Романтизм і реалізм в українському мистецтві



Скачати 391.45 Kb.
Дата конвертації09.05.2017
Розмір391.45 Kb.
Мистецтво, 8 клас

Урок 32

Тема: Романтизм і реалізм в українському мистецтві.

Мета: ознайомити учнів з особливостями української архітектури романтизму та реалізму. Ознайомити із поняттям «еклектизм в архітектурі України». Розглянути приклади української неоготики, переглянути шедеври українського романтичного історизму, ознайомити з прикладами живопису українського реалізму та розглянути його характерні риси. Надати знання про музичну школу реалізму в Україні та її представників.

Розвивати вміння учнів здійснювати аналіз архітектурних шедеврів України, робити індивідуальне та парне дослідження єдності музики та живопису, знаходити спільні та відмінні риси між різними видами мистецтва України.



Виховувати інтерес до розвитку українського мистецтва в епоху романтизму та реалізму, інтерес до шедеврів українського мистецтва.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок поглиблення в тему.

Обладнання: комп’ютер, мультимедійна дошка, проектор, презентація до уроку.

Хід уроку:

  1. Організаційний момент. Мотивація до навчання.

  2. Актуалізація опорних знань.

  3. Романтизм в архітектурі України.

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, зі своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.



Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова таін.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

У мистецтві архітектури України простежуються тенденції неоготики, романтичного історизму та невізантійського напряму.

Б. Михайловський. Собор Успіння Пресвятої Діви Марії.

Собор Успіння Пресвятої Діви Марії (пол. Katedra Wniebowzięcia Najświętszej Maryi Panny) — католицькийсобор в Харкові, названий в пам'ять про Успіння Діви Марії. Розташований за адресою: Харків, вул. Гоголя 4. Катедральний собор дієцезії Харкова-Запоріжжя.800px-католический_собор_успения_пресвятой_девы_марии.jpg

Перша будівля собору (в ім'я Вервиці Пречистої Діви Марії; арх. Верещинський, 1831 р.) знаходилася дещо південніше, на розі з пров. Мар'яненка (б. Харчовим) і була зруйнована під час німецько-радянської війни.

Новий храм на честь Успіння Пресвятої Діви Марії побудований в 1887–1892 рр. за проектом Харківського міського інженера Б. Г. Михайловського. Собор є пам'яткою архітектури Харкова, охорон. №209. Будівля має базилікальну форму, високу готичну дзвіницю з круглим вікном-розеткою в другому ярусі, увінчану шпилем.

26 липня 1892 р. храм був освячений єпископом Франциском Симоном. Орган, виготовлений на Етгітонській фабриці в Баварії, встановлений в квітні 1901 р.

Були відкриті богадільня для нужденних, притулок для дітей-сиріт, парафіяльна школа, каплиця на цвинтарі. В 1906–1914 рр.. відбувається часта зміна священиків, активно ремонтується і облаштовується храм.

Прихід становили римокатолики різних національностей. Передплатні листки для запису пожертвувань на будівництво храму були віддруковані російською, польською, французькою та німецькою мовами. З міграцією населення в роки першої світової війни в приході особливо виділяється польська група. При храмі починає діяти громадські збори «Польський дім», де розміщувалися бюро з працевлаштування біженців, харківське відділення Товариства допомоги бідним сім'ям поляків, які брали участь у війні, і потерпілому від військових дій польському населенню, гімнастична секція у старому церковному будинку. З цього часу серед харків'ян закріплюється польська термінологія — «костел», «ксьондз». З 1915 р. у Харкові з'являється багато біженців-вірмен з території Отоманською імперії, в тому числі і вірмен-католиків, що вплинули на національний склад приходу.

У 1917 закрита парафіяльна богадільня.

8 квітня 1922 губернською комісією з вилучення церковних цінностей було конфісковано кілька предметів літургійного начиння. З літа 1922 до 22 березня1924 Харків служив опорним пунктом акції надання гуманітарної допомоги, зібраної католиками Заходу.1024px-костел_(вид_з_двору),_вул.гоголя,4,_м.харків.jpg

31 грудня 1924 католицька громада укладає договір з губернським виконкомом Ради депутатів «про прийняття в безкоштовне та безстрокове користування храму та предметів, що в ньому знаходяться». У 1927 владою проводиться опис усього церковного майна парафії. Віруючі були змушені щорічно подавати Харківському Губвиконкому дані про склад приходу. З цих звітів видно, що прихід залишався різноманітним за національною (росіяни, українці, поляки, білоруси, вірмени, французи, литовці, латвійці, італійці, бельгійці, угорці), соціальному та віковим складом, але загальна кількість парафіян зменшилася з 1 346 осіб (1910) до 766 осіб (січень 1927).

До середини 1930-х життя парафії відрізняється відносним спокоєм. 4 лютого 1938 за звинуваченням у контрреволюційній націонал-шпигунської організації був заарештований настоятель вірменської католицької громади отець Карапет Еганян (розстріляний 27 травня 1938 у Харкові).

4 листопада 1940 виконком Харківської міськради виніс постанову про закриття храму, затверджене 10 грудня на засіданні виконкому Харківської облради. Будівля передана театру ім. Шевченка. Богослужіння відновилися під час німецької окупації та тривали після звільнення Харкова до 1945, коли храм був остаточно закритий та переданий під базу кінопрокату. Приміщення було поділено на два поверхи з безліччю кімнат.

7 січня 1991 р. майбутнім настоятелем парафії о. Юрієм Зімінскім на східцях церкви була відслужена перша післявоєнна меса. Богослужіння на східцях храмі і на квартирах віруючих стають регулярними. Незабаром громада харківських римо-католиків реєструється Київським райвиконкомом м. Харкова. Починається процес поступового (з кількох кімнат на другому поверсі) повернення приходу будівлі храму, що завершився в грудні 1991 року. На початок 2000-х рр.. відновлений та облаштований інтер'єр храму.

Працює парафіяльна бібліотека, в тому числі з «брайлівськими» книгами для незрячих, парафіяльне видавництво «Magnificat», філія міжнародної організації «Caritas», виходить журнал «Слово з нами» (російською та українською мовами).

Й. Ляйцнер. Костел Пречистого Серця Ісуса



Костел Пречистого Серця Ісуса — костел єзуїтів в Чернівцях. Пам'ятка неоготичної архітектури 19 століття. З 1963 року тут розташовувався обласний архів. Починаючи з 1 березня 2010 року храм належить релігійній громаді Римо-Католицької церкви.274px-костел_пречистого_серця_ісуса.jpg

В кінці 70-х років 19 століття у Чернівцях з'явилися перші місіонери єзуїтів. У 1885 р., архієпископ Зигмунт Щесни Фелинськи офіційно звернувся до Товариства єзуїтів з проханням сприяти поширенню діяльності отців-єзуїтів також на територію Чернівців. Серед цивільних осіб, які сприяли діяльності єзуїтів, можна виділити наступних: бургомістр краю барон Піно де Фриденталь, бургомістр Чернівців Антон Кохановський, професори університету Хіллер, Скедел та Холбан, військовий лікар Поллак, військовий капелан капітан Хіммель, лікар Майер, аптекар Крижановськи, полковник Тум, придворний радник барон Фекете, директор крайового банку Пашкіс.


На початку вересня 1885 року священиком єзуїтів був призначений отець Симон Тиховськи. Перші служби він проводив у маленькій каплиці. Кількість послідовників єзуїтів росла, з'явилася необхідність негайного будівництва нового костелу. Ініціатива належала отцеві Францишеку Ксав'єру Еберхарду. Під будівництво костелу міська влада подарувала єзуїтам земельну ділянку, на якій раніше солдати 41-го буковинського полку проводили свої практичні заняття.
Автором проекту костелу став директор Чернівецької вищої Промислової школи (зараз — це приміщення середньої школи № 4) професор Ляйцнер. Кошти на будівництво складалися з пожертвувань місцевих віруючих та високопоставлених осіб, а також пожертвувань віруючих з сусідньої Галичини. Початкову вартість будівлі архітектор Ляйцнер визначив у 160 тис. злат. В кінцевому результаті, разом зі скульптурами, дзвонами, більшим органом, і резиденцією, що була побудована з тильного боку костелу, вартість склала 208 тис. злат.
Освячення костелу відбулося 7 червня 1891 року. Львівську митрополію представляв архієпископ Северин Моравський. На освяченні були присутні предстоятелі та віруючі трьох віросповідань: католицького, православного й іудейського.
Професорові Ляйцнеру у спорудженні костелу допомагали будівельник А. Леопольд, муляр Л. Кукурудз і слюсар Шустер. Віконні вітражі привезли із Гротова (Бєльско-Бяла, Польща). Автором настінних розписів став художник Каша з Миколаїва, а автором головного вівтаря й амвона — майстер Штуфлесер (Тіроль, Австрія). Встановлений у костелі орган вартістю 5 тисяч флоринів виготовлено на заводі Рігера в Едендорфі (Біненбюттель, Німеччина). Весною 1894 р. з Единбурга (Шотландія, Сполучене Королівство Великої Британії) було привезено три дзвони. Найбільший з них назвали «Серце Ісуса».
21-го листопада 1894 року Йозеф Шмідт освятив чернівецьку парафію єзуїтів, а 25-го листопада того ж року львівським архієпископом Северином Моравським була освячена новозбудована святиня. 21-го червня 1895 р., відбулися торжества з нагоди присвоєння храму імені «Пречисте серце Ісуса».
У костелі «Серце Ісуса» періодично проводилося висвячення католицьких священиків. 7 липня 1935 року до Чернівців з цією метою спеціально приїжджав з Бухареста митрополит Міхай Робу. В цей день у костелі «Серце Ісуса» було здійснено висвячення священиків Йозефа Єдрежевського і Яна Новацького.
Обряди хрещення, одруження чи відспівування у костелі не проводилися, оскільки костел був ректоральним. Проте у 1941 році, під час окупації Чернівців німецькою й румунською арміями та з початком репресій проти євреїв, багато з них прийняли католицьке хрещення в цьому костелі. Головний вівтар костелу був виконаний у неоготичному стилі. Окрім головного вівтаря, у костелі були й бічні вівтарі. По одній стороні розташовувався вівтар Пресвятої Богородиці Марії. Ікона, що розміщалася в цьому вівтарі, мала корону, прикрашену 12 зірками. Із двох сторін ікони розміщувалися дві скульптури: Святої Терези Дитини Ісуса (Л'єжської) і Святої Маргарити Марії Алакок. З іншого боку містився вівтар Святого Ігнатія Лойоли, засновника католицького ордена просвітителів і місіонерів Товариства Ісуса (єзуїтів). У цьому вівтарі перебувала фігура благочестивого Святого Франциска Ксав'єра-місіонера, члена ордена єзуїтів. Поруч було ще кілька менших фігур. У костелі також були вівтарі Святого Станіслава Костки (послушника ордена єзуїтів, який вважався заступником Львова) і Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.
Однією з прикрас костелу був Хресний шлях — складова частина Страстей Господніх, що включає в себе Несення хреста з кульмінацією — Розп'яттям. Зсередини костел був прикрашений поліхромією й вітражами, переважно знищеними під час реконструкції будівлі під архів.
У міжвоєнні роки свята літургія у костелі проводилася о 9 годині ранку щодня, а по неділях також о 9-й годині, але тільки для німецьких віруючих, а о 11.30 — для польських. На Різдво костел прикрашали, а при бічних вівтарях влаштовували вертепи. На святковій службі, крім органа, часто грав малий оркестр під керівництвом органіста Зажимського.
В 1940—1941 костел продовжував працювати, але перебував під наглядом органів НКВД. У 1945 році, місцева влада передала цей єзуїтський храм віруючим православного віросповідання. Ще через рік костел було відібрано і у правосланої общини.
Певний час храм було закрито, згодом там вирішили розмістити документи обласного архіву, що до цього моменту зберігалися у чотирьох різних приміщеннях міста. В результаті, більшу частину внутрішнього інтер'єру храму було втрачено. Двома залізобетонними перекриттями, які кріпилися у стінах костелу, внутрішній простір храму розділили на три поверхи. Для зміцнення стелажів архівосховища між колон звели цегельні стіни. Нижні вітражі вікон були знищені, верхні — вціліли.

У 1996 році місцева громада розпочала клопотати про повернення комплексу будівель єзуїтів. Храм повернули місцевій громаді у 2010 році. Зараз триває його реконструкція.

Палац Даховських у селі Леськове

Леськовський палац  — невизнана, але унікальна пам'ятка архітектури 19 століття в Черкаській області. Землі навколо Леськового належали князям Вишневецьким, магнатам Лянцкоронським, Тарлам.1024px-leskowe_sadyba_dachowskich_dsc_2269_71-234-9001.jpg

За легендою, леськовським панам не давала спокою слава Софіївки. Тому, щоб утерти ніс Потоцьким, Даховські вирішили у себе звести палац у стилі англійського замку доби Середньовіччя.

Палац збудований в 50-х роках ХІХ ст. на зразок замку, Казимиром Даховським на місці давньої резиденції його діда також Казимира Даховського. Палац оточував низькострижений живопліт та англійський парк. Навколо палацу тягнулися газони рідко оздоблені квітковими клумбами. Багато дерев були збережені ще з старого парку. В палаці була колекція старовинних тканин, на які була виділена спеціальна кімната. Крім того, тут містилося кілька десятків картин, колекції східної та європейської порцеляни. Леськівський палац-садиба уславився стадом коней англійської породи.

Садиба складалася з палацу, службових флігелів, приміщень для слуг. Даховські кохалися в конях, тому побудували в садибі і стайні.

За СРСР садиба, передана радянським військовим, автоматично набувала статусу режимного об'єкта, розташування якого не розголошувалося. Тому за СРСР садиба автоматично виключена з видання «Памятники градостроительства и архитектуры УССР», тома 1-4, Киев, «Будівельник», 1986.

Надзвичайно висока мистецька вартість садиби не враховувалась ні тоді, ні зараз. Палац за часів СРСР було передано то під піонер-табір, то під санаторій, згодом — військовий шпиталь, склад медикаментів тощо. Нині об'єкт у власності Міністерства Оборони України. Доступ лише з дозволу командира частини.

Палац тривалий час не вносили до переліку туристичних об'єктів. Доступ до будівлі для відвідувачів обмежений. Сама споруда поступово руйнувалась.

8 квітня 2013 року громада Монастирищенського району звернулась до голови облдержадміністрації з проханням врятувати унікальний ландшафтно-архітектурний комплекс. 18 червня був підготовлений проект постанови Верховної Ради України «Про заходи щодо збереження ландшафтно-архітектурного комплексу „Садиба Даховських“ в Черкаській області». Верховна Рада порекомендувала Кабінету Міністрів України передати цю пам'ятку архітектури на баланс Міністерства культури України та включити її до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Черкаська обласна державна адміністрація зобов'язалась розробити та затвердити програму збереження ландшафтно-архітектурного комплексу та відновлення його ландшафту



Навколо замку розплановано пейзажний парк (за планом нагадує трапецію), що ширшим боком повернутий до ставка на річці Конелі. Водне дзеркало збагачене штучно утвореним острівцем.

Іоанно-Богословська церква у с. Розкопанці

оано-Богословська церква у селі Розкопанці — пам'ятка архітектури національного значення, одна з найгарніших церков на Київщині. Раніше її датували 1884 роком, але відповідно до новітніх досліджень її вік складає майже 3 століття. УПЦ МП. Село Розкопанці розташоване на північний схід за 5 км від райцентру і 7 км від залізничної станції «Богуслав», на правому березі річки Рось. З південного заходу села знаходиться ліс. Розкопанці мають рівниний рельєф, місцями — яружно-балочний.1280px-іванівська_церква_(дер.),_село_розкопанці.jpg

За легендою — першим поселенцем був чоловік з Полісся. Спочатку він викопав землянку. За ним тут почали з'являтись інші люди — вони викорчовували ліс, розкопували землю і поступово розбудовувались. Спочатку — землянки, а пізніше будували будинки. Від слова «розкопувати» і пішла назва села Розкопанці.

Похилевич пише, що Розкопанці були приписані до парафії Покровської церкви (нині не існує) в Богуславі: …дер. Раскопаны, в 1 версте отстоящая, в коей жителей об. пола 453. Богуславская, как и все окрестные церкви, состояли с 1737 по 1767, а потом с 1769 по 1795 год в униатстве".

У 2014 році архітектор Іван Биков[3] фактично довів, що церква Івана Богослова була зведена у 1726 році у Богуславі (стояла там де зараз пам'ятник Марусі Богуславці), а у 1884 році її перенесли у Розкопанці у зв'язку з його частим підтопленням водами річки Рось і на новому місті освячено на честь апостола Іоана Богослова. Саме в цьому храмі був охрещений майбутній художник І. М. Сошенко. Оскільки храм дерев'яний, його розбирали та після перевезення збирали по-новому.

У період колективізації Іоано-Богословський храм було зачинено, а під час Другої світової війни церкву відкрили для парафіян. У 1950–1960 роки приміщення храму використовували як Будинок культури, а згодом — як сховище зерна. У 1990 році храм знову відкрили і в ньому відновилося богослужіння. Приміщення повністю реставрували, перекривали, перефарбували. На церковному подвір'ї — надгробок з фотографією молодої жінки і написом: «Да будет твоя святая воля / Анна Савельевна Цюрупа скончалась 29 янв. 1910 на 23 г. жиз(ни)». В храмі є мироточива ікона — Державна ікона Божої Матері.

В селі є стара церковна школа, побудована при храмі. Приміщення досі стоїть, але саму школу закрили, бо замість неї побудована новіша.

З 2002 року настоятелем Іоано-Богословського храму є о. Василій Собко. Служби проводяться регулярно.

Розташована на околиці села. Дерев'яна на кам'яній основі п'ятизрубна з дзвіницею. Перекрита куполами, завершеними головками, бічні приділи — плоскою стелею. Дзвіниця завершена шатром з головкою. Всі зруби з'єднані з центральним напівкруглими вирізами арок. В інтер'єрі зберігся розпис XIX в. Гармонійно розвинена композиція будівлі, майстерно виконані деталі ставлять пам'ятник в ряд цікавих зразків українського дерев'яного зодчества XIX ст.

Й. Главка. Національний університет ім.Ю. Федьковича

1280px-chernivtsi_university.jpg

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації — визначний архітектурний шедевр Західної України, розташований у місті Чернівці (Україна).

З 24 серпня 1963 року є пам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/0).

28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету ЮНЕСКО архітектурний ансамбль резиденції (англ. Residence of Bukovinian and Dalmatian Metropolitans) включили до списку Світової спадщини.

За підсумками загальнонаціональної акції «Сім чудес України: замки, фортеці, палаци», що проводилась протягом 2010–2011 років, митрополича резиденція потрапила до топ-7.

Сьогодні — Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Після входження частини Буковини до складу Габсбурзької монархії (1775) було утворено Буковинську єпархію з центром у місті Чернівці. Для розміщення Буковинські архієреї та консисторії за короткий термін звели «Єпископську резиденцію». Місце під будівництво обрали на одному з місцевих пагорбів «Домнік» (або «Панська гора»). З 1882 року — «Габсбурзька гора», яку в народі через складнощі вимови називали — «Гарбуз гора».

У 1849 році було утворено Герцогство Буковина. Тогочасний єпископ Євгеній (Гакман), відігравши визначальну роль у відокремлені краю від Королівства Галичини і Володимирії, не допустив його приєднання до Семигороду, а місцевої православної церкви — до Трансільванської митрополії. Натомість владика Євгеній увесь свій вплив і авторитет спрямував на створення окремої митрополії.

Відповідну петицію, ухвалену єпархіальними зборами, владика у лютому 1861 року передав особисто цісарю. Одночасно, монарха просили санкціонувати будівництво у Чернівцях нової православної архієрейської резиденції, що відповідала би статусу столиці коронного краю. Франц Йосиф I своїм указом від 20 серпня 1863 року затвердив план будівництва майбутнього архітектурного шедевру, пообіцявши у майбутньому прийняти позитивне рішення щодо питання Буковинської митрополії.

Автором грандіозного проекту став молодий чеський архітектор Йозеф Главка, який обійняв посаду заступника голови будівничого комітету (Євгена Гакмана).

6 липня 1864 року буковинський єпископ на місці старої резиденції урочисто заклав «угольний» (наріжний) камінь у фундамент каплиці Св. Іоана Нового Сучавського. З цього розпочалося будівництво комплексу, що тривало майже двадцять років.

За масштабами будівництво резиденції не мало аналогів на Буковині й коштувало астрономічні, за тодішніми мірками, гроші — 1 мільйон 750 тисяч гульденів. Фінансування, головним чином, здійснювалось за рахунок Буковинського православного релігійного фонду. Як прояв добросусідства, свої пожертви зробили місцеві німецька та польська католицькі громади, а також іудеї. Значну допомогу надавало Міністерство культів і освіти Австро—Угорщини.

Вирішивши максимально використовувати місцеві будівельні матеріали, Й. Главка почав вивчати місцеві надра. Він особисто побував у, багатих на запаси каменю—пісковика, селах Чуньків, Василів, Дорошівці. У вказані населені пункти були відряджені досвідчені каменярі, які навчали місцевих майстрів тонкощам ремесла. Як наслідок було запущено каменярський конвеєр, звідки потоком надходили необхідні матеріали. У самих Чернівцях запрацювали два цегельних та один керамічний заводи, а також будівельна школа. Особлива увага приділялась виготовленню клінкера.



https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/4/45/czernowitz%2c_residenz_des_erzbischofs.jpg/200px-czernowitz%2c_residenz_des_erzbischofs.jpg

Резиденція (кін. XIX ст.)

Від виробників вимагали продукцію з найкращими якісними характеристиками. Зодчий регулярно навідувався на підприємства й давав вказівки щодо удосконалення технології. На всіх цегельнях сировину для майбутньої цегли заготовляли завчасно. Глину зберігали у спеціальних буртах на відкритому повітрі, де взимку вона мала обов'язково перемерзнути й лише після цього з неї починали виготовляти сирець. Практично кожна цеглина вимірювалася та перевірялася на звук. Останній етап контролю якості проходив безпосередньо на будівництві. Перед в'їздом на територію було зведено спеціальну естакаду двадцятиметрової висоти, з якої цеглини скидали на тротуар, і якщо хоч на одній з'являлися тріщини, то забраковували всю партію.

Процес будівництва відбувався ретельно та акуратно. Для забезпечення високої якості цегляної кладки Й. Главка запросив із західних регіонів Австрії тридцять найкращих мулярів, але й їм заборонялося протягом зміни використовувати більше сотні цеглин. Будівельний розчин розводили у величезних чанах, куди додавали падаль та курячі яйця.

Чудові властивості місцевої будівельної сировини були підтверджені у 1878 році, коли за розпорядженням чеського митця виготовили велику декоративну вазу з буковинського алебастру, яку демонстрували у Богемії, а згодом — у Парижі. Організатори вернісажу оцінили шедевр у сімсот гульденів та ввели Й. Главку до списку переможців. Водночас, зодчий привернув увагу європейських спеціалістів до ще одного буковинського дива — так званого «Коралового Каменю», який сяяв гарними кольорами і був помережаний оригінальними природними візерунками. Фрагмент коралового каменю ще й дотепер можна побачити в оформленні «Мармурової зали» резиденції.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/3/3b/chern_univer1.jpg/500px-chern_univer1.jpg

«Семінарський корпус» з «Трьох-Святительською церквою»


та «Митрополичий корпус»

Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації, що стала яскравим зразком постромантичних тенденцій в архітектурі, збудовано в дусі еклектики.

Комплекс чітко спланований і лаконічний, у своїй сукупності нагадує середньовічний замок. Двір з трьох боків замкнутий корпусами, які утворюють парадний курдонер, що нагадує своєрідний бароковийцеремоніальний двір.

Архітектурний ансамбль приваблює своїм незвичним виглядом. Вражаючими є практично всі архітектурні елементи — високі цегляні стіни, оздоблені червоною теракотою і різьбленим каменем; стрункі вежі, торці будівель і ризаліти, завершені високими зубцями; круті схили дахів, критих викладеною узором поливаною черепиці білого, голубого, зеленого і коричневого кольорів; вишукані ажурні ковані решітки тощо.

Кафедральний собор Олександра Невського

1024px-олександро-невський_собор_(кам\'янець-подільський).jpg

Кафедральний собор святого благовірного князя Олександра Невського — православний собор у неовізантійському стилі, розташований в Кам'янці-Подільському. Зруйнований у роки радянської влади, відновлений в час Незалежності України. Собор був побудований у 1893 році на честь 100-річчя «приєднання» Поділля до Росії. Храм будувався на народні кошти, зібрані Олександро-Невським опікунством. Закладка церкви відбулася 2 травня 1891 року, a 24 листопада 1897 собор було освячено. Будівництво собору, розпис стін і закупівля культового приладдя обійшлися більш ніж в 100 тисяч рублів. Приміщення церкви обігрівалися паровим опаленням.

Споруда вражала величчю і була одним із яскравих храмів Кам'янця-Подільського. Побудована у візантійському стилі, з великим головним куполом і чотирма напівкуполами по боках, церква мала над західним входом невелику дзвіницю. Головний вівтар був присвячений св. Олександрові Невському, в пам'ять Олександра III. Південний вівтар носив ім'я св. Великомучениці Катерини, покровительки Катерини II, за царювання якої відбулося загарбання Поділля Росією, а північний — св. Миколи.

Собор мав двох'ярусний іконостас роботи московського майстра Ахапкіна. У числі пожертв на храм був хрест, присланий в подарунок імператрицею Олександрою Федорівною, дружиною Миколи II. При церкві на початку XX століття діяло Олександро-Невське братство з народною читальнею і бібліотекою.

У 1930-ті роки храм був розібраний на цеглу. В час після проголошення Незалежності України собор відбудовано — він знову став однією з визначних пам'яток Кам'янця-Подільського.

В архітектурі українського романтизму досить часто застосовували ротонду із колонами (або без них) з яскраво вираженими ампірними формами.

А. Меленський. Церква Святого Миколая на Аскольдовій могилі.askoldova_mogyla_1.jpg



Це́рква Свято́го Микола́я на Аско́льдовій моги́лі  храм в урочищі Аскольдова могила (Київ), спроектований Андрієм Меленським і збудований 1809 року на місці культових споруд, які існували на цьому місці від ХІ століття і від самого початку були присвячені Святому Миколаю.

Стародавня Микільська церква була споруджена не пізніше Х століття якимось Ольмою поряд зі своїм двором, над могилою князя Аскольда в урочищі Угорському, яке з XVIII столітті зветься Аскольдовою могилою. Назву церква отримала за ім'ям, яке прийняв Аскольд при хрещенні у 867 році — Микола.

Певний час була поширена думка про те, що до будування церкви причетна княгиня Ольга, а, отже, церква є найдавнішою на Русі. Виникла ця думка, найімовірніше, через помилку переписувача, який свого часу замість «Олма» написав «Олга». Втім, деякі дослідники й автори дотримуються прямо протилежної версії. Висловлено думку, що Ольма — це Олмош (Алмош), хан угрів, спільник Осколда-Миколи, який на межі ІХ та Х століття під тиском печенігів вивів орду мадяр з причорноморських степів до Панонії .

У 971 церкву Святого Миколая зруйновав син Ольги — Святослав, правління якого пов'язане з жорстокою язичницькою реакцією, переслідуванням християн і нищенням церков. Лише у 990 році князь Володимир знову спорудив тут дерев'яний храм. 1036 року при церкві заснували жіночий монастир, у якому доживала свого віку мати одного з засновників Києво-Печерської обителі преподобного Феодосія. Він містився чи то на самій Аскольдовій могилі, чи то на узвишші над нею.

Існує переказ, пов'язаний із подією, яка сталася в 1113 в житті великого князя Київського Мстислава Володимировича, сина Мономаха. Повертаючись пізньої пори з полювання, він заблукав у пралісі, який покривав собою терени сучасного Печерська. Шукаючи дорогу з нього, князь несподівано побачив яскраве світло, що його випромінював образ Святого Миколая, розміщений на високому пеньку, якраз біля тієї самої дороги. На згадку про чудесне явлення князь 1115 року заснував при Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі (чи перетворив із зазначеного вище жіночого) чоловічий монастир (чи відновив після зруйнування його 1096 року половцями). Через якийсь час на місці пригоди, що сталась із Мстиславом, з'явилася стовпоподібна каплиця (слуп) із образом Святого Миколая, яка вказувала напрямок руху до обителі на Аскольдовій могилі.

До самого Микільського монастиря, оточеного густим пустинним лісом, додалися назви Пустинний, Слупський або Стовповий. 1147 року князь Андрій Боголюбський приписав його до Києво-Печерської обителі. Відновлений після руйнації, заподіяної 1240 року монголами хана Батия, монастир у XV столітті знову грабували татари.

Найдавніше зображення церкви Святого Миколая — дерев'яної, з трьома банями — збереглося на плані Києва А.Кальнофойського (1638). Наприкінці XVI століття обитель була певний час уніатською . Від часів митрополита Київського Петра Могили вона отримала від козацьких гетьманів численні універсали та грамоти на володіння маєтностями. Зокрема, Іван Мазепа упродовж 1690—1696 власним коштом спорудив на горі над Миколаївською церквою за проектом архітектора Йосипа Старцева великий мурований 5-банний Микільський Військовий собор, який став соборним храмом Микільського монастиря. У келії довкола нього переселилася більша частина братії з території на Аскольдовій могилі, а під горою лишився монастирський цвинтар з дерев'яною Миколаївською церквою, як з головної перетворилася на приписну цвинтарну.

У 1809 воронезький купець Самійло Мещеряков побажав увічнити пам'ять своєї дружини, яка померла у Києві і була похована на Аскольдовій могилі. З цією метою він замовив Андрієві Меленському проект мурованої церкви, яка була збудована того ж року (під керівництвом Василя Сєрікова) за 8 тисяч карбованців і освячена 1 вересня 1810 року. Вона була двоповерхова, виконана у стилі ампір і у формі ротонди, оточеної колонадою тосканського ордеру. Її вінчала велика напівсферична баня з ліхтарем і маленькою дзвіницею (у 1882 баню храму було дещо спрощено). Тарас Шевченко зобразив її на одній із акварелей. У напівпідвальній крипті храму було передбачено 77 місць для поховань. У 1816 році церкву розписав іконописець Білецький.



https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/b/b7/askoldova_mogyla_2.jpg/250px-askoldova_mogyla_2.jpg

Аскольдова могила з церквою наприкінці XIX ст.

1840 року цвинтар закрили. У 1847 церкву разом із цвинтарем планувалося знести, бо поруч прокладали шлях до Ланцюгового мосту, до того ж, вона була в аварійному стані внаслідок зсувів схилу. Але 10 вересня того ж року храм на Аскольдовій могилі відвідав імператор Микола І, який заборонив знесення, заявивши:

«Анітрохи падінням не загрожує; треба трохи полагодити і церква має існувати» .

Дошку з цією історичною фразою згодом повісили у відремонтованому храмі. Іншу дошку, з довжелезною (і наполовину вигаданою) історією Аскольдової могили у 1866 почепили на фасаді церкви під час відзначення 1000-ліття хрещення Аскольда. Тоді ж поширилася легенда про те, що тут міститься також і його поховання. На запитання про це богомольців військові писарі показували на місце за вівтарем храму, де існувало поховання невідомої особи, а пастирські служки уточнювали: «Не тут, а під церквою у склепі».



Церква Святого Миколая на Аскольдовій могилі прославилась також тим, що це був перший храм, який відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого апостольського візиту в Україну влітку 2001.

Церква монастиря Преображення Господнього у с. Гошів.



Василіянський монастир Преображення Господнього — греко-католицький монастир Чину св. Василія Великого у селі Гошові Долинського району на Івано-Франківщині. Вважається однією із найвеличніших релігійних та історико-архітектурних святинь Західної України. Його щорічно відвідує кілька мільйонів прочан з різних країн Європи. Навколо питання виникнення Гошівського монастиря існують різні версії. Якщо врахувати, що перша письмова згадка про село Гошів відноситься до 1464 р., то монастир в урочищі «Красний Ділок» (згодом — «Чорний Ділок»), як місце поселення кількох ченців-пустельників, міг існувати значно раніше. У пошуку кращих і вигідніших умов ченці масово переходили з одного монастиря до іншого, а деякі заселяли необжиті землі на певній віддалі від існуючих поселень.гошівський монастир 2.jpg

Майже 5-столітня історія монастиря була дуже складною. 1570 року лицар королівського війська Кучулад побудував тут церкву і монастир, які на початку XVII століття спалили кримські татари. Вони також повбивали ченців.

У 1629 році власник (або державець) села Гошів Євстахій Шумлянський відбудував церкву і монастир у Чорному Ділку. Цей чоловік був великим жертводавцем, а незадовго до смерті й сам прийняв чернечий обіт.

У другій половині XVII століття монастир перенесено на Ясну Гору. Ймовірно, переселення монахів на нове місце було зумовлене черговою пожежею. Але й тут у 1762 році вогонь пожер монастирські будівлі. Аби все відновити, знову потрібні були кошти і шалені зусилля. Саме тоді ігумену Йосафату Ленчевичу, згідно з його записами, з'явилася Божа Мати, яка втішила монаха і дала добру пораду щодо відбудови.

Зібравши кошти, почалася робота. У 1771 році на Ясній Горі вже стояв монастир, а наступного року завершено відновлення церкви. Вона була невеликою, тож згодом, аби задовольнити духовні потреби віруючих, яких приходило сюди чимало, у 1842 побудовано більший храм. Він стоїть тут і донині.

гошівський монастир.jpg

На задній стіні приміщення був намальований сонячний годинник, на якому тінь стрілки показувала точну годину (при сонячній погоді) впродовж дня.

Всі п'ять найбільших дзвонів подарували миряни. Найбільший вагою 1500 кг, найменший — 500 кг. В одній із кімнат монастирського приміщення знаходилася книгозбірня, де зберігалися всі українські книжки, газети, журнали, які виходили в Галичині з 1848 року. На жаль, під час війни в 1944 р. значна частина бібліотеки згоріла. Монастир знову зазнав руйнації, тільки стіна, на якій була ікона, вціліла.

У післявоєнні роки час від часу навідувались в монастир енкаведисти. Після кожного такого відвідування з келій чи трапезної зникали то рушник, то ложечки, то скатертина. Але в усі часи потік прочан на Ясну Гору не припинявся

У 1950 монастир припинив своє існування. Арештовані були священики, монахи. Багато ікон, золотих і позолочених речей було вилучено.

До 1978 у цьому приміщенні був дитячий будинок, церква використовувалась під склад. А потім монастирські келії були базою відпочинку.

На початку 90-х років відроджується життя у Гошівському монастирі[6]. На пожертви віруючих були відремонтовані приміщення монастиря й церква. Єпископ м. Майнца (Німеччина) прислав групу експертів під керівництвом доктора Шпендлера, які врятували храм.

Німецькі спеціалісти встановили електронні дзвони, єдині в країні. Художники-реставратори з Дрогобича, Львова, Борислава провели за рік велику роботу — реставрували п'ять великих полотен XVIII ст. і намалювали 15 картин.

Освячення відродженої церкви відбулося 1996 року.

Місцеві жителі переказують численні історії про зцілення людей, які протягом століть вервицею тягнуться до монастиря. Далекого 1770 року у Гошів їхала жінка, Марія Кульчицька, коли напувала в ріці коней, несподівано одна її дитина випала з воза і втопилася. Мати взяла на руки мертву дитину, занесла її до церкви і, впавши на коліна перед чудотворною іконою Божої Матері, сердечно молилася і раптом трапилось чудо — дитина ожила.

До кінця XVIII століття у «Монастирському літописі» налічувалось понад 100 записів про чудесні зцілення через заступництво Пресвятої Богородиці.

Ікона Гошівської Божої Матері — копія Ченстоховської ікони — належала до родини хорунжого Шугая. Під час пожежі, коли все його господарство згоріло дотла, залишилась недоторканою лише одна стіна — на ній висіла ікона. Згодом родина Шугаїв, рятуючись від татарських набігів, перебувала певний час у маєтку Гошовських, відтак і ця ікона змінила власників. В 1736 р. ікона заблисла великим сяйвом, а потім на обличчі Богородиці залишилась немовби роса, а з очей спливали сльози, що засвідчило багато людей і місцевий священик. Гошовський передав ікону в монастир, а митрополит Лев Шептицький, після проведення церковного розслідування, окремим декретом проголосив її чудотворною. Від того часу ікона Гошівської Богоматері прославилась багатьма чудами, які було детально розслідувані та зафіксовані в спеціальній книзі, та отримала назву «Цариця Карпат».

Наближалося 200-річчя перенесення чудотворної ікони Матері Божої до монастиря — 1937 рік. ікона потребувала відновлення, реставрації. «На лляному полотні розмірами 63,5 х 43 см, — описує автор книги „Цариця Карпатського краю“, — олійними фарбами була намальована Божа Матір з дитятком Ісусом. Обличчя Божої Матері і Дитятка — яснобрунатні, плащ Божої матері — синій, сукня — вишнево-червона, одяг Дитятка ісуса дещо ясніший, ніж плащ Богородиці, а корони — золотаві…» Згодом срібні оздоблення замінили на золоті, прикрасили коштовним камінням. А митрополит Андрей Шептицький поновив на чудотворній іконі печатки Атанасія Шептицького.

У 1950 році монастир на Ясній горі закрили, тут був притулок для дітей з особливими потребами. Розповіли мешканці, що один чоловік зрізав усі залізні хрести в монастирі, за що отримав у подарунок автомобіль, але невдовзі, за спогадами людей, той чоловік загинув в автомобільній аварії. Наприкінці 1970-х років у монастирі ще й облаштували склад, а згодом у келіях відпочивали працівники військового заводу.

У 1950-роках зникла ікона Богородиці. Хтось каже, що її вивезли в Сибір, хтось — за кордон, версій чимало, але, на жаль, донині монахи не можуть знайти оригінал ікони, її шати та корону.

Український іконописець отець Ювеналій Мокрицький кілька років відтворював у Римі копію Владичиці Ясної Гори. Освятив її Папа Римський Іван Павло ІІ.

У другій половині 19 ст.на українських землях поширився псевдовізантійсько-руський стиль, який насильно впроваджували в церковному будівництві. На західноукраїнських землях , що були під владою Австро-Угорщини , в архітектурі романтизму використовували переважно елементи романського та готичного стилів.



  1. Романтизм в інших видах мистецтва України.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак СС Гулак-Артемовський(1813—1873 рр.) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".



Слухання музики: С. С. Гулак-Артемовський. Уривок з опери «Запорожець за Дунаєм».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" ПЛ. Ніщинського (1832—1896 рр.). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909 рр.) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887 рр.) — опери "Мазепа" (за поемою О.С. Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом...", в якій проводилась думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М. Калачевський (1851 — 1910 рр.) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл з сизокрилим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор. Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912 рр.) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежноє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п'єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Ко-цький", "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися "комедіо-опера",

"мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815—1870 рр.). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив I.A. Лавровський (1822—1873 рр.) — автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.


  1. Реалістичний живопис України.

шевченко. циганка ворожить українській дівчині.jpg

Т. Шевченко. Циганка ворожить українській дівчині.

Першим українським живописцем-реалістом вважають Тараса Шевченко. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

В сучасному живописі реалізм межує з гротеском, атигламуром. Яскравим представником такого напрямку в реалізмі є російський художник Василь Шульженко.

С. Васильківський. Вартові запорозьких вольностей.

Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет», «Сторожа Запорозьких Вольностей» («Козаки в степу»), «На варті», «Козак в степу. Тривожні ознаки». До цієї групи творів близькі й краєвиди, в назвах яких народна пам'ять зберегла інформацію про історичне минуле («Козача гора», «Козача левада»).
Картина «Сторожа Запорозьких Вольностей» вважається одним з кращих творів митця на історичну тему. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу безлюдного, випаленого сонцем степу. Попереду, на горизонті, блищить смуга Дніпра, справа — курган; над ними високе небо з хмарами: невід'ємні від пейзажу вони підсилюють його значимість. В міцних постатях — впевненість і гідність. Вершники на сторожі. Їх статичність тимчасова й в будь-який момент може змінитися на рух. В загальній світлій колірній гамі зеленкувато-вохристих і голубуватих тонів стриманим акцентом виступає контраст червоного й білого у козацькому одязі. Спрямований вглиб, до горизонту, рух хмар, плавні, спокійні ритми просторових планів передають безмежність, епічність пейзажу. Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму.с. васильківський. вартові запорозьких вольностей.jpg


  1. Реалізм у театральному мистецтві.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі францисканців. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.

Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.



У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

  1. Узагальнення вивченого матеріалу.

  • Розкажіть про особливості романтизму в українському мистецтві.

  • Які стилі та напрями поєдувалися в архітектурі того часу?

  • Назвіть відомих українських живописців цих стилів

  • Назвіть композиторів цих стилів

  1. Домашнє завдання.

Завершіть роботу над проектом «Архітектура мого краю» і підготуйте його до презентації.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал