Родина і її функції



Скачати 163.04 Kb.
Дата конвертації28.12.2016
Розмір163.04 Kb.
Родина і її функції

Родина - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну, або психологічну, репродуктивну, виховну. А.Г. Харчев уважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду.

Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний й інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. У цей час демографи відзначають зниження народжуваності.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс.

Для кожної людини родина виконує емоційну й рекреативну функції, що захищають людину від стресових й екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домівки, реалізація потреби людини в довірчому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - все це дозволяє людині бути більш стійкою до умов сучасного неспокійного життя.

Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки спільного господарства, але й в економічній підтримці дітей й інших членів родини в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві перетерплюються зміни й функції родини. Провідною в історичному минулому була економічна функція родини, що підкоряє собі всі інші: глава родини - чоловік - був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну й репродуктивну функції. У цей час економічна функція родини не відмерла, але змінилася. Найбільш повно функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю. Хямяляйненом. Виділяючи періоди формування родини, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні певні функції.

Сімейне виховання в формуванні цінностей дитини

У батьківській праці, як у всякій іншій, можливі й помилки, і сумніви, і тимчасові невдачі, поразки, які переміняються перемогами.

Виховання в родині - це те ж життя, і наше поводження й навіть наші почуття до дітей складні, мінливі й суперечливі. До того ж батьки не схожі один на одного, як не схожі один на одного діти. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні й неповторні.

Наприклад, якщо батьки у всьому досконалі, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саме головне батьківське завдання - виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового.

Батьки становлять перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають велику роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми подумки звертаємося у важку хвилину життя.

Разом з тим почуття, що офарблюють відносини дитини й батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми й батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток батьківській любові - воістину життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя й безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки й безпеки внутрішнього, емоційного й психологічного миру людини. Батьківська любов - джерело й гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного й щиросердечного здоров'я.

Саме тому першим й основним завданням батьків є створення в дитини впевненості в тім, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинне виникати у батьківській любові. Сама природна й сама необхідна із всього обов'язків батьків - це любов до дитини в будь-якому віці любовно й уважно.

І, проте, підкреслення необхідності створення в дитини впевненості в батьківській любові диктується рядом обставин. Не так рідкі випадки, коли діти, подорослішав, розстаються з батьками. Розстаються в психологічному, щиросердечному змісті, коли втрачаються емоційні зв'язки з найближчими людьми. Психологами доведено, що за трагедією підліткового алкоголізму й підліткової наркоманії часто стоять не люблячи своїх дітей батьки.

Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину й керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по догляду за нею, у своїх зусиллях по її вихованню, необхідно, щоб дитина відчувала, почувала, розуміла, була упевнена, що її люблять, була наповнена цим відчуттям любові, які б складності, зіткнення й конфлікти не виникали в її відносинах з батьками. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові й можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові.

Багато батьків уважають, що в жодному разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму, себелюбності. Потрібно категорично відкинути це твердження. Всі ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється якийсь емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома або з раннього віку перебуває в яслах і дитячому саду. Не зв'язано це й із забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більше того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, що однаковою мірою може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

Основа для збереження контакту - щира зацікавленість у всьому, що відбувається в житті дитини, цікавість до її дитячих, нехай самих дріб'язкових і наївних, проблем, бажання розуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, які відбуваються в душі й свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми й прояви цього контакту широко варіюють, залежно від віку й індивідуальності дитини. Але корисно задуматися й над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми й батьками в родині.

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати навіть з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми й батьками, мається на увазі якийсь діалог, взаємодія дитини й дорослого один з одним.

Головне у встановленні діалогу - це спільне устремління до загальних цілей, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку спільних дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів й оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до рішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, у відомому змісті її творцем і творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її мети й плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу.

Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини й дорослого.

Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною досить важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція "над" дитиною. Дорослий має силу, досвідом, незалежністю - дитина фізично слабшала, недосвідчена, повністю залежима. Всупереч цьому батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Рівність позицій означає визнання активної ролі дитини в процесі її виховання. Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мірі, у якій їм вдається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконалюванні.

Вимога рівності позицій у діалозі опирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, що виховує, і на самих батьків. Під впливом спілкування із власними дітьми, включаючись у різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії по догляду за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній щиросердечний світ помітно трансформується.

Із цього приводу звертаючись до батьків, Я. Корчак писав: "Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу, що виховує, середовища, оточення й дітей".

Рівність позицій аж ніяк не означає, що батькам, будуючи діалог, потрібно снизойти до дитини.

Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно вчитися бачити світ у самих різних його формах очами своїх дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до неї, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності. Постійне тактовне придивляння, чуттєвість емоційного стану, внутрішній світ дитини, зміни, що відбуваються в неї, особливо її щиросердечного ладу - все це створює основу для глибокого взаєморозуміння між дітьми й батьками в будь-якому віці.

Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило.

Психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми й батьками є прийняття дитини. Що це значить? Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву її індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків.

Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, з усіма властивими їй якостями. Як можна здійснювати прийняття дитини в повсякденному спілкуванні з нею? Насамперед, необхідно з особливою увагою ставитися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини й властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: "От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!", "Так навіщо ж я тебе тільки на світло народила, упертюх, негідник!", "Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як надійти!".

Всім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким б справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією не викликалося, завдає серйозної шкоди контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію або помилковий, необдуманий вчинок. Дитина повинна бути впевненою у батьківській любові незалежно від своїх сьогоднішніх успіхів і досягнень.

Формула істиною батьківської любові, формула прийняття - це не "люблю, тому що ти - гарний", а "люблю, тому що ти є, люблю такого, який є" .

Але якщо хвалити дитини за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки в неї недоліків? По-перше, виховує дитину не одне тільки прийняття, похвала або осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії й народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізації любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками й дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такої, якою є, базується на визнанні й вірі в розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Умінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями й недосконалостями.

Контакт із дитиною на основі прийняття стає найбільш творчим моментом у спілкуванні з нею. Іде шаблонність і стереотипність, оперування запозиченими або викликаними схемами. На перший план виступає творча, натхненна й щораз непередбачена робота зі створення все нових і нових "портретів" своєї дитини. Це шлях все нових і нових відкриттів.

Оцінку не особистості дитини, а її дій і вчинків важливо здійснювати, міняючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, ледарем або грязнулею, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і вуж навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той або інший учинок при повнім визнанні особистості дитини й твердженні любові до неї, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження й зробить правильні висновки. Вона може помилитися й наступного разу або по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано або пізно "висота буде взята", а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що досить часто за батьківським осудом стоїть невдоволення власним поводженням, дратівливість або утома, що виникли зовсім по інших приводах. За негативною оцінкою завжди стоїть емоція осуду й гніву. Прийняття дає можливість проникнення в світ глибоко особистісних переживань дітей, поява паростків "співучасті серця". Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що приймають батьків.

Зв'язок між батьками й дитиною відноситься до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинен він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежною. Людина не може черпати життєві сили тільки із самої себе.

Людське життя, як говорив психолог А.Н. Леонтьєв, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з її батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, які дорослішають, усе більше здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше її удержати. Батьки хочуть уберегти молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі довідатися світу. Цей внутрішній світ здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають проявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини.

Дійсно, дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій або іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду.

Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати границі дистанції.

Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тієї або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються нею у ході розвитку новими навичками, здатностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом.

Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини досить сильно розрізняються по тім або інш

ому ступеню волі й самостійності, надаваної дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через все місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, учинках, його не відпускають у походи й поїздки із друзями, охороняючи його безпеку. Він строго підзвітний у виборі друзів, всі його дії піддаються найсуворішому контролю .

Необхідно мати у виді, що встановлювана дистанція пов'язана з більше загальними факторами, що визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить більшим і складним набором різноманітних побудників, позначуваних словом "мотив". В особистості людини всі мотиви вибудовуються в певну, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, чільними, найбільш значимими для людини, інших - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними або навіть протилежними по своєму психологічному змісті мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їх власна виховна діяльність, визначати, що рухає їхніми виховними умовами.

Психологія сімейного виховного впливу на розвиток особистості дитини

Не виникає сумнівів, що розвиток особистості дитини в сучасній сім’ї не втрачає гострої актуальності. Сім’я, на думку вчених, - єдиний соціальний інститут, який забезпечує (може й повинен це робити) ефективне виховання дітей; так само як і переконливим може бути підсумок історичного розвитку людства: дитина як суб’єкт соціалізації не лише сама змінюється під дією виховних впливів, а й змінює своїх вихователів. І тому проблеми, з якими доводиться стикатися батькам у ставленні до своїх дітей, є вічними, а сім’я, як своєрідний мікроколектив, відіграє істотну й довготривалу роль у процесі становлення особистості дитини. Для з’ясування особливостей організації виховного процесу в сім’ї в сучасній психологічній науці прийнято виділяти такі стилі сімейного виховання:

Стиль сімейного виховання прийнято визначати як своєрідне поєднання батьками соціальних вимог (очікувань) і контролюючих санкцій у своїх ставленнях до дитини. Обраний стиль, як правило, визначає систему виховання, якій притаманне більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що по відношенню до дитини можна допускати, а чого не можна, хоча не завжди усвідомлюється об’єктивно існуюча мінлива множин­ність цілей і завдань виховної роботи з дітьми. Відповідно прийнято виділяти п’ять стилів (тактик) виховання в сім’ї:

Авторитарний виховний стиль (воснові – тактика диктату) означає пригнічування почуття гідності, ініціативи, самостійності одними членами сім’ї (найчастіше дорослими) у інших. Жорсткі накази, примус, свавілля батьків призводять до значних порушень у формуванні особистості дитини. Як свідчать дослідження, погрози, насильство, тиск викликають у відповідь грубість, спалахи агресивності, брехливість, лицемірство, навіть відверту ненависть. Якщо батькам, іншим значущим дорослим вдається зламати опір дитини, то водночас вони ламають і важливі якості особистості, на які, власне, немає запиту в даних умовах і розвиток яких стає неможливим: самостійність, віру у власні сили, почуття гідності, ініціативність тощо.

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) передбачає не лише батьківську підтримку й допомогу дітям в їх окремих справах, а й взаєморозуміння, взаємоповагу дітей і батьків, встановлення партнерських на паритетних основах взаємин, заснованих на співчутті, співпереживанні, відповідальності за наслідки власної активності.

Ліберальний стиль (тактика невтручання). Система міжособистісних відносин у сім’ї будується на визнанні (доцільності) незалежного існування дорослих і дітей. Батьки як вихователі, за даним типом взаємин, найчастіше ухиляються від активного позитивного втручання в життя дитини. Іх більше приваблює комфортне співіснування з дітьми, яке не потребує глибоких душевних переживань. За таких умов дитина стає емоційно байдужою до інших, яскраво проявляється егоцентризм, індивідуалізм, а сім’я для неї – лише необхідна формальність.

Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові). Батьки власними зусиллями, працею намагаються задовольнити всі потреби дитини, відгороджуючи її від будь-яких турбот, складностей тощо. Відтак дитина, яка штучно позбавлена можливості проявляти себе в досягненні певних результатів, відповідати за наслідки своїх дій тощо, зростає інфантильною, безпорадною, безініціативною, уникає відповідальності за певні дії, рішення. Домінуючою характеристикою людини, що зростає в умовах потурального стилю, - егоцентризм. У ставленні до людей, які її оточують, діє установка: кожен, хто не ставить за мету задовольняти її потреби, - егоїст, людина небажана для подаль­шого спілкування, навіть ворожа.

Виділяють також нестійкий стиль виховання, для якого характерний непрогнозований перехід батьків від одного до іншого стилю ставлення до дитини. Такі „перепади” народжують у неї недовіру до батьків, відчуженість, формують установки реагувати не на зміст звертань, вимог, а на форму. Для за­до­волення своїх індивідуалістичних потреб діти зазвичай намагаються викорис­тати ситуативно сприятливий емоційних фон стосунків з батьком або матір’ю.

Напрямком психологічного аналізу виховання дитини в сім’ї є також порушення сімейного виховання (у психології розглядають як стійке поєднання певних рис виховання, яке призводить до негативних наслідків у розвитку особистості дитини). Відповідно виділяється низка критеріїв: рівень протекції (гіпер- або гіпопротекція як сила і час, витрачена батьками на виховання дитини); ступінь задоволення потреб (матеріально-побутових і духовних: потурання, ігнорування потреб дитини); рівень вимогливості до дитини (як визначення кола обов’язків, покарання, заборони:надмірність або недостатність вимог-обовя’язків, надмірність або недостатність вимог-заборон, надмірність або мінімальність санкцій на порушення поведінки дитини).Поєднуючись, такі риси утворюють певний тип порушень сімейного виховання. Зокрема, потуральна гіперпротекція (характерна для потурального стилю); домінуюча гіперпротекція (авторитарний і ліберальний стилі); підвищена моральна вимогливість (авторитарний стиль); гіпопротекція (ліберальний стиль).

Отже, важливо зазначити, що дорослі по відношенню до дитини займають неефективну виховну позицію, не враховуючи навіть особливостей порушень взаємодії у системі „батьки-діти”, які в свою чергу провокують певні ускладнення й аномалії процесу виховання дитини в сім’ї. Відповідно наслідком є деформований особистісний розвиток дитини.

Частими причинами аномалій у вихованні дітей стають порушення подружжям етики взаємин, а також неоднозначність розуміння подружжям сімейних ролей: чоловіка, дружини, господаря, господині, голови сім’ї , вимог, які подружжя ставить один до одного. Але найбільш істотний фактор, який негативно впливає на виховання дітей, на особистісне їх формування, - несумісність моральних позицій подружжя, розбіжність їх точок зору на честь, мораль, совість, обов’язки перед сім’єю, міру відповідальності за стан справи у сім’ї тощо. За даними досліджень повних (висококонфліктних) і неповних (розлучених) сімей подружні конфлікти підвищують ризик виник­нення й закріплення антисоціальної поведінки у дітей Зокрема ризик зародження дитячої агресії й антисоціальної поведінки в розлучених сім’ях в основному опосередковується батьківськими конфліктами, а не фактором розірвання шлюбу. Фізична агресія й насилля у відносинах подружжя, як особливо тяжкі форми подружнього конфлікту, стають сильним фактором ризику розвитку в їх дітей нетерпимості до інших, виникнення необґрунтованих агресивних спалахів чи стійкої агресивності по відношенню до оточення, в цілому закріплення антисоціальної поведінки як власного морального кодексу .

Отже, формування особистості дитини в сучасному суспільстві ставить нові вимоги до системи виховання й освіти підрос­таючої особистості, а також врахування особливостей функціонування й роз­вит­ку сучасної сім’ї як мікро групи суспільства, її формуючо-виховної спроможності на рівні теоретичного й практичного забезпечення вирішення актуальних проблем в даній галузі

Найважливішим й актуальним питанням сьогодення у виховному процесі дітей в умовах дитячого будинку, на мою думку, є сімейне виховання.

Вивчення родинного спілкування є надзвичайно важливим як для розуміння чинників, що впливають на становлення особистості дитини, так і дляорганізації психолого-педагогічної практики. Про значущість цієї проблеми свідчить той факт, що багато психологічних теорій не обійшли увагою цю проблему, розглядаючи взаємовідносини батьків і дитини як важливе джерело дитячого розвитку.

Тому, так необхідно докорінно змінювати існуючі стереотипи сімейного виховання дітей, які залишилися без батьківського піклування та перебувають в закладах інтернатного типу.

Сім'я впливає на дитину, залучає її до навколишнього життя. Сім'я для дитини - це місце її народження і основне місце існування. Вона визначає дуже багато що в житті дитини. Зв'язок між батьками і дітьми відноситься до найбільш сильних людських зв'язків. Благополуччю дитини сприяють доброзичлива атмосфера і така система сімейних стосунків, яка дає почуття захищеності, любові і прийняття, стимулює і направляє його розвиток.

З огляду на вище сказане, усвідомлюючи свою відповідальність за успішне сімейне виховання дитини, поважаючи думку дітей, ми, педагоги, як і вихователі дитячого будинку, повинні брати на себе основну турботу про сімейне виховання дітей, що залишилися без батьківського піклування та виховуються в умовах дитячого будинку.

Для налагодження спілкування з дітьми треба намагатись дотримуватися «Заповідей сімейного виховання», які сформулював В.А.Сухомлинский:

1. Не принижуй.

2. Не погрожуй.

3. Не вимагай обіцянки.

4. Не моралізуй.

5. Не позбавляй дитину можливості бути самою собою.

6. Не зашкодь.

7. Не бійся визнати свою помилку.

8. Розпочинай виховання з себе.



9. Вір у свою дитину.

10. Допоможи дитині повірити в себе.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал