С. М. Прищепа особистісна активність підлітка: сутність, діагностика, проектування




Сторінка2/13
Дата конвертації22.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
1.2.

Особистісна активність школяра: сутність, види та структура
Вже сьогодні проблема формування особистісної активності школяра стає більш актуальною, тому і виникає потреба вибудувати нову теоретичну модель особистості, яка б дозволила з’ясувати її цілісність, сутнісні характеристики, виокремити особистість як систему самостійну внутрішньо та водночас тісно взаємопов’язану з іншими системами такими, як суспільство та оточуюче середовище.
Протягом всієї історії розвитку людської активності існувало дві системи: колективізм та індивідуалізм, котрі на певній стадії, за певних умов витісняють одна одну.

19
Наше ставлення до суспільства зазнає певних змін, тобто сучасний підхід до суспільних проблем має свої чітко окреслені часові особливості.
Переглядається та враховується традиція індивідуалізму, з якої зростала західна цивілізація і яка донедавна не знаходила належного застосування в системі цінностей українського суспільства.
Якщо говорити про колективні системи, то можна виділити їх спільну характеристику, що відзначається свідомою організацією продуктивних сил суспільства для виконання певного соціального завдання [3]. Ідеологи таких систем свідомо принижували значення особистісної активності, посилаючись на те, що особистість не завжди прагне до суспільної мети.
Власне, тут і зароджується конфлікт між індивідуальною і колективною свободою. Усі види колективізму прагнуть організувати суспільство в цілому, підпорядкувати всі його ресурси задля досягнення
єдиної мети і, як правило, відмовляються визнавати будь-які сфери автономії, де особистість та її активність є самоцінними. Зрештою, за таких умов особистісна автономія якщо й існує, то лише формально.
У сучасних наукових працях активність як наукова категорія досліджується в різних аспектах: біологічному, психологічному, соціологічному. Так, у біологічному аспекті вона розкривається в зв’язку із пристосуванням організму до оточуючого середовища, як реакція на подразнення зовнішнього середовища. Розкриттю сутності активності сприяє логіко-семантичний аналіз поняття. З цією метою нами було проаналізовано статті словників, енциклопедій.
Слово ―активність‖ походить від латинського ―activus‖і означає діяльну участь у будь-чому, енергійну діяльність [33]. В деяких тлумачних словниках та словниках іншомовних слів окреслення слова ―активність‖ немає, але є визначення ―активний‖: діяльний, енергійний, протилежний до слова пасивний, діяльна, енергійна, ініціативна – про людину, її поведінку, ставлення до оточуючого, до того, що відбувається, таку, котра прагне до участі у всьому, виявляє себе в діяльності, в діях.
Великий тлумачний словник сучасної української мови подає таке визначення: ―активність – енергійна діяльність, діяльна участь у чому- небудь‖[33, с. 12]. У Сучасному словнику іншомовних слів поняття
―активність‖ (від латинського ―actives‖) означає: ―посилену діяльність того, хто діє, діяльний стан‖ [207, с. 36].
Дослідник Г. Костюк відрізняє активність у загальному біологічному значенні і активність людини як її важливу рису – ―здатність змінювати оточуючу діяльність у відповідності з власними потребами, поглядами, цілями. Як особливість особистості людини активність знаходить вияв у

20 енергійній, ініціативній діяльності в праці, навчанні, громадському житті, в різних видах творчості‖[118, с. 36].
Видатний педагог С. Гончаренко визначає активність особистості як
―здатність людини до свідомої трудової і соціальної діяльності, міру цілеспрямованого планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння багатств матеріальної і духовної культури‖ [47, с. 21].
Особистісна активність є фундаментальною і водночас складною проблемою філософських, соціологічних, психологічних, педагогічних досліджень. Пильну увагу їй приділяли такі філософи та соціологи, як
Г. Ареф’єва, Є. Головаха, Н. Соболєва, Т. Титаренко; психологи та педагоги:
К. Абульханова-Славська, М. Боришевський, О. Киричук, О. Коберник,
О. Конопкін, В. Лозова, С. Собко.
Основні погляди дослідників щодо поняття ―особистісної активності‖ наведено у таблиці 1.2.
Таблиця 1.2.
Узагальнення тверджень науковців щодо сутності “особистісна
активність”
№ з/п
Дослідник
Визначення поняття ―особистісна активність‖
1.
Абульханова-
Славська К. притаманний особистості спосіб організації життя, регуляції та саморегуляції на основі інтеграції потреб, здібностей, відношень особистості до життя, з одного боку, і вимог до особистості суспільства, з іншого [1, с. 113].
2.
Артем’єва Т. міра зусиль, що застосовується особистістю для реалізації значущих потенційних можливостей [5, с. 169]
3.
Киричук О. пов’язує з життєвими планами, спрямуваннями,
ідеалами [83, с. 135].
4.
Міславський Ю. прояв
ініціативності, цілеспрямованості, самостійність у вчинках, діяльності, праці
[139, с. 97].
Аналізуючи подані у таблиці твердження, можна констатувати, що активність має особистісний рівень, спосіб задоволення потреб, особистість, яка змінює, перетворює потреби згідно з власними позиціями.
Власним визначенням про особистісну активність Ю. Міславський зазначає, що завдяки проявам людини у праці, вчинках вона вступає у відносини з іншими людьми, тим самим змінює певні якості як особистість.

21
На думку дослідника О. Коберника [98, с. 53], категорія ―активність‖ – це найбільш широке поняття, в основі якої забезпечується єдність фізичного, психічного, соціального й духовного розвитку особистості, яка окреслює функціонування людини як по вертикалі, так і по горизонталі. Тобто активність таким чином можна розглядати як здатність до самостійного вибору у майбутньому, до реалізації власних можливостей, здібностей, потреб.
Школа, як зазначається у Концепції загальної середньої освіти, є однією із основних інституцій навчання та виховання підростаючого покоління, саме в школі дитину не просто готують до дорослого життя, а учень в ній повноцінно живе, тому весь навчальний процес вибудовується так, щоб сприяти гармонійному становленню особистості [113].
У зв’язку із суспільними проблемами виникла потреба у розвиненій особистості, її життєвому й професійному самовизначенню, самореалізації, життєтворчості. В Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні виділяють із низки принципів виховання один, який відповідає за життєву смислотворчу самодіяльність. Даний принцип передбачає становлення особистості як людини, яка сама влаштовує власне життя, вміє приймати самостійні рішення і за них відповідати, активно діяти у життєвих умовах, постійно вдосконалюватися [147].
Активність особистості виявляється в різноманітній діяльності, спрямована на зміну, перетворення навколишнього світу, а також власних якостей (самовиховання).
Виховання є тією силою, яка здатна дати суспільству повноцінну особистість. Ефективність виховного впливу, взаємодії вихователя й вихованця полягає у цілеспрямованості, систематичності й кваліфікованому керівництві, заснованому на принципах співробітництва, діалогу, педагогічної підтримки. Отже, виховання є зовнішнім чинником.
Жоден із чинників (макрочинники – об’єкти, явища, стосунки, обставини, що впливають на життєдіяльність великої групи людей, яка проживає у різних країнах; мезочинники – умови й обставини життєдіяльності людини і соціальної групи, до якої вона належить: ідеологія, духовно-моральні відносини, моральні норми та цінності; мікрочинники – матеріальні, побутові умови життя людини, її найближчого соціального оточення) не буде успішно реалізовуватися та працювати на формування і розвиток особистості, якщо не буде центрального фактора – активності особистості – внутрішньо-зовнішнього чинника [248, с. 62].

22
Саме він керує і регулює всіма іншими. Його можна виразити однією формулою, уже нам відомою, – ―Я САМ‖, що виражається в ―Я – концепції‖ творчого саморозвитку особистості.
У процесі життєдіяльності особистість постійно розвивається. Розвиток людини – дуже складний, тривалий і суперечливий процес. Зміни в нашому організмі відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні дані і духовний світ людини в дитячому та юнацькому віці. Розвиток не зводиться до простого нагромадження кількісних змін – це діалектичний процес переходу кількісних змін у якісні, від нижчого до вищого [248,с. 62–63].
Саме активність допомагає людині вирішувати різноманітні питання, діяти впевнено у будь-яких ситуаціях, постійно брати на себе відповідальність.
Розглядаючи специфічність розвитку особистості, варто звернути увагу на таку її рису як активність, адже активність людини є тією основною властивістю, за допомогою якої особистість вправно керує своїм розвитком, зважаючи на цінності та вимоги суспільства.
У педагогічному розумінні поняття ―активність‖ можна трактувати як таку рису, що притаманна ініціативній, креативній, особистості.
Активність у багатьох дослідженнях виступає якісною характеристикою діяльності. Такого погляду дотримується І. Харламов, який доводить, що активність як характеристика діяльності може мати більший чи менший вияв активності, іншими словами активність постає показником рівня діяльності [240]. Подібної думки дотримується В. Коган [107], який вважає, що поняття ―діяльність‖ на основі аналізу особистості як конкретної практики не повинно виступати як синонім до поняття ―активність‖.
В педагогічній діяльності виділяють напрям, який припускає тотожність понять ―активності‖ та ―діяльності‖. Як стверджує один із представників цього напряму П. Кряжев, активність є такою діяльністю соціального суб’єкта, в якій мотив та мета здатні до гармонічної єдності
[120].
Дослідник О. Киричук доводить, що: ―активність людини є її діяльністю; активність і діяльність як поняття рівні за обсягом і можуть бути синонімами‖ [83, с. 22].
Отже, як твердять вчені, саме у процесі діяльності проявляється активність, відбувається розвиток особистості, формується її ставлення до навколишнього середовища. Навіть маленька дитина може бути активною, бо вже в своєму віці виражає власне ставлення до оточуючого середовища.
Повноцінний розвиток забезпечується активною діяльністю, в якій повністю

23 реалізуються власні можливості, інтереси, де людина виражає себе як особистість.
Досліджуючи активність,
К. Абульханова-Славська розглядає характеристики активності: відповідальність, ініціативність, стійкість, тобто, тим самим доводить, що активність має особистісну основу: не лише виражає потреби, але й їм відповідає [1].
Проаналізувавши дослідження вчених щодо різних форм та рівнів прояву активності, потрібно зазначити, що всі вони спричинені різними умовами: історичною ситуацією, культурно-етнічними характеристиками,
індивідуальними особливостями людини.
На нашу думку, сьогодні проблема людського чинника в умовах гуманізації суспільства та пошуку шляхів вдосконалення людини, робить значною і проблему особистісної активності.
Опрацювання та аналіз літератури свідчить, що не лише педагоги досліджували сутність поняття ―активності‖, й зарубіжні та вітчизняні психологи виявляли інтерес до цієї проблеми. Наприклад, австрійський психолог З. Фрейд [237] пояснює активність особистості природними, вродженими особливостями організму.
Не погоджується з думкою З. Фрейда Ю. Міславський, який вважає, що при такому підході активність виступає як явище, яке не дає особистості проявити свій людський початок. У своїй роботі ―Саморегуляция и активность личности в юношеском возрасте‖ [139], вчений переконливо зазначає: ―Людина ніби закидається ззовні у світ подібних собі, а не є в цьому світі, і не тільки завдяки йому стає людиною‖.
Дослідниця В. Беспалько згодна здумкою А. Маслоу, який у свій час підкреслював, що особистість завжди буде проявляти більше активності лише там, де вона відчуває себе потрібною, професійно вмілою [11].
Серед досліджень, які стосуються активності особистості варто виокремити праці Д. Узнадзе. Учений стверджує, що ―будь-яка активність означає ставлення суб’єкта до навколишньої дійсності, середовища. У разі виникнення якоїсь конкретної потреби суб’єкт, з метою її задоволення, спрямовує свої сили на навколишню дійсність. Так виникає поведінка, яка передбачає, з одного боку, потребу і сили суб’єкта з іншого – середовище, предмет, який повинен її задовольнити. Поведінка є залученням саме цих сил, і зрозуміти її поза потребою і предметом, що її задовольняє, зовсім неможливо. Активність має завжди предметний характер‖ [230]. Тобто, за словами Д. Узнадзе, людина проявляє активність лише в тому випадку, якщо вона бажає задовольнити власні потреби у будь-якій ситуації.

24
Розглядаючи особистісну активність як діяльний стан суб’єкта,
А. Петровський [31] наголошує, що існує внутрішня організація активності
(суб’єктно-пізнавальна сторона, що складається з потреб, мотивів, інтересів, ціннісних процесів), тобто, ставлення людини до світу та зовнішня організація активності (предметно-діяльнісна сторона активності, яка складається з діяльності, операції, дій, умов), тобто, процеси поведінки (див. рис. 1.2.








Рис.1.2. Зовнішні та внутрішні складові активності (за А. Петровським)
Слід розглянути кожну складову активності більш детально та здійснити спробу з’ясувати їх взаємозв’язок.
Потреба як внутрішній психологічний стан людини регулює та стимулює активність.
Потреби – це головні рушійні сили активності. Як наголошує
Г. Ареф’єв, ―активність народжується не власне потребами, а протиріччям між ними та існуючими умовами буття суб’єкта‖ [4, с. 189]. Оскільки активність людини зумовлена задовольняти різні потреби, вона одночасно постає і як умова, і як той момент, який реалізує потреби.
Адже, задовольняючи власні потреби, особистість створює нові умови, які визначають виникнення інших запитів. Багатогранність потреб породжує різноманіття видів діяльності. Нужди та мотиви діяльності на різних вікових
Активність
Внутрішня організація активності
Зовнішня організація активності
Суб’єктно-світоглядна сторона активності
Предметно-діяльнісна сторона активності потреби мотиви
інтереси ціннісні процеси діяльність операція дія умови мета

25 ступенях дуже часто змінюються та є динамічними. Отже, потреби людини є основним фактором прояву активності особистості [209].
Кожна потреба має свій чітко визначений предмет, тобто, річ, діяльність. Розрізняють потреби речові (предметом потреби є річ) і функціональні (предметом потреби є функція, дія, умова).
Потребам притаманні власні риси:
1) вони мають особливу форму відображення умов життя;
2) викликають діяльність організму лише за умови впливу на нього відповідних їй (потребі) предметів;
3) мають здатність виникати знову (потреби в їжі, русі тощо).
Цим нуждам притаманна певна циклічність, яка залежить від
індивідуальних змін організму людини або від змін довкілля. Якщо виділяти потреби більш складної будови, то останнім в певній мірі не властивим циклічний характер, крім повторюваності. Відтворення потреб – найважливіша умова їхнього формування і розвитку, що відбувається при наявності певних зовнішніх і внутрішніх умов, коли запити збагачуються змістовно, формуються структурно, наповнюються
індивідуально- неповторним змістом засобів їхнього задоволення [189; 191].
Мотиви складають головний стрижень особистості, що спрямовують її активність. Мотив є стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукає до певних дій. Потреба сама по собі не може бути мотивом поведінки, оскільки вона породжує активність організму без спрямованості.
На відміну від потреб, мотиви потенційно усвідомлювані. Якщо потреби відбивають нестаток (хочу цього), то мотиви пояснюють внутрішню причину цього процесу [209].
Виділяють етапи розвитку мотивів:

Етап усвідомлення спонукання, на якому мотиваційне спонукання усвідомлюється і починає виконувати направляючу функцію.
Відсутність цього етапу веде до сліпого пошуку. У результаті виникає імпульсивна поведінка людини.

Етап прийняття мотиву допускає перетворення усвідомленого спонукання в особистісний мотив. При цьому відбувається співвіднесення і включення спонукання в ієрархію суб’єктивно- особистісних цінностей. Якщо мотив внутрішньо не приймається, то виникає почуття роздвоєності, невизначеності. Може формуватися інша, ніби рівнобіжна система мотивів.

Етап реалізації мотиву спричинений тим, що відбувається насиченість його змісту.

26

Етап закріплення мотиву зумовлений тим, що багаторазове повторення веде до перетворення мотиву в рису характеру, у постійну спонукальну потенцію. Якщо закріплення мотиву не відбувається, то формується не цілісність характеру, виникає відчуття соціально-рольової неадекватності.

Етап актуалізації спонукання закладається в рисах характеру людини. З нього може початися новий цикл формування мотиваційних утворень [209].
Мотиви та потреби людини закріплюються в інтересах, останні в свою чергу виступають орієнтиром людини у її зв’язках із навколишнім середовищем.
З огляду на вищесказане Г. Ващенко слушно зазначає: ―Інтерес характеризує спрямування, або зміст активності людини‖ [29, с. 374].
У психолого-педагогічній літературі виділяють такі риси інтересу, як:

прагнення;

переживання;

ставлення, увага;

пізнавальний аспект потреб;

загальна спрямованість особистості;

дослідницька мотивація;

вторинна потреба та ін.
Інтерес розглядають як систему, що характеризується сукупністю різних параметрів, серед яких виділяють чотири основних:
1.
Соціальний стан (статус) суб’єкта чи сукупність його практичних зв’язків із суспільством;
2.
Ступінь усвідомлення цього стану, що має широку варіацію від неповного розуміння до чіткого усвідомлення;
3.
Мотиви діяльності, спрямовані на визначення об’єкту інтересу;
4.
Сама дія як утвердження суб’єкта в реальності [209].
Потрібно зазначити, що деякі види інтересів проявляються у свідомості людини за допомогою потреб. Інтереси, передусім, пов’язані з тим, у чому вона відчуває потребу, яка для самої особи відіграє суттєву роль. Цим і визначається активність людини [209].
Ціннісні орієнтації є психологічною характеристикою особистості, яка відображає ставлення людини до дійсності. Саме вони становлять стійку систему потреб, мотивів, інтересів.
Отже, ціннісні орієнтації роблять життя людини осмисленим і послідовним, визначаючи зміст і спрямованість більш конкретних

27 регуляторів – потреб, мотивів і інтересів. Система ціннісних орієнтацій слугує певним компасом, що задає напрям, генеральну лінію життя [184].
Сутність ціннісних орієнтацій полягає в тому, що ця категорія тісно пов’язана з поведінкою суб’єкта. Ціннісні орієнтації виражають суб’єктивне ставлення особистості до об’єктивних умов життя, реально детермінують вчинки і дії людини.
Ціннісні орієнтації є головною, базисної характеристикою особистості, соціальною властивістю особистості. Система ціннісних орієнтацій в певній мірі забезпечує її становлення як активного суб’єкта соціальної діяльності.
Виділяють три найбільш загальних рівні ціннісних орієнтацій:

орієнтація на різноманітні цінності (навчання, знання, покликання, начитаність, усвідомлення свого місця в житті, соціально значуща перспектива). На цьому рівні ціннісних орієнтацій виникають (і далі формуються) різні соціальні, духовні, моральні й естетичні потреби.
До таких потреб можна віднести усвідомлену необхідність розширити свій кругозір;

зовнішній, формальний характер ціннісних орієнтацій, коли цінності усвідомлюються на рівні уявлень. З приводу цінностей підліток може розмірковувати, висловлюватись, але активна діяльність щодо оволодіння ними в такому віці ще відсутня;

відсутність ціннісних орієнтацій або дезорієнтація підлітків у зв’язку з недостатнім духовним і моральним розвитком або несприятливим впливом середовища [209].
В результаті вищеназваних рівнів ціннісних орієнтацій вибудовується стійка спрямованість особистості підлітка.
Якщо перший предмет, на який спрямований процес активності людини, збігається з другим предметом мотивом потреби, то такий процес активності О. Леонтьєв і називає діяльністю [125], адже активність людини завжди має визначений предмет.
Визначають у діяльності певну структуру, яка, в свою чергу, має дві складові: дії та операції.
Як зазначає К. Платонов, ―... діяльність визначається через людину як суб’єкта, тобто через особистість, і уточнюється специфічною відзнакою – досягненням свідомо поставленої мети‖ [163, с. 93].
Як підкреслює О. Киричук, активність – це діяльність, що визначається власною ініціативою і добровільністю, готовністю і зацікавленістю в ній, прагненням до діяльності такого виду, тобто самодіяльністю. Активність не просто діяльність, не її вид і не стан. Активність – це характеристика особистості, її самодіяльність, яка має самостійну силу реагування й

28 проявляється у вільній, свідомій, внутрішньо необхідній діяльності [83, с. 19].
На нашу думку, активність людини полягає в постійному динамічному русі особистості, виявляє себе у різних видах діяльності.
З вищесказаного можна виділити найбільш суттєві ознаки поняття
―активність‖:
1) кількісні та якісні характеристики рівня інтенсивності протікання процесу або будь-якої взаємодії;
2) кількісну і якісну характеристику потенційних можливостей суб’єкта до взаємодії;
3) уявлення про витоки будь-якого процесу або взаємодії, яке виходить
із внутрішніх протиріч суб’єкта, опосередкованих впливом зовнішніх;
4) проявляється у здатності, готовності і ставленні особистості до діяльності [98, с. 56].
Отже, особистісна активність – це самостійна категорія, що має
інтегрований характер, є змінною, набутою, а не вродженою якістю людини, що проявляється під час реалізації власних значущих потенційних можливостей в організації життя, регуляції та саморегуляції на основі
інтеграції потреб, здібностей, ставлення особистості до діяльності та характеризується ініціативністю, цілеспрямованістю, самостійністю у вчинках та діях.
Особистісна активність є передумовою і результатом цілісного розвитку індивіда.
Активність як особлива риса особистості постійно змінюється, тому це значно ускладнює її видову характеристику.
У своїх роботах О. Киричук визначає такі види життєвої активності в різних сферах діяльності:

фізично-оздоровча – активність забезпечує життєдіяльність організму в реальних умовах; художньо-оздоровча активність виражає своє ―Я‖ за допомогою чуттєвої, когнітивної та вольової сфери;

предметно-перетворююча – розвиває предметно-творчі здібності; навчально-пізнавальна – нові знання, вміння та навички;

соціально-комунікативна – спрямована на взаємодію між людьми;

громадсько-корисна – забезпечує задоволення потреб та інтересів класного колективу;

духовно-катарсична – спрямована на самопізнання, самооцінку власних вчинків [83, с. 28].
Дещо іншої думки О. Коберник, який виділяє фізичну, психічну, соціальну та духовну активність [98].

29
У результаті аналізу психолого-педагогічної літератури [4; 72; 82; 213] нами виокремлено такі види активності у таблиці 1.3.
Таблиця 1.3.
Основні види особистісної активності
№ з/п
Види активності
Визначення
1.
Психічна активність зіставляється у психофізіологічних дослідженнях з активованістю
(індивідуальним рівнем активації).
2. Когнітивна активність особлива роль пов’язується з отриманням когнітивного результату, який переживається людиною як почуття задоволення від отриманої
інформації.
3.
Розумова активність центральне ядро якої складають когнітивні функції та процеси, зокрема прагнення до різноманітності, допитливості.
4.
Інтелектуальна активність розумова діяльність, яка розгортається у своєрідних умовах, компонентами якої
інтелектуальні та мотиваційні фактори.
5.
Творча активність здатність суб’єкта до внутрішнього ―довільного‖ цілепокладання.
6.
Пізнавальна активність стан готовності до позитивної діяльності, близький до рівня потреб у ній, допитливість.
7.
Поведінкова активність проявляється в різних виявах поведінки людини.
8.
Комунікативна активність проявляється в ситуації спілкування, визначається соціальними функціями людей.
9.
Трудова активність взаємопов’язана з
інтелектуальними та розумовими процесами.
10. Соціальна активність ступінь прояву сил, можливостей і здібностей людини як члена соціуму.
11.
Надситуативна активність активність суб’єкта, який виходить за межі ситуації.
Аналіз видів активності, поданих у таблиці, дає можливість стверджувати, що деякі види є досить близькими між собою, або й тотожними.
На нашу думку, варто виділяти види особистісної активності за сферами її життєдіяльності (фізичної, інтелектуальної, соціальної, духовної).

30
У нашій роботі будуть досліджуватися такі види особистісної активності: фізична, інтелектуальна, соціальна, духовна.
Фізична активність окреслює певний рівень рухових навиків і умінь, фізичних якостей кожного школяра; інтелектуальна активність – здатність школяра мислити, відображає його готовність та прагнення до розумової діяльності; соціальна активність – виокремлення власної індивідуальності кожного школяра, підготовка до вибору свого місця у соціальному середовищі; духовна активність – розкриває сутність морально-духовних цінностей кожного школяра, реалізується у самооцінюванні власних вчинків, які відображають ставлення до своїх рідних, близьких та оточуючих людей.
Особистісна активність, яка проявляється у ставленні індивіда до діяльності людей та оточуючого світу, ґрунтується на його певних знаннях, цінностях, досвіді та емоційно-почуттєвій сфері. Отже, у розумінні особистісної активності слід виділити декілька компонентів:

когнітивний – характеризує знання учнів щодо власного здоров’я і способів його зміцнення, знання із основ гігієни та валеології, щодо впливу шкідливих звичок на здоров’я людини; визначає зацікавленість у пізнанні своїх товаришів та однокласників; виділяє обсяг соціальної інформації як результат пізнання соціальних явищ, співвідношення діяльності та самодіяльності в процесі міжособистісної взаємодії; окреслює знання духовних цінностей, моральних принципів, способів самопізнання, самооцінки становлення узагальненої етичної свідомості, самосвідомості;

емоційно-ціннісний – зумовлює ставлення учня до занять фізкультурою, інтерес учнів до здорового способу життя; окреслює здатність особистості до ефективної пізнавальної і розумової діяльності; відображає емоційне ставлення до спілкування, задоволення від самого процесу спілкування; визначає прояв почуття симпатії, дружби, толерантного ставлення учня до однолітків, прагнення до духовно-катарсичної діяльності, сформованість позитивних почуттів;

практико-діяльнісний – окреслює ступінь усвідомлено займатися фізичною культурою заради свого розвитку та здоров’я, досвід використовувати різні засоби фізичного вдосконалення, уміння та навички вести здоровий спосіб життя; визначає рівень поведінки учня в процесі пізнання необхідної та корисної йому інформації; відображає специфіку поведінки особистості в процесі спілкування, соціально-комунікативній діяльності; характеризує сформованість духовних цінностей, досвід удосконалювати самого себе.

31
Необхідно наголосити, що когнітивний, емоційно-ціннісний, практико- діяльнісний компоненти тісно взаємодіють між собою, а не діють ізольовано.
Це дає можливість глибше пізнати сутність особистісної активності.
Можна стверджувати, що особистісна активність як особлива форма активності особистості характеризується позитивним бажаним результатом з метою отримання задоволення від діяльності. За допомогою особистісної активності підлітки можуть знаходити вихід із будь-яких ситуацій задоволення власних різного виду потреб.
В цілому, особистісна активність є своєрідною характеристикою школяра, яка відбиває його внутрішній світ, прийняття моральних цінностей та індивідуальні особливості.
Активність може розгортатись як по горизонталі, так і по вертикалі, утворюючи щільний простір рівнів її функціонування. Всі рівні лежать переважно в одній площині – активність і суб’єкт [83].
Активність як категорія розкривається за умови активності суб’єкта діяльності, тобто перед особистістю не лише ставляться певні завдання, а й необхідність усвідомлення власної ініціативи постановки чи вирішення нового завдання.
Особистість інтегрує зовнішні та внутрішні умови діяльності
індивідуальним й цілісним способом, оптимальним психологічно і соціально.
Особистість як суб’єкт діяльності, забезпечує контроль за цілісним ходом останньої з урахуванням своїх цілей і зовнішніх вимог, забезпечує всі умови, необхідні і достатні для досягнення результату за встановленими нею самою ціннісними критеріями [193, с. 64].
Особистість як суб’єкт діяльності А. Брушлінський розуміє так: чим старшою стає людина, то у її житті все більшого місця займає саморозвиток, самовиховання. Людина активною не народжується, а стає впродовж життя за допомогою спілкування та залучення до різних видів активності [24].
Дослідник С. Рубінштейн [195] зазначає, що діяльність у людини формує її свідомість, а свідомість забезпечує здійснення запланованої мети.
Активність особистості – це та умова, яка стимулює розвиток обдарувань, прагнень учня. Школяр лише в тому випадку буде активний, якщо він саме буде цього прагнути. Адже при правильному вихованні школяр є не стільки об’єктом педагогічної дії, скільки суб’єктом, тобто виступає активним учасником власного виховання.
На нашу думку, роль активності учня надзвичайно велика, адже саме особистісна активність дозволяє із пасивного школяра перетворити його на активного, тим самим допомогти дитині виявити власні сили, здібності.

32
Активність сприяє розкриттю в дитини особистісної своєрідності та забезпеченню цілісного фізичного, інтелектуального, соціального і духовного розвитку. Виховання досягає лише в тому випадку кінцевої мети, коли в його результаті сформовано життєво активну, гуманістично спрямовану особистість, яка у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими та національно-культурними цінностями.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал