Розділ Трансформація змісту і функцій соціальних міфів в українському суспільстві перехідного періоду



Скачати 450.85 Kb.

Сторінка1/3
Дата конвертації27.01.2017
Розмір450.85 Kb.
  1   2   3

Розділ 2. Трансформація змісту і функцій соціальних міфів в
українському суспільстві перехідного періоду
Радикальні перетворення, що відбуваються в українському суспільстві, охоплюють не тільки конкретні види життєдіяльності, а й духовну складову нинішнього способу життя. Нові ціннісні пріоритети, поступово проникаючи вглиб суспільної психології, набувають своєрідних форм. Вони виступають не як теоретичне знання (ідеологеми), а як специфічні форми колективних уявлень, що мають чіткий міфологічний характер. Точніше, колективні уявлення слугують середовищем утворення, існування і трансформації сукупності соціальних міфів. Своєю чергою, стан і динаміка соціальних міфів, що функціонують у сучасному суспільстві, відбивають взаємозв’язок змісту новітньої міфології зі способами конструювання суб’єктивного образу світу і відповідними моделями життєздійснення. Процес поступового формування нових символів світських вірувань, здійснюваний шляхом добудови раціонального знання ірраціональними компонентами, ускладнюється зіткненням нових ідей з колишніми соціальними стереотипами, внаслідок чого міфологеми сьогоднішньої масової свідомості являють собою чудернацькі еклектичні витвори, заповнюючи вакуум, що утворився через руйнацію попередньої ідеології.
Сучасне українське суспільство, що виникло на уламках тоталітарної держави СРСР, існує у пострадянському просторі; воно не позбавлене численних рис колишнього соціального ладу і притаманної йому суспільної свідомості. Досі ще надто розпливчасто окреслений майбутній суспільний лад, не визначено стратегію соціального розвитку України. Оскільки українська спільнота
перебуває зараз на стадії становлення, а система загальних цінностей
і норм, що мала б інтегрувати суспільство, остаточно не свормувалася, тому для опису цього суспільства необхідно звертатися до таких понять і категорій, які б уможливлювали точніше й гнучкіше відображення специфіки поточного періоду.
Кардинальні соціально-економічні, політичні й культурні новації в Україні, спрямовані на розбудову правової держави і громадського суспільства, розширення демократичних прав і визнання пріоритету особистості, істотно впливають не тільки на конкретні форми життєдіяльності, а й на особливості їх відображення, усвідомлення й осмислення певними соціальними суб’єктами. Нові для нашого суспільства ціннісні орієнтири, що поступово імплантуються в тканину соціальної психіки, стають складовою суб’єктивної реальності головним чином за рахунок
ірраціональних засобів сприйняття й оцінювання.
Інтерес сучасної соціології до проблем міфології визначається тим, що до фокусу дослідницької уваги потрапляють питання готовності суспільної свідомості до сприйняття й засвоєння нових соціальних орієнтирів, форм суспільного ладу, цінностей і моральних норм, можливості переосмислення перспектив і смислу життя у контексті докорінних трансформацій способу буття. Пошук нових національних ідей, створення і реконструкція міфів, адекватних нетлінним цінностям української нації, є нагальним завданням суспільства, що розвивається. Саме це відповідає прагненням і потребам сьогодення і разом із тим здатне консолідувати всі верстви суспільства, розтлумачити події та процеси, що відбуваються, відновити довіру народних мас до владних інститутів за умов, коли попередня ідеологія зруйнована, а
2
нова зможе визріти й просякнути тканину буденної масової свідомості упродовж достатньо довгого часу.
Проблема міфів привертає увагу практично всіх гуманітарних наукових дисциплін і має багаті традиції вивчення. Категорію міфу в своїх філософських концепціях активно використовували
Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Ф.Ніцше, М.Бердяєв; лінгвістичні аспекти міфу розроблялися в працях А.Куна, В.Шварца, В.Манхарта, М.Мюллера,
Ф.Буслаєва, О.Потебні; у межах етнографічного підходу це поняття досліджували Е.Тайлор, Е.Ленг, Г.Спенсер, Дж.Фрезер. В історико- культурологічному зрізі міфи вивчали Я.Голосовкер, О.Лосєв,
Ю.Лотман, М.Попович.
У рамках соціологічного підходу про традиції розроблення цієї категорії можна говорити як з позиції структуралізму (К.Леві-Строс,
Р.Барт), так і з позиції функціоналізму (Е.Дюркгейм,
Б.Маліновський, Р.Мертон); плідно використовують її в дослідженні проблематики теорії соціальних змін представники феноменологічної соціології (А.Шюц, Т.Лукман, П.Бергер); поняття міфу стало наріжним каменем для багатьох психологічних напрямків в соціології (В.Вундт, Г.Тард, З.Фрейд, К.-Г.Юнг, Е.Фромм,
Д.Рісмен, М.Еліаде).
Спираючись на аналіз та узагальнення викладених у перелічених студіях властивостей і функцій міфології, можна стверджувати, що міфологічний підхід дає змогу виявляти глибинні органічні зв’язки, котрі інтегрують суспільство і слугують засобом
ідентифікації; він стає у пригоді при аналізі традиційних елементів соціальної психіки, окремі риси якої набувають сьогодні нових значень. Запропоноване бачення проблемної ситуації уможливлює представлення цієї наукової проблеми як необхідного теоретичного
3
вивчення місця і ролі соціальних міфів у структурі суб’єктивної реальності і, ширше, — у суспільній свідомості.
У 1990-х роках дослідження з проблем соціальних (переважно політичних) міфів дістали широке застосування в західній соціології.
Значний інтерес до цієї проблематики останнім часом спостерігається в російській соціології. Наша робота розвиває наукову традицію вивчення соціальної міфології за нових для
України умов, характерних для перехідного періоду. Практичне значення опрацювання проблематики соціальної міфотворчості визначається нагальною потребою відстежувати процеси дискредитації колишніх міфів і заміщення їх новими у виборі
Україною подальшого шляху розвитку. Вівчення процесів трансформації соціальних міфів дає можливість виокремити основні семантичні коди, з допомогою яких у масовій свідомості
інтерпретуються базові соціальні цінності та норми. Це, своєю чергою, відкриває шлях до створення певних засобів соціальної технології в ідеологічній і духовно-культурній сферах життєдіяльності суспільства.
2.1. Традиція соціологічного дослідження міфології
Культура як сутнісний атрибут суспільства ґрунтується на системі цінностей — соціальне схвалених і засвоєних більшістю членів соціуму уявлень про те, що є добром, справедливістю тощо.
Цінності є стійкими утвореннями, вони не піддаються сумнівам упродовж тривалого часу, слугують еталонами, ідеалами, зразками для всіх членів суспільства. Ідеї, на яких базуються цінності, є первісним джерелом знань, тобто достеменних відомостей про предмет, набутих фахівцями внаслідок спеціалізованої діяльності
(пізнання), а також буденних уявлень про ці самі явища природи і суспільного життя. Водночас ці ідеї є джерелом міфів як особливої
4
форми відображення світу в свідомості людини, що характеризується чуттєво-образними уявленнями про неймовірні явища, процеси чи
істоти. Результатом такого відображення є фантастична, химерна картина світу загалом, а також місця в ньому конкретного суспільства і кожної людини. Міфи це елементи культури, що з’явилися на ранніх етапах еволюції людства, за первісної доби, втім
і досі залишаються важливим компонентом суспільної свідомості.
Первісна міфологія відображала уявлення людей про природні й соціальні явища в образах богів і легендарних героїв; сучасні міфи відбивають освячені ідеологією або традицією вірування членів суспільства. Тож не дивно, що міфи різних народів нерідко мають схожі риси, спільні архетипові витоки (що, однак, не заважає співіснуванню неповторних національно-історичних архетипів як суттєвої ознаки того чи того національного менталітету). Звернення до аналізу їх — це шлях до усвідомлення і розуміння самих себе, спосіб прозріння, а відтак — необхідний крок до виходу з кризи, до продуктивної саморефлексії українського суспільства у критичний момент його історії. У центрі дослідження соціальної міфології нашого часу перебувають проблеми готовності суспільної свідомості до сприйняття й засвоєння нових суспільних пріоритетів, форм розбудови української держави, нових цінностей і моральних норм.
Через аналіз соціального міфотворення можна осягнути шляхи пошуку нових перспектив і смислу життя у контексті радикальних трансформацій суспільних реалій.
Певний час міфи й міфологію в цілому розглядали як атрибут первісного світогляду; міфологічну свідомості аналізували у межах дихотомії «міфологічне — раціоналістичне», причому наполегливо доводилося верховенство останнього. Натомість зараз категорія міфу
5
посіла почесне місце в арсеналі понять, використовуваних для пояснення широкого кола явищ соціальної дійсності.
Реабілітація міфології як актуального соціального чинника пов’язана із роботами Тарда, Дюркгейма, Шопенгауера, Ніцше,
Сореля, Парето, Фрейда, Юнга, котрі розглядали ідеологію як соціальну міфологію. Вони практично ототожнювали ці два явища, відносили їх суто до сфери ілюзорного, до царини соціальних фікцій, призначених тримати в підкоренні «темні маси». При цьому, з одного боку, було зроблено чимало правильних спостережень і висновків, які розкривали справжню сутність соціальних міфів, механізми функціонування ідей та їхній вплив на людей, тобто озброювали панівні класи практичною технологією соціального маніпулювання масами. З іншого, — їхні теорії самі набували характеру соціальних міфів, позаяк претендували на єдино достовірне і всеохоплююче знання про предмет, а відтак — ставали об’єктом невиправдано великої довіри з боку професіоналів від
ідеології, котрі продукували й поширювали політичні міфи з метою здійснення тотального контролю над суспільством.
Із сивої давнини й до наших днів ці особливості людської психіки намагалися використовувати в практиці соціального управління ті, хто брався вершити перебіг історії і правити долями цілих держав і окремих людей. Відома праця одного з фундаторів соціальної психології Г.Лебона «Психологія натовпу» була настільною книжкою як найвідоміших диктаторів, так і великих та малих лібералів двадцятого віку. Його вчення найсильніший чином вплинуло на світогляд ключових історичних фігур, якими були
В.Ленін, Й.Сталін, Б.Муссоліні, А.Гітлер, Т.Рузвельт. Монархи
(Микола II) і вчені (З.Фрейд) керувались ідеями Г.Лебона і вважали себе його послідовниками. Понад сто років тому Г.Лебон
6
переконливо довів, що панівні ідеї в суспільстві зазнають надто тривалої еволюції. Утворюючись вкрай повільно, вони й зникають не вмить. Завжди важко втілити в життя нову ідею, утім аж ніяк не легше викоренити стару. «Виявившись для освічених умів вочевидь хибними думками, вони ще тривалий час залишаються незаперечними істинами для натовпу і продовжують справлити вплив на народні маси»
1
. Доба Просвітництва затвердила примат
Розуму, провідну роль раціонального в детермінації й поясненні соціального життя. Під впливом сцієнтистської парадигми серйозні вчені-суспільствознавці тривалий час вважали буквально непристойним звертатися до проблем несвідомого, ірраціонального.
Важко приживалися в науковому співтоваристві вчення З.Фрейда,
К.-Г.Юнга і багатьох та інших дослідників цього напряму. Лебон одним із перших указав на важливість врахування такого чинника, як соціальна спадковість, і запропонував розглядати історію народів як наслідок їх характеру. Він послідовно обстоював точку зору, згідно з якою дієва сила ідей може виявитися лише в тому разі, коли вони після повільного вироблення сходять з абстрактних висот думки у ту стійку й несвідому царину почуттів, де продукуються мотиви наших вчинків. Тоді вони стають складовою характеру, тобто комплексу вспадкованих почуттів народу, і можуть впливати на поведінку людей.
Лебон досліджував історію походження ідей, панування, відмирання, перетворення і зникнення їх, ілюструючи це низкою прикладів. Він довів, що кожен елемент цивілізації — філософія, релігія, мистецтво, література тощо — насичений вкрай обмеженою кількістю провідних ідей, розвиток яких триває напрочуд повільно, навіть у двадцятому столітті, коли соціальні зміни відбувалися куди швидше, ніж раніше. Нові ідеї (наукові, художні, філософські,
7
релігійні) виникають й утверджуються спершу у вузькому колі однодумців-апостолів, котрим сила їхньої віри або авторитет імені забезпечують неабиякий престиж. Звертаючись насамперед до почуттів та пристрастей людських і спираючись на власний авторитет, вони формулюють певні твердження в тому чи тому співтоваристві, радше навіюючи, ніж обґрунтовуючи свої ідеї. «Маса ніколи не дозволяє переконувати себе доказами, а лише твердженнями, й авторитет цих тверджень залежить від міри чарівливості, до якої вдається той, хто їх висловлює»
2
Проголошена ідея привертає суспільну увагу і, перетворюючись на предмет дискусій, торкуючи безліч здавна встановлених речей, чи то приймається, чи то спростовується. Для масової свідомості тут має значення передусім мотивація почуттів, і лише нечисленна група найрозвиненіших індивідів (еліта) обмінюється раціональними аргументами на користь або проти нової ідеї. У широких масах ідеї поширюються через механізм наслідування і зараження, створюючи заразом особливу атмосферу, спільну манеру мислення. Подібно до тонкого пилу вони “припорошують” усі поняття і розумові продукти своєї доби, й закріплюються системою інституціональної освіти та виховання. Ідея, що пройшла через фільтр почуттів, тепер надовго і надійно захищена від будь-якого посягання, зокрема й раціонального. Суб’єкт, котрий перебуває у полоні якоїсь ідеї, тобто такої в яку він вірить і якій відданий, майже не схильний сприймати руйнівну силу раціональних доказів і міркувань, хоч якими
ґрунтовними вони ні є. У віри немає серйознішого ворога, ніж інша віра. Сильні почуття зміцнюють віру, тому пропагандисти конкретних ідей, політичні й релігійні діячі для успіху власної справи намагаються якомога точніше визначити інтереси і сподівання своїх потенційних прихильників.
8

Низка ідей, що стосуються, скажимо, мистецтва або філософії, мають переважно елітарний характер і циркулюють у найрозвиненіших й інтелектуальних верствах суспільства. Релігійні й політичні поняття глибше проникають в масу. І хоча останні дістаються туди дуже спрощеними ба й спотвореними, одначе влада
їх над масами, що ставляться до них некритично, вельми значніша.
(Пригадаймо відоме ленінське твердження, що ідея, яка опанувала маси, стає матеріальною силою.) Саме тоді й трапляються ті карколомні події, релігійні й політичні революції, які створюють поворотні пункти історії народів і які здатна здійснити тільки маса, а не окремі, нехай геніальні і видатні особистості.
Чимало представників соціально-політичної думки (особливо у
XIX—XX ст.), аналізуючи різні типи суспільства в моменти гострих соціальних потрясінь і революцій, відзначали наявність у цих суспільствах особливих станів масової свідомості, своєрідних масових психозів, на тлі яких миттєво й легко поширювалися різні міфи та ілюзії. Такі стани виникають, коли. за образним висловом відомого дослідника проблем міфології Жірарде, «соціальний травматизм перетікає у психологічний травматизм». Суспільство практично цілком потрапляє під владу стихійних спонук, настає період соціальної аномії: минулий досвід і знання припиняють нормальне функціонування, чутки і вигадки набувають статусу фактів, раціональне начало в мисленні не встигає осмислити новації й скоригувати нормативну базу соціальної поведінки. Революційна атмосфера створює сприятливі умови для колективного містицизму, фанатизму, перетворення ілюзій на політичні гасла та програми.
Французький історик і політичний діяч першої половини XIX ст. А.де Токвіль, звертаючись до подій Французької революції, наголошував, що люди нібито мали справу не з реальним, а з
9
якимось уявним суспільством, де все видавалося простим, зрозумілим, доцільним і справедливим. Уява натовпу відвернулася від того, що відбувалося насправді: «Дух натовпу ширяв в ідеальній державі, створеній уявою літераторів».
Утім, «натовп ніколи не прагнув правди, — писав свого часу
Лебон. — Він відвертається від очевидності, котра йому не подобається, і вважає за краще вклонятися хибній думці, якщо тільки ця думка спокушає його»
3
Роль ілюзій та міфів в історії цікавила і З.Фрейда, котрий запозичив чимало ідей і тлумачень у свого попередника і далі розвинув їх. До того ж він вважав, що маси не намагаються опанувати істину, а «вимагають ілюзій, від яких не можуть відмовитися. Вони завжди віддають перевагу ірреальному, а не реальності, нереальне діє на них з тією самою силою, що й реальне.
Вони виявляють явну тенденцію не відрізняти одне від одного»
4
Міф, за Фрейдом, наділений дивовижною здатністю перебудовувати духовну структуру людини, а механізм впливу міфу на психіку нагадує наркотичне сп’яніння, коли зовнішній світ постає суб’єкту в абсолютно іншому світлі.
Історичний прогрес, на його думку, полягає в тому, що дає змогу окремому індивідові виокремитися з маси. І в цьому виокремленні Фрейд відводив неабияку роль саме міфу, причому міфу героїчному, коли індивід у своїй уяві відділяється від маси й переповідає їй про подвиги свого героя. У розумінні Фрейда міф — це крок, зроблений людиною, котра виходить з масової психології.
Але міф незмінно завершується обожнюванням героя, і тому, вважає
Фрейд, він є хибною реальністю. Між вождем і масою існує тісний взаємозв’язок, і без підтримки маси жодна влада вождя неможлива.
Фрейд, у цілковитій відповідності зі своєю теорією, обґрунтовує
10
наявність тісного зв’язку між вождем і масою як існування певного комплексу любові—ненависті. Навіть гранично оголені відносини між гнобителями й пригноблюваними не позбавлені ілюзій.
Пригноблювані, переживаючи ворожість до гнобителів, водночас убачають у них втілення свого життєвого ідеалу. Досягнення ідеалу здійснюється як прагнення позбутися влади пригноблюючих
(усунути, ба й навіть знищити фізично) і посісти їхнє місце.
Юнг, досліджуючи роль міфів з допомогою запровадженого ним до наукового обігу поняття колективного несвідомого, виходив з того, що колективні неврози найтіснішим чином пов’язані із пануванням міфів. Суб’єкт завдяки своєму індивідуальному несвідомому причетний до історичної колективної психіки, що її
Юнг розглядав як «живу» міфологію. «Колективне несвідоме, — писав він, — як осадок, що залишається досвідом, і заразом як певне його, досвіду, а priori, є образ світу, що сформувався ще у сиву давнину. У цьому образі із плином часу викристалізувалися певні риси, так звані архетипи або домінанти. Це панівні сили, боги, тобто образи домінуючих законів і принципи загальних закономірностей, яким підкоряється послідовність образів, котрі раз у раз переживає душа»
5
. Один із найважливіших висновків, якій становить сутність його теоретичної спадщини, полягає в тому, що потрібно «визнати
ірраціональне які необхідну — бо вона завжди має місце — психічну
функцію, а її зміст прийняти не за конкретну (це було б кроком назад!), а за психічну реальність, тобто дійсність, оскільки вона суть речі дійєві»
6
Усі люди, вважає Юнг, перебувають під владою міфології, тобто віри у процвітаючу державу, у загальний мир, у рівність людей, у непорушні людські права, у справедливість і правду та інші атрибути
Царства Божого на землі. За яскравий приклад Юнг наводив
11
найвідатніший міф комуністичного світу (він ще називав його великою ілюзією) — «це святе вшановуване архетипове бачення
Золотого Віку (або Раю), де вдосталь усього для кожного і де всім людським дитячим садком править великий справедливий і мудрий вождь»
7
. При цьому Юнг наголошував, що західна цивілізація цілковито перебуває під владою тієї самої міфології, пестить ті самі забобони, плекає ті самі надії й очікування.
Міфи необхідні людині, вони виводять її за межі повсякденності, але водночас породжують ілюзії. Міфи своїм корінням сягають глибинних надр колективного несвідомого, а вождь, духовний керманич, політичний лідер лише персоніфікує колективні спрямування. Потреба у пророках, вождях, лідерах, здатних повести за собою маси, актуалізується за смутних часів, в періоди криз і революцій, коли суспільство або значна його частина втрачають психічну рівновагу, коли запановує колективний невроз
(за термінологією Юнга). Цивілізована свідомість характеризується тим, що провідна роль у ній належить розуму, втім це не зводить наніщо могутність впливу на людську свідомість і поведінку такої детермінанти як інстинкти. Коли раціональні аргументи і докази на підтримку соціального порядку в суспільстві, внаслідок низки причин слабшають ба й втрачають дієвість (тобто не є переконливими для суспільства загалом або окремих його соціальних груп і верств), відкривається безмежне поле для поширення міфів та
ілюзій у найбезпосереднішому й найпримітивнішому варіанті.
Пригадаймо знамениту формулу: сон розуму народжує чудовиськ.
Колективні неврози прямо пов’язані із пануванням міфів, а різні бунтарські рухи XX століття є проявами міфотворчості, вважає Юнг.
Розглядаючи психіку у речищі феноменологічного підходу, Юнг закликав відмовитися від погляду на ідеї та інші продукти свідомості
12
з точки зору їх відповідності чи невідповідності об’єктивній істині.
Психологія, за Юнгом, має справу зі станами і обмежується визнанням самого факту існування таких ідей; її не обходить питання стосовно істинності чи хибності цих ідей у будь-якому іншому значенні — ці ідеї істинні саме такою мірою, якою вони існують, тобто, психологічно сприймаються як суб’єктивна реальність. Юнг говорить про певні ідеї, які існують майже повсюдно й повсякчасно.
Вони відтворюються спонтанно, абсолютно незалежно від міграції
ідей або традиції. Вони не створюються індивідами, а, як наголошує
Юнг, відбуваються, вторгаються в свідомість індивіда незалежно від його бажання, справляючи величезний вплив на окрему людину і на людські маси.
У книжці «Повстання мас», що набула значного розголосу,
Ортега-і-Гассет звертається до проблеми живучості й поширеності
ілюзій в інформаційному двадцятому столітті. Він постулював наявність прагнення мас змінити свою історичну долю, відмовляючись від власного минулого, розглядаючи його як одну з основних ілюзій сучасного суспільства. Ортега-і-Гассет пояснює це тим, що сучасна людина не витримує тиску цивілізації, що вимагає від неї прийняття відповідальних рішень, напруженої роботи розуму.
Вона намагається стати осторонь від цих рішень, уникати труднощів життя в світі, максимально спрощувати ситуацію. “Людині з маси” простіше зануритися у вир ілюзій, що начебто рятують із глухого кута, довіритися міфу з його зрозумілою символікою й
«перевіреною» моделлю світобудови. І тоді міфи про винятковість власної нації, про вороже соціальне оточення, яке заважає щасливому і справедливому життю тощо стають дієвою спонукою силою для масового заперечення культурних норм цивілізації.
13

Утвердження цих ілюзій зазвичай спирається на фанатизм і неуцтво, страх перед новим і незрозумілим.
Для французького мислителя, теоретика анархо-синдикалізму
Ж.Сореля, котрий надавав соціальним міфам першорядного значення у перетворенні суспільства і проголосив тактику «прямих дій» з метою змінити світ, міфи були тією силою, що об’єднує людей у спільноту і активізує їх до дії. Згідно з його тлумаченням, що заперечує раціоналістичну інтерпретацію суспільства й історії, лише за допомогою міфів можна подолати розрізненість людей у відчуженому світі і спонукати їх до дії. Міф у Сореля виступає фундаментальним компонентом свідомості класу та соціальної групи, це — об’єднувальний і спонукувальний до дії емоційно- психологічний імператив, близький до релігійного, бо ґрунтується не на знанні, а на вірі. При цьому міф — це нерозкладна соціально- психологічна цілісність, в якій відбити прагнення, почуття, інтереси,
інтуїтивна переконаність соціальної групи. Міф не підлеглий розуму, він є втіленням стихійного вияву суспільних потреб, тому ідея революції й загального економічного страйку в розумінні Сореля є практичним вираженням відповідних міфів, які вможливлюють вияв революційного пориву пролетаріату. Саме соціальні міфи, за
Сорелем, змінюють світ у разі зіткнення нового зі старим, а сутички щодо способу їх реального застосування в історичному перебігу позбавлені жодного сенсу. Більше того, ідея насильства як вищого творчого начала історії (центральна серед теоретичних переконань
Сореля) тож виступає у нього як міф, практична реалізація якого покликана зруйнувати усе застаріле.
Щоправда, далі постулювання й обгрунтування цієї тези Сорель не йде; проблема шляхів розбудови нового і справедливого світу, навіть за допомогою відповідних міфів, його не цікавить. Сорель
14
заперечував будь-які форми лідерства, партійної й державної організації, вважаючи єдино прийнятною формою організації пролетаріату профспілки. Проте ідеями Сореля, особливо тими, що стосувалися ролі насильства в історії, скористалися теоретики
ідеології фашизму і сучасного неофашистського екстремізму.
Фашизм практично не мав шансів «завоювати» маси в раціональних формах, він мав протиставити розуму найглибинніші бунтівні інстинкти. Фашистська ідеологія наділила ірраціональність соціально-перетворювальною функцією. Потреба мас у радикальній зміні життя на тлі нечуваних досі соціальних негараздів і національного приниження була представлена в міфологізованій формі, причому зміст цих міфів був надто примітивним, розрахованим на ниці інстинкти маси. До міфу, віри в можливість дивовижного перетворення й відновлення порушеної психічної рівноваги соціуму було додано тверду політичну й організаційну основу, і механізм фашистської пропаганди колективного порятунку запрацював у повну силу.
Цими роками з’явилися перші роботи, де був здійснений перехід від теоретичного розгляду проблеми міфу до розроблення технологій практичного використання особливостей міфологічної свідомості з метою впливу на маси й управління їхньою поведінкою. У 1946 році німецький філософ, представник марбурзької школи неокантіанства
Е.Кассірер оприлюднив працю «Техніка сучасних політичних міфів», у якій стверджував можливість розроблення спеціальної техніки маніпулювання суспільною свідомістю. Кассірер зазначає, що хоча
ґрунт для міфу XX століття був підготовлений дуже давно, проте бракувало нового інструментарію не тільки для думки, а й для дії, недосконалою була техніка маніпулювання ідеями. Ситуація у повоєнній Німеччині як ніколи сприяла бурхливому проростанню й
15
поширенню політичних міфів. Міжнародні, соціальні та особистісні суперечності сягнули апогею, тож роз’вязання їх за допомогою звичайних заходів e Німеччині було неможливим.
Кассірер посилається на Б.Маліновського, котрий вивчав міфічні концепції й магічніх ритуали примітивних племен і неодноразово наголошував той факт, що навіть у суспільствах, де міфи правлять усіма соціальними почуттями й усім соціальним життям людини, вони не завжди функціонують однаково й не завжди сильні. Вони набувають найбільшої сили і починають «працювати» на повну потужність, коли людина опиняється у незвичайній і конче небезпечній ситуації. Тоді обширна й розвинена магічна система й пов’язана з нею міфологія приходять у дію. Кассірер писаве, що «у відчайдушних ситуаціях … — у разі, коли здоровий глузд безсилий, у запасі завжди залишається сила надприродного, містичного»
8
Із розвитком суспільства міфічна організація його переплітається з раціональною. У періоди миру й відносного спокою, стабільності й безпеки раціональна організація функціонує практично самостійно, забезпечуючи підтримку соціального порядку. Коли ж динамічна рівновага у суспільстві внаслідок катастрофічного перебігу подій порушується, настає пора повернення міфів. Тривалий час вони були пригнічені, перебували в латентному стані, та врешті-решт виходять із тіні на світло.
Ясна річ, міфи тепер уже повертаються в цивілізованому, а не первинному вигляді. Цивілізована людина «не може цілком відмовитися від вимог раціональності. Щоб вірити, їй треба мати певну рацію для віри, їй потрібна теорія для виправдання власного кредо»
9
. Ці теорії виявляються вельми складними, до того ж для формулювання їх навіть формується спеціальна мова, в якій звичні слова набувають абсолютно нових значень, вживаються по-іншому,
16

їхній логічний, описовий або семантичний потенціал слугує новому магічному значенню, що має справляти відповідний ефект і збуджувати певні емоції. Вони характеризуються не так своїм змістом, як емоційною атмосферою, що оточує й наскрізь просочує культурне життя того чи того соціального співтовариства. Цю атмосферу не можна перевести або перенести з одного культурного клімату в інший. Нові ритуали закріплюють засвоєння нової міфології у почутті належності до «свого» співтовариства, куди не допускаються «чужинці». Колективна ритуальна практика у межах нової міфології ослаблює відчуття власної індивідуальності і знижує почуття особистої відповідальності, блокуючи здатність до самостійних думок і критичних оцінок. Люди добровільно відмовляються від свободи і незалежності мислення. Виконуючи належні ритуали, вони починають відчувати, мислити й говорити певним чином, найчастіше навіть не усвідомлюючи, що їх спонукує зовнішня сила, а їхне життя — штучне, підлаштоване ззовні.
Найжорстокіші деспотичні системи минулого, примушуючи своїх громадян дотримуватися законві, не намагалися, втім, контролювати почуття й думки підлеглих. Сучасна соціальна міфологія з її безмежними технологічними можливостями примусу й придушення за умов тоталітаризму здатна діставатися найглибинніших шарів психіки людини й цілковито контролювати її свідомість і поведінку не лише в сфері суспільного життя, а й у царині найінтимніших духовних переживань.
Сучасні політичні міфи, вважає Кассірер, від самого початку не вимагають заборони якихось дій або підкорення певним правилам.
Їхній вплив на людину здійснюється у куди «м’якшій», неімперативній формі. Вони призначені змінити свідомість людей, щоб у подальшому вможливити управління їхньою поведінкою.
17

Кассірер порівнює політичні міфи нашого часу з удавом, котрий паралізує тварину, перш ніж проковтнути Ії. Люди підкоряються раніше, ніж встигають усвідомити, що відбувається. Сучасні політики добре знають, що велику масу людей набагато легше активізувати за допомогою сили уяви, ніж застосоуапнням грубої сили, й успішно користуються цим знанням. Політики діють як професійні провісники долі, а їхні пророцтва перетворюються на вагомі елементи нової техніки управління. Знов і знов обіцяють вони людям «золотий вік», найнеймовірніші і навіть абсолютно неможливі речі, причому досі цей нехитрий прийом спрацьовує безвідмовно.
Міф, за Кассірером, — це персоніфіковане бажання групи. Коли колективне бажання досягає максимальної сили і коли всі надії задовільнити його звичайними шляхами виявляються марними, тоді й виникає потреба у вождеві, лідерові, диктаторові. В особі керманича матеріалізується сила колективного бажання, а його влада
і воля стають вищим законом. Решта соціальних інститутів, зокрема закон, конституція тощо оголошуються знеціненими.
Віра в те, що людина за допомогою магічних формул і заклинань здатна правити природними силами та собі подібними,
існувала впродовж тисячоліть років людської історії, причому не слабшала, попри силу-силенну поразок і розчарувань. Тому завжди знаходиться той, хто претендує на роль вершителя доль, намагається реалізувати власні бажання і фантастичні ідеї щодо малих або великих соціальних груп, цілих народів і націй, примусити жити їх відповідно до власних уявлень про щастя і справедливість, про належне і прекрасне. Ці керманичі, видатні особистості, вправні політики, гуру, месії на певний час можуть навіть забезпечити успіх своєму підприємству. Втім, як справедливо вказує Кассірер, у соціальному світі, подібно до фізичного, діють свої закони, існує
18
своя логіка, що їх не можна порушувати безкарно. І хоча міфи непереможні, в тому сенсі, що їх неможливо спростувати розумними й раціональними аргументами, однак можна «вивчати джерела, структуру і техніку політичних міфів, аби розгледити обличчя ворога, якого ми сподіваємося перемогти»
10
. Важливість цього завдання стає очевидною, щойно ми пригадаємо, до яких руйнівних наслідків призвело обгрунтування і практичне застосування
ідеологами фашизму расової теорії (наприклад, в «Міфі XX століття»
Розенберга, де йдеться про «боротьбу крові», неприпустимість
«забруднення» раси, «інтуїтивний містицизм», перевагу й історичне покликання нордичної раси порівняно з так званими
«меншовартісними» представниками роду людського).
Неабиякий внесок у дослідження ролі соціальних ілюзій та міфів зробила учениця Ясперса й Гайдеггера Х.Аренд, німецько- американський філософ і політолог. Широку популярність принесли
їй праці з проблем походження і сутності тоталітаризму. Висновки, яких Аренд дійшла на підставі аналізу сутності й характеристик буржуазно-авторитарних режимів, які вона простежила від їхніх витоків у європейській культурі XYIII—XIX століть і аж до розвинених форм тоталітарних держав XX століття, й передусім нацистської Німеччини і Радянського Союзу, виявились напрочуд актуальними для цілої низки наукових напрямів у філософії, соціології та соціальній психології. Ідеї Аренд відіграли важливу роль у формуванні сучасної західної політології, й зокрема
“советології”. Дослідниця виявилася блискучим діагностом: досить сказати, що вона однією з перших вжила термін «тоталітаризм» при аналізі і німецького нацизму, і радянського соціалізму. Радянський
Союз і гітлерівська Німеччина були схожі між собою у прагненні створити нову людину за умов абсолютно нового політичного ладу.
19

На відміну від традиційних диктатур, ці режими ґрунтувалися на тоталітарній ідеології, яка функціонує на тлі міфологізації суспільної свідомості, на систематичному маніпулюванні мобілізованими масами за послідовно технократичного погляду на політику.
Харизматичний політичний лідер претендував на створення нового суспільства і нової людини, розглядаючи їх як безформну сировину, як віск або глину в руках керманича. У своїй основній праці «Витоки тоталітаризму» Аренд висвітлює способи, за допомогою яких тоталітарні вожді управляють масою, майстерно обираючи вигадки, в які маси готові повірити всупереч здоровому глузду і практичному досвіду.
Сучасні маси, звважає Аренд, не вірять у реальність власного досвіду, у щось певне. Нечувані зневіряння й численні лиха під час
Першої світової війни й у повоєнний період для величезної людської маси — ця реальність була настільки неприйнятна, що люди погоджувалися бути ошуканими тими, хто пропонував їм нехай
ілюзорне, але чудове майбутнє, нову реальність, позбавлену жахів теперішнього часу. «Вони не вірять власним очам, вухам, проте вірять суто своїй уяві … не факти переконують масу і навіть не сфабриковані факти, … маса перейнята бажанням піти від реальності, бо через свою сутнісну неприкаяність, вони вже не в змозі осягнути її випадкові незрозумілі аспекти»
11
Туга за вигаданим світом, прагнення піти від реальності, на думку дослідниці, є природною реакцією на світ, неприйнятний для людей, у якому вони мусять жити. Бунт проти здорового глузду, химерна віра, нерідко фанатична, у вигаданий, несуперечливий світ гарантує масам почуття захищеності та мінімум самоповаги, а ілюзії допомагають подолати стрес, зумовлений нескінченними шоковими ситуаціями. Сила впливу тоталітарних вождів на людей залежить від
20

їхнього вміння сконструювати й запропонувати сприйнятливу модель майбутньої світобудови (це може бути й запевнення реставрувати минулий лад, за яким ностальгують люди й збайливий опис зовсім «нової», але неодмінно справедливої й чудової організації життя), світу «несуперечливих вигадок», здатного конкурувати з суворими реаліями життя. Мотиви «порятунку людства», винятковості та особливого шляху, унікальності
історичної місії певної спільноти майже завжди знаходили живий емоційний відгук у масовій свідомості й забезпечували політичний успіх лідерам у періоди глибоких соціальних криз і потрясінь.
Ідеології існують не лише як теоретичні доктрини, проте завжди слугують політичною зброєю, інструментом втілення ілюзій у життя. Аналізуючи тоталітарні ідеології та відповідні системи панування, Аренд показує, як і чому після Першої світової війни та підписання принизливого для Німеччини Версальського договору для німецької нації виявилася привабливою ідеологія, що тлумачить
історію як боротьбу рас. У Радянській Росії такою ідеологією стала
ідеологія класової боротьби. За всієї зовнішньої відмінності вони були навдивовижу схожими за своїм впливом на маси. Обидві пропонували втілення в життя ілюзії рівності (в одному випадку — всередині раси за «чистотою крові», в іншому — всередині класу за майновою ознакою) і встановлення (відновлення) історичної справедливості після того, як у ворогів буде виборено гідне «місце під сонцем», що не належить їм по праву расової чи класової належності, і, нарешті, настання «золотого віку» і процвітання.
Масові рухи та акції під контролем сильної державної влади, застосування насильства, формально інституціолізованого, а на ділі не обмеженого законом і правом, пріоритет суспільного над особистим, і водночас культ вождя (народ вищий за індивіда, а
21
фюрер, керманич — вищий за масу) — ці особливості значною мірою зближують німецький фашизм і радянський комунізм.
Аренд простежує, як «мертвлячий» тоталітарний режим придушує і знищує індивідуальність і здатність до критичного мислення, як місце витіснених індивідуальних цінностей заступає
ідеологія, що вимагає від людей беззаперечного прийняття постулатів, будь то зведення в абсолют законів природи, як у фашизмі, або законів історії, як у марксизмі. Людина, для якої зникає відмінність між реальним досвідом і фікцією, між істиною і брехнею, між дійсністю і вигадкою, а не просто переконаний нацист або переконаний комуніст — саме ця людина, за Аренд, є ідеальним підданим тоталітарних режимів.
Аренд детально проаналізувала умови виникнення й різні передумови тоталітаризму. Одна з них , за Аренд, пов’язана з появою
ізольованого й атомізованого індивіда, «масової людини», і саме ця обставина вневможливлює віднесення тоталітаризму до сфери
історичного минулого людства, не дозволяє заперечувати можливість і небезпеку його відродження в тій чи тій формі за умов сьогодення. Сучасна модернізація суспільства із властивою їй диференціацією та раціоналізацією породжує нових індивідів, котрі не мають коріння та не набули ідентичності Щоб не почуватися зайвими, вони прагнуть підтримувати лідерів, здатних забезпечити
їм нові цілі і нову ідентичність. Серед інтелектуальних передумов тоталітаризму Аренд називає ідею прогресу, ґрунтовану на технократичному розумінні можливостей науки і техніки. Віра в усемогутність прогресу є, за Аренд, формою зарозумілості, що виражається в тоталітарній спокусі підпорядкувати, зробити все — природу, суспільство і людину — об’єктом контролю і маніпулювання. З цієї точки зору тоталітаризм — це гранична версія
22
ментальності, притаманна, зокрема, й сучасним демократичним та ліберальним товариствам, в яких ультратехнології набули
“надприродних” можливостей і перетворилися на підґрунтя всеосяжного способу мислення, породженого новим міфом про прогрес.
Проблематика масового суспільства дістала своєрідне узагальнення у працях французького автора С.Московічі.
Продовжуючи розвивати лінію дослідження, що йде від Лебона,
Московічі детально зупиняється на особливостях масової свідомості, мислення натовпу. Він фіксує нездатність маси відрізняти уявне від реального, утопії від науки, ілюзії від істини. Стан людини у натовпі науковець порівнює із присмерковим станом свідомості, яка, втрачаючи власну активність, дає суб’єктові змогу вдаватися до містичного екстазу, видінь, панічного страху або, навпаки, збудженого ентузіазму. «Натовпи мислять світ не таким, яким він є, а таким, яким їх примушують його бачити, таким, яким вони його собі уявляють. Вони жодною мірою не впливають на дійсність і задовольняються видимістю. …Вони просто не розуміють різниці між видимістю та дійсністю. Істина безнадійно вислизає від них.
Вони підмінюють реальність, яку насилу переносять, уявленням, нестерпне сьогодення — минулим»
12
. Мислення юрби — це завжди мислення раніше баченого, вже відомого. Вождь має виразити бажання натовпу в доступній і зрозумілій для неї формі, у вигляді конкретних схем, кліше та інших образів. Тому для політика головним стає зрозуміти і сформулювати неявні мрії і сподівання маси й піднести їх як абсолютні істини, викликаючи відповідні образи, перетворюючи звуки на наочні знаки, слова — на спогади, а
імена — на персонажів.
23

Московічі характеризує суспільство як «машину, що творить богів» (саме так він назвав одну зі своїх книжок), звертаючи особливу увагу на проблему міфологізації влади. Влада ідей та
ілюзій, вважає він, — це не химера, а дійсність нашого життя. Знов і знов, як і колись, розігрується міф про героя, здатного змінити перебіг історії. «Він відроджується з попелу в суворому ритуалі церемоній, у парадах і промовах. Натовпи беруть участь у гігантських інсценуваннях на стадіонах або біля мавзолеїв, які залишають далеко позаду вшановування римських чи китайських
імператорів. Ці спектаклі, як підказує здоровий глузд, суть ілюзії, навіть якщо в них бере участь цілий світ, спостерігаючи за тим, що відбувається на телевізійних або кіноекранах. Але подібно до цілого світу, я вірю в те, що бачу. Цей захоплюючий ритуал, це грандіозне
інсценування, що стало складовою нашої цивілізації, подібне до того, як циркові видовища стали частиною римської цивілізації, згідно зі своїм призначенням»
13
Це призначення полягає у тому, щоб переконати маси в побаченому й сповнити вірою у своїх пророків
(авторитетних лідерів, харизматичних вождів), усі думки котрих є неспростовними, всі дії — справедливими, всі промови —
істинними. Людські маси, занурюючись у колективну ілюзію, покладаються лише на надприродні сили й заступництво вождя і ставляться до нього як діти до батька. Це стає можливим, тому, що в маси є потреба у такого штибу ілюзіях, у наявності міфологізованої влади. Історичні харизматичні особистості неначе матеріалізують у собі такі ілюзії — цим пояснюється феномен, наприклад, Робесп’єра або Леніна, Гітлера або Мао. Утопічні сподівання, ґрунтовані на вірі в здатність вождів утілити їх у життя, спонукають маси впродовж тривалого історичного часу йти за своїми лідерами навіть згубним для цивілізації шляхом, незважаючи на колосальні жертви.
24

Попри панування раціоналізму і значення науки, двадцяте століття — це доба натовпів: такого висновку доходить Московічі, й тому роль соціальних ілюзій і міфів посилюється, а вірування не йдуть у минуле. Продукування міфів у наш час наче поставлене на конвеєр; існують, як зазначає Московічі, справжні фабрики ілюзій.
Будь-яка ідеологія включає в себе певні вірування й міфи.
Сподівання і ілюзії додають масі енергії, що спрямовується й використовується за певними політичними цілями. Втрата ілюзій внаслідок руйнування ідеологічних систем зумовлює занепад відповідних людських спільнот. Люди вже не знають, за ким іти, кому підкорятися, заради кого й чого жертвувати собою.
Соціальна модернізація характеризується неминучим поглибленням диференціації суспільства. Суспільне розшарування як результат цієї диференціації легітимізується й на соціальному, й на
інтелектуально-духовному рівнях. Інакше кажучи, інституціональні диференціації супроводжуються інтелектуальними дистинкціями у самосвідомості різних соціальних груп і верств суспільства, у типах ціннісних сфер, що приймаються ними. Із плином часу змінюються й уявлення про розвиток людства, пов’язані з ідеєю прогресу та вірою в його можливості. Від доби Ренесансу індивід як суб’єкт, який пізнає, був визнаний носієм раціональності. Освічений суб’єкт, котрий протистоїть неуцтву і забобонам, наука, розум і прогрес — от засадничі уявлення, що характеризували пізнавальні ідеали Нового часу, і згодом запанували за сучасної доби.
Ясна річ, завжди знаходилися критики оптимістичної віри в те, що ідеали розуму і свободи насправді визначають суспільний розвиток. З позицій гуманістичного консерватизму підходили до критики прогресистських ідеалів такі мислителі, як Руссо і Токвіль.
Вони наголошували нешвидкоплинний характер традицій,
25
неоднозначність прогресу та руйнівні аспекти тенденції автономізації й диференціації індивідів, небезпеку втручання в природу й тотального контролю над суспільством. Зовсім із протилежних засад критикує оптимістичну віру в прогрес З.Фрейд, котрий відмовляє розумові в раціональності, викриваючи те, що вважалося раціональним поясненням людської поведінки і установок як неусвідомлюване спотворення реальності («раціоналізації» за його термінологією). Ніцше у межах свого критичного аналізу дискредитує ідею вільного й раціонального індивіда, вважаючи просвіту і знання зовнішнім і ненадійним прикриттям прихованих потреб і бажань, тобто небезпечними ілюзіями. За істиною, згідно з
Ніцше, криється воля до життя, а раціональність, яку звеличують у науці й політиці, насправді є прихованою владою. Всі теологічні і гуманістичні цінності — не більше, ніж ілюзії. Нема нічого, у що можна і варто вірити, тому не залишається й підстав для хибних сподівань.
У період між двома світовими війнами тотальна критика ідеї розвитку була “візитною карткою” представників Франкфуртської школи, куди належали Т.Адорно, М. Горкхаймер і, згодом,
Г.Маркузе. Вони вже не вірять у «революційного суб’єкта»
(пролетаріат), котрий поведе суспільство в краще майбутнє; вони не вірять в ідеали просвіти, адже просвіта завжди неоднозначна. Вони радше довіряють перманентній критиці і визнають визвольний потенціал естетичних установок і дій. М.Гайдеггер, Х.Аренд,
Ю.Габермас, кожен по-своєму, осмислили й розвинули висновки, що
їх дійшли німецькі інтелектуали за часів міжвоєнної кризи.
Скептична позиція Гайдеггера відбилася в постулюванні ним втрати
історичної свідомості і деградації масового суспільства. Він вважає, що історія — це фатальне сповзання долу: від істотного до
26
безпорадного пошуку неістотного, будь то галузь теоретичного пізнання, технічного розвитку або спосіб життя. При цьому немає жодних підстав для ілюзорного оптимізму щодо цього моторошного антирозвитку. Криза охоплює усю європейську історію з її вірою в наукову раціональність і могутність техніки. Отже, пошуки суспільного перетворення треба здійснювати на найглибшому рівні, де приховане забуте й істотне. Істотне, за Гайдеггером, — це «буття
Буття», проте для сучасної людини збагнення цього буття поки недоступне в цілковитому обсязі. Гайдеггер закликав учитися поціновувати слово, особливо поетичне, «слухати» мову, що сприйнятлива до буття і висловлює його (він називав мову
«будинком Буття», а поезію — творчим відтворенням й актуалізацією). Навіть сучасність він критикує за допомогою поетичного.
Радикальну самокритику сучасного суспільства продовжили постструктуралісти деконструктивістського напряму (Дерріда,
Фуко, Гіденс, Рорті), котрі розвивали спадщину Ніцше і Фрейда й виходили з гайдеггерівської філософської критики традиції.
Відгукнувшись на заклик Гайдеггера сумлінніше вивчати мову як найточнішу презентацію буття, деконструктивісти висунули завдання виявлення суперечностей у текстах, що вспадковуються з покоління в покоління, щоб, «вийшовши за текст», за допомогою критичної інтерпретації віднайти у них приховане, неявне.
Деконструкція (від англ. “deconstruction») — це «техніка літературного аналізу, яка тлумачить значення радше як таке, що виникає з відмінності слів, ніж завдяки тому, що вони вказують на означувані предмети»
14
Таким чином, деконструкція є критичною діяльністю, яка намагається продемонструвати, що насправді традиційні тексти —
27
це не те, на що вони претендують, а щось інше. Тобто деконструктивістський напрям спирається на програму, що радикально і критично налаштована стосовно традиції. Це розхитування традиції деконструктивісти розуміють по-різному, проте всі вони так чи так протистоять гадамерівському напряму з вихідною для нього, хоча й критичною, повагою до традиції. Якщо
Гадамер, котрий дотримується концепції гуманістичного самоформувания, критично ставиться, головним чином до культурного занепаду сучасного суспільства, то деконструктивісти передусім критикують той тип раціоналізму, який вони знаходять у самому сучасному суспільстві та його засадах. Вони інтерпретують раціоналізм як приховану пригноблюючу силу, що виявляється, приміром, у формі навчання та гомогенізації.
Представники постмодерністської соціальної теорії
(Ж.Бодрійар, Ж.-Ф.Ліотар, П.Бурд’є та ін.) запропонували не стільки нову теоретичну парадигму, скільки новий ракурс бачення, набір концептуальних підходів до інтерпретації сучасної соціокультурної реальності. Ці підходи базуються на інтересі до проблем мови й лінгвістики, зверненні до форм мовної діяльності як наукової основи соціального пізнання, де науку розуміють як форму дискурсу (Ж.-
Ф.Ліотар). Відома теза Лемера про те, що “мова тепер є центральною вихідною точкою для всіх спроб пізнання, дії та існування”, пояснює цей винятковий інтерес до мови. Виходячи з цього, соціальний світ постає у вигляді низки текстів, інтерпретованих у процесі порівняння
їх з іншими текстами. У межах постмодерністського аналізу соціокультурної реальності розглядають особливості сучасного суспільства, яке протиставляють суспільству “модерному”. На підставі цього аналізу формулюються програмні положення постмодернізму, а саме: відмова від засад, ідеалів, смислів і
28
цінностей модернізму, зокрема від цінностей прогресу як абсолютів добра, та від інструментальної раціональності соціальних відносин.
Жорсткій, чітко вираженій системі модернізму протиставляють більш ірраціональні, гнучкіші форми соціальних зв’язків
15
. Провідне робоче поняття постмодернізму “деконструкція” означає водночас і делегітимацію всеосяжних “великих учень” про суспільство, які претендують на істину в останній інстанції; і декомпозицію соціальної реальності; і деструкцію, розвінчування ілюзій стосовно
“загального звільнення людства” й можливостей розбудови суспільства на засадах “свободи, рівності і братерства”; і деідеологізацію соціально-філософського мислення.
Однак існує й інша точка зору, вияскравлена у працях американського соціолога і футуролога А.Тоффлера, автора однієї з найцікавіших концепцій постіндустріального суспільства. Згідно з його уявленнями, злам XX–XXI століть знаменовано настанням другого великого вододілу в історії, за якого руйнується масове
індустріальне виробництво. Постіндустріальна доба характеризується тим, що культура, політика, ба й усе життя стають дедалі нестандартнішими, вимагаючи від кожного індивіда і від суспільства загалом незвичайних, творчих рішень, нешаблонної поведінки, що зумовлює зниження регулюючої ролі стереотипів масової свідомості. З огляду на це можна стверджувати, що нове століття буде часом демасофікації. Це, звісною, не означає, що маси зникнуть з історичної арени, кануть у забуття соціальні міфи й ілюзії.
Проте соціальна роль і масштаби реального впливу їх на людей не можуть не змінитися. Людина дістає змогу бути реальним співучасником і творцем того чи того соціального процесу, а не задовольнятися, як раніше, роллю гвинтика у величезному соціальному механізмі. Відбувається персоналізація виробничих
29
процесів, та й саме виробництво дедалі більшою мірою стає, так би мовити, ментальним. Зміни в комунікаційному середовищі, ускладнення й індивідуалізація культурних процесів, підсилення соціальної неоднородністі руйнують безпосереднє підґрунтя масової демократії — масу. Тому ілюзії та міфи масової свідомості внаслідок самої сутності постіндустріального суспільства вже не справлятимуть такий істотний вплив на життя (зокрема й на політику) й не відіграватимуть визначальну роль, як це було впродовж XX століття. Разом із тим Тоффлер наполегливо обстоював думку, що позаяк людство переживає нову технологічну революцію, яка веде до створення надіндустріальної цивілізації, треба бути готовим до виникнення нових труднощів, загострення соціальних конфліктів і глобальних проблем. Ще 1965 року Тоффлер запровадив термін «футурошок» для опису стресу та дезорієнтації, що виникають у людей, яки зазнають надмірної кількості змін за відносно стислий термін. У своїх працях учений довів, що побоювання змін, страх перед майбутнім є реальною соціальною небезпекою, своєрідною хворобою, від якої страждає дедалі більше людей, до того ж майже ніхто не здатний дати собі раду стосовно того, як практично пристосуватися до нових умов життя. Тоффлер запропонував власний варіант загальної теорії адаптації.
Постулюючи факт входження людства в нову добу — добу постіндустріалізму, Тоффлер пропонує картину ймовірних трансформацій технологічної й соціальної реальності, яку називає
«третьою хвилею». Доіндустріальна «перша хвиля», яка, за
Тоффлером, тривала майже 10 тисяч років, і в надрах якої зародилося
індустріально-заводське виробництво, характеризувалася масовим типом культури. «Другу хвилю» доби індустріалізму з властивою їй централізацією, гігантизмом і одноманітністю (масоподібністю)
30
починає зараз накривати «третя хвиля», що занурює людство у нескінченність технологічної творчості індивідів. Символами
«третьої хвилі» є цілісність, індивідуалізованість, а також
інтелектуальні і гуманітарно зорієнтовані, «людяні» технології. Світ змінюється напрочуд швидко, потік змін такий стрімкий і сильний, а наслідки цих змін настільки неоднозначні, що ми вже сьогодні маємо перейнятися проблемою адаптації людини до поточних і прийдешніх змін і до майбутнього загалом. Поряд із очевидними перевагами
інновацій і багатообіцяючими перспективами, зумовленими постіндустріальним періодом суспільного розвитку, фіксуються й вельми тривожні симптоми, що засвідчують руйнівний вплив процесів прискорення змін на людину, до яких належать розхитування засад суспільства, дестабілізація, втрата найважливіших цінностей і норм, непевненість у завтрашньому дні та власних силах, соціальна апатія, з одного боку, і невмотивована агресія й насильство — з іншого, і ще багато іншого, що не дає людям змоги з оптимізмом дивитися в майбуття. «Зміни — це процес, за допомогою якого майбутнє вторгається в наше життя.
Його варто розглядати не тільки в грандіозній історичній перспективі, а й з точки зору живих людей із плоті та крові, які випробували ці зміни на собі»
16
, — зазначає Тоффлер. Прискорення змін спричинює численні особистісні, психологічні й соціальні наслідки. Тому, переконаний Тоффлер, людині слід якомога швидче навчитися контролювати темпи змін як у своєму особистому, так і в суспільному житті загалом, пристосуватися до нових умов існування шляхом вироблення ефективних життєвих стратегій.
Проблематика і визначення соціальної міфології у вітчизняній (у межах колишнього СРСР) філософській і соціологічній літературі насамперед пов’язана з іменем П.Гуревича, котрий своїми працями
31
привернув увагу дослідників до сфери сучасної соціальної міфології, водночас істотно звузивши поле її вивчення. Соціальну міфологію
Гуревич визначає як специфічний феномен ідеологічної практики
ХІХ–ХХ століття; особливий тип духовної діяльності зі створення й поширення політичних міфів. Поняття соціального міфу почали вживати як позначку різноманітних ілюзорних уявлень, зловмисне використовуваних панівними в суспільстві силами для впливу на маси.
На наш погляд, не варто звужувати сферу соціальної міфології до сукупності політичних міфів. Соціальні міфи мають ширшу базу в масовій свідомості, їхня проблематика виходить за межі політики.
Здебільшого вони освячують “одвічні” питання влади і підлеглості, залежності і свободи, справедливості і нерівності тощо. Разом із тим, цілком зрозуміло, чому поняття соціальної міфології увійшло до вітчизняної соціології із “тавром” фіктивності, як функціонально придатне лише для ідеологічної обробки свідомості людей у напрямі, вигідному панівним верствам. Соціальне замовлення, яке мала виконувати радянська наука, полягало в необхідності критики буржуазної ідеології і розвінчування як міфічних ідеологом
“капіталістичного поступу”, “загального добробуту”, “суспільства рівних можливостей”, “буржуазної демократії”, “прав людини” тощо, в обґрунтуванні глибокої кризи капіталістичної системи загалом і властивої їй ідеології зокрема. Цьому сприяло й те, що видатні західні теоретики (Р.Арон, Д.Белл, С.Ліпсет, Е.Шілз, А.Шлезінгер) запроваджували у цей час концепцію “деідеологізації”, сенс якої полягав у тому, що XX століттю буцімто притаманні “руйнування
ідеологічних систем”та “виснаження ідеологічного потенціалу”. Це становило чудове тло для “переможної ходи” соціалістичної й
32
комуністичної ідеології як “єдино правильної”, “науково обґрунтованої”, усепереможної і непідвладної кризам.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал