Символіка українцю символіка українців




Сторінка1/6
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.59 Mb.
  1   2   3   4   5   6

СИМВОЛІКА УКРАЇНЦЮ
1.
Символіка українців
Навколо нас є безліч символів. Найдавніша символіка пов’язана з могутніми садами природи. Давні племена проголошували себе синами
Сонця, ріки чи якоїсь тварини. Зображення цих покровителів ставали символами роду.
Символами певної країни можуть бути й природні об’єкти. Так, сим­
волом Єгипту є ріка Ніл, Вірменії — гора Арарат, Японії — вулкан Фу- дзіяма.
Для українців найвизначнішим національним символом є Дніпро-
Славутич. Він оспіваний у численних піснях, думах, легендах.
Серед рослинних символів України відзначимо калину, чорнобривці, тополю, вербу. Промовистими для серця кожного українця є слова «ко­
зак», «кобзар», «чумак», «хлібороб».
Пам’ятки архітектури теж можуть бути символами. Одразу пригаду­
ємо єгипетські піраміди, Велику китайську стіну, Ейфелеву вежу. Для українців національними архітектурними символами є Софійський собор,
Золоті ворота, Києво-Печерська ліавра.
Національними символами також можуть виступати легендарні чи реальні історичні постаті. Одразу в пам'яті спливають імена перщокнязів
Кия, Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді, князів Володимира Великого,
Ярослава Мудрого. Пригадуємо ми й славних козацьких отаманів: Байду-
Вишневецького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу.
А хіба можна оминути увагою наших духовних провідників: Григо­
рія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка?!
Без цих постатей не було & .національної пам’яті українського наро­
ду. Вони — наші світочі, наша гордість. (З Інтернет-джерел, 180 слів)
2. Національні символи
«Людина хороша, коли на себе схожа», — говорять у народі. Кожна нація намагається виявити себе і свою суть у національних символах.
Гербом України є тризуб, а прапор Складають два кольори: жовтий і си-
- ній. Який же зміст, яка історія в цих символах?
Зображення тризуба з’явилося дуже давно: його розрізняють ще на монетах київських князів. Ось лише деякі версії походження цього знака:
скіфський або візантійський скіпетр, корона, голуб Святого Духа, якір, лук і стріла, шолом, сокира.
У Київській Русі тризуб зображали, вносячи в його форму націона­
льні елементи, але зберігаючи незмінною основу.
Яке минуле українського прапора? Синій і жовтий кольори ми ба­
чимо на знаменах українських козаків, у козацькому й гайдамацькому одязі.
Краю, де зародилась хліборобська цивілізація, притаманні саме сині й жовті фарби. Золотаві хлібні лани і блакитне над ними небо, синя дніп­
ровська або морська вода і жовтий пісок — все це зроду-звіку складало краєвид України. Око українця милували жовті квіти горицвіту й соняш­
ника, голубі пелюстки цикорію, барвінку й волошки. Жовте уособлює вогонь, а синє — холод, це два полюси буття, два кінці осі, навколо якої буття обертається. (За В, Супруненком, 173 слова)
3.
З чого починається любов до отчого краю?..
Звідки й коли приходить любов до рідної землі?
Біліє розквітла гречка, де-не-де підсинена волошками та ще зжовтіла від суріпки, а над нею зрідка прокочується бджолиний звук.
Ген по згірку причаївся темно-зелений гайок, а самий верх згірка ві­
льний од дерев, там, либонь, щось було засіяно, а тепер скошено. Стерня ясна, свіжа, немов ще чистішою здається вона від синього неба, що при­
хилилось до неї.
Соняшники — мов кулі жовтого вогню, він висить на стеблах над городиною, їхнім полум’ям просякнуто зараз повітря, вони повертають людські голови до себе й примушують думати про них. Соняшники го­
рять на родвір’ях, за огорожами, вони повиходили до дороги, й тут рос­
туть на вільному місці, й, Дивлячись на них, хочеш усміхнутись, ловиш себе на тому, що зласкавів і здобрів безпричинно.
Ти любиш тут кожен Соняшник, тобі все воно дороге, рідне, тобі во­
но наймиліше, — звідки й коли прийшла до тебе ця любов і залишилась у тобі вогнеликим соняшником?
Звідки ця любов, ця ніжність, ця несамовитість? Коли, здається, ви­
риваючи на грядці чорнобривець, вириваєш не квітку, а власне серце з грудей, та й так і несеш його, закривавлене, в руці... (За Є. Гуцалом,
177 слів)

4.
Український вінок — краса й оберіг
- Вінок у багатьох народів (зокрема в українців) — це дівоча прикраса з живих або штучних квітів, колосків, кольорового пір’я. Був обов’язковим у вбранні нареченої на весіллі, а також у деяких інших зви­
чаях та обрядах.
Вважалося, що вінок з живих квітів захищає дівчину від напасників і лихого ока. Народ вірив, що дівчина у вінку володіє чарами. А ще вінок
— і для здоров’я, тому є квіти, які потрібно обов’язково вплести.
До українського віночка вплітали різноманітні квіти, а всього в од­
ному вінку могло бути до 12 різних квіток; Кожна квітка щось символізу­
вала: троянда — коханщ, лілія — цноту, волошка — простоту, мальва — красу, півонія — довголіття, безсмертник;— здоров’я, калина — красу та дівочу вроду, ромашка — мир, ніжність, кохання.
До .віночка в’язали кольорові стрічки. Посередині світло-коричнева стрічка — символ землі-годувальниці, ліворуч і праворуч від неї дві жовті
-— символ сонця, за ними дві зелені — символи живої природи. Далі синя й блакитна — символи води і неба. Потім з одного боку жовтогаряча — символ хліба, а з другого —- фіолетова — символ розуму, потім малинова
— символ щирості та рожева — символ багатства По краях в’язали білі стрічки — символ чистоти^ На лівій унизу вишивали Сонце, а на правій
— Місяць. (З Інтернет-джереп, 180 слів)


• '
і
5.
Хліб на столі
В усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб.
Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і навпаки, коли він зникав, — неодмінно приходило лихо.
Тяжко діставався хліб насущний у давнину. Може, тому в народі ставилися до нього з такою пошаною, передавали цю любов своїм дітям і внукам. Хліб завжди був мірилом духовних,, моральних і матеріальних цінностей.
, Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося його присутністю, освятімося його терпким запахом, віддаймо пошанівок тим, хто зростив, виголосив і розмолов мучицю, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце паляниці. Хай завжди він — совість наша — буде в хаті, як дивень, лежатиме прикритий вишитим рушником, свіжий та святий, і найпершою молитвою нашої духовності воздається хвала хлібові. Знімімо перед ним
капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому етолі, щоб не гдев- ковів і не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють, а відтак,,якщо черствіють душі — неодмінно зачерствіє хліб — наша совість. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим голо­
сом, нашою молитовністю, не на сьогодні і не на завтра — крізь усе жит­
тя... (В. Скуратівський, 180 слів)
6. . Яйце-райце
Ще в язичницькі часи яйце вважалося священним і було оповите та­
ємницями й загадками. Від тих прадавніх вірувань беруть початок чудові українські писанки, які за технікою виконання поділяють на крашанки, мальованки, дряпанки, галунки. Найдавніші писанки -— невеличкі кера­
мічні, з майоліковим жовто-зеленим орнаментом «сосонкою», знаком вічнозеленої травички, — знаходять у скарбах Київської Русі. Усі малюн­
ки на писанках — таємничі символи, пов’язані з давніми уявленнями наших предків про закони Всесвіту, магічними хліборобськими обрядами.
Якщо у язичницькі часи писанки присвячували святу весни, то за христи­
янства вони стали символом Великодня. Саме на Великдень розписують писанки. А після освячення їх у церкві дарують один одному, обмінюю­
чись ними зі словами «Христос воскрес»
«Воістину воскрес». Дарува­
ти писанку на Великдень означає бажати щастя, здоров’я, удачі. Як сим­
вол зародження нового життя яйце присутнє майже в усіх весняних обря­
дах, іграх. Покотити яйце по землі означало присвятити його Сонцю...
Українська весняна писанка так само, як гаптування, ткацтво, гонча­
рство, різьбярство, є Невичерпним джерелом нових шедеврів орнамента- лістики та декоративного розпису. Як оберег і як спомин про рідну домі­
вку брали їх із собою ті, хто від’їздив свого часу з України в пошуках кращої долі до інших країв. (З Інтернет-джерел, 179 слів)
7.
Український рушник
Український рушник! Як багато промовляє до нас це слово, яке воно рідне і миле нам! Скільки зворушливих спогадів та образів з народного родинного життя пов’язано з рушником! Чи можна знайти в нас на Укра­
їні — в минулому та й нині — більш опоетизовану і популярну мистець­
ко-побутову реліквію? Хіба що наша українська чарівна пісня. Власне рушник — це та ж сама задушевна пісня чи дума, заспівана розмаїтими
засобами ткання, вишивання вибійкою, безмежно-буйною фантазією ор­
наменту, в який наш народ вклав свою поетичну душу.
З давніх-давен у родинному житті українців рушник відіграє першо­
рядну традиційно-ритуальну та мистецько-декоративну роль.
Як ужиткова річ він завжди був під рукою:— тож від слова «рука» й пішла назва рушник. За кількістю рушників якоюсь мірою визначався рівень побутової культури народу. Рушники побутрві були менше і бід­
ніше декоровані, виткані з грубішого полотна, словом, були скромніші і менці вибагливі, але не позбавлені мистецької вартості.
Як ритуальну реліквію рушник використовували майже в усіх тра­
диційних обрядах. Родини і хрестини, заручини і весілля, проводи в доро­
гу та зустріч бажаних гостей без рушника ніде не обходилися. Навіть труну спускали в могилу на рушниках. (З Інтерент-джерел, 174 слова)
8.
Калина
,Маі|же в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців — клен, у росіян — берізка, з в нас. — верба й калина. Правду каже при­
слів’я: без верби й калини нема України. З давніх-давен наш народ опое­
тизував калину, оспівав у піснях. Наруга над нею вкривала людину гань­
бою.
Не було хати, біля якої не кущувала б калина. Як забіліють квіти, ді­
вчата ними коси прикрашають. А вже коли достигали, їх вішали попід стріхою. Йдеш, бувало, селом — хати, неначе в коралях, червоніють гус­
тими намистинками. У народній медицині, очевидно, не було помічніших ліків од застуди, ніж калиновий чай. Калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце молодої.
Кущ калини біля материної хати. Це не лише окраса, а й глибокий символ. Це наш духовний світ, наша спадщина. Кущ калини опредметнює
і красу й духовний потяг до своєї землі, свого берега, своїх традицій. Хіба не про це говорить народна поезія: калиновий міст, калинова сопілка, калинова колиска? Мені здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, а ще гірше — коли викорчував — ні йому, ні його дітям ніколи не почути найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні. Її може подарувати лише сопілка з маминої калини. (За В. Скуратівськш, 180 слів)

9.
«Барвінок на вінок, а полин на віник»
Барвінок оспіваний у багатьох піснях нашого народу й у віршах ба­
гатьох поетів. Він супроводив наших з вами предків від колиски й до могили. У барвінку купали немовлят, щоб вони росли гарними і здорови­
ми. Барвінкові вінки носили дівчата: адже він ріс біля кожної криниці і завжди був під рукою. Барвінок садовили на могилах — на знак вічної пам’яті про померлих...
І хоч як Давно росте він в Україні, і хоч як ми до нього звикли, однак він — чужинець. І назва в нього чужинська Сьогодні є це слово і в Нас, і в білорусів, і в росіян, і в чехів, а все ж воно не слов’янське. На латині рослина звалася вінка, а корінь цього слова означав «обв’язувати», «об­
вивати». З вінки слов’яни зробили барвінок, а квітку взяли собі.
У давнину люди вважали, що барвінок захищає від усього злого.
Тому часто його вивішували над дверима; його ніколи не викидали на смітник, а лише в річку, щоб він не загинув від спраги.
Ми цінуємо барвінок за його «лікарську допомогу»: з нього виготов­
ляють ліки від дуже важких хвороб. Але не менше ми цінуємо його за витончену красу. (За А. Коваль, 180 слів)
10. Мальви
Палахкотять біля вікон животрепетним вогнем розвихрені мальви, шугають червоними язиками багаття під самісіньку стріху, того й гляди, від їхнього полум’я загориться хата... Ніхто не знає, коли й хто посадив їх на сонячному причілку. Мати кажуть, що ті рожі посадила колись дав­
ним-давно ще бабуся у свої дівочі літа.
До пишного розмаїття мальв усі: давно звикли, і стали вони не­
від’ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з’являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно виростало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в’язалися бутони, які наприкінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими й темно- пурпуровими квітами.
-
Здавалося, то не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних висо-4 ких пагонах малинові, оранжеві, сріблясті дзвоники. Вечорами, коли спа­
дала літня спека, мальви стояли урочисті серед золотого надвечір’я, тихо граючи золоту пісню на своїх чутливих грамофонних трубках.
І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в прекрасному живому вінку, у центрі пелюсткового багаття. І ніякі казкові кришталеві
палаци не могли зрівнятися із чарівним видовищем простої селянської оселі, серед буйноти барвистих мальв. Іншим ставало подвір’я, і трохи похилі дощані ворота, і плетений тин, який вростав у рожеву гущавину.
(За І. Цюпою, 180слів)
11. Маки
Як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Десь чи в зеленій гущі городу, чи на окремій грядці, чи попід сма­
рагдовою латкою буряків вони попідставляли свої рум’яні чашечки, скла­
дені з пелюсток, шпарким променям, ловлять їх, хочутьлацідити по він­
ця, •— та хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга, і вже розтеклося, вилилося сонячне тепло, і вже знову треба стати непорушно, обережно підставляти рум’яні чашечки, чекати — наллє сонце свого тепла чи не наллє.
Підійдеш до маків, довго стоятимеш, здивований їхньою чистотою й непорочністю, і ще тоді, дитиною, не порівняєш їх ні зі своїм власним життям, ні свого життя не порівняєш із їхнім цвітінням, — це порівняння прийде пізніше, коли вже ті маки бачитимеш у спогадах.
І уявиш тоді своє дитинство великою квіткою маку, яка щойно- щойно визволяє свої пелюстки з тугого пуп’янка, нашорошує їх і випрос­
тує; уявиш десь посеред городу, на світанку, коли бентежне молоко тума­
ну тече без берегів, а у великій краплині роси, що зібралась за ніч між пелюстками, відбивається весь той щойно народжений світ, щойно наро­
джений ранок, і тремтить у тій краплині його прохолода, й віддзеркалю­
ється невидимий вітерець і ще щось таке, чому й слів не підбереш. (За
Є. Гуцалом, 180 слів)
,
12. Лелеки
Ніби щоразу ранньої весни, коли з Єгипту летять у далеку Україну табуни лелек, стрічають їх у путі темні зграї анатолійськихорлів. Могутні орли не підпускають нікого, хто хоче проникнути на материк з моря й островів, повисають над безлюдними, Спеченими сонцем горами похму­
рою летючою стіною, б’ють на смерть усе живе — усе йдуче, повзуче і летюче.
_ Лелеки знають, яка доля вготована їм над білими горами, але знають також і те, що десь далеко-далеко ждуть їх велетенські річки із солоною водою, ждуть безмежні плавні, озера й непрохіддя боліт; усі вони — від
2* Укр. мова. 9 кл. Збірник диктантів до ДПА
могутніх лелек-ватажків до молоденьких лелечок-перволіток — народи­
лися в тих далеких зелених краях і мають вертатися щоразу туди, верта­
тися знові знов, завжди і вічно, бо їхнє лелече перелітне життя є не що
інше, як безупинне вертання і повертання до своїх народжень, до того, що назавжди лишається найріднішим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить і не повернеться ніколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми через силу. У відчайду­
шному клекоті пориватися і пробиватися до рідної ріднизни — і що там перешкоди, перепони, небезпеки і чиясь зла воля! (За П. Загребельним,
180 слів)
13. Добрі людські сусіди
Легенди легендами, але в них особливою поетичністю оспівана бла­
городність птахів — добрих людських сусідів. За їх повадками визначали прихід весни, настання тепла. Багатьом відомі похідні афоризми: приле­
тіли бусли •— початок весни, прилетіли лелеки — весну принесли здале­
ка. З появою цих віщунів хлібороби неодмінно починали висівати ярі культури, садити городину, приказуючи: як з’явилися буслині лапи — не забирай з грядки сапи, У багатому музичному фольклорі, зокрема на По­
ліссі, є чимало пісень, присвячених лелекам.
За повадками лелек люди передбачали, якою буде погода наступного року, майбутні статки. Вважалося, що коли бусли запізнюються з вильо­
том в ірій і збираються в гурти біля гречаної копи, то неодмінно зима виявиться стійкою, без лютих морозів та віхол, легкою для
ЗИМІВЛІ
'Худо­
би й людей. І навпаки, якщо поважні птахи поспіхом вирушають на пере- зимівку — чекай суворої зими. Одвічна людська любов і шана до птахів, що поруч нас, підтверджується і в назвах. Чи ще знайдуться представни­
ки фауни, яких би нарікали стількома йменнями: боцюн, боцян, бузько, бусьо, бусел, веселик, гайстер, лелека, чорногуз тощо. Крім того, їх, як уже відзначалося, окликували людськими іменами. Усе це разом узяте утверджує велику пошану до птахів з чорною ознакою. (В. Скуратівсь-
кий, 179 слів)
14. Рідна земля
О рідна земле! Ти, як мати, — єдина і неповторна! Ти не обов’язково найкраща, найгарніша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним
співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолії — зі свіжістю грозо­
вих південних вітрів. То й що з того?
Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кож­
ному впадає у вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівському сер­
цю, рідна земле! Мабуть, ти ввійшла в нього ще з дитинства: з молоком матері й шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, зі звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема у світі такої сили, яка вирвала б із нього одну Вітчизну і вклала натомість яку-небудь іншу.
У годину радощів і годину горя всі помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле! Ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б’ється- стукотить у грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!
(За В. Маликом, 180 слів)
15. Рідні обрії
Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тільки вони вщухають і по­
чинають ледь виднітися твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили Тебе з колискової висі, наче перекинуту горілиць, потім з отих віконець маленьких, у чотири шибки — прагнемо на ті споришеві подвір’я, де ми вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й зачули в жилах своїх твою незміряну силу.
Тож лишень тобі дано повертати лебедині зграї з далеких світів. Хто не чув, як стривожено вони ячать, шукаючи тебе в чорних туманах, хто не бачив, як їхні безстрашні ватажки розбиваються вночі об незнані скелі, аби інші жили й могли долетіти до тебе, той ніколи до кінця не збагне, що в людях живуть ті самі закони землі обітованої. Для одних вони стають непереборними лише за тридцять п’ять мільйонів кілометрів від рідної землі, а для Інших, що обертаються на менших орбітах, достатньо і три­
дцяти п’яти... (За В. Земляком, 175 слів)
16. Рідна хата
Рідна хато моя! У тобі я навчався працювати й співати. Перехоплю­
вав від матусі журні пісні, коли, бувало, сидить вона під комином, пряде тонку пряжу і співає під хуркання прядки. Тут, сидячи за дубовим столом
на покуті, я вперше навчився читати. І дивні книжки розкрили переді мною чарівний, несходжений світ. Тут уперше я виводив на папері дитячі каракулі. Тут уперше припадав до сторінок «Кобзаря» і, читаючи, радів та плакав, а зі мною плакали мати й сестри, вболіваючи за долю Катерини чи безталанної наймички.
А з покутя на нас пильно дивився Шевченко, обрамлений вишитим рушником. Микола-чудотворець давно поступився найпочеснішим міс­
цем, яке по праву зайняв чудотворець слова, улюблений Кобзар. Він по­
селився у нашій хаті як найдорожчий родич. І тепер, що б я не робив,
, завжди думав, що скаже про мої вчинки Тарас, який пильно дивився на мене з-під рушника.
Відходили курними вихорами літа, сніговими хуртовинами проно­
силися зими, надходили весни. Я радувався весні, бо вже можна було вибігати надвір босому. А влітку, коли хата, бувало, опережеться квіту­
чими мальвами^ нагідками і квасолею, любистком та жоржинами, здава­
лось мені, що кращої від нашої оселі немає в усьому світі. (За /. Цюпою,
180 слів)
*

17. Козак Мамай
Малювали козака Мамая здавна. Чи не в кожній хаті — на полотнах у рамці й на стінах, на дверях і пічці, на скринях і пральних дошках...
Мабуть, образ козака з бандурою на перепочинку між боями багатознач­
ний. У ньому і жадоба мйрного життя, і готовність відстояти землю пред­
ків. Ось вона, зброя, поруч. І бойовий кінь. Майже на всіх картинах «Ко­
зак Мамай» зображено й дуба. Це дерево, як і в піснях та думах, уособ­
лює стійкість, богатирську силу та довговічність народу.
Загалом традиційне зображення козака та його оточення перетвори­
лось протягом віків на художньо-духовну формулу, що відбиває сутність народного світогляду. Світогляду дуже складного. Адже козак Мамай — характерник, майже чаклун. Він допомагає людям у скрутну хвилину відвагою і милосердям, мудрим слобом і любов’ю. Зображення козака захищало від біди,^вважалось оберегом, талісманом...
Із сивої давнини прийшов до нас козак. Його ім’я — Мамай — свід­
чить про тисячолітні корені ще з часів панування в південних степах тю- рків-кочівників, від яких і саме слово «козак», У цій картині за допомо­
гою зображень-символів втілено найважливіші морально-етичні норми народного життя. То не просто героїчний тип українця, то своєрідний заповіт нащадкам, як жити в бурхливому світі... (З журналу, 180 слів)

УКРАЇНСЬКІ СВЯТА І ТРАДИЦІЇ
18. Коляда
Коляда — це давнє зимове свято на честь світлих богів літа й тепла: сонця, грому, блискавки, літньої хмари й дощу. Народ помітив повертан­
ня сонця із зими на літо й виявив його низкою свят. Усі пізніші народні звичаї й обряди на Різдво, Святого Василя й на Водохреща — це давні язичницькі обряди, але прилучені до християнських свят. Ці свята трива­
ли не один день і звалися загальним збірним словом «Коляда».
На свято Коляди, як і на Купала, діються великі дива на землі: усі вечори від Різдва до Водохреща звуться в народі Святими. По заході сон­
ця в той час не можна робити справи, гріх виносити сміття з хати. Уночі перед Різдвом розмовляють воли і навіть віщують майбутнє. Проти Водо­
хреща вода в річках освячується. В а Водохреща кроплять свяченою во­
дою хату, худобу, бджоли. В усіх колядних обрядах ми бачимо два еле­
менти, які відіграють головну роль: хліб і воду. Кутю варять із зерна, хати посипають зерном, на покуті ставлять сніп хліба, вечерю починають із хліба і таке інше.
Народ, отже, у Різдвяних святах святкує початок нового року хлібо­
робства. (За І. Нечуєм-Левицькіш, 170 слів)
19. Гнат похвалює дівчат
Щойно відсвяткували Новий рік, а вже на підході одне з найбільших свят — Різдво. Тому в селян додавалося турбот: жінки прибирали й мас­
тили в хатах, прали білизну, чоловіки заготовляли дрова, лагодили виїзд.
Як-не-як, а на Різдвяні свята годилося приїхати в гості якщо не на нових, то добре полагоджених санях. Коротка зимова днина швидко спдивала, і передсвяткові турботи доводилося переносити в оселі.
Не стояла осторонь і молодь. Хлопці, зібравшись осібно, потай роз­
поділяли ролі для вертепних дійств, ладнали «звізду» й костюми, вивчали тексти й пісні, щоб порадувати односельців цікавими різдвяними виста­
вами.
Для дівчат також вистачало клопотів. Опріч маланкових гуртів, до яких вони готувалися, потрібно було наготувати й домашніх прикрас — дідуха, «павуків» та «їжачків». Переважно це робили на Гната — 2 січня.
Напередодні Різдва «павуків» підвішували до центрального сволока. Во-
-ни трималися на довгих волосинах із конячого хвоста і постійно крутили­
ся. Павуки, як виявилося, віддавна вважалися бажаними в людській оселі, бо «вони заснували світ». Багатьом, очевидно, відоме повір’я: якщо поруч
із вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Може, тому й виготовляли їх, щоб у такий спосіб оповістити про Різдво Христове?
(В. Скуратівський, 177 слів)


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал