Символіка українцю символіка українців




Сторінка4/6
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4   5   6
58. Коліївщина
Навесні 1768 року селяни Правобережної України почали громади­
тись у загони, до яких приєдналися запорозька голота. Вибухнуло найгрі- зніше народно-визвольне повстання— Коліївщина. Ватажком його став
Максим Залізняк — син селянина-кріпака містечка Медведівки на Чер­
кащині. За молодих років він пішов на Запорозьку Січ, де наймитував.
Повстанці високо оцінили особисту мужність Залізняка й обрали його, за давнім козацьким звичаєм, полковником< Залізняк, як і інші керівники повстання, вірив чуткам про визвольну місію російського війська на Пра­
вобережній Україні, а тому заявляв, що діє з відома Коша Війська Запо­
розького, а також російського командування.
Коліївщина викликала неабиякий страх у феодалів. Російські війська за наказом Катерини II приступили до каральних акцій, у яких взяли участь і польсько-шляхетські війська. Царські офіцери, скориставшись тим, що повстанське військо вважало російське військо своїм союзником, по-зрадницькому захопили ватажків Залізняка, Гонту, Неживого. Польсь­
'

^
: '
ко-шляхетський урад запровадив на Правобережній Україні режим кри­
вавого терору. Підданих Російської держави, серед них Залізняка, Швач­
ку, засудили до жорстоких тілесних покарань. '
Народно-визвольне повстання 1768 року сприяло возз’єднанню Пра­
вобережної України з Лівобережжям у складі Росії.
Цим подіям великий Кобзар присвятив один із кращих своїх творів
— поему «Гайдамаки». (З підручника, 172 слова)
59. Герої Крут
29 січня 1918 року назва невеликої станції Крути, розташованої за
130 кілометрів на північний схід від Києва, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже протягом майже століття є національним символом Для десятків поколінь борців за свободу та незалежність,
Після захоплення Харкова та Полтави більшовики спрямували своє п ’ятитисячне військо під проводом Миколи Муравйова на Київ. Відбити напад більшовиків з Києва вирушили добровольчий Студентський Курінь
і вихованці Української військової школи — не більше чотирьох сотень бійців.
Бій розпочався опівдні і тривав допізна. Юнаки мужньо відбивали атаки ворога, не залишаючи своїх позицій. Проте незабаром більшовики зламали оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи без­
вихідність свого становища, бійці Студентського Куреня пішли в атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів були захоплені в по­
лон. Усіх їх було по-звірячому закатовано і страчено. Під час страти один з гімназистів заспівав «Ще не вмерла Україна», інші юнаки підхопили український славень.
19 березня 1918 року в Києві на Аскольдовій горі відбувся урочис­
тий похорон 27 бійців, замордованих більшовиками. На церемонії Ми­
хайло Грущевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, геро­
ями, сказавши латиною: «Солодко вмирати за Батьківщину». {З Інщер-
нет-джерел, 179 слів)
60. Герої не вмирають!
Герої не вмирають! Цими словами Україна проводжала в останню путь своїх синів та дочок. Тих, хто загинув за свою країну, за свій народ.
Знову від нас пішли найкращі. Ті, для кого справедливість, гідність, сво­
бода, Україна були не просто словами, а сенсом їх життя.

Історія України мала багато трагічних періодів. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї землі.
Так було за княжої доби. Так було за часів Козаччини. І за часів бо­
ротьби за незалежність 1917-1921 років. І під час Другої світової. І на початку 1990-х..
Нині даову прийшов цей час — час вибору між свободою та рабством, світлим майбутнім та темним минулий, справедливістю та тиранією.
На Майдані пліч-о-пліч стали українці і євреї, росіяни та вірмени, грузини і білоруси. їх об’єднала українська земля та бажання жити у ві­
льній країні.
Спочатку вони вимагали право вибору. Потім їм довелось вимагати права жити. І хоч кулі снайперів — це вагомий аргумент, але ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Так на Майдані з’явилась ще одна сотня — Небесна.
Темні часи пройдуть. Україна житиме. Герої не вмирають! (З Інтер-
нет-джерел, 180 слів)
НАША БАТЬКІВЩИНА
61. Живи, Україно!
В усі часи передові уми людства були переконані, що без минулого немає майбутнього. Це насамперед стосується України, яка пройшла тер­
нистий щпях до своєї незалежності. Змарніла і змучилась вона у своїй боротьбі, стомилася відстоювати право жита своїм життям, користувати­
ся своєю мовою, стомилася від спогадів про свою історію. «Це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій; до того боляче, гірко, сумно - перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й роби­
ла за весь час свого державного (чи точніше півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки; од поляків, руських, татар, шведів...» — пи­
сав Володимир Винниченко,
Але час — річ невпинна. Здається, недавно минув той тривожний серпень дев’яносто першого, коли одні впали в сум’яття і йевизначеність,
інші відверто налякалися, а ще інші — пройнялися бптимізмом, надією і навіть ейфорією... І неначе вчора в напруженій тиші залу засідань Верхо­
вної Ради прозвучали такі незвичні для багатьох рядки Акта про незалеж-
' НІСТЬ. ■■■' . ■
Кожного серпня ми відзначаємо річницю своєї державної незалеж­
ності з особливим піднесенням, згадуючи враження від засідання парла-
38
менту, де була прийнята Конституція незалежної України, якою узаконе­
но державні символи — Герб, Прапор, Гімн, що уособлюють історію кра­
їни, її сутність. Державного статус має українська мова. (З журналу,
180 слів)
62. Країна смутку і краси
Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого вуха і на­
віть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої г— велетенське кла­
довище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і тем­
на ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер зі степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна
— це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки.;.
Україна — це марні, обшарпані, голодні люди.., Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна — це царське та панське без­
межне свавілля... Праця до Сьомого поту... Світяться злидні.
Україна —■
розкішний вінок із рути й барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі... Поема жалю й смутку, краси й недолі... (С. Васи­
льченко, 164 слова)
63
Пісне наша вічна
Києве, пісне наша вічна! Мільйони нас пройшли чфез! твої Золоті ворота Мільйони нас лягли в твою священну землю. Мільйони нас ідуть і будуть йти віками. Бо є ти! Бо є ім’я твоє, овіяне легендами!
Бо є Дніпро, древня слов’янська ріка, одна з великих у світі. Сином
Слави — Славутичем — величали його наші предки. І ми кажемо так.
Бо є Хрещатик краси неповторної. Величавий і привітний. Головна твоя вулиця. Золоті ворота столиці, ніаша любов і гордість
Бо є древній-предревній Поділ, колишній центр економічного, полі­
тичного і культурного життя. Живий свідок твоєї історії, жива легенда, жива пам’ять роду нашого. Вікно в далекі-предалекі світи.
Бо є сивий і мудрий Печерськ. Царина мислі. Є мовчазна Лавра — світова велич творіння людських рук і розуму.

Бо є замріяна Русайівка, Жива пісня природи, дзвінкоголосе твоє Лі­
вобережжя, твоя голуба мрія. Бо є юна Оболонь, легкокрила, як теплий вітер, нестримна, як весняна повінь, стрімка, як птиця. Твоє сьогодення і твоє майбутнє.
Бо є твій Герб — свідчення буття твого, ствердження імені твого. Бо
є ми. Сиві і юні, чесні і мужні. Працелюби і будівничі. Бо є ти, сивий батьку наш! (А. Музичук, 178 слів)
64
Диво велике
Київ — одне з найгарніших міст Європи, і, здається, найвеличнішою його окрасою є Софійський собор, храм на честь Божої Мудрості. Наші далекі прадіди називали його «диво велике». Якщо порівняти із сучасни­
ми висотними будовами, собор зовсім не високий. Проте вже дев’ять століть людям здається, що його бані, увінчані золотими хрестами, сяга­
ють неба.
Минають століття, та незмінна невмируща краса Софії. Її силові лі­
нії пориваються навсібіч: у космос через релігію, у Західну Європу, Азію та за океан через українську культуру.
Софія Київська г—джерело пізнання історії нашої культури, зокрема мистецтва Київської Русі. Більш ніж два століття триває вивчення храму.
Навіть на питання, коли побудовано собор, й досі немає точної від­
повіді. Широко відомі рядки «Повісті минулих літ»: «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города цього ворота є Золоті. Заложив він та­
кож церкву Святої Софії, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну,
Благовіщення Святої Богородиці...»
В особливо значущі дні в соборі відбуваються урочисті відправи.
Знов під древнім склепінням лунає молитовний спів, знов віряни дослу­
хаються до Божого слова. (ЗаП. Утевською, Д. Горбачовим, 161 слово)
65. Києве мій
Як будь-яке древнє і велике місто, Київ розташований на горбах, і горбів цих можна налічити сім, тобто число, цілком необхідне для оповіді, більш казкової, ніж історичної.
-
Поміж лісистими горами пр звивистих і глибоких ущелинах у Дніп­
ро і Либідь плинули річки, потоки і ручаї, що нині стали вулицями, і зно­
ву-таки їх можна налічити рівно стільки, скільки потрібно для поетичного
сказання про місто, вічне, як столиця Римської імперії, чудесне, як Конс­
тантинополь, священне, як Єрусалим.
Вітер історії гортає сторінки, із глибини віків доносить різні голоси.
Прислухайтесь: вам вчуються не тільки звуки переможних литавр. Чуєте трубний клич, брязкіт бойової зброї? Бачите світанки, криваві од куряви й диму? Ти не злякався, Києве, страшного ворога Люди твої бились, як герої, захищаючи місто від моншло-татарської орди. І то не вина твоїх воїнів, що Бату-Хану вдалося оволодіти містом. Подвигом киян, звитягою жителів інших міст Русь, ослабивши сили завойовників, врятувала Захід­
ну Європу від спустошення.
На ціле століття закували тебе, Києве, в татарські кайдани. Але зруйнований, сплюндрований чужинцями, ти вижив, вистояв. Ти ніколи не корився ворогові, ти піднімав людей на праведний бій, щоразу оновле­
ним поставав над руїнами. Ти жив, ти розвивався. (За М. ч Ушаковым,
180 слів)
66. Краєвиди Києва
?.
ЛІвий берег Дніпра зеленів, неначе засіяний житом. На південь сині­
ли гори, а на горах було видно Київ, що неначе потопав в легкій прозорій
імлі. Забудування неясно мріли в сизій далечі, а над ними були розкидані ніби золоті букети: то лисніли позолочені бані та хрести на монастирях та церквах.
І високе синє червневе небо, і ті далекі сизі Шпилі й гори з Андріїв­
ським собором, і золоті букети з бань та хрестів — усе це було схоже на ті краєвиди, що часом сняться уві сні, що про них розказують у казках.
Сонце вдарило з-за лісу червоним промінням на київські гори. Обо­
лонь і Поділ вкрились тінню й потемнішали. Виразніше виступили високі смужки київських гір під ясним" чистим небом, обсипані збоку червоняс­
тим промінням. Тисячі вікон в домах, позолочені хрести та бані на церк­
вах ніби зайнялись і запалали. Від них посипались наче пучки золотих стрілок. На дзвіницях неначе горіли червоним золотом хрести та маківки, ніби линули якісь казкові золоті птиці.
Вигаяд на Київ став якийсь фантастичний. Здавалось, ніби нагорах з’явився пишний міраж, сплетений з чудових тонів^з блиску, із золота, з рожевої імли та сонячного проміння. (За І. Нечуєм-Левщьким, 180 слів)

Тут найбільший виступ Владимирки й найвищий. Звідсіль я окидаю оком весь широкий простір, Поділ, усю рівну, як луки, Оболонь до самих гір села Вшнгорода над Дніпром.
Яка широчінь! Який величезний простір! Але це не однотонна ши­
рочінь степів, або морів, або піскуватої пустині. Під лиснючим, помальо­
ваним усякими кольорами велетенським шатром ніби був розстелений квітчастий, без міри широкий килим. Луки на Оболоні лиснять зеленою травою. По рівнині Дніпро звивається трьома закрутами й ховається за вишгородським крутим виступом гори десь у сизій далечі. Вода лиснить сріблистим білим одлиском од неба, неначе чиясь рука кинула на луки й побгала біло-срібну стрічку. На Оболоні ще позоставались озерця після недавньої розлий-води. Вони лиснять двома рядками до самого вишго- родського взгір’я, неначе по широкій луці в’ються дві невеличкі річки і вливаються в Почайну. Почайна, недалечко од гавані, жовтіє жовтим кольором, мов дзеркало; кинуте за Подолом. Усі ті водяні плеса покруче­
ні, побгані, неначе кинуті жужмом на, зелені луки, і лиснять, мов розтоп­
лене срібло, а подекуди блищать жовтими та рожевими кольорами. Поділ розстелявся на схід, кругло обрамований Дніпром та закругленою гаван­
ню, неначе управлений в срібні широкі й лиснючі рами. (За І. Нечуєм-
Левицьким, 180 слів)
68. Легендарний Дніпро
У глибині смоленських лісів бере свій початок Дніпро — найбільша ріка України У своєму плині на південь, Дніпро протікає по території
Росії, Білорусі та України; на своєму довгому шляху завдовжки дві тисячі двісті вісімдесят р ’ять кілометрів він перетинає різні природні зони, а нижче Херсона впадає в Чорне море.
Понад дві тисячі років тому на дніпровських просторах східні слов’яни заснували Київську Русь. Висока культура, багатющі природні ресурси і військова міць здобули їй славу могутньої держави. Русь росла, міцніла і поширювала свій вплив на суміжні території, вона об’єднала окремі слов’янські князівства, у результаті чого й виникла наші Вітчизна.
За рік Дніпро із свого басейну збирає і виносить у море в середньому більше п’ятдесяти кубічних кілометрів води і більше двох мільйонів тонн наносів.

Дніпро — рівнинна річка. На своєму шляху він у висотному розрізі знижується тільки на двісті п’ятдесят три метри. Верхній Дніпро тече лісистою місцевістю, до Дорогобужа він перетинає пагорбисту місце­
вість. На берегах середнього Дніпра розкинулося багато великих і малих міст, кожне серед них — сторінка історії Русі й України. (За О. Мурато-
вгш, 168 слів)
69. Священна ріка
Дніпро — це священна й заповітна для українців ріка. У козацьких думах він називається Дніпром-Славутою, у козацьких піснях — Дніп- ром-братом, лоцманською мовою— Козацьким Шляхом.'
Тут, серед безкінечних гарл Дніпра, серед його глибоких лиманів, неозорих плавнів, підводних корчів і диких пагорбів, міг* не ризикуючи головою, вільно плавати лише досвідчений плавець. Але ця неприступ­
ність Дніпра, ця дика місцевість, цей страх пустельного безладдя і при­
ваблювали низових молодців, запорозьких козаків. Тут, за неприступний ми порогами, серед незліченних островів, дрімучих одвічних лісів, тут, у безплідних спекотних полях, у безводних і диких степах, молодці знахо­
дили собі надійний притулок.
За пороги не могла сягнути ні рука -королівського чиновника, ні па­
на. Тут, у запорозьких хащах, молодцям байдужими були турки й татари, літня спека й зимовий холод, страшне безводдя і згубна посуха, дикий звір і степова пожежа.
На Січі можна було зустріти всілякі народності. Козаками ставали українці, поляки, литовці, білоруси, росіяни, болгари, турки. Але голов­
ний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна.
Кожному доступ на Січ був вільний за таких умов: бути вільною Й неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідувати православну віру й пройти пов­
не навчання. (ЗаД. Яворницьким, 179 слів)
70. Історія Львова
Львів — місто з багатовіковою історією, яка налічує сім з полови-^ ною віків. Перша документальна згадка про Львів датується 1256 р. За­
снував місто князь Данило Романович і назвав його на честь свого сина
Лева. Центром давньоруського Львова була сучасна площа Ринок. Місто
надійно захищали укріплення, збудовані з урахуванням природних умов
— пагорбів Високого Замку та річки Полтви.
Завдяки своєму унікальному географічному розташуванню на пере­
тині головних торгових шляхів між Заходом і Сходом, Львів у XV - XVII століттях стає провідним торговельним центром Східної Свропи. Перебу­
ваючи більш ніж півтисячолітгя в європейському культурному просторі,
Львів перетворюється на справжню архітектурну перлину, центр книго­
видання, ремесел і мистецтв.
'
У XVIII - XX століттях у складі Австро-Угорської імперії Львів стає відомим як місто технічних інновацій. У другій половині XIX століття залізничні шляхи сполучили Львів зі столицею імперії та іншими євро­
пейськими містами. У місті прокладено трамвайну колію, запроваджено газове, а'згодом електричне освітлення.
Кінець століття XIX - початок XX століття — це період національ­
ного піднесення серед галицьких українців. Львів став центром націона­
льного відродження, тут жйли й працювали видатні політичні та культур­
ні діячі.
З моменту здобуття Україною незалежності місто набуває статусу культурної та духовної столиці української держави. (З Інтернет-
джерел, 180 слів)
71. Харків
Місто Харків стоїть при злитті трьох річок: Харкова, Лопані та Уди.
На території сучасного Харкова ці невеликі річки сходяться і вливаються до Сіверського Дінця. На думку вчених, у сімнадцятому столітті на цьому місці було збудовано фортецю для захисту України від татарських нападів.
Одна з версій назви міста така. За переказом, хутір заснував козак
Харитон, якого називали зменшеним ім’ям Харко. Поселенцям, звісно, доводилося вести вперту боротьбу з нападниками. Кажуть, якось упав на полі бо|о і Харко. Пограбований хутір запустів, але згодом на цьому місці знову з’явилися люди. Новий хутір зберіг стару назву. Люди, безсумнів­
но, не забули імені першого поселенця сотника Харка
Харків — друге за розмірами та кількістю населення місто нашої держави. Із січня 1920 по червень 1934 рр. — столиця УРСР. Харків став місцем відродження української культури, хоча пізніше центр її розвитку перемістився до Києва.

У XIX ст. Харків розвивався передусім як важливий промисловий, торговельний та транспортний вузол. Сьогодні Харків — друге за зна­
ченням місто України, що поступається лише столиці — Києву.
Історичний центр міста розташований на пагорбі, що має назву Уні­
верситетська гірка. Серцем міста є ансамбль площі Свободи — однієї з найбільших площ у світі. (З Інтернет-джерел, 180 слів)
72. Одеса-— «південнаПальміра»
Більш ніж два століття тому на Чорноморському узбережжі серед пустельних та диких степів, незадовго до цього повернених Росії Туреч­
чиною, розпочало своє існування невеличке поселення Коцюбієве, яке пізніше татари і турки назвали Хаджибеєм. 14 вересня 1789 року його було завойовано російськими військами разом із чорноморськими коза­
ками під керівництвом Х оседе Рібаса. Імператриця Катерина II видала указ про побудову на нових землях морського порту, який мав з’єднати
Росію з євроїіейськимй державами. Нове місто отримало назву Одеса на честь грецької колонії Одесос. Тоді вважали, що ця колонія колись була в' цьому районі.
Значною мірою успіхом та швидкістіо зростання місто завдячує і своїм «батькам-засновникам»: герцогу де Рішельє (відомому також як
Дюк), Олександру Ланжерону, Михайлу Воронцову. Місту судилося пе­
ретворитися на перлину краю, на «південну Пальміру». Морське торгове місто стало бурхливо розвиватися, швидко зростало його населення.
Два століття минуло з того часу. Сьогодні Одеса — великий порт, визначний промисловий, науковий та культурний центр України. За чи­
сельністю населення Одеса є третім у країні містом після Києва та Харко­
ва, Історичний центр Одеси з 2009 року занесений до списку об’єктів
Світової спадщини ЮНЕСКО. Одеса — яскраве, самобутнє місто. (З Ін­
тернет-джерел, 177 слів)
73. Багатство Карпат
Пісенні, мальовничі й чарівні Карпати, або, як кажуть у народі, —
Верховина. Тут, у мальовничих закутках, починаються чисті та бистрі потоки й річки: Черемош, Прут, Бистриця. А від гір, укритих могутніми лісами, далі, аж ген далі, поза Дністер, зеленими килимами простяглися родючі поля. Цей край носить ім’я Івана Франка — великого Каменяра,
велета духу народного, борця за його кращу долю, автора знаменитого
«Вічного революціонера».
Земле Прикарпатська, історія твоя, сповнена драматизму, дійшла до нас зі стародавніх переказів та пісень, писемних джерел. Тут, над самим
Дністром, розкинувся стародавній Галич. Він пам’ятає ті далекі часи кня­
зювання Івана Васильовича, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича та Данила Галицького. Тоді у битвах з ворогами народ відстояв єдність рідної землі — Галицько-Волинського князівства, зміцнив його могут­
ність. Адже Галицька брама колись була південно-західною брамою, во­
рітьми Київської Русі.
Під впливом Івана Франка, Михайла Павлика, інших прогресивних діячів на Прикарпатті виросли і сформувались письменники нового на­
пряму: Наталя Кобринська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко
Черемшина та інші.
їдуть сюди, на ці благодатні землі^ туристи і восени, і влітку, ї взим­
ку, знайомляться з чудовим краєм, милуються квітучою Іваио-
Фртшвищвою. РаС. Пушжом, 177 слів.)
НАЙДОРОЖЧА ЛЮДИНА
74. Мати
Я сидів за хатою На траві з напівзаплющеними очима, прислухався до жайворонкового епіву, який долинав із польового піднебесся.
Зненацька відчув, як легенька тінь упала на мене. Материне обличчя на відстані витягнутої руки здавалося якимось неправдоподібним, яки­
мось темним, мідяно-восковим. Таке обличчя намалював би старовинний художник на дубовій дошці, зображуючи Богоматір,
Материна голова загуляла сонце, і його проміння, іскрячись у розма­
яних чорних косах, творило навколо голови мерехтливий німб. Мати сто­
яла в тому золотому німбі, який одухотворив її обличчя, і я, вражений цією явиною, стежив, як сніп проміння, падаючи на голову й розсіюю­
чись, тремтить.
Мати ступила вбік, і кругла жовтогаряча таріль сонця засріблилася в густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився німб.
Усміхнувшись, я попросив, щоб мати знову стала там, де тільки-но стояла, і навіть долонею показав на те місце поблизу куща напіврозквіт­
лої темно-червоної півонії.

«Хіба не однаково, де стояти?» — спитала мене мати. І все-таки, прочитавши німе благання в моїх очах, слухняно ступила поміж кущів нерозквітлої півонії.
І від цього всього-на-всього одного кроку моєї матері все набирало якоїсь святковості, незвичності, таємничості. (За Є. Гуцалом, 170 слів)
75. Сповідь над колискою
Величава і мудра наша мати-трудівниця. До всякого діла здатна, до всякоГроботи охоча. Скільки насіяла, скільки зростила — до скону рукам
її пам’ятати. З усіх доріг, звідусюди, через роки і відстані бачу матір, матінку, матусю, неньку. Бачу ЇЇ завжди в роботі. «Куди не йду, то все роботу доганяю», — повторювала посивіла моя матуся, перегортаючи своїроки, наче книгу життя. Такою уявляється вона: то в городчику, то в саду, то із сапкою, то з відром, то на подвір’ї, то на порозі, то коло горо­
дини, то коло Льону — і вічно у клопотах, у праці, у жаданні завершити щось почате, задумане та омріяне. А воно ж у кожного з нас і замислю­
ється і плекається в душі, у серці. І треба неодмінно звершити, аби на завтра бути спокійною, що воно зроблене, що коли вже посіяне, то обов’язково проросте. Такою найперше бачу Нашу матір-українку. Вели­
чаву, невтомну і всюдисущу. Перемиту дощами, у цвіті скупану. Молюся до неї, бо також найперше бачу її над колискою. Над продовженням роду свого. Без колискової нема дитинства. Без дитинства немає народу, його майбутнього. Усе це — мати і материнство. Тож навчимося слухати ма­
терину пісню. (За М. Вінграновським, 180 слів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал