Символіка українцю символіка українців




Сторінка3/6
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4   5   6
39. Ярослав
По смерті Мстислава став Ярослав єдиним князем усіх широких українських земель. Щоб убезпечити Україну від нападів ворогів, він побудував на межах держави багато твердинь. Над Сяном звів він тоді город, укріпив його. Місто від його імені назвали Ярославом.
Розбивши печенігів під самим Києвом, Ярослав на тім місці побуду­
вав величаву церкву св. Софії. Убезпечивши державу від ворогів, він дбав про лад і спокій в краю, а щоб всі суди однаково і справедливо судили, дав наказ списати усі права в одну книгу і назвав її «Руська Правда».
Князь Ярослав будував церкви, а При них заводив школи, поширюючи освіту.
Своїми мудрими розпорядженнями і законами Ярослав зміцнив українську державу так, що сусідні чужі держави дбали про його приязнь
і єдналися з його родом.
Перед смертю поділив Ярослав цілу Україну на окремі уділи, і до кожного уділу призначив одного сина. Але наказав їм коритися владі найстаршого князя в Києві — Ізяслава. Своєму внукові Ростиславові дав
Галичину, і відтоді починається рід галицьких князів Ростиславичів. З надією, Що по нім буде Україна сильна й славна, помер Ярослав Мудрий узимку 1054 року, маючи 75 років. Панував він 35 літ. (За А. Лотоцьким,
180 слів)
40. Данило Галицький
Данило впорядковував свою велику державу, яка занепала через кі- лькадесятилітні війни, що велися в Галичині від смерті його батька Рома­
на. Та його мирну діяльність перервали татари, що вже вдруге почали нищити Україну.
У 1240 році татари зруйнували Київ, що вже належав Данилові, й пішли на Волинь і Галичину. Поруйнувавши всі міста, розділилися на дві частини: одні рушили на Польщу, інші — на Угорщину. Але навесні
1243 року покинули татари Україну і повернулись на схід. Усю Україну, а також Московщину, взяли татарські хани під свою руку, і хоча в тих зем-
4* Укр. мова. 9 кл. Збірник диктантів до ДПА
лях далі панували свої книзі, вони мусили коритися і платити ханові да* нину. "
:
Мусив і Данило вклонитися татарському хайові, хоч як йому було це тяжко, бо він був гордий і хоробрий. Але він думав собі, що таки зуміє зібрати багато свого війська і колись вибитися з-під влади татар. Тож заплативши данину, Данило почав відбудовувати зруйновані міста і за­
кладати нові, постійно їх укріплювати.
;
Найголовнішими містами, які заснував Данило. були Львів і Холм.
Холм зробив Данило своєю столицею, а Львів вибудував для сина Льва, який потім, як сам уже став князем, обрав собі Львів за столицю. (За
А, Дотоцьким, 180 слів)
41. Запорожжя
Чимало в нас говориться і пишеться про Запорожжя, про запорозь­
ких козаків, про їх славну боротьбу з невірними, ворогами хреста, їх сла­
вні походи на турецькі й татарські землі, про боротьбу з ворогами Украї­
ни. У нас про цю нашу бувальщину співаються піСні-думи. Головною характеристикою Запорозької республіки був щирий демократизм. Він випередив Європу на цілі століття. Він проявився в нас тоді, коли по всій
Європі людина зачиналася від шляхтича, а все інше вважалося або півлю- дьми, або двоногим робочим скотом. На Запорожжі всі вважали себе рів­
ними, товаришами, братами з рівними правами і обов’язками для всіх . городян запорозької землі. Запорозька земля мала лиш Два слова, котрі робили її симпатичною для кожного, котрі притягали до неї людей і при­
чинялися до її розросту: воля і рівність. Та не можна розуміти волі таік, що кожному вільно було робити все, що йому подобалося. Не був це ана­
рхізм. Воля родила обов’язки, а в тім вона полягала, що зего виконував взяті на себе обов’язки, той мав волю. А рівність була в тому, що там не було ні пана, ні слуги. (А. Чайківський, 173 слова)
42. Запорозькі козаки
Як зовнішнім виглядом, так і внутрішніми якостями запорозькі коза­
ки були характерними типами свого народу і свого часу. Нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірнйми товари­
шами, справжніми братами, надійними оборонцями.
Запорозькі козаки були добродушні, безкорисливі, щедрі, друйсні.
Окрім того, висока любов до особистої свободи, а також глибока повага
до старих і заслужених воїнів. Щодо інших людей запорозькі козаки зав­
жди були гостинними й привітними. Цей звичай був у запорожців не ли­
ше до приятелів та знайомих, але й до сторонніх людей.
Поряд із гостинністю й привітністю запорозькі козаки ставили осо­
бисту чесність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на
Запоріжжі. «Хоча в Січі, — розповідає один із сучасників, — жили люди різного стану, але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи в якихось інших справах люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин проти чиєїсь чеснос­
ті, гостя чи січового мешканця негайно карали смертю.
«У нас над усе честь і слава, військовая справа», — казали запорож­
ці. (За Д. Яворницьким, 179 слів)
43. Запорозьке козацтво
Запорозьке козацтво, цей феномен світової історії, протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культур­
ного розвитку України. На Запорозькій Січі склалася і розвивалася куль­
тура, яка виникала на основі глибоких традицій українського народу.
Серед запорозьких козаків, особливо старших, було чимало високо­
освічених людей, котрі навчались у Києво-МогилянськІй академії.
Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ творив думи — сувору, мужню, героїчну поезію. Коб­
зарям належить славне місце в історії українського народу, неоціненна роль їх в урятуванні невільників. Кордони були для них відкриті, і народ­
них співців можна було почути і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. Во­
ни ж і створили думи про полоняників: «Плач невільників», «Смерть козака в Азові». Кобзарі Офіційно входили до складу Запорозького Війсь­
ка і разом із сурмачами грали військову музику.
Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християн­
ської православної віри Головним святом на Запоріжжі було свято По­
крови— . 1 жовтня. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії.
Культура Запорозької Січі з плином часу не загинула, вона завжди зберігалася нашим народом, яких би тяжких випробувань йому не дове­
лося завнати. Козацька духовність та її найвищий прояв — культура — міцно ввійшли в Усиття сучасної української шші. (З окурнсшу, 179 слів)

44. Запорозький військовий орден
Запорожжя було одним із найзнаменитіших військових орденів. По­
двиги Сагайдачного, Палія, Сірка, Нечая, Сулими, Павлюка були вели­
кою школою для кожного, хто зрікався нудного життя в рабстві й прихо­
див шукати волі. Уже на самому початку шістнадцятого століття Запо­
рожжя — військо вишколене, у якому кожен виконував відому йому слу­
жбу, військо знамените. Недарма Богдан Хмельницький підписувався то
«старший війська Запорозького», то «запорозький гетьман», то «гетьман
Запорозького війська».
Це була школа войовничості не Скореного ніким народу, велике гор­
нило уміння підпорядковувати людині будь-що: ворогів-напасників, ре­
вучу Навалу води, мовчазність гордого каменю.
Річище Дніпра з краю в край неодмінно перетинали пороги — грані­
тні хребтини, що стовбурчились понад водою інколи усього на кілька кроків, а то ушир цілої версти! Порогів було дев’ять. Від порога низового до горішнього було двісті шістдесят п’ять островів, і усі, як один, мали сліди укріплень запорожців.
Окрім грізно перекинутих гранітів, порогів дніпровських, лежали споконвіку сотні запорогів, окремих скель із граніту, порозкиданих по руслові; та лежали вони, перепиняючи шлях воді, не всуціль, від берега до берега,'а тільки подекуди. (ЗаГ. Колісником, 161 слово)
45. Освіта на Січі
л
Освічені люди високо цінувалися на Запорожжі. Найздібніші става­
ли військовими писарями і нерідко грали виріщальні ролі серед запорож­
ців.;
Багато освічених людей, безумовно, давала запорозьким козакам Ки­
ївська духовна академія. Та були осередки освіти, школи і в Самому Запо­
рожжі. Вони поділялися на січові, монастирські й церковнопарафіяльні.
У січовій школі навчалися хлопчики, які самі приходили з України й
Польщі, або ж спеціально привезені багатими батьками в Січ для навчан­
ня грамоти й військового мистецтва. Свого часу тут одержав освіту і вій­
ськову підготовку старший син Богдана Хмельницького Тиміш, якому пророкували майбутнє великого полководця.
За свідченнями сучасників, на Січі було до п ’ятдесяти школярів. Во­
ни вчилися читання, співів і письма, мали особливий громадський устрій, схожий на військовий. Спільні кошти зберігалися завжди у старшого,
якого обирали всі. Січові школярі отримували прибутки частково від батьків, частково за дзвоніння у дзвони, за колядування та привітання козаків у свята Різдаа Христового, Нового року й світлогб Воскресіння.
У церковнопарафіяльних школах, частина яких призначалася для навчання музики і співу, навчалися молоді козаки, які жили у слободах, зимівниках і хуторах.
Таким чином, січове товариство жило не тільки інтересами ниніш­
нього дня, В й інтересами віддаленого майбутнього. (За Д. Яворницькии,
180 слів)
46. Петро Конашевич-Сагайдачний
Наприкінці XVI століття Військо Запорозьке набуло сили виразника народних устремлінь. Воно й очолило боротьбу проти польської шляхти.
Саме тоді запорозьку громаду очолив Петро Конашевич-
Сагайдачний. Уперше його ім’я стало відоме 1605 року, коли, здійснивши вдалий морський похід, козаки здобули турецьку фортецю Варну. Маючи значний розум, і дотримуючись політичного такту, він швидко посів знач­
не місце серед козаків.
1616 року (дата спірна) запорожці під орудою Сагайдачного, неспо­
дівано напавши на Кафу, де розміщувався найбільший невільницький ринок, спалили в гавані турецький флот, здобули фортецю й визволили звідти бранців. Згодом Сагайдачний здійснив ще кілька вдалих морських походів. Це додало полководцю слави й шани, досі не знаної жодним українським гетьманом.
Народився Петро Сагайдачний на Самбірщині, походив зі шляхетсь­
кого роду. Конашевич — ім’я по батькові славного гетьмана, яке помил­
ково часто вважають прізвищем. Освіту одержав у Острозькій школі — найбільшому навчальному закладі тогочасної України. Маючи авторитет серед козаків, він скоро став наказним гетьманом. Був вельми освіченою людиною свого часу.
Під час Хотинської битви безстрашного героя було поранено отруй­
ною стрілою, від чого він помер 20 квітня 1621 року. Поховано славного лицаря на Подолі в Києві при церкві Богоявленського Братства. (З жур­
налу, 177 слів)
мрри- ичь*.її. іиа ч и яи и р
Я
47. Творець української державності
У кривавих січах минали століття. Заздрісним оком поглядали сусі­
ди на степове роздолля колосистих нив, на густі ліси, повноводні ріки від
Карпат аж до Кубані. їх манили до себе природні багатства; 'Нашої землі.
Брати-християни, що наступали із заходу на Русь-Украшу, були не наба­
гато милосерднішими від ординців; замість турецького гака і татарського аркана була польська паля. Вони несли ярмо і кайдани на українську зем­
лю! І хвилювався океан народного горя, аж поки змахнув булавою муж­
ній гетьман України Богдан Хмельницький. Це він 1649 року на Софійсь­
кому майдані Києва проголосив державність України, яку благословив митрополит Сильвестр Косів.
Укргіїнська держава в особі гетьмана Хмельницького мала освічено­
го, мудрого полководця, вождя. Він мав досвід воїна, який від юних літ набував у воєнних походах. Освіту здобув у Львові. Володів вільно кіль­
кома мовами, тому в дипломатичних стосунках з іншими державши об­
ходився без перекладача, послуговуючись грецькою, латинською, польсь­
кою мовами. Гетьман правив Україною як самостійний, незалежний від чужинців володар. При ньому була військова генеральна старшина, а цілий край поділено за козацьким звичаєм на полки, сотні. Своєю столи­
цею Богдан Хмельницький зробив Чигирин. Хоч і не надовго, зате швид­
ко по всій Украйні запанував лад і порядок. (З підручника, 180 слів)
48. ІванБоїун
За одностайним визнанням істориків, Іван Богун — один з найви­
значніших військових діячів епохи визвольної війни українського народу проти польської шляхти. Ця людина була щедро обдарована всіма тими якостями, з яких і складається талант полководця.
Відомо, що на самому початку війни Хмельницький призначив Івана
Богуна полковником вінницьким і поклав на нього обов’язок оборони західних територій України від шляхти. Вінницькому полковникові дово­
дилося неодноразово вступати в бій з переважаючими силами ворога, але він знову й знову виходив переможцем. Козацькі літописці оповідають, що Богун часто був у перших рядах свого полку. Якось потрапив в ото­
чення. Порубавши більшість козаків, жовніри кинулись на козацького полковника й почали скручувати його. Очевидно, вони вважали, що Бо­
гун уже в них, у полоні. І, певно, так воно й сталося б, якби не справді богатирська сила полковника. Він легко пострушував із себе ворогів, а
ЗО
потім підхопив із землі шаблю, посік кількох нападників, скочив на бас­
кого коня й утік з-під самого носа жовнірів. А наступного дня знову ви­
водив невеликий загін з вінницької брами, щоб виснажувати ворога пос­
тійним сутичками... (За М. Спабошпицькіїм, 168 слів.)
49. Пилип Орлик
Ім’я Пилипа Орлика мало відоме нинішньому українцеві. Хоча за кордоном життя та боротьба гетьмана-емігранта викликала неабияке за­
цікавлення. У радянських енциклопедіях традиційно значилось: «Пилип
Орлик — прибічник Мазепи». Отже, гетьман — ворог.
Пилип Орлик був знатного чеського роду. Поїхавши в Україну, зму­
жнілий юнак вступив до Києво-Могилянської колегії. Вирішальну роль у його кар’єрі відіграв гетьман Іван Мазепа. Сам, досягнувши найвищих висот європейської освіченості та культури, гетьман шукав собі здібних помічників.
Коли Мазепа втаємничив Орлика у свої плани скинути московське ярмо і відтворити самостійність Української держави за допомогою Шве­
ції, вони об’едшши українські збройні сили зі шведськими. •
П’ятого квітня 1710 року під Бендерами козацька раДа (після смерті
Мазепи) обрали Орлика гетьманом України. У день виборів було прого­
лошено угоду-договір. Документ мав назву «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького Війська».

Високою кінцевою метою Орлика було об’єднання Правобережної,
Лівобережної України і Запорозької Січі у єдину сильну державу. Досяг­
нути цього, вважав гетьман, можна лише, звільнившись, за допомогою
іноземних держав, від панування Російської імперії. У своїй політичній концепції Пилип Орлик виходив з того, що завойовницька політика Ро­
сійської імперії на заході мас небезпечний характер у загальноєвропейсь­
кому масштабі. (З журналу, 176 слів)
50. Сумнозвісна угода
У житті українського народу сталася подія, оспівувана та оплакувана упродовж століть. 8 січня 1654 року в місті Переяславі козацька рада схвалила угоду про союз із Росією.
Зародившись у горнилі національно-визвольної війни, Українська держава в ті буремні часи справді потребувала союзників, які б допомага­
ли їй вистояти і зміцніти. Виснажлива війна з польською шляхтою осла­
била економіку України, підірвала її військову потугу. Тим часом Польща вступила в змову з Кримським ханством. Українська державність перебу- вала під загрозою: козацька старшина не мала достатніх сил, щоб зміц­
нювати владу внутрішнім ресурсом.
Цим, 'власне, й керувався Богдан Хмельницький. «Переяславська ра­
да, — стверджував український історик Вячеслав Липинський, — не становила собою нічого більшого, ніж тимчасовий воєнний союз».
Так, як відомо, союз виявився тривалим і міцним. За Іронією долі,
Україна, прагнучи у єднанні з Росією зберегти незалежність, втрапила в такі ведмежГ«братерські» обійми, що позбулася не те що державності, а й самого свого імені, перетворившись на підневільну Малоросію.
У 1709 році відбулася сумнозвісна Полтавська битва «Се був кінець не тільки автономії, а й житло України, — писав Гнат Хоткевич. — З того часу ниви українські — житниці Росії, багатства України — влас­
ність великоросійського народу, мова народна — мужицька». (За І. Вер­
бою, 180 слів)
51. Найцінніший спадок
Варто лише почути святі для кожного українця слова — «воля», «не­
залежність», «патріотизм», — як в уяві мимоволі постає образ сивочолого лицаря, славетного чернігівського полковника, а пізніше і наказного ге­
тьмана Павла Полуботка. Постає так, начебто всі ці поняття уособились в його імені.
Вольовий, цілеспрямований, незалежного характеру і бунтівної дум­
ки, він рішуче виступив проти московських порядків, що панували на теренах нашої зенлі.
Він власноруч скасував посаду царського міністра, який наглядав за гетьманськими ділами, сповідував і повсюдно пропагував конституцію
Пилипа Орлика. Словом, провадив незалежну від Петербурга політику.
Цар вибухнув чорною люттю — Полуботка кинули до Петропавлов­
ської фортеці. Коли від жорстоких катувань гетьман захворів, цар Петро прийшов до нього і почув такі слова; «За невинне страждання моє і зем­
ляків моїх будемо судитися у нелицемірного судді, Бога нашого. Він роз-. судить Петра з Павлом!»
Феномен Полуботка і в тому, що його ім’я ще й досі оповиту роман­
тичним серпанком загадковості. Одна з легенд переповідає, що більш ніж двісті сімдесят років тому до одного з англійських банків було покладено
Полуботків скарб, призначений ним для незалежної України.

Утім, найціннішим скарбом гетьмана-патріота є незалежність, і скарб цей дійшов-таки до нас, нині сущих! (За А. Жиколом, 179 слів)
52. Гетьман Іван Мазепа
Іван Мазепа народився 1632 року в Мазепинцях на Київщині. Похо­
див зі старовинного українського роду. Батько Мазепи, Степан, був уряд­
ником у Білій Церкві, а що сам був розумний та освічений чоловік, то і свого сина Івана виховав освіченою людиною. Мати Мазепи, Марія-
Магдалина з роду Мокієвськйх, була потім ігуменею жіночого монастиря в Києві.
Спершу вчився Іван удома, згодом — у вищій школі в Полоцьку і в шістнадцять років пішов на Січ навчатися воєнного ремесла. Служив при козацькім війську за Хмельницького в 1648 році й хоробро бився не в одній битві. За хоробрість і розум, .полюбили його всі козаки, а гетьман
Хмельницький радив його батькові послати Івана ще в високі школи за кордон. Іван вчився в Голландії, а потім довгий час був при дворі польсь­
кого короля Яна-Казимира.
Іван Мазепа, ставши гетьманом, почав щиро думати над тим, щоб визволити Україну з-під залежності сусідів. Але мусив чинити дуже обе­
режно, бо тоді панував у Ррсії Петро І, дуже лютий тиран; він бажав з ’єднати Україну з Росією й хоч до якогось часу ще терпів в Україні окремого гетьмана, але сильно обмежував права-гетьмана й козацтва всієї
України. (За А. Лотоцьким, 179 слів)
53. Наша гірка давнина
За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк.
А в татарському броді глухо бухикають весла: похилі, неначе давни­
на, діди ледь-ледь снують на човнах-душогубках, і не знати, що вони виловлюють — рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, і соняш­
ники немов щити, бо тут, Над водою, і комар дзвенить, як ординська стрі­
ла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таля- ри, чиїсь щерблені стріли і щерблені кості.
О нам’ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито над Ханським і Чорним шляхами, бо й тепер є татар-
ські броди й козачі могили. Це давнина, це наша гірка, немов полин, дав­
нина, її вже забуває чає по книгах і кобзарі по майданах.
Але й досі в хатах-білянках, що підсніжниками зійшли на долонях узлісь і степів, печаляться матері; і досі в накупаних сонцем і грозами полях з-під серпа і сльози поглядають матері на приімлені шляхи, якими пролетіли та й залетіли в югу історії коники-коні. (За М Стельмахом,
180 слів)
54. Роксолана
Усіх вражала краса Насті, її розум. За кілька тижнів вона вільно во­
лоділа турецькою мовою. Минуло ще півтора місяця, і нова звістка вра­
зила Порту: Сулейман скріпив свою любов до Роксолани високим шлю­
бом. Він йадав їй титул великої султани Стамбула. Ніколи, за всю історію
Туреччини, жінка ще не посідала такого почесного місця.
Усі вихваляли розум і вроду великої султани... Про неї заговорила -
Європа. Настя майже завжди супроводила султана на різних виставах,, бенкетах, прийомах І мала можливість розмовляти з іноземцями: Усю
Європу вразила звістка, що султана — бранка з України — розмовляє з послами латиною. Подиву не було меж. Звідки колишня полонянка з
України знає латину? Дипломати чудувалися, адже в Україні вміють ли­
ше орати і воювати.
,
Ні, пояснювала Роксолана, в Україні в кожному селі є школа, яку ве­
де священик або колишній писар Війська Запорозького. Вони вчать дітей церковнослов’янської та латинської мов.
Настя зітхала, згадуючи* як отець Петро хвалив її, дивуючись її пам’яті й розуму. «Вона гетьманувати змогла б», казав отець- «Трохи не вгадав мій навчитель, г— думала тепер Настя,
Я майже гетьманша».
А європейські посли пшвдко рознесли відомості про високу культу- зу в Україні. Заговорили і про неї, Роксолану. (За С. Плачиндою, 180 слів)
55. Рідне гніздо
-
Коли запорожці рушили від свого рідно«) гнізда, від своєї нейьки-
Нічі, блакитне небо на сході було вже червоне від ранкового проміння юнця. Рухлива пелена повноводої річки, оточена зеленою пущею плавні, видалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади.
Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте апорожці не любували на красу й величність Божого світу, — всі думки

їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька-Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда... І от неначе почуваючи ті бажання, коли човни поверну­
ли за ріг річки, у далечині, над вербами, засяяв золотий хрестсічової цер­
кви, посилаючи запорожцям останнє привітання.
По всіх байдаках козаки скидали шайки й хрестилися. Старі, сивоусі діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь же січова була зовсім у іншому настрої: вона була бадьора й весела, радіючи небезпеці далекої подорожі та новіш обставинам майбутнього життя.
Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей, качок таї лебедів. Незграбні дзьобаті пелікани неохоче кидали своє риба­
льство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали набік од козацького шляху, а понад байдаками й. позад їх цілими хмарами крути­
лися й скиглили чайки. (За А. Кащенком, 180 слів)
56. Феномен Петра Могили
Молдаванин за походженням, європеєць за освітою та українець за культурною належністю, Петро Могила силою свого таланту й енергією діянь посів почесне мірце в шерензі велетів епохи Відродження. Він був не лише свідком та учасником великого поривання українського народу до свободи, а й став його духовним поводирем.
Волею Петра Могили, а нерідко й коштом, постали з руїн Десятинна церква та Софія Київська, храми Спаса на Берестовім і Михайлівський у
Видубицькому монастирі.
Людина європейської освіченості, він розумів, що майбутнє України залежить не лише від осягнення її народом власного історичного досвіду, а й від прилучення його до загальноєвропейських цінностей.
Одним з вершинних його досягнень на цій ниві було створення
Лаврської школи — навчального закладу європейського типу. Після об’єднання із Братською школою цей заклад став визначним осередком науки і культури не лише в Україні, а й в усій Східній Європі.
Ще одаією сферою діяльності Петра Могйли була видавнича справа.
Під його керівництвом друкарня Києво-Печерського монастиря друкува­
ла книжки, у яких популяризувались гуманістичні ідеї, впроваджувалось уживання живої української мови, розвивались традиції українського малярства і графіки.
Його заклики до духовного та громадського єднання українського народу актуальні й сьогодні. (За П. Толочком, 180 слів)

Останніми орлами, що злетіли більці ніж через сотню літ після слав­
ного Богдана над упокореною і розтерзаною Україною, були гайдамаки.
Це була відчайдушна спроба беззбройного люду скинути польське ярмо
— дикий розгул шляхти, її наругу над православною вірою, над понево­
леною Правобережною Україною. До повстанців долучився запорожець
Максим Залізняк. Як тільки гайдамаки стали під Уманню й оточили замок магната Потоцького, на їхній бік перейшов сотник з магнатської охорони
Іван Гонта разом зі своїми хлопцями. Здобувиш Умань і визволяючи українську землю, гайдамацькі загони, очолені Залізняком та Гонтою, йдуть у похід на Варшаву. Однак Польща і Росія, між якими була поділе­
на Україна, домовились і підступно придушили повстання. На той час у
Росії царювала Катерина II. Вона добре знала, що як тільки гайдамаки скинуть польське,ярмо, то не потребуватимуть і московського! Тому бу­
цімто підтримувала війну гайдамаків проти Польщі, бо хотіла послабити
її захист і собі щось увірвати з польських земель. Цариця навіть вислала
«на допомогу» свої війська. Вони з’єдналися з гайдамаками на Поділлі, напоїли їх, а на ранок пов’язали. Ватагів Залізняка та Гонту скарали на смерть. Гайдамаків оголосили розбійниками. Українці увічнили пам’ять про гайдамаків у народних піснях. (З підручника, 180 слів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал