють жанровому розмаїттю творів мистецтва слова. Справді, як стверджував О.Потебня, "незамінність одного мистецтва іншим не лише не суперечить, але навіть вимагає такого їх зв'язку, згідно з яким одне з мистецтв є умовою існування іншого [8, с. 36]". Тому образок, ескіз, етюд, фантазія, шкіц активізувалися в літературі в кінці
ХІХ ст., коли відбувалась інтенсифікація контактів музики, літератури та живопису (Н.Кобринська, Наталка Полтавка, О.Кониський,
Є.Ярошинська та ін.), що може бути матеріалом для окремого дослідження.
Продуктивним видом синкретизму є комбінований синкретизм,
де поєднуються різнопланові жанрово-стилістичні форми, зокрема художньо-публіцистичні. О.Кониський у повісті "Юрій Горовенко.
Хроніка з смутного часу" структурує твір досить складно, що обумовлено тематикою: біографічний твір, спроба соціально- психологічного нарису, національно-пропагандистська література
(фактично, історія українського національного руху), рефлективна проза. У прозі Д.Марковича жанроутворюючими є тематичні
особливості, адже він писав твори на матеріалі з особистої судової
практики ("З давно минулого. Спогади судового слідчого" та ін.),
хоча це зумовлює і специфіку стилю. Т.Бордуляк переносить акцент
із зображення середовища на занурення в особистість. Композиція оповідання "Ось куди ми підемо, небого!" поєднує стару і нову манеру письма. Їй притаманні безподієвість, умовність сюжету,
фольклоризованість портрета, а водночас - експресивність
(безіменність героїв, емоційність ритму).
Отже, українська проза другої половини ХІХ ст. побудована на принципово іншому ставленні до реалій буття і сучасної
особистості, відтак, суспільні, фінансові, особистісні, духовні
відносини стають основою художнього тексту. Публіцистичність,
драматичні колізії, асиметрія сюжетотворення, порушення принципів типізації сприяють увиразненню жанрового модифікування художньої прози. Соціально-побутова, психологічна,
ідеологічна, історична, гумористично-сатирична тематика,
поєднання епічного опису, внутрішніх монологів та елементів драматичної сценічності доповнюють основні жанроутворюючі
критерії (обсяг, архітектоніку, поетику). Найцікавішими є жанрово- стильові модифікації нарису (на межі різних напрямів та жанрів, а також взаємодії видів літератури), повісті (комбінований синкретизм), новели (взаємодія з фольклором, активна модернізація). Синкретизм напрямів і стилів (романтизм,
Олена Єременко

53
класичний, психологічний реалізм, модернізм і підвидові стилістичні
течії) та жанровий синкретизм (повість-казка, сатирична ідилія,
антиідилія, оповідання баладного типу, трагедійні оповідання,
оповідання на основі легенд, переказів, казок та історичних пісень,
шкіци, прелюдії та ін.) надають українській літературі досліджуваного пероду неповторної своєрідності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аверинцев С. Жанр как абстракция и жанры как реальность:
Диалектика замкнутости / Аверинцев С. С. // Взаимосвязь и взаимовлияние жанров в развитии античной литературы : [сборник статей / отв. ред. С. С. Аверинцев, М. Л. Гаспаров]. - М. : Наука,
1989. - С. 3-41.
2. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе,
полеміка / Григорій Грабович. - К. : Основи, 1997. - 604 с.
3. Денисюк І. Розвиток жанрів в українській літературі кінця ХІХ- поч. ХХ ст. / І. О. Денисюк. - К. : Наукова думка, 1986. - 295 с.
4. Дзюба І. Метод - це насамперед розуміння / Дзюба Іван //
Слово і час. - 2001. - № 7. - С. 4-10.
5. Камінчук О. Структурно-семантичний синкретизм лірики М.
Філянського / Камінчук О. // Слово і час. - 2002. - №1. - С. 56-60.
6. Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі І.Франка
/ Легкий М. - Львів : Львівське відділення Інституту літератури
ім. Тараса Шевченка НАН України, 1999. - 160 с.
7. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі /
Павличко С. - К. : Либідь, 1999. - 447 с.
8. Потебня А. Мысль и язык / А. А. Потебня. - М. : Лабиринт,
1999. - 269 с.
9. Франко І. Із остатніх десятиліть ХІХ віку / Франко І. - К. :
Наукова думка, 1984. - Т. 41. - С. 471-530. (Зібрання творів: у 50 т.).
10. Черкаський В. Художній світ Панаса Мирного /
Черкаський В. М. - К. : Дніпро, 1989. - 351 с.
Філологія


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал