Санітарно гігієнічні та протиепідемічні заходи у надзвичайних ситуаціях г. С. Яцина, А. А. Мостович



Pdf просмотр
Сторінка1/11
Дата конвертації22.01.2017
Розмір5.01 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

САНІТАРНО - ГІГІЄНІЧНІ ТА ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ У
НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ
Г.С. Яцина, А.А. Мостович
1. МЕДИКО-САНІТАРНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПІДЕМІЧНИХ
ВОГНИЩ.

Катастрофи, як наслідки надзвичайних ситуацій природного чи техногенного походження, завдають суспільству значні людські жертви, серед яких масові інфекційні захворювання й ураження людей, значні екологічні і економічні збитки, позбавлення населення зони ураження житлового фонду, електроенергії, питної води й харчування, чим зумовлюють особливо важливу санітарно-епідеміологічну і медико- соціальну проблему та висувають перед місцевою системою охорони здоров'я задачу по наданню екстреної медичної допомоги ураженим та санітарно-епідемічному забезпеченню населення в осередку лиха. Повені, землетруси та інші природні катаклізми, що супроводжуються не лише руйнацією житлового фонду, систем водопостачання та погіршенням санітарного стану території, але й спричиняють міграційні процеси - створюючи сприятливі передумови для поширення інфекційних хвороб, що зумовлює розширення меж епідемічного осередку.
Наслідки катастроф бувають різними з питань організації медико- санітарної допомоги постраждалому населенню, в залежності від сформованої санітарно-епідемічного стану. Так, наприклад, для повеней характерна поява з перших годин інфекційних захворювань, а для землетрусу характерні чисельні травми і санітарно-епідеміологічна допомога може бути відстрочена. Отже, після повені потрібно більше інфекціоністів, терапевтів, епідеміологів й гігієністів та відповідних лікарських засобів - антибіотиків; після землетрусу - більше хірургів і матеріалу для лікування травм та інших засобів для порятунку життя постраждалих, а вже потім фахівців санітарно- епідеміологічного профілю.
Крім того, епідемія небезпечних і особливо небезпечних інфекцій також є надзвичайною ситуацією яка за своїм характером і розвитком входить у поняття - епідеміологія катастроф.
Погроза виникнення епідемічних вогнищ у районах стихійних лих і великих катастроф залежить від багатьох причин:
- руйнування комунальних об'єктів (системи водопостачання, каналізації, опалення й ін.);
- різке погіршення санітарно-гігієнічного стану території за рахунок руйнування хімічних, нафтопереробних і інших промислових підприємств;
- наявності трупів людей й тварин та продуктів тваринного й рослинного походження що розкладаються;

- масове розмноження гризунів і як наслідок, поява епізоотії серед них та активізація природних вогнищ;
- інтенсивні міграції організованих і неорганізованих контингентів людей;
- підвищення сприйнятливості людей до інфекцій;
- порушення роботи мережі санітарно-епідеміологічних і лікувально- профілактичних установ, що раніше розташовувалися у зоні катастрофи;
- необхідність надання допомоги місцевим установам охорони здоров’я у проведенні відповідних заходів серед населення.

До числа факторів, здатних впливати на виникнення і поширення
інфекційних хвороб в екстремальних ситуаціях, відносяться:
- масовість ураження не інфекційної природи;
- перевага комбінованих уражень;
- психічний стрес;
- дезорганізація соціальних структур;
- повне або часткове руйнування матеріально-технічної бази охорони здоров'я;
- порушення екологічної системи.
Епідемічне вогнище в районах стихійних лих і великих катастроф має наступні характерні риси:
- масове зараження людей та особового складу аварійно-рятувальних формувань за рахунок активізації механізмів передачі збудників інфекцій у зонах катастроф;
- тривалість дії вогнища (особливо природно-осередкових інфекцій) за рахунок тривалості дії резервуарів інфекції в навколишньому середовищі;
- скорочення інкубаційного періоду в результаті постійного контакту з не виявленими джерелами інфекції, наявності великої дози збудників у факторах передачі інфекції та зниження захисних сил організму;
- відсутність захисту постраждалого населення від контакту з хворими у зв'язку з несвоєчасною ізоляцією інфекційних хворих;
- наявність різних клінічних форм інфекційних хвороб і несвоєчасність діагностики.
Основними науковими й організаційними принципами епідеміології катастроф в проведені протиепідемічного забезпечення постраждалого населення в надзвичайних ситуаціях є:
- державний і пріоритетний характер санітарно-протиепідемічної служби, постійна готовність її сил і засобів, їх висока мобільність та чітке функціональне призначення;
- єдиний науковий підхід до організації протиепідемічних заходів з побудовою загальної системи органів керування;
- планування і підготовка фахівців епідеміологічного профілю на місцевій, державній і міжнародній основах;
- диференційований підхід до формування сил і засобів з урахуванням регіональних особливостей, рівня і характеру потенційної небезпеки територій та відповідність змісту й обсягу заходів у сформованій обстановці.

В переліку медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій значне місце посідає вплив природних осередків на розвиток епідемічного процесу.
За своєю структурою природні осередки інфекції неоднорідні: на деяких ділянках вона зберігаються відносно стійко (ядра осередку), на інших -
існують тимчасово і зникають (ділянки винесення інфекції), або ж через непридатність територій для мешкання членистоногих чи їх теплокровних хазяїнів - не з'являється ніколи (ділянки вільні від інфекції).
Люди, знаходячись на території природного осередку інфекційної хвороби, наражаються на небезпеку ураження (наприклад, при укусах комах-переносників) і, в разі сприйнятливості, можуть захворіти. Однак людина є швидше випадковою ланкою у циркуляції збудника в природі, так званим «епідемічним тупиком». Природно-осередкова інфекція існувала до людини, може існувати і після того, як вона покине ензоотичну територію.
Проте людська діяльність безпосередньо відображається на природному осередку. Так, створення водосховищ, меліорація ґрунтів, освоєння цілинних земель, внесення мінеральних добрив, вирубка лісів, будівництво міст можуть створити несприятливі умови для виживання тварин, що є джерелами чи переносниками збудника, тому й природний осередок може зникнути. Буває й навпаки - стихійні лиха, війни, завезення на нові території заражених тварин призводить до руйнації комунального господарства, збільшення території природного осередку і виникнення нових осередків.
Так, внаслідок господарської діяльності людини збудники бруцельозу та сибірки майже повністю перейшли до паразитування на свійських тваринах.
Природна осередковість, як така, у цих випадках майже не має епідеміологічного значення.
Інтенсивність епідемічного процесу буває різною. Розрізняють три її ступені: спорадичну захворюваність, епідемію та пандемію.
Спорадична захворюваність - звичайний (мінімальний) рівень захворюваності, властивий конкретній інфекційній хворобі у певній місцевості. Для багатьох інфекційних хвороб вона ототожнюється з поодинокими випадками захворювання.
Епідемія характеризується значним підвищенням рівня захворюваності у порівнянні зі спорадичною (у 3-10 і більше разів).
Пандемія - масове розповсюдження інфекційної хвороби, яка значно перевищує інтенсивність епідемій, що спостерігались при конкретній хворобі в історичних умовах, які склались на певній території.

2. МЕДИКО-ТАКТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕБЕЗПЕЧНИХ
ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ.

Суттєвою особливістю інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей та тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.

Знання клінічних проявів заразних хвороб дає змогу запідозрити або й безпомилково виявити інфекційного хворого в загальному потоці пацієнтів з різною патологією та діагностувати конкретну інфекцію. Подальша
ізоляція та лікування хворого, аж до ліквідації мікробів-збудників, протидіють розповсюдженню їх в людському колективі.
Розрізняють три чинника епідемічного процесу - джерело збудника, механізм його передачі та сприятливий до захворювання організм.
Під джерелом збудника слід розуміти об'єкт, який є місцем природного перебування і розмноження. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників і звідти вони можуть виділятися й заражувати сприйнятливу людину або тварину.
У ролі джерела може виступати лише такий об'єкт, у якому збудники знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження. Оскільки хвороботворні (патогенні) види, як правило, пристосувались до паразитування в організмах людини або тварин, то саме останні можуть бути джерелом збудника інфекції. І лише деякі види збудників вільно живуть у природі, а тому їх резервуар формується у довкіллі.
Залежно від джерела збудника, усі інфекційні хвороби поділяють на антропонози, зоонози і сапронози.
При антропонозах джерелом збудника є лише заражена людина (хвора чи заразоносій). Хвора людина вважається більш небезпечною тому, що виділяє збудників у більшій кількості. Максимальна заразність при різних
інфекціях припадає на різні періоди хвороби. Так, при кору, кашлюку, гепатиті А це початковий період хвороби. При дизентерії, холері, висипному тифі максимальна заразність збігається з періодом розпалу захворювання.
При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, паратифи А та В) найбільша інтенсивність виділення збудників у довкілля припадає на другу половину захворювання.
Виведенню збудників з організму сприяють часті рідкі випорожнення при холері, дизентерії й сальмонельозі; та кашель й чхання при кашлюку, кору й грипі.
При хронічній формі інфекції відбувається, як правило, періодичне виділення збудника у довкілля, яке може тривати багато років (проказа, трахома, туберкульоз, токсоплазмоз). Клінічне видужання не завжди збігається зі звільненням організму від збудника - іноді виділення патогенного збудника триває весь період реконвалесценції або й довше.
Для зоонозів характерне зараження людини лише від тварин
(лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка й ін.). Їх збудники адаптувались до безперервної циркуляції серед окремих видів домашніх і диких тварин. За певних умов людина може заразитись, але після цього сама, як правило, не стає джерелом, бо в колективі механізми передачі зоонозних інфекцій не спрацьовують.
Заразитись можна під час догляду за тваринами (наприклад, великою й дрібною рогатою худобою, свинями), їх забою, зняття шкури, розтинанні туші, стрижки овець і кіз, споживання сирого молока, недостатньо термічно
обробленого м'яса та використання території і приміщень, що забруднені хворими тваринами. Такі зараження часто носять професійний характер
(наприклад, бруцельоз у чабанів).
Серед диких тварин найбільше епідеміологічне значення мають гризуни
(щури, миші, ховрахи тощо). Вони є джерелом збудника при лептоспірозі, геморагічних гарячках, чумі, туляремії, кліщовому енцефаліті та ін.
Деякі патогенні для людини мікроорганізми можуть дуже довго перебувати i навіть накопичуватися у довкіллі. До них належать збудники легіонельозу, гістоплазмозу, системних мікозів, газової гангрени й меліоїдозу. Спори цих мікробів можуть десятиріччями зберігатися у грунті, а в теплу пору року, при високій вологості, навіть проростати у вегетативні форми. Отже, грунт виступає своєрідним резервуаром цих збудників. Інфекційні хвороби, що спричиняються ними, дістали назву
сапронози.
Людина або тварина, в організмі якої патогенні мікроорганізми паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм.
Носії, виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно і цим становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим, що їх виявити набагато важче ніж хворих, адже такі люди вважають себе здоровими.
Розрізняють три категорії заразоносійства:
- здорове (без попереднього захворювання);
- реконвалесцентне;
- транзиторне.
Здорове носійство часто виявляють в епідемічних осередках холери, дифтерії, скарлатини й поліомієліту. Спеціальні дослідження показали, що воно небайдуже для організму, бо в останньому відбуваються певні зміни, переважно імунного характеру. Тому здорове носійство свідчить про прихований, або безсимптомний інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне. Але на одного хворого в епідемічному осередку можуть припадати десятки і навіть сотні здорових заразоносіїв.
Така масовість різко підвищує їх роль в епідемічному процесі.
Реконвалесцентне
носійство спостерігається лише у частини видужуючих, воно також короткочасне і характеризується виділенням значно меншої кількості збудників, ніж у розпалі захворювання.
Ще менше епідемічне значення має транзиторне носійство, при якому збудник не приживається в організмі зараженої особи і покидає його. Ця категорія носійства свідчить про наявність імунітету після перенесеного захворювання або вакцинації.
Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) -
властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових. Збудники
інфекційних хвороб переміщаються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі
інфекції. Це друга ланка епідемічного процесу.

Передача збудника від джерела антропонозної або зоонозної інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів:
- виділення із зараженого організму;
- перебування у довкіллі;
- проникнення у новий організм.
При сапронозах перший етап відсутній (в зв’язку з відсутністю джерела
інфекції та в наслідок контакту з об’єктом зовнішнього середовища, що контамінований інфекційним збудником).
Механізм передачі, до якого найкраще пристосувалися збудники різних
інфекційних хвороб, безпосередньо залежить від локалізації їх в ураженому організмі, яка при різних хворобах суттєво відрізняється.
При локалізації збудників у кишечнику їх вивільнення може здійснюватися разом з випорожненнями (фекаліями) або блювотинням. Із забрудненого ними довкілля мікроби можуть потрапити у травний канал сприйнятливого організму разом з продуктами харчування або водою.
Такий механізм передачі називається фекально-оральним й зараження найчастіше відбувається водним та харчовим шляхами.
Водний - здійснюється внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо. Люди заражаються при вживанні такої води для пиття або приготування їжі, при випадковому заковтуванні під час купання й т.ін. Такий шлях властивий кишковим інфекціям.
Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції - один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій.
Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування. У харчових продуктах деякі збудники здатні розмножуватись
і накопичуватися (наприклад, сальмонели у м'ясі та молоці).
В окремих випадках фекально-оральний механізм передачі реалізується через брудні руки, деяких комах (механічне перенесення патогенних мікроорганізмів мухами, тарганами й мурашками), предмети побуту, що використовуються для пиття, їжі, куріння, купання тощо.
При повітряно-крапельному механізмі передачі повітря, яке видихує хворий чи носій, захоплює частинки слизу, що вкриває дихальні шляхи (а з ними і мікробів), і виводить їх назовні у вигляді аерозолю.
Найбільша кількість частинок аерозолю утворюється при чханні, менша - при кашлі й розмові. Особливу небезпеку становить найдрібніший аерозоль, який проникає аж до альвеол.
Збереження життєздатності збудників, що потрапили на оточуючі об’єкти зовнішнього середовища, залежить від вологості повітря, дії сонячного випромінювання, захисних властивостей слизу й інших причин.
Пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного механізму. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил, а при підмітанні підлоги або струшуванні одягу
патогенні мікроби з пилом піднімаються у повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи. Такий спосіб «спрацьовує» лише в разі стійкості збудника до висихання. Цей шлях зараження характерний при туберкульозі, дифтерії, легеневих формах чуми й туляремії.
При трансмісивному механізмі передачу збудників здійснюють кровосисні комахи. В їх організмі збудник накопичується, а іноді й проходить певний цикл розвитку (наприклад, малярійний плазмодій в організмі малярійного комара). Такі комахи заражають людину під час кровоссання, якщо збудник знаходиться у слині переносника, або своїми виділеннями, якими забруднюється одяг і шкіра людини. Так, одежні й головні воші є переносниками збудників висипного тифу, вошивого поворотного тифу, волинської гарячки; блохи передають збудників чуми й щурячого висипного тифу; комарі анофелес - малярію; москіти – лейшманіози й флеботомну гарячку; іксодові кліщі - кліщовий енцефаліт, гарячку Ку тощо.
Такі біологічні переносники, як інфіковані кліщі-самиці передають вірус енцефаліту трансоваріально до шостого покоління. Це має важливе епідемічне значення, тому що у такий спосіб переносники стають резервуаром тривалого зберігання інфекції у природі.
Крім того для них характерна чітка сезонність, яка збігається з періодом активності переносників. Часто такі інфекції мають природну осередковість, тобто виявляються в певній клімато- географічній зоні.
Контактний механізм властивий для інфекцій зовнішніх покривів, і здійснюється прямим або непрямим контактом. Інфікування шляхом прямого
контакту характерне для таких антропонозів, як: венеричні хвороби, сказ, содоку (хвороба укусу щурів) й ВІЛ-інфекція. Збудники цих хвороб малостійкі у довкіллі, тому прямий контакт їм конче потрібний для зараження. Усі інші інфекції цієї групи передаються головним чином
непрямим контактом: інфекційний мононуклеоз, короста, сибірка, бруцельоз тощо.
Контактно-побутовий (побутовий) шлях передачі інфекції уможливлює перенесення стійких збудників - з джерела вони потрапляють на різноманітні предмети вжитку (білизну, рушник, іграшки, дверні ручки, ванну тощо). В окремих випадках патогенні мікроби можуть дуже довго зберігатися на об'єктах довкілля, а при переміщенні цих об'єктів - заноситися на нові території. Відомі випадки заносу сибірки і гарячки Ку при перевезеннях різноманітних предметів і товарів з однієї країни в іншу.
Розповсюдження інфекції прямим (у тому числі й статевим) і непрямим
(контактно-побутовим) шляхами здійснюється повільно. Захворювання концентруються переважно у сім'ях, виробничих й дитячих колективах.
При контактному механізмі одні збудники проникають через здорову шкіру, інші - лише через ушкодження її під час медичних парентеральних маніпуляцій. Через недостатньо простерилізований інструментарій, який раніше використовувався для надання допомоги хворим або носіям, поширюються збудники гепатитів В, С, D, ВІЛ-інфекції та ін. Враховуючи
те, що збудники цих захворювань проникають лише через пошкодження зовнішніх покривів, використовують термін «рановий механізм передачі», підкреслюючи цим те, що для реалізації епідемічного процесу недостатньо лише простого контакту.
Третьою ланкою епідемічного процесу є сприйнятливий до
захворювання організм, оскільки лише в ньому може розвинутися
інфекційний процес у відповідь на проникнення в нього збудника.
Для багатьох інфекційних хвороб відзначається висока сприйнятливість людей, що пов'язано як з особливостями збудників (їх патогенністю, адаптованістю до організму хазяїна, інфекційною дозою), так і з факторами, що залежать від самого організму. Так, після зараження бактеріями дифтерії, черевного тифу чи вірусом кору звичайно розвивається інфекційна хвороба з яскравими клінічними проявами. У таких випадках говорять про високу сприйнятливість до інфекцій.
Відповідно виділяють ще одне поняття, за змістом протилежне до сприйнятливості, - резистентність макроорганізму, тобто природну несприйнятливість. Вона базується на багатьох неспецифічних і специфічних факторах захисту.
До факторів неспецифічної резистентності належать шкіра й слизові оболонки, що являють собою серйозну механічну перешкоду для мікроорганізмів. Окремі ділянки слизової оболонки вкриті миготливим епітелієм, який сприяє механічному видаленню мікроорганізмів з її поверхні. Нормальна мікрофлора, що заселяє шкіру й слизові оболонки, є антагоністом для патогенної. Важливу захисну роль відіграють лізоцим, що
є у всіх тканинах, шлунковий сік та травні ферменти. Вагомий неспецифічний захист складають фагоцитарна система і ряд гуморальних факторів (нормальні антитіла, комплемент, лейкіни, інтерферон та ін.).
Другим фактором захисту організму є імунітет - властивість організму оберігати свою антигенну постійність впродовж життя.
Імунітет може бути природженим і набутим. Природжений імунітет у свою чергу буває видовим, завдяки якому люди не заражаються багатьма хворобами тварин та материнським (пасивним), що зумовлений наявністю у новонароджених антитіл, отриманих від імунної матері через плаценту або з молоком. Саме цей імунітет оберігає дітей перших 3-6 місяців життя від гепатиту А, краснухи, кору та деяких інших інфекційних хвороб (якщо мати мала достатній рівень захисних антитіл).
Під час хвороби в організмі виробляється набутий активний природний
імунітет.
Штучний імунітет активно створюється організмом у відповідь на введену вакцину, або виникає пасивно після введення імунної сироватки чи
імуноглобуліну, що містять антитіла до певного збудника.
Названі вище три чинники епідемічного процесу є його головними рушійними силами, бо без них інфекційні хвороби не можуть розповсюджуватись. Проте ці чинники, у свою чергу, перебувають під впливом ряду інших факторів, що також впливають на хід епідемічного
процесу і розглядаються як вторинні, або опосередковані. Серед таких факторів слід виділити соціально-економічні та клімато-географічні умови життя людей.
Такі соціальні фактори, як санітарні умови праці й побуту, харчування, система водопостачання й видалення нечистот, благоустрій населених пунктів, рівень медичної науки, санітарно-гігієнічна освіченість людей, організація системи охорони здоров'я та демографічні процеси значною мірою відображаються на кожній ланці епідемічного процесу.
Санітарна культура населення, високий рівень особистої і колективної гігієни, розвиток лабораторної служби, організація дезінфекції та профілактичних щеплень сприяють запобіганню і ліквідації епідемічного процесу.
Виникнення професійних захворювань серед тваринників (сибірки, бруцельозу, орнітозу, сапу та ін.) значною мірою залежить від дотримання ними профілактичних заходів під час догляду за тваринами.
Природно-кліматичні
умови
безпосередньо впливають на розповсюдження хвороб, при яких джерелом або переносником є тварини.
Зокрема, епізоотії чуми й туляремії пов'язані з річним біологічним циклом диких гризунів - носіїв збудників цих хвороб. Для багатьох кишкових
інфекцій характерний літньо-осінній підйом, для інфекцій дихальних шляхів
- зимово-весняна сезонність, проте в сучасних умовах чіткої залежності коливання рівня захворюваності, особливо гострими кишковими інфекціями, не відмічається.
Залежно від локалізації збудника в організмі та механізму передачі, усі
інфекції поділено на 4 групи: кишкові інфекції, інфекції дихальних шляхів, кров'яні інфекції й інфекції зовнішніх покривів.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал