Символіка українцю символіка українців




Сторінка2/6
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4   5   6
20, Веснянки
Весняні обрядові пісні й Танці в Наддніпрянській Україні називають веснянками, а в Галичині — гаївками, ягівками або гагілками.
Веснянки співають від Благовіщення аж до Зелених свят. Співають
їх скрізь: на вулицях села, на майдані під церквою, в лісі, у полі, найчас­
тіше на зелених луках понад річкою або ставком. ГаїВки в Західній Укра­
їні «грають» тільки на великодньому тижні, на майдані під церквою або на гробках. Веснянки й гаївки— це переважно пісні дівочі. Рідко де до­
пускаються до участі в іграх хлопці; зазвичай вони тільки приглядаються до гри, прислухаються до співу і час від часу, спровоковані насмішками та дотепами дівчат, «впадають» поміж юрбу і на хвилину переривають забаву.
Іноді побіч із дівочими гагілками чи веснянками хлопці зводять свої
ігри: борюкаються, бігають навипередки, «будують вежу», стаючи один на одного, тощо.
Виходячи на вулицю співати веснянки або грати гаївки, дівчата вби­
раються в білі вишиті сорочки, а на голову кладуть вінки або квітчають волосся квітами. Співаючи веснянки, дівчата беруться за руки і творять коло, півколо або ключ і так рухаються під ритм пісні. Темп руху зале­
жить від темпу пісні, отже, він швидкий або повільний. (За О. Воропаєм,
177 слів).
21. Великдень
Чи є щось на світі гарніше за великодній світанок! Дзвони над селом не дзвонять, а виспівують на весь світ велику радість: «Христос воскрес!»
Село не спить — воно ж чекало цієї радості й іде назустріч їй до церкви. З уст в уста передається щаслива вість: «Христос воскрес!» —- «Воістину воскрес!»
Яка це добра і світла година, коли село йде на Великдень до церкви!
Вийнято зі скринь та шаф найкращий одяг. Вишивані сорочки, на яких барвляться квіти і чарують око предивні узори, вишивані кептарики, бри-
лики на хлопчиках, віночки і стрічки на дівчатах — і все це нове, одягну­
те сьогодні вперше, бо цілий рік готувалося до Великодня, Сплетені з лози кошики прикрашені вишиваними рушниками,
А церква і довкола церкви — мов великий живий квітник. Люди прийшли посвятити паску. Село стоїть у всій своїй одвічній красі, душев­
ній просвітленості. Серце звернуте до неба, і тиша така дзвінка, ніби щойно над цим окрайцем української землі перелетіли святі.
Встало сонце. Урочиста процесія виходить із церкви. Люди христо­
суються і дарують одні одним писанки і пасочки. Свячена вода скроплює паску і нашу долю. А з неба скрапне теплий дощик і засвітить веселка.
(За Я. Гояном, 180 слів)
22. Зелені свята
Тиждень перед Трійцею (перший тиждень червня) називають Зеле­
ним, або Клечальним. Клечання — це гілля й молоді деревця, зрубані для оздоби двору й хати. Напередодні дня Святої Трійці, у суботу зранку, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля нарвати запаш­
ного зілля, тобто чебрецю, полину, любистку. Увечері цього ж дня квіт­
чають свої хати зеленим гіллям дерев, а саме: клену, липи, ясеня та осики.
Стародавні слов’яни, наші предки, молилися деревам, особливо дуп- ляним, поклонялися березам, липам, дубам. Крім того, вони мали свя­
щенні дерева на полях, дорогах і поміж селами. «Найсвятішим» вважався старий дуб. Під захистом предковічних лісів вони виконували Свої обря­
ди, зокрема приносили жертви, запалювали вогні на честь богів.
Вінки як оздоба — це теж залишок звичаїв стародавнього світу. Із
Греції й Риму прийшов звичай увінчувати дубовими вінками заслужених людей, як-от: переможців на Олімпійських іграх, тих, що досягли великих успіхів у мистецтві чи в науці. Вінки в українських народних обрядах є символом великої пошани, молодості, у тому числі символом чистої, не- заплямованої краси. Крім того, За народною уявою, вінок із живих квітів
— це оберіг від злої напасті. (За О. Воропаєм, 175 слів)

23, Ясне-красне Купайло
Купайло святкується в час літнього сонцестояння — 7 липня, на п’ятнадцятий день після найкоротшої ночі, рівНо через півроку після Ко­
ляди.

,
Найдавнішою згадкою про Купайла донедавна вважався запис у Во­
линському літописі від 1262 року. Краса ї радість, на святі невгасні. Очи­
щувальний животворний вогонь Купайла має горіти від смеркання д о ' світання, Линуть епіви-переспіви над селом і купальським дзвоном відгу­
куються в душі кожного. Раптом свист, шипіння, тріскотня. Озираються люди. То хлопці з узвишшя палаюче колесо -— символ руху Сонця — запустили.
Тим часом дівчата ідуть ворожити — віночки за водою пускати. По­
декуди вони ще й зі свічечками. «Куди віночок попливе, звідти й милий прибуде», — кажуть люди. І хоч дівчата знають своїх обранців, усе ж додивляються за віночками: куди попливуть?
У наддніпрянських селах дівчата, пускаючи вінки, приказують: «Хто вінок спіймає, той — пара моя!» Виносить юнак вінок, снагою води опо- лісканий, і віддає його своїй коханій.
Хтось додому збирається, а комусь — Купайло на всю ніч. Гуртами сідають люди на запахущій траві — закінчують свято купальською вече­
рею.
Купайло — свято всуціль поетичне. Чисте, як джерельна вода, палке й очищувальне, наснажливе для душі, як купальський вогонь, воно йде з глибини віків, утверджуючи свою незнищенну силу. (З журналу, 180 слів)
24. Українське весілля
З давніх-давен традиційне українське весілля було одним з найваж­
ливіших, найхвилюючіших родинних свят. З ним пов’язували не тільки шлюб молодих, поєднання двох родів; це була подія масштабна, надзви­
чайно відповідальна, у якій брало участь чимало людей у ролі старостів, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, бояр, музик, куховарок, за­
прошених родичів, сусідів і просто «запорожців».
Традиційна весільна драма дивовижно багата. Високий морально- етичний та естетичний ідеал народу втілено в українському весіллі. Укра­
їнське весілля — непередавано багате буйноцвіття народного генія, його вражаюча здатність під час чгі не найвідповідальнішої події в житті роз­
сипати пригорщі сміху; його зворушливі до сліз туга і печаль, зажура і скорбота, на самому денці яких просвітлює жаринка оптимізму; це і його щемлива розрада, гомінка втіха, естетична насолода, нестримна розвага, що так влучно передається самою назвою — весілля.
Весілля мало комплекс обрядів, звичаїв, символів, спрямованих на забезпечення міцного шлюбу, здоров’я й багатства молодого подружжя.
16
,
,

Скажімо, до випікання весільного короваю запрошували тільки тих за­
міжніх жінок, які жили зі своїми чоловіками в злагоді, були чесними, порядними, мали діток. Українське весілля — могутній код національної ментальності. Отож пізнаваймо духовне коріння народу, і хай нам ніколи не буде «гірко» -— хай буде весело! (ЗаМ. Дмитренком, 180 слів) _
ПІСНЯ — ДУША НАРОДУ
25. Пісня — душа народу
Пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його іс­
нування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війна­
ми, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній
— пам’ять про визначних історичних діячів, минуле, щирі почуття. Пісня неодмінно лунала при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь- яке свято. Пісня допомагала в праці т а в дорозі.
Існує давня легенда, у якій ідеться про те, що Бог обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Мабуть, ця леге­
нда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. Та піс­
ня, пообіцяв Господь, допоможе людям пережити всі лиха.
В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них
і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі, прості. Вони нікого не залишають байду­
жими. Незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. Без рідної пісні, як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів.
Народну пісню треба берегти, бо в ній — невичерпні багатства душі нашого народу. (З Інтернет-джерел, 180 слів)
26
«А ми нашу славйу Україну, гей, гей, розвеселимо...»
Якою надієЮ-радістю світяться очі людей, коли під українським не­
бом, та й всюди, де живуть, розкидані долею українці, лунає ця патріоти­
чна пісня. Наче фенікс із попелу, воскресає вона із забуття, скидає з себе пута, якими силкувались її задушити ті, хто хотів би, щоб Україна й нада­
лі була покірною колонією, втратила історичну пам’ять.
Пісня ця виникла на початку Першої світової війни в середовищі українського січового стрілецтва і стала його патріотичним гімном. І сло­
3* Укр. мова. 9 кл. Збірник ди ктатів до ДПА
ва, і мелодія пісні у своїй основі наскрізь народні. В уяві українців черво­
на калина була і є символом і рідного краю, і дівочої чистоти.
На крилах революційно-патріотичних устремлінь січового стрілецт­
ва пісня розлетілася по Україні, ввійшла в духовне життя широких кіл громадськості, стала народною, відомою всьому світові.
Коли захиталась і, зрештою, розвалилась і Російська, й Австро-
Угорська імперії, ідея возз’єднання єдиного народу в єдиній державі ста­
ла набирати реальних форм. Реалізована вона була в січні 1919 року, коли об’єдналася Українська Народна Республіка, що постала на Наддніпрян­
щині, із Західноукраїнською Народною Республікою.
У пісні, що має військово-бойовий характер (і це дуже знаменно) утверджується віра в те, що политий кров’ю український «колосистий лан» щедро родитиме. (За Ф. Погребенншом, 179 слів)
Л Г О Ь М О РІДН У МОВУ
27. Рідна мова
’ х
Рідна мова — найбільша духовна коштовність, у якій народ звеличує себе, якою являє світові найцінніші Набутки свого серця і мудрості, пере­
дає з покоління в покоління досвід, культуру і традиції. Рідна мова — незборна таїна, яка робить народ народом і увічнює найтонші порухи його душі. Заглиблюючись у таїну мови, ми засвоюємо золоті скарби народного досвіду і виховуємо в собі творчу особистість. Яка радість чекає кожного, хто відчув глибінь слова серцем і розумом, усвідомив необхідність свого постійного вдосконалення, пізнав щастя духовності. І скрізь на шляхах зростання з нами мова. Вона веде на вершини знань і відчиняє двері до духовної скарбниці людства. Мова — наш найкращий друг, наставник, постійний порадник і найдосконаліше знаряддя.
Упродовж віків український народ творив і шліфував свою мову, за­
носячи в мовну скарбницю добірні перлини пізнання, почуття, мрії. Той витворений народом світ мови оточує нас від народження. У безкрайому океані звуків неповторно звучить мелодія рідного слова. І кожне слово — немовби вигоіекана народом-дивотворцем квітка з неповторним арома­
том, з неповторними барвами. Щасливий той, хто пізнав у дитинстві чари рідного слова, виховав у собі жагу пізнання і зберігає її протягом цілого життя. (За І. Вихованцем, 176 слів)

28. Любімо рідну мову
Чуємо деколи, що мова наша не багата нюансами, не така витончена, як, скажімо* мова французька. Але звідки ж тоді в українських піснях оця естетична чистота, цнотлива краса, рідкісна милозвучність, звідки оця мистецька довершеність, музичність образів, що приваблювали і Борт­
нянського, і Бетховена, і Лисенка, і ще багатьох композиторів? Кажуть, що твір іноді огрублюється в українських перекладах. Може, трапляється
і таке, зрештою, ніхто не гарантований від невдач. Але ви прочитайте, як
Пушкіна перекладав Рильський, як повноцінно відтворені його шедеври в українському слові. Прочитайте поеми Гомера, видані українською мо­
вою, і перед вами ці твори постануть аж ніяк не збіднено, відкриються вам вони з їх античною пластикою, з божественною розкішшю слова, чуємо їх у сонцесяйних римах, що їх явив українському читачеві знавець античності Борис Тен. Навіть така сувора наука, як кібернетика, — і та знайшла в українській мові свою першодомівку, адже маємо факт уніка­
льний — енциклопедія кібернетики вперше у світі вийшла українською
МОВОЮ в Києві. І
ЦІЄЮ МОВОЮ нехтувати? х
Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим у неї.
Отоді з’явиться захоплення рідною мовою, вона відкриється в усій красі, у тій естетичній магії, що справді зачаровує. (За О. Гончаром, 180смів)
29. Народний скарб
У нашій мові — думки і мрії наших предків про волю і щастя, боро­
тьба Й звитяга, їхнє одвічне трудолюбство і мрійлива душа. Мова — це барвиста крайка, яка прослалася з глибини віків у майбуття; тримаючись за неї, ми долаємо перелоги і круті гори. Рідна мова слугує нам завжди.
Словами щирими ми звіряємося в дружбі, словами ніжними відкриваємо серце коханій, словом гострим і міцНим, як криця, даємо відсіч ворогові.
Не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою наро­
дом у віках рідною мовою. Виплеканою, подарованою нам на віки вічні, щоб берегли, щоб леліяли, щоб розвивали далі.
Слова можуть об’єднувати і роз’єднувати, але об’єднувальна їхня сила в стократ дужча. У народу немає скарбу більшого, як його мова. І коли є загроза хоч дещицю втратити з того скарбу, нас проймає тривога, як матір за рідну дитину, як дбайливого господаря за чистий лан. Така тривога сьогодні має під собою підстави. Тож маємо зробити все для то-
го, щоб не згорнулися крила, щоб не обірвалася золота нитка, яка веде з давнини в наші дні.
Любімо рідну мову, бережімо і плекаймо її як сестру, як матір, як власних дітей. (ЗаЮ. Мушкетиком, 180 слів)
ЗО. Плекаймо мову!
Слово відчиняє нам двері до краси світу, до радості життя. Коли во­
но входить у духовний світ дитини, то доторкується до ніжних струн серця, найпотаємніших глибин душі й видобуває найбільше диво — пое­
зію. Кожен народжується в душі поетом. І головне — розбудити ці пое­
тичні струни. Тоді народжується бажання самому повідати про красу навколишнього світу, про свої почуття і думки.
Усе життя наше пов’язане з мовою.. Завжди ми Шукаємо найточні­
шого для думок або почуттів слова. Можливості нашого пізнання безме­
жні; І Невичерпні можливості розвитку мови. Тому постійно потрібно піклуватися про здоров’я нашого слова. Олесь Гончар у творчому зами­
луванні рідною мовою зазначав: «У вигляді мови природою дано людині великий скарб. Не лише користуватися ним, рідним словом, а й натхнен­
но ростити, оберігати коріння й леліяти його цвіт — ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правдивості й поетичності». Підійти найближче до таїни істини за допомогою слова, якнайточніше з’єднати думку зі словом — справа нелегка Вона вимагає чимало зусиль. Культура мови народжує культуру думки. Це стосується не тільки таких високих мистецьких сфер, як художня література, а й усіх різновидів нашого мовлення. Тож плекаймо мову! (За І. Вихованцем,
180 слів)
31. Наймогутніший оберіг нашого народу
Українська мова. Це «сорочка духу» українського народу, Його сер­
це і душа, кров і плоть. Вона чарівна, мелодійна, співуча, неповторна,' солов’їна. Уся вона, каже Борис Харчук, «з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Вона з голосу тура, мисливських еурем, скрипу дерев’яного рала, крику погонича, сто­
гону вола в борозні. В она,з блиску козацької шаблі і весла невольНицько- го човна. Вона з першого щебету немовлят і тяжких похоронних плачів
— вся з весен і морозу. Вона з потаємного шепоту і зітхань закоханих.

Вона із земних глибин і небесних висот. Вона з колискової матері над первістком».
Мова наша — геніальний життєпис трагічної, але звитяжної долі на­
роду нашого. Мова гартувала народ і сама у великій багатовіковій борні стала «міцніша від броньованої сталі». І доки живе українська мова, жи­
тиме й український народ.
Не дай, Боже, щоб ми стали безбатченками, щоб топтали могили пращурів своїх, щоб «не своїм, не рідним словом» говорили з Минувши­
ною і з чужинецькою пам’яттю Йшли в Майбуття! Не доведи, Господи, нікому з нас жити «на нашій, не своїй землі»! (М. Степаненко, 180 слів)
32. Рідна мова
Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Дле найкраще вона має володіти рідною мовою. Рідна мова — це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний ін­
струмент, на звуки якого відгукуються н'айтонші й найніжніші струни людської душі.
Є мови більш і м^нш розвинені, є м$ви, що своїм чарівним звучан­
ням здобули світову славу. Та наймилциою і найдорожчою для людини є
її рідна мова. Бо рідна мова не лише зберігає світлі спогади з життя лю­
дини й зв’язує її з сучасниками. У ній чується голос предків, відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує всі покоління народу в одне велике
історичне живе ціле. Мова народу — це саме життя.
Український народ завжди ставився з великою пошаною, вірою й любов’ю до своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в сумній минувшині і за єдину зброю, і за єдину втіху. Нашою мелодійною, співучою мовою милувались іноземці, що побували в Україні.
Ми повинні цінувати нашу мову — нетлінний скарб українського народу, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й утиски, передавши нам у спадщину (За Б. Антоненком-Дтидовичем,
180 слів)
33. Слово і народ
^
Слово — це не значок, не символ. Д е вогонь, це сорочка духу наро­
ду. Вона, досконало-вишукана й коштовно-прекрасна, невтомно шита з
покоління в покоління і турботливо передавана зроду в рід для найвищо­
го, повного довершення, що йому не буде кінця.
Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця зірок і переткана калиною, бар­
вінком і вишневим цвітом; Кожна її ниточка вимочена в Дунаї, у крини­
цях і струмках людської звитяги. Вона з блиску козацької щаблі Й нево- льницького човна, що чалить у бурях на тихі води, — вся з шляхетного лицарства, що йому ніщо найстрашніші муки й тортури. Вона, як напнуті паруси волі, зіткана з останнього 'поклику воїнів і борців за волю, честь і незалежність. Вона з першого радісного щебету немовлят і тяжких похо­
ронних плачів, так часто палена спекою, бита градом і дощем, але завжди ровна осіннього достигання. Вона з колискової молодої матері над перві­
стком, уся вона з шелесту дерева життя, з тучі й грому, як з води і роси,
— така українська мова.
Горіли хроніки, хріами і святі книги, а слово вийшло нетлінним з во­
гню, як заповіт. (За Б. Харчуком, 180 слів)
НАШАІСТОР
ія
34. Початок української держави
Над Дніпром, на правім його березі, лежить місто Київ, Звідси взяла свій початок наша держава.
Київ — найстаріше й найкраще українське місто. Коли саме воно за­
сноване, того напевно не знаємо, але знаємо, що побудоване воно україн­
цями ще перед тим, як вони прийняли християнську віру. Але ми не зна­
ємо, коли саме це було, бо перед прийняттям християнської віри в нас мало хто вмів писати й читати, і тому ніхто й не записав, коли засновано
Київ. Знаємо лише, що про Київ і українську державу згадують у своїх книжках давні греки, бо грецькі купці заїздили за товарами аж до Києва.
А що греки були письменні, то все докладно записували: де були і що бачили. ■
Вони саме й зазначили з восьмого століття по Христі, що тоді були в
Києві, на Україні. Як же це було давно! Уже закінчується двадцяте сто­
ліття. Отже, від восьмого до двадцятого минуло дванадцять століть, цебто тисяча двісті літ!
Отже, більше ніж тисячу років тому стояв уже Київ, а коли було міс­
то, то мусила бути й держава, бо місто без держави, а держава без,-міста не можуть існувати. (А. Лотоцыаш, 176 слів)

35. Три брати— засновники Києва
Поляни жили в ті часи окремо... І було три брати: один на ймення
Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їхня — Либідь. Кий. сидів на горо де нині узвіз Боричів, Щек — на горі, яка зветься Щекави- цею, а Хорив — на третій горі, прозваній Хорйвицею. Збудували вони городок на честь свого старшого брата і нарекли його Києвом. А навколо городка був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. Були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них у Києві є поляни й до­
нині.
Дехто каже, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому Й казали: «На перевіз на Київ».
Проте якби Кий був перевізйиком, то не ходив би до Царгорода; а цей Кий княжив у роді своєму. Коли ходив він до царя, то великі Почесті віддав йому той цар, до якого він приходив. Коли ж Кий повертався, при­
був на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і до­
нині називають придунайці те гсродище Києвець. (За «Повістю минулих
літ», 180 слів)
36. Смерть князя Олега
Жив Олег, княжачи в Києві. І прийшла осінь, і згадав Олег коня сво­
го, якого тримав здавна у стайні, вирішивши ніколи не сідати на нього.
Питав-бо колись волхвів і віщунів: «Од чого мені доведеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, якого ти любиш і йднш на ньому,
— від нього тобі і померти!» Олег сказав: «Ніколи не сяду на нього». І звелів годувати його і не приводити його до себе.
'
Повернувшись до Києва з Візантії, на п’яте літо він згадав коня, що від нього Мав померти. І, покликавши старшого конюха, запитав: «Де кінь мій* якого я поставив був годувати і береїти його?» А той каже: «Помер».
Олег же посміявся і докорив віщунові, кажучи: «Невірно оті> кажуть вол­
хви: кінь помер, а я живий». І наказав він осідлати коня; «Хай-но Погляну на кості Його». І прибув він на те місце, де лежали його кості й череп, спішився і сказав: «Чи ке від цього черепа смерть мені приймати?» І сту­
пив він ногою на череп, і, з’явившись із черепа, змія вкусйла йогов ногу.
І з того він розхворівся і помер. (За «Повістю минулих літ», 177 слів)

37. Князь Святослав Хоробрий
Княгиня Ольга мала єдиного сина — Святослава. Про його хоробрість знали всі сусіди України. Святослав усе життя провів не в
Києві в палатах, а в походах зі своїми воїнами, які його дуже любили, бо він жив так просто, як і вони.
У похід не возив Святослав із собою ні казанів, ні наметів. Спав на землі, поклавши під голову сідло, їв прості страви. А на ворогів своїх не нападав несподівано, щоб їх заскочити. Він попереду себе посилав до того, на кого йшов походом, свого посла, щоб переказав ворогам його воєнний виклик: «Іду на Ви!»
І аж тоді йшов на ворога, який тим часом підготувався до битви. Та­
ким звичаєм Святослав здобув собі шану навіть у ворогів. Вони й боялися його дуже, бо думали: «Коли він нас попереджає про свій похід, то, вид­
но, певний своєї перемоги».
Такий-то князь-лицар став володарем України по смерті княгині
Ольги. Він довго не сидів у Києві, передав усю владу в державі своїм трьом синам: Ярославові, Олегові й Володимирові. А міг він собі це до­
зволити, бо князь Ігор і княгиня Ольга впорядкували державу так, що панував там лад і спокій. (За А. Лотоцьким, 180 слів)
38. Володимир
Минало десяте століття. Київська Русь вступала у друге тисячоліття могутньою державою. Дружби з Київською Руссю домагалися країни
Європи й Азії. Досяппи значних успіхів, князь Володимир не мав наміру спочивати на лаврах. Життя дало йому не один гіркий урок, і кожний з них робив його мудрішим. Багато друзів мала Русь, та не бракувало й ворогів. Як зробити з них доброзичливих сусідів, а можливо, й друзів? Чи тільки мечем, походами, пострахом?
Володимир не раз у тяжку хвилину подумки звертався до бабусі
Ольги, яка ще в дитинстві вчила його, що не перемогти зло іншим злом.
Треба перемагати його добром.
Лише згодом, уже зрілим мужем, збагнув він мудрість бабусиних слів. Його батько, князь Святослав, бився 3 візантійським імператором на
Балканах, домагаючись миру з давнім суперником Київської Русі лезом меча. Володимир досяг миру з Візантією розширенням торгівлі, запрова­
дивши на Русі християнство, яке сповідували греки. Приборкавши, войов­
ничість Візантії, князь приборкав власну непримиренність, гординю. Во-
лодиадир розумів, що утвердження високого, прекрасного — це теж боро­
тьба зі злом. І тому почав будувати храми, привчаючи до краси своїх си­
нів — Святополка, Мстислава та Ярослава, мріючи* щоб вони не ворогу­
вали між собою. (З книги «Скарби України», 179 слів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал