С. В. Овчаренко




Сторінка1/11
Дата конвертації09.05.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипПротокол
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

1
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ



С.В. ОВЧАРЕНКО

ГУМАНІТАРНА та КУЛЬТУРНА
ПОЛІТИКА

[Електронний ресурс]

Навчальний посібник




Одеса
2013


2
УДК 351.316.7(075.8)
О 35
ББК 66.3(4Укр)173

Рецензенти:

Гансова Е.А. – доктор філософських наук, професор.

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою
Одеського регіонального інституту державного управління
НАДУ при Президентові України.
Протокол № 5 від 03 квітня 2013 року










О 35
Овчаренко С. В.
Гуманітарна та культурна політика [Електронний ресурс] : навч. посіб. / С. В. Овчаренко. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2013. – 152 с.

ББК 66.3(4Укр)173

ОРІДУ НАДУ при Президентові України, 2013.
Овчаренко С.В., 2013.




3
ЗМІСТ


Вступ.

Трактування понять «гуманітарна політика»
та «культурна політика» в державному управлінні



5

Розділ І.
Державна політика в сфері гуманітарного розвитку

10
1.1

Гуманітарний розвиток: міжнародний та вітчизняний контекст
10
Гуманізм як світоглядна позиція державотворення. Конституція як основа
забезпечення гуманістичних цінностей держави. Типологія прав людини і
громадянина. Концепція сталого розвитку як система гуманітарних
цінностей. Гуманістичні орієнтації внутрішньої і зовнішньої політики
держави.
1.2

Гуманізація системи державного управління



20
Сучасні соціокультурні аспекти гуманістичної орієнтації державного
управління. Гуманітарна ефективність державного управління. Гуманітарна
експертиза в державному управлінні. Гуманістичний світогляд та
гуманітарна практика. Гуманітарна діяльність та гуманітарний розвиток.

1.3.Законодавчі гарантії гуманітарних основ розвитку держави

29
Правова система гуманітарних інтересів людини. Міжнародні правові основи
гуманітарного розвитку. Конституційне забезпечення прав людини в Україні.

1.4. Система гарантування та захисту прав людини



38
Державно-управлінські механізми гарантування прав людини. ООН в системі
контролю за дотриманням прав людини. Діяльність Верховного комісара ООН
з прав людини. Рада Європи в системі контрою за дотриманням прав людини.
Інститут Комісара РЄ з прав людини.

1.5. Глобалізація та гуманітарний розвиток України



53
Сучасні цивілізаційні виклики. Гуманітарні напрямки співпраці України з ООН.
Декларація тисячоліття ООН та Цілі розвитку тисячоліття для України.
Програма партнерства Україна – ООН.

1.6. Пріоритети та завдання гуманітарної політики держави

67
Розвиток людського потенціалу та соціального капталу як мета гуманітарної
політики. Міжнародні індикативні показники гуманітарного розвитку.
Напрямки оптимізації гуманітарного розвитку в Україні.




4
Розділ ІІ.
Державна політика в сфері культури



81
2.1. Культура як системоутворюючий фактор розвитку держави
81
Філософські основи загальної теорії культури. Визначення культури держави.
Визначення національної культури. Законодавче визначення культури.

2.2. Структура і соціальні функції культури в державі


88
Універсальність структури культурного простору держави. Основи
морфології культури. Матеріально-духовна цілісність культури. Структурні
рівні культури. Цивілізаційна структура української культури. Форми
організації і трансляції культури. Види і сфери культурної діяльності.
Соціальні функції культури.

2.3. Пріоритети державної культурної політики




99
Типологія організаційних моделей культурної політики Галузеве та
супрагалузеве трактування культури в державному управлінні. Принципи
«Декларації Мехіко щодо політики в сфері культури». Закон України «Про
культуру» і стратегія державної політики в сфері культури

2.4. Культура і гуманітарний розвиток





107
Культура як чинник сталого розвитку. Універсальна модель культури.
Універсальні вектори соціально-культурної адаптації людини. Культура і
право на розвиток.. Культуроцентризм гуманітарного розвитку.
2.5. Економічні і організаційно-правові аспекти
державного управління в сфері культури




118
Типологія соціально-економічних відносин в сфері культури. Теоретичні підвалини
організації державного управління в сфері культури. Підсистеми державно-
управлінської діяльності в сфері культури. Економічні аспекти державного
управління в сфері культури. Законодавче забезпечення державного управління в
сфері культури. Культура нації як соціально-економічний чинник.

2.6. Культурні індустрії і культурна інфраструктура



129
Культура як чинник соціального капіталу нації. Інфраструктурне забезпечення
діяльності в сфері культури. Ринкові аспекти діяльності у сфері культури.
Визначення та структура культурних індустрій. Держане регулювання сфери
культурних індустрій.
2.7. Національно-культурні традиції і модернізація
Української держави







137
Культура як фактор модернізації держави. Структура культурних традицій.
Культурні цінності держави. Багатокультурність як традиція культурного
простору України. Модерна та постмодерна культурна парадигма
державного управління. Інноваційний потенціал культури в державі.
Інформаційні джерела








146

5
ВСТУП
Трактування понять
«гуманітарна політика» і «культурна політика»
в державному управлінні
В українській державній політиці активно використовуються два поняття, яким надається майже тотожне значення – «гуманітарна політика» та
«культурна політика». Це сприяє формуванню враження, що йдеться про одне й те ж саме явище, яке за вимогами літературної стилістики почергово означується то одним, то іншим чином. Але у такому «заміщенні» понять існує певна смислова небезпека як для формування «гуманітарної політики», так і для формування «культурної політики» держави, а отже, потрібно визначитися з їх трактуванням.
З'ясуванню відмінності цих двох явищ заважає історико-культурний контекст, в якому почали отримувати конкретне смислове наповнення поняття
«гуманізм» та «культура». Першим у обіг суспільної свідомості було введено поняття «гуманізм», похідними від котрого є всі існуючі термінологічні варіанти, найбільш усталеними з яких є такі як «гуманітарні науки»,
«гуманітарне знання», «гуманітарні дослідження». З поняттям гуманізму пов'язані і більш сучасні визначення – «гуманітарна допомога», «гуманітарна
інтервенція», «гуманітарна катастрофа», «гуманітарна експертиза» тощо.
Історично ідеологія гуманізму формувалася паралельно із виникненням
інтересу до історії у всіх іі виявленнях – економічному, політичному, державотворчому, у тому числі і культурному, що вплинуло на зацікавлення порівняльною філологією, античною філософією, розвитком форм мистецтва, фольклорними традиціями та міфами тощо. Гуманістичні пошуки показали, що людина не є усталеним феноменом, що вона змінюється і розгалужується у своєму суспільному бутті. При цьому дослідження гуманітарної спрямованості довели, що існує безперервний процес ускладнення форм організації штучного

6 світу людини, що актуалізувало питання про прогрес людства та роль свідомості у цьому процесі. Відкриття історичної ретроспективи зробило очевидною ідею про історичну перспективу, яка розгорталася як подальший розвиток всього того, що було втіленням креативної діяльності людини. Таким чином, у загальній суспільній свідомості була встановлена чітка змістовна кореляція між гуманізмом та всебічним розвитком людини. Вивчення історії розвитку людства поступово перейшло в узагальнюючі студії, в межах котрих обговорювалися питання цивілізації та культури як способу суто людського
«культурного» існування.
Поступово гуманізм почав перетворюватися з дослідницької позиції на політично оформлену мету розвитку суспільства. Як політична мета гуманізм безпосередньо пов'язувався з загальною доступністю культурних здобутків, які були репрезентовані освітою, мистецтвом, естетикою побуту та етикетом. У сучасних державних документах щодо гуманітарних проблем відображене саме таке традиційне тлумачення гуманізму як загального культурного розвитку, що
і стає основою ототожнення понять «гуманітарна політика» та «культурна політика» в українській політичній риториці.
Поняття «культура» фіксованим науковим терміном стає на початку ХХ століття із створенням наукової галузі «культурологія». Суперечки стосовно визначення цього поняття, що тривали протягом століття, поступово вщухають,
і загальним стає визнання того, що культура є специфічною технологією опанування оточуючого природного середовища людиною. Але культура, як технологія діяльності, може мати різну за ціннісним смислом спрямованість, принаймні не обов'язково антропоцентричну, тобто гуманістичну.
Культура – це штучна реальність, яка виявляє свідомі зусилля людини, що залежні від змісту світоглядною позиції. А отже, розвиток культури не є запорукою розвитку саме гуманістичних ідеалів Нового часу, як вони склалися в європейській культурі і якими стверджується право людини на індивідуальне самовизначення та захист своєї гідності. Політична історія тоталітарних держав
ХХ століття свідчить, що розбудова культури, навіть вагомі державні

7 преференції культурі, можуть не мати на меті загальні гуманістичні настанови.
Прийняття у 1948 році «Загальної декларацій прав людини» було свідченням того, що культурно-технологічний прогрес не є автоматичним вирішенням гуманітарних питань людства. Цей факт має бути врахований при розробці стратегій гуманітарного розвитку та культурної політики нашої держави.
Класичне гуманістичне мислення ґрунтується на розумінні людини як елементу соціуму – держави, нації, професійної спілки, яка є сутнісно сталою у своїх характеристиках в силу усталеності цих соціальних утворень. Тому здається безперечним, що розвиток людини так чи інакше безпосередньо зв'язаний з розвитком соціальної спільноти, до якої вона належить. За таких умов можна ставити знак рівняння між розвитком і добробутом особи та розвитком і добробутом держави, нації чи професійної корпорації. Безумовною визнається і спільність інтересів держави, нації і окремої людини.
Але очевидним є і те, що ХХІ століття розпочинається з політичного усвідомлення нового фактичного стану суспільства, в якому людина більш вільна в своєму соціальному самовизначенні, ніж будь-коли раніше. Якщо у традиційному суспільстві соціальний стан людини був досить жорстко заданий фактом її народження у певному соціокультурному оточені, то у модерному суспільстві процес соціальної ідентифікації стає справою особистого вибору настільки, наскільки людина здатна усвідомити свою соціальну свободу та скористатися таким правом вибору власної соціальної долі. Сьогодні проблема гіпервибору постає не тільки в процесі споживання матеріальних благ, але і в процесі побудови власного життєвого стилю. В цій ситуації інакшим чином прочитуються такі поняття як «нація» і «держава» - людина протягом життя може обрати не тільки іншу країну проживання, але і іншу національну спільноту як фактор етнічного самовизначення.
Тому, перш ніж очікувати діалогічного спілкування з кожною окремою людиною, держава як політична цілісність має усвідомити свою роль у процесі соціальної комунікації та чітко означити свої позиції та пропозиції щодо окремої людини. Від сучасної демократичної держави в умовах суспільної

8 несталості та трансформаційних змін очікують пропозицію гарантування та захисту прав громадянина, які забезпечують психологічно комфортне перебування конкретної особи у державній цілісності. Таким чином потрібно усвідомити, що гуманітарна політика – це не рекомендації громадянину щодо його обов'язків перед державою, а рекомендації державі щодо способів задоволення гуманітарних інтересів і очікувань окремих громадян - прав на вільну самоідентифікацію за національними, ідеологічними, релігійними, професійними, естетичними та етичними ознаками. Власне, доступність права на вільне використання всіх маркерів соціальної ідентифікації і забезпечується сукупністю прав людини, стан дотримання котрих репрезентує показник розвитку гуманітарного клімату в державі.
При цьому потрібно пам'ятати, що саме по собі право на захист гідності, честі, право на рівний доступ до таких соціальних благ, як освіта, охорона здоров'я та пенсійне забезпечення, право на недискримінацію за гендерними, віковими, етнічними та релігійними ознаками може здійснюватися в різних культурних умовах. Тобто, конкретні виявлення повсякденного способу життя та традиційні для певних людських спільнот технології організації ціннісно забарвленої комунікації та діяльності, які ми називаємо культурою, не мають безпосереднього відношення до окресленого переліку прав людини.
Окреслення кола прав людини як концентроване виявлення гуманістичного світогляду є здобутком європейського світогляду модерної доби, і дотримання цих прав не означає автоматичного нівелювання характерних ознак будь-якої культури – німецької, англійської, чеської, української чи російської. А отже, розвиток національної культури та гуманітарний розвиток держави не є тотожними поняттями. Культурні ознаки держави мають більш розгалужені характеристики, ніж наявність чи відсутність гуманітарних свобод. Культурна політика від імені держави відповідає за загальний суспільний зміст тих способів, якими забезпечуються права людини. Культурна політика – це забезпечення умов для розвитку та самовизначення при відкритому доступі до всієї повноти соціальних благ. Якщо відокремити питання гуманітарного

9 розвитку від питань розвитку культури, то загальна картина принципів державного управління стане більш коректною та зрозумілою.
Слід зазначити, що вся сукупність прав людини для українського суспільства не є питанням дискусійним, оскільки вони гарантовані
Конституцією України. Проте щодо розуміння шляхів розвитку сучасної національної культури тривають дискусії і формуються програми її розвитку, які розраховані на певний час і можуть корегуватися. Поступ національної культури безумовно пов'язаний з гуманітарними питаннями розвитку держави, але гуманізм культури і гуманізм державної політики не одне й теж саме. Коли йдеться про гуманітарний розвиток нашої держави у процесі міжнародної співпраці, мається на увазі саме гуманістичність державної політики в її соціально-громадянських вимірах, що базується на інших характеристиках, ніж гуманістичність мистецької практики чи загальних суспільних настанов в сфері моралі, з якими, зазвичай, і асоціюється поняття культури у масовій свідомості.

ВИСНОВОК:
1.
Поняття «гуманітарна політика» та «культурна політика» не є тотожними за смислом, що потрібно враховувати при формування державних стратегій гуманітарного та культурного розвитку.
2.
Гуманітарна політика має бути спрямована на забезпечення всієї сукупності прав і свобод людини і громадянина
3.
Культурна політика має бути спрямована на формування умов для розвитку особи з урахуванням глобальних процесів трансформації смислів і цінностей світової культури.




10
Розділ І
Державна політика
в сфері гуманітарного розвитку


1.1. Гуманітарний розвиток: міжнародний та вітчизняний контекст

Визнання розвитку гуманітарної сфери одним з провідних напрямків державного управління є виявленням актуального погляду на мету та завдання державно-управлінської діяльності. При цьому гуманітарний розвиток слід розуміти як забезпечення повноти прав і свобод громадян, які задекларовані Конституцією України та випливають з міжнародних зобов'язань держави в сфері гарантування всієї повноти можливостей для виявлення політичних та культурних уподобань людини.
Витоки політичної активності держави в гуманітарній сфері слід шукати в
ідеології гуманізму, що у найбільш розвинутому вигляді сформувалася у соціально-філософських поглядах доби європейського Відродження.
Гуманізм (від лат. humanitas — людяність, лат. humanus — людяний, лат. homo — людина) — це світогляд, який ґрунтується на визнанні людини вищою цінністю соціального та природного буття.
Гуманізм
є людиноцентричним поглядом на світоустрій, яким стверджується, що людина є центральним осередком всієї природної та соціальної реальності.
Філософська позиція гуманізму будується на переконанні, що саме людина має і здатність, і обов'язок визначати і смисл, і повсякденні форми свого існування. Гуманізм передбачає створення гуманного суспільства, моральною нормою котрого має стати визнання права людини на вільний особистісний розвиток, основою якого стає здатність її розуму до
Гуманізм як світоглядна
позиція державотворення

11 вдосконалення та прогресу. Гуманне суспільство створює умови для всебічного розкриття здібностей людини, її самовдосконалення та підтримки гідності і честі.
Гуманізм – це філософська позиція, яка, на відмінну від будь-якого релігійного вчення про людину, центральною креативною силою суспільного та культурного буття визнає саме людину. Тому у сучасному світі гуманістична
ідеологія є ідеологією, що об'єднує різні за культурними та релігійними традиціями країни на загальних засадах людяності та поваги до особистих прагнень і уподобань будь-якого члена суспільної громади.
Історично довгий розвиток гуманістичної ідеології сприяв створенню в
європейській культурі особливого кола проблематики, яка пов'язана із визначенням ґрунтовних засад існування людини як істоти, що має певні привілеї серед всіх інших живих істот. І ці привілеї пов'язані з її особливим центральним місцем у всесвіті, завдяки чому вона має виключну цінність для цілісного існування світу. Так сформувалося сучасне поняття про права людини, які їй належать від народження невід'ємно і не залежать від її соціального чи майнового стану.
Основним ідеологічним стрижнем сучасних невід'ємних прав людини є право на життя, на захист якого має бути спрямована як діяльності держави в цілому, так і окремого її громадянина. Саме тому будь-яка подія, що загрожує життю людини чи створює несприятливі для життя умови, карається за державними законами найсуворішим чином.
Конституція України у світоглядному підґрунті має положення, які відображають потенційну загальну гуманістичну спрямованість всієї системи державного управління. В розділі ІІ
«Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституція України упорядковує ціннісні очікування громадян
і, одночасно, формує зміст гуманітарних вимоги до влади. В розділі І «Загальні
Конституція як основа
забезпечення
гуманістичних цінностей
держави

12 засади» зібрані найважливіші загальні соціальні цінності, що мають залишатися недоторканими при будь яких змінах політичної спрямованості влади в країні, зокрема в ст.3 чітко зазначено, що забезпечення прав і свобод людини є провідним обов'язком держави.
Першоджерело__Конституція_України_Стаття_3.'>Першоджерело



Конституція України
Стаття 3.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави

Ідеологічно виникнення сучасних держав не в останню чергу було пов'язано з проголошенням захисту прав її громадян вищою соціальною цінністю. Держава в межах своїх владних повноважень брала на себе зобов'язання забезпечувати права і свободи людей, які в свою чергу віддячували державі за її турботу громадянською лояльністю та виконанням громадянських зобов'язань перед нею. Таким чином укладався соціальний договір між державою ї громадянином про взаємоповагу, в якому кожна із сторін могла сподіватися на допомогу у скрутний час.
Відтворюючи цей ідеологічний припис, сучасна держава, що проголошує гуманістичний світогляд своєю провідною політичною доктриною, вважає забезпечення та захист прав і свобод людини головною соціальної метою і першочерговим обов'язком державно-управлінської діяльності. Ці ідеї закріплюються в конституції – основному законі держави.


13
Першоджерело


Конституція України
Стаття 1.
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
В статті 1 Конституції України наголошується, що в нашій країні забезпечуються права людини на демократичне врядування, соціальну підтримку та законодавче визначення її свобод та обов'язків.
Правова держава – це держава, діяльність якої спрямована на забезпечення сталого функціонування норм права, які закріплені конституційно. Основним принципом правової держави є принцип верховенства права, приписи якого є єдиними як для пересічних громадян, так і для владних структур. Владні структури правової держави у своїй діяльності спираються виключно на письмово закріплені закони та судові рішення. При цьому слід пам'ятати, що в основу сучасної правої доктрини покладені ідеї гуманізму та невід'ємності права людини на життя зі всіма ознаками поваги до гідності особи та громадянина. В цьому сенсі всі громадяни є рівними перед законом.
Соціальна держава - це держава, політична система якої сприяє перерозподілу матеріальних благ в суспільстві, дотримуючись принципу соціальної справедливості заради досягнення кожним громадянином країни достойного рівня життя. Основним принципом соціальної держави є принцип зменшення соціально-економічного розшарування населення та надання допомоги тим, хто потребує додаткової соціальної опіки. Політика соціально спрямованої держави націлена на надання соціальних гарантій громадянам, що забезпечуються шляхом державного регулювання економіки та провадження відповідної податкової системи, яка сприяє перерозподілу суспільного багатства та ресурсів.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал