Розділ 1 вдосконалення обліку І фінансово-кредитного механізму в аграрному секторі



Сторінка12/16
Дата конвертації08.12.2016
Розмір3.12 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Висновки. Проведене дослідження підтверджує те, що сфера культури і мистецтва є досить багатогранною і поєднує в собі заклади різного напряму, яким притаманні особливості фінансування. Запропоновані заходи щодо вирішення окреслених проблем дають змогу поліпшити фінансове становище закладів культури і мистецтва, які фінансуються з бюджетів різних рівнів. Однак у перспективі необхідно чітко визначитися, якою культура буде завтра і яким чином залучати до цієї сфери додаткові ресурси відповідно до нових викликів сучасного життя.

Бібліографічний список

  1. Звіт про виконання Державного бюджету України за 2008–2012 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://treasury.gov.ua/main/uk/doccatalog/list?currDir=147449.

  2. Ком’яков О. М. Державне регулювання економіки / [О. М. Ком’яков]. – К. : Атіка, Ельга-Н, 2000. – 592 с.

  3. Жарая С. Б. Механізми державного регулювання підприємницької діяльності : до питання термінології [Електронний ресурс] / С. Б. Жарая // Науковий вісник Академії муніципального управління: управління. – 2011. – № 3. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Nvamu_upravl/2011_3/17.pdf.

  4. Барський Ю. М. Сутність та принципи фінансового регулювання економічного розвитку регіону [Електронний ресурс] / Ю. М. Барський, Т. Л. Маркевич // Проблеми використання соціально-економічного та природо-ресурсного потенціалу регіону : фінансова політика та інвестиції : зб. наук. пр. – 2011. – № 4 – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/prvse/2011_4/1_1.pdf.

  5. Ковальчук С. В. Фінанси : навч. посіб. / С. В. Ковальчук, І. В. Форкун. – Львів : Новий Світ – 2000, 2009. – 567 с.

  6. Орлатий М. К. Зарубіжний досвід управління розвитком соціальної інфраструктури / М. К. Орлатий, Т. В. Гоголь // Науковий вісник Академії муніципального управління. – 2011. – №3. – С. 51–57.


Кізима Т., Крупка А. Напрями вдосконалення фінансової політики держави в галузі культури і мистецтва

Розглянуто стан і перспективи покращання фінансування галузі культури і мистецтва в Україні. Визначено проблемні аспекти механізму реалізації фінансової політики у сфері культури і запропоновано оптимальні шляхи вирішення задекларованих проблем на державному рівні. Досліджено роль методів державної підтримки культурно-мистецьких закладів. Визначено чинники адміністративного плану, які негативно впливають на фінансування галузі. Внесено пропозиції щодо залучення додаткових фінансових ресурсів у сферу культури і мистецтва з урахуванням зарубіжного досвіду. Запропоновано шляхи вдосконалення фінансово-економічного механізму реалізації культурної політики, яка повинна здійснюватися трьома шляхами: у формі безповоротного цільового фінансування, пільгового кредитування і за допомогою позабюджетних державних фондів. Також запропоновано створення державної цільової програми розвитку культури з визначенням стратегії розвитку галузі.



Ключові слова: фінансове забезпечення, фінансовий механізм, фінансові методи, фінансова політика, бюджетне забезпечення, позабюджетне фінансування.
Kizyma T., Krupka А. Directions Improving Financial Policy In The Field Of Art And Culture

The state and prospects of better funding arts and culture in Ukraine.Identified aspects of the financial mechanism for implementing cultural policy and offered the best solutions to problems declared at the state level. The role of methods of state support for cultural institutions. Discussion factors of administrative plan, which would adversely affect the finance industry.The result of this work was the proposal to attract additional financial resources in the field of art and culture on the basis of international experience. Ways of improving the financial and economic mechanism for implementing cultural policies, which should be done in three ways: in the form of irrevocable trust funding, preferential loans and through extra-budgetary state funds. Also proposed the creation of the state target program of cultural development with the definition of a clear development strategy.



Key words: financial security, financial mechanism, financial methods, financial policy, budget support, extra-budgetary funding.
Кизима Т., Крупка А. Направления совершенствования финансовой политики государства в области культуры и искусства

Рассмотрены состояние и перспективы улучшения финансирования отрасли культуры и искусства в Украине. Определены проблемные аспекты механизма реализации финансовой политики в сфере культуры и предложены оптимальные пути решения задекларированных проблем на государственном уровне. Исследована роль методов государственной поддержки культурно-художественных заведений. Определены факторы административного плана, которые негативно влияют на финансирование отрасли. Результатом проведенной работы стали предложения по привлечению дополнительных финансовых ресурсов в сферу культуры и искусства с учетом зарубежного опыта. Предложены пути совершенствования финансово-экономического механизма реализации культурной политики, которая должна осуществляться тремя путями: в форме безвозвратного целевого финансирования, льготного кредитования и при помощи внебюджетных государственных фондов. Также предложено создание государственной целевой программы развития культуры з определением стратегии развития отрасли.



Ключевые слова: финансовое обеспечение, финансовый механизм, финансовые методы, финансовая политика, бюджетное обеспечение, внебюджетное финансирование.

УДК 336.763.34: 336.717.061: 338.43 (477)



ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІПОТЕКИ ЗЕМЛІ

У СИСТЕМІ ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ
Р. Содома, асистент

Львівський національний аграрний університет
Постановка проблеми. На етапі становлення ринку сільськогоспо-дарських земель ще не зовсім реальним є активний розвиток іпотеки, а тому не доводиться говорити про велику кількість бажаючих вкладати капітал в операції із землями сільськогосподарського призначення. Низька платоспроможність сільсь-ких товаровиробників може призвести до концентрації землі у фінансових струк-турах, які безпосередньо не займаються сільськогосподарським виробництвом. Щоб цього уникнути, необхідно передбачити чіткий механізм застави у вітчиз-няному законодавстві.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вітчизняна економічна наука не приділяла увагу проблемі іпотеки землі, оскільки державна власність на землю не передбачала торгівлю нею і, відповідно, застава землі для отримання грошових позик була неможливою. Проте на сучасному етапі питання організації іпотеки землі набуває щораз більшої актуальності. Дослідження за цією темою здійснюють такі вчені-аграрники, як М. Дем’яненко, А. Євтух, Р. Корінець, С. Мочерний, С. Юркевич та ін. Зокрема, В. Бусел визначає іпотеку як позику, яку видають під заставу нерухомого майна, а також заставу нерухомого майна під позику [4]. Як вважає В. Коломойцев, іпотека – це здача під заставу землі та іншого нерухомого майна з метою одержання кредитної позики, так званого іпотечного кредиту, або кредиту під заставу [2]. Відомий науковець С. Мочерний трактує іпотеку як здачу у заклад землі та іншого нерухомого майна з метою отримання грошової позики, так званого іпотечного кредиту [5]. Натомість М. Дем’яненко розуміє іпотеку землі як засіб залучення кредитних ресурсів під заставу земельних ділянок [1]. Як засвідчує огляд літературних джерел, з іпотекою пов’язана низка невирішених питань, які вимагають поглибленого вивчення.

Постановка завдання. Перед нами стояло завдання з’ясувати сутність іпотеки землі в системі кредитування сільськогосподарських товаровиробників, розробити пропозиції щодо механізму іпотеки сільськогосподарських земельних ділянок.

Виклад основного матеріалу. Механізм іпотеки ефективно функціонує в багатьох державах світу і є важливим елементом розвиненого ринку землі в країні, адже кредитування товаровиробників – один з способів забезпечення фінансування операцій з купівлі землі. Варто згадати, що, наприклад, у світовій практиці кредити під заставу землі становлять 95% інвестиційного ресурсу фермерів. І тільки решта 5% – це кошти від продажу земельних ділянок [6, с. 146].

Довгострокові кредити – необхідна умова для розширення сільськогосподарського виробництва та оновлення виробничих фондів, забезпечення сталого розвитку галузі. Банки повинна би цікавити застава землі з метою кредитування сільськогосподарського виробництва, оскільки земельні ділянки сільськогосподарського призначення розглядаються як потенційно достатня і ліквідна застава. Проте, зважаючи на те, що на відчуження земель сільськогосподарського призначення в Україні накладено мораторій, сьогодні це унеможливлює розвиток іпотеки в сільському господарстві. Зрозуміло, що навіть після відміни мораторію потрібен певний час для встановлення рівноваги попиту і пропозиції на ринку землі, що призведе до формування реальної ціни на земельні ділянки, в тому числі за використання їх як предмета застави. Визначником вартості земель на сьогодні виступає грошова оцінка сільськогосподарських угідь, яка є надто малою і не відображає реальної вартості земель. Коли заставою виступає земля, то ризики можливих втрат повністю чи частково переносяться з кредитора (заставодержателя) на позичальника (заставодавця). Це можна пояснити специфічністю землі як товару, який неможливо викрасти чи приховати, складно пошкодити і який має практично стабільну ціну. Саме тому іпотека землі в сільському господарстві – один зі шляхів розвитку довготермінового кредитування.

Іпотечна земельна позичка має бути довгостроковою (5–30 років) з відносно низькою відсотковою ставкою за кредитом і сумою кредиту, що не перевищує 60% вартості нерухомості. Заставна земельна ділянка повинна залишатися у позичальника, яким має виступати банк, можлива застава землі у вигляді цінних паперів (іпотечних облігацій), що фінансовим інструментом застави. Відкритий характер іпотеки передбачає її реєстрацію у відповідних органах, існує можливість повторної застави землі, якщо її вартість не вичерпана попередньою заставою [3, с. 538].

Суттєву роль у системі земельної іпотеки мають відігравати фондові ринки (внутрішні та зовнішні), на яких буде можливе розміщення іпотечних цінних паперів – іпотечних (довгостроковий високоліквідний цінний папір, який випускає іпотечний банк або іпотечна установа під забезпечення заставою нерухомим майном із метою рефінансування) та заставних (особливий вид цінних паперів, який засвідчує укладення договору іпотеки, зокрема щодо застави сільськогосподарської земельної ділянки, і надає його власникам право вимагати виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою) облігацій.

Основними складовими організаційно-економічного механізму земельної іпотеки у сільському господарстві мають бути: суб’єкти (сільськогосподарські виробники, банк, державні органи, учасники вторинного ринку, інфраструктурні інститути); об’єкт застави (сільськогосподарські земельні ділянки та права на них); нормативно-правове, інформаційне та методичне забезпечення; передумови розвитку іпотечного кредитування в державі.

Схематично механізм передачі земельних ділянок землевласниками у заставу показано на рисунку.

Іпотечне кредитування необхідно здійснювати за сприятливих умов для функціонування основних учасників іпотечних відносин (позичальників і кредиторів) з приводу об’єкта іпотеки – земель сільськогосподарського призна-чення, що є можливим за участі державних органів влади та інфраструктури ринку землі.

Економічні передумови

Правові передумови

Інституціональні передумови
ІПОТЕКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ВИРОБНИКІВ
Забезпечення здійснення заставних операцій

Суб’єкти

Банк


Землевласники

Земля як об’єкт застави

Гроші

Державні органи влади



Учасники вторинного ринку
Інфраструктура ринку землі

Нормативно-правове

Інформаційне

Методичне

Рис. Механізм іпотеки сільськогосподарських земельних ділянок.*

* Власна розробка.

Обов’язковою умовою іпотеки земель сільськогосподарського призначення повинна бути наявність власника. Проте на сьогодні в більшості реформованих сільськогосподарських підприємств категорія власності є дещо розмитою, оскільки в основу їх організаційної будови покладені орендні відносини. Угіддя підприємств сформовані зазвичай на базі орендованих земель, тобто сільськогосподарські формування як юридичні особи практично не мають власної землі і не можуть виступати як суб’єкти іпотеки.

Стосовно власника земельної ділянки, що виступає об’єктом оренди і застави одночасно, то його права повинні бути захищеними в разі зміни орендаря. У договорі оренди земельної ділянки, необхідно вказувати, що орендодавець земельної ділянки допускає можливість передачі права оренди землі орендаря в заставу. У разі зміни орендаря орендодавець не повинен нести ніяких збитків: орендна плата має йому виплачуватися, як це передбачено в договорі, а якість і родючість землі – не погіршуватися. Крім того, земельна ділянка має залишатися власністю орендодавця.

Повноцінна робота системи іпотечного кредитування неможлива без розвитку страхових операцій із нерухомістю (землею), адже кредитор може вимагати від потенційного позичальника, щоб заставлена ним власність була належним чином застрахована на випадок стихійного лиха, пожежі тощо. Лише в такому разі предмет застави (земельну ділянку) можна вважати достатньо надійним. Крім того, кредитор може застрахувати ризик, пов’язаний із неповерненням земельного іпотечного кредиту.

Висновки. Іпотека землі практично зафункціонує після завершення земельної реформи, тоді, коли земля стане повноцінним товаром і діятимуть ринкові закони перерозподілу. Оскільки на сьогодні село гостро потребує інвестицій та довгострокового кредитування для розвитку своєї матеріально-технічної бази, а інвестиції у виробничу сферу здійснюються переважно завдяки довгостроковим кредитам, то єдиним реальним забезпеченням останніх якраз може стати нерухоме майно, в тому числі й земля. І саме іпотека землі у сільському господарстві буде важливим інструментом забезпечення зростання ефективності виробництва та поліпшення добробуту селян-землевласників.

Бібліографічний список

1. Дем’яненко М. Я. Проблеми іпотеки сільськогосподарських земель / М. Я. Дем’яненко // Економіка АПК. – 2003. – №2. – С. 98–104.

2. Коломойцев Е. Е. Універсальний словник економічних термінів / Е. Е. Коломойцев. – К. : Молодь, 2000. – 384 с.

3. Ступень М. Іпотечне кредитування земельних ділянок в сучасних умовах / М. Ступень, Є. Лавейкіна, Н. Шпік // Вісник Львівського державного аграрного університету : економіка АПК. – 2005. – № 12. – С. 538–542.

4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. : гол. ред. В. Т. Бусол. – К.; Ірпінь : Перун, 1986. – 1440 с.

5. Економічний словник-довідник / за ред. С. В. Мочерного. – К. : Феміна, 1995. – 368 с.

6. Евтух А. Т. Ипотека – механизм эффективного использования ресурсов / А. Т. Евтух. – Луцк, 2001. – 246 с.
Содома Р. Запровадження іпотеки землі у системі іпотечного кредитування

Досліджено запровадження іпотеки землі як гарантованої застави для надання кредиту сільськогосподарським товаровиробникам. Окреслено основні складові організаційно-економічного механізму земельної іпотеки в сільському господарстві. Розкрито важливість розвитку страхових операцій з нерухомістю. Висвітлено роль фондових ринків, де розміщуються іпотечні цінні папери.



Ключові слова: іпотека, іпотечне кредитування, іпотечна облігація, сільськогосподарські товаровиробники.
Sodomа R. The introduction of mortgage of land in mortgage lending

Іnvestigates the introduction of mortgage of land as collateral for the guaranteed loan to agricultural producers. The basic components of organizational-economic mechanism of land mortgage in agriculture. Reveals the importance of insurance of real estate. The role of stock markets which are placed mortgage-backed securities.



Key words: mortgage, mortgages lending, mortgage bond, agricultural producers.
Содома Р. Введение ипотеки земли в системе ипотечного кредитования

Исследовано введение ипотеки земли как гарантированного залога при предостав-лении кредита сельскохозяйственным товаропроизводителям. Определены основные составляющие организационно-экономического механизма земельной ипотеки в сельском хозяйстве. Раскрыто важность развития страховых операций с недвижимостью. Показано роль фондовых рынков, где размещаются ипотечные ценные бумаги.



Ключевые слова: ипотека, ипотечное кредитование, ипотечная облигация, сельскохозяйственные товаропроизводители.

УДК 338.53:334(477)



ЦІНОВА ПОЛІТИКА ПЕРЕРОБНИХ ПІДПРИЄМСТВ АПК
М. Сторонський, ст. викладач, І. Гаврилюк, ст. викладач

Львівський національний аграрний університет
Постановка проблеми. Підприємство будь-якої організаційної форми, що здійснює виробничу діяльність, повинно мати встановлену чітку цінову політику, значною мірою від якої залежатимуть результати його діяльності. Саме ціна визначає структуру виробництва, рівень прибутковості, а отже, ефективність і напрям діяльності. Тому цінова політика повинна сформуватися за нерозривного зв’язку зі стратегією розвитку підприємства в умовах ринкових відносин та світової економіки. Неправильна стратегія цінової політики закладена в управління підприємством проявиться не одразу, а через певний час.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Формування ціни в агросекторі має низку особливостей: високі витрати виробництва і зберігання, сезонність виробництва, великий розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Проблемам сучасного аграрного ринкового ціноутворення багато уваги приділяли як вітчизняні, так і зарубіжні науковці (Л. Корнєв, О. Олійник, П. Макаренко, І. Червен, С. Гаркавенко, Ф. Котлер, К. Говард, Н. Васильєва, В. Герасимчук), які стверджують, що зниження цін на сільськогосподарську продукцію зумовлене слабкою еластичністю попиту на аграрну сировину і тим, що еластичність попиту нижча за еластичність пропозиції.

Постановка завдання. Метою нашого дослідження є виявлення теоретико-методологічних і прикладних засад та визначення основних підходів до формування цінової політики в переробних агропідприємствах.

Виклад основного матеріалу. Ціна – це вираз кінцевого результату виробництва товарів та послуг, яка забезпечує підприємству одержання запланованого прибутку здійснює конкурентоспроможність продукції та попит на неї. Через ціну реалізується кінцева комерційна ціль підприємства та визначається його рентабельність, а отже, й ефективність діяльності.

Цінова політика  це діяльність підприємства, що спрямована на досягнення його основної мети за допомогою цін [3].

Метою цінової політики є встановлення ціни на товар чи послугу на певному рівні для досягнення певних цілей у короткостроковій чи довгостроковій перспективі. Ціна була і залишається найважливішим критерієм прийняття споживчих рішень. Тому для виробника чи продавця особливо важливим є завдання правильно розрахувати й встановити ціну на свій товар.

Кожне підприємство має змогу самостійно встановлювати ціну на свій товар, керуючись ціновою політикою, яка сформована на базі власних знань і практичних навичок.

Цінова політика підприємства визначається не лише станом попиту і пропозиції на ринку, а й власним потенціалом, наявністю достатнього капіталу, кваліфікованих кадрів, організацією діяльності. Навіть присутній на ринку наявний попит потрібно вміти задовольнити, причому в потрібний час, у потрібному обсязі, продукцією належної якості за збалансованою ціною.

Існують два підходи до ринкового ціноутворення: встановлення індивіду-альних цін або єдиних цін [5]. Перший формується на договірній основі в результаті переговорів між покупцем і продавцем, другий характеризується тим, що покупці купують товар за однаковою ціною.

Залежно від того, яким чином формуються ціни на продукцію, до уваги беруться деякі загальноекономічні критерії, які визначають відхилення від рівня цін вверх чи вниз від споживчої вартості товару. Підприємства підходять до питання ціноутворення по-різному, проте загальний алгоритм методики розрахунку ціни простий і його можна подати у такій послідовності дій: постановка завдань ціноутворення, визначення попиту, оцінка витрат, аналіз цін і витрат конкурентів, вибір методу ціноутворення, встановлення остаточної ціни.

Одним із найважливіших факторів, що визначає нижню межу ціни, є затрати.

Оптимальне розширення обсягу збуту призводить до зниження витрат на одиницю продукції та відповідно до збільшення прибутку.

Перед тим як встановити кінцеву ціну, підприємство повинно враховувати також ступінь державного регулювання, рівень і динаміку попиту, характер конкуренції, потреби оптових і роздрібних торговців, які продають товар кінцевому споживачу.

Переробні виробництва, які нині функціонують у господарствах України, можна поділити на групи за такими класифікаційними ознаками:


  1. За характером сировини, яку переробляють, – на переробні і добувні. До перших належать виробництва з переробки сировини рослинного і тваринного походження (плодоовочеконсервне, олійне, борошномельне, круп’яне, картопле-продуктове, виноробне, м’ясо- та  молокопереробне тощо), до других – виробництво мінеральних вод і рибне господарство;

  2. За призначенням готової продукції  – на підприємства  групи "А", які частину своєї продукції спрямовують іншим галузям як сировину (олійне, крохмальне, борошномельне тощо), і групи "Б" – ті, що спрямовують продукцію (у тому числі й групи "А") для безпосереднього споживання населенням (переробка м’яса, молока, овочів, плодів, винограду, картоплі, олійних, зернових, круп’яних культур);

  3. За періодом роботи протягом року  – на виробництва сезонної дії, що переробляють сировину, яка надходить сезонно (овочі, плоди, виноград, картопля) і цілорічної дії (борошномельно-круп’яні, олійні, вторинне виноробство, хлібопекарне та ін.);

  4. За тривалістю роботи протягом доби – виробництва безперервної дії (олійне, хлібопекарне), решта – інші галузі, які не потребують безперебійності технологічного процессу;

  5. За способом одержання готової продукції  розрізняють підприємства, які: 1) вилучають цінні речовини з вихідної сировини (олійне, виноробне, борошномельне, крохмальне тощо);   2) видаляють вологу із сировини і підвищують концентрацію харчових речовин у продукті (сушіння овочів і плодів, виготовлення томато- і картоплепродуктів тощо); 3) виробляють готову продукцію з різних компонентів (хлібопекарне, пиво безалкогольне та ін.); 4) виробляють продукцію з напівфабрикатів первинного виробництва (вторинне виноробство);

  6. За рівнем механізації і автоматизації виробничих процесів  підприємства поділяють на: 1) механізовані, де механізовано процеси основного виробництва; 2) комплексно механізовані, на яких повністю механізовані процеси основного і допоміжних виробництв; 3) автоматизовані, де процеси основного виробництва автоматизовані, допоміжного механізовані; 4) комплексно автоматизовані, де процеси основного і допоміжного виробництва автоматизовані [4].

Перелічені ознаки зумовлюють специфіку організації переробних виробництв, характер організації праці на них. Наприклад, вони характеризуються високою матеріаломісткістю. У структурі  собівартості виготовлюваної ними продукції витрати на сировину становлять понад 80%. Тому вдосконалення технології, зниження втрат і зменшення відходів, підвищення якості продукції є резервами нарощування обсягів виробництва та здешевлення продуктів.

Сьогодні фінансова політика переробного підприємства є формою реалізації фінансової філософії та основної фінансової стратегії підприємства у розрізі найважливіших аспектів фінансової діяльності [1, с. 234]. Таке розуміння, на наш погляд, є дещо застарілим, оскільки не сприяє залученню ефективних зовнішніх інвестицій в агросферу.

Основними напрямами формування фінансової політики переробних підприємств аграрної сфери АПК є нагромадження достатнього обсягу й оптимізація структури капіталу підприємства, його ефективне інвестування в операційні активи, управління нематеріальними активами, визначення схильності до ризику ведення бізнесу та формування операційних резервів, всебічний аналіз фінансового стану й діагностика фінансової безпеки, забезпечення постійного росту ринкової вартості підприємства. Фінансова політика повинна базуватися на спостереженні всього обсягу інвестованого капіталу та характеризуватися гнучкістю, що допоможе перерозподілити капітал за динаміки ринків, якщо стратегія не виправдовує очікуваної дохідності. Окремі зарубіжні фахівці впевнені в необхідності перерозподілу капіталу, оскільки бізнес-стратегії швидко втрачають дохідність під впливом ринкових чинників, а рефінансування є дієвим механізмом внутрішніх джерел фінансових ресурсів. Одержання капіталу від внутрішніх ресурсів потребує встановлення альтернативної вартості ресурсів, що інвестовано в стратегії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал