Робоча програма «Попередження передачі віл від матері до дитини»



Сторінка3/3
Дата конвертації01.01.2017
Розмір0.52 Mb.
ТипРобоча програма
1   2   3

Таблиця 1.8. Загальні права людини у контексті епідемії ВІЛ-інфекції


Принципи прав людини


Забезпечення прав людини у зв’язку з епідемією ВІЛ-інфекції

Відповідні документи з прав людини

Право на найвищий рівень фізичного і психічного здоров’я, який можливо досягти

Забезпечення можливості проведення ефективної профілактики ВІЛ-інфекції.

Забезпечення доступу до АРТ, лікарських засобів для профілактики і лікування опортуністичних інфекцій, паліативної терапії.

Забезпечення необхідної інфраструктури и системи надання медичної і соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим


-Стаття 25 Загальної декларації прав людини;

-Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, культурні та соціальні права;

-Стаття 12 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок;

-Стаття 24 і 25 Конвенції про права дитини.



Право на отримання інформації і освіти

Забезпечити надання інформації і освіти з питань сексуальної освіти і профілактики ВІЛ-інфекції.

Забезпечити доступ ВІЛ-інфікованих дітей до освіти.



-Стаття 19 Загальної декларації прав людини;

-Стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

-Стаття 37 Конвенції про права дитини.


Право на недоторканість приватного життя

Забезпечити добровільність консультування і тестування, а також конфіденційність результатів тестування на ВІЛ.

Стаття 12 Загальної декларації прав людини;

Стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

-Стаття 37 Конвенції про права дитини.


Право на участь у науковому прогресі та користуватися його благами

Забезпечення доступу до АРТ, лікарських засобів для профілактики і лікування опортуністичних інфекцій, паліативної терапії.


-Стаття 27 Загальної декларації прав людини;

-Стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, культурні та соціальні права.



Існує багато прямих і опосередкованих свідчень зв’язку між розвитком епідемії ВІЛ-інфекції і відсутністю захисту прав людини. Порушення прав людини сприяють поглибленню наслідків епідемії, підвищують уразливість як суспільства в цілому, так й окремих його груп, створюють бар’єри для втілення ефективних профілактичних програм. Очевидним порушенням права дитини на найвищий рівень психічного і фізичного здоров’я є сам факт передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини. У загальному коментарії 14 до права на здоров’я, яке було прийнято Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав у 2000 р., було розглянуто право людини на здоров’я у контексті епідемії ВІЛ-інфекції. У коментарій були включені поняття доступу ВІЛ-інфікованих осіб до програм і служб охорони здоров’я. У резолюції Комісії ООН з прав людини 2001/33 «Про доступ до лікування у контексті таких пандемій як ВІЛ/СНІД» було визнано, що доступ до ВААРТ має фундаментальне значення для забезпечення повного дотримання права ВІЛ-інфікованої людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Ця резолюція закликає держави проводити політику, яка повинна забезпечити хворих на ВІЛ-інфекцію АРВ-препаратами у достатній кількості з ціллю забезпечити повну доступність лікування. Окрім того, тісний взаємозв’язок між епідемією ВІЛ-інфекції і правами людини був підтверджений спеціальною сесією Генеральної асамблеї ООН з ВІЛ/СНІДу у 2001 р. Отже міжнародне законодавство в сфері прав людини створює підґрунтя для створення національних документів, спрямованих на дотримання принципу соціальної справедливості у відношенні ВІЛ-інфікованих.



Напрямки боротьби зі стигмою і дискримінацією у зв’язку з епідемією ВІЛ-інфекції. Основними напрямками захисту прав ВІЛ-інфікованих є запобігання стигми, боротьба з проявами дискримінації, моніторинг порушень прав людини та прийняття відповідних заходів. Заходи, спрямовані на зниження стигми, як правило, спрямовані на суспільство і громаду, і є важливою складовою частиною профілактичних компаній. Вони можуть також включати заходи з покращення якості медичних і соціальних послуг для ВІЛ-інфікованих, забезпечення доступу до АРТ, ВІЛ-інфікованих дітей до освіти, залучення людей, які живуть з ВІЛ до активної діяльності.

Антидискримінаційні заходи застосовуються на рівні установ – у організаціях, де працюють ВІЛ-інфіковані, в закладах охорони здоров’я, освіти. Вони включають втілення політики недискримінації на місті роботи, забезпеченні можливості отримати якісну медичну допомогу і освіту тощо. Основою таких заходів, як і першої групи, служить підвищення рівня інформованості з питань ВІЛ-інфекції як окремих верств населення (медичних спеціалістів, вчителів та ін.), так й суспільства в цілому.

Правозахисні та юридичні підходи включають застосування правових дій для боротьби з дискримінацією та порушенням інших прав людини у різних сферах життя, забезпечення можливості відшкодування збитків внаслідок порушення прав на особистому рівні. Однак повною мірою вирішення цієї задачі можливо за умови підвищення у суспільстві обізнаності з питань як прав людини взагалі, так і у контексті епідемії ВІЛ-інфекції.

У Декларації тисячоріччя ООН формулюються основні політичні дії, необхідні для ефективної профілактики ВІЛ. Вони включають наступні положення.


  1. Забезпечити захист і повагу прав людини, прийняття заходів, спрямованих на ліквідацію дискримінації і боротьбу зі стигмою.

  2. Нарощувати та підтримувати лідерство усіх шарів суспільства, включаючи урядові організації, уразливі групи, недержавні та релігійні організації, сектор освіти, засоби масової інформації, профспілки.

  3. Залучати людей, яких живуть з ВІЛ, у розробку, здійснення і оцінку стратегій профілактики, які спрямовані на досягнення конкретних завдань профілактики.

  4. Вирішувати питання культурних та релігійних норм, визначаючи ключову роль, яку вони можуть грати у підтриманні профілактичних зусиль , та потенціал, який вони мають у запобіганні росту передачі ВІЛ.

  5. Підтримувати гендерну рівність і вирішувати проблеми гендерних норм і відношень з метою зниження уразливості жінок і дівчаток із залученням у ці зусилля чоловіків та хлопчиків.

  6. Сприяти широкому розповсюдженню знань і інформації щодо шляхів передачі ВІЛ-інфекції і її запобігання.

  7. Сприяти зв’язку між профілактикою ВІЛ-інфекції та сексуальним і репродуктивним здоров’ям.

  8. Підтримувати мобілізацію відповідних дій на рівні громади за усіма питаннями профілактики, лікування та догляду.

  9. Підтримувати програми, спрямовані на задовільнення потреб у зв’язку з профілактикою ВІЛ основних уразливих груп населення.

  10. Мобілізувати і підтримувати фінансовий, а також людський та інституціональний потенціал усіх секторів, насамперед у галузях охорони здоров’я і освіти.

  11. Переглядати і реформувати правові основи з ціллю виключення бар’єрів на шляху ефективної профілактики ВІЛ, боротися із стигмою і дискримінацією, захищати права людей, які живуть з ВІЛ, представників уразливих груп населення.

  12. Забезпечити ведення наукових досліджень і розробку нових технологій профілактики і лікування, їх втілення.

Психологічна підтримка медичних працівників.

Феномен “вигорання”, або емоційного виснаження

Феномен “вигорання” описано психіатром Х. Фреденбергером (США) в 1974 р., який визначив його як “виснаження енергії у професіоналів у сфері соціальної допомоги, коли вони відчувають себе перевантаженими проблемами інших людей”. Якщо фахівець “вигорає”, він стає неефективним у своїй діяльності. Інше визначення феномена “вигорання” – синдром фізичного та емоційного виснаження, що включає розвиток негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрату розуміння і співчуття до пацієнтів.

“Вигорання” можна прирівняти до стресу в його крайньому прояві та до третьої стадії загального синдрому адаптації, що відповідає рубриці МКХ-10 Z.73.0 – “Стан повного виснаження”.

“Професійне вигорання” – синдром, який розвивається на фоні хронічного стресу та зумовлює виснаження особистісних емоційних ресурсів співробітника. Цей феномен виникає як наслідок накопичення негативних емоцій без відповідного “визволення” від них, є довготривалим процесом, призводить до втрати сенсу подальшої професійної діяльності, особистої перспективи.

Повідомлення діагнозу ВІЛ-інфікованим та їхнім близьким супроводжується стресовим перевантаженням і професійним емоційним виснаженням.



Причини виникнення синдрому “вигорання”. Психічне виснаження частіше виникає при занадто високому професійному навантаженні та за умови наявності тривалого міжособистісного конфлікту. Фактори ризику виникнення емоційного виснаження пов’язані з особливостями професійної діяльності та індивідуальними характеристиками фахівця. Частіше синдром “вигорання” спостерігається у молоді, при перебільшенні очікувань, при високому рівні самовідданості та ідеалізму, при потребі довести власну спроможність, при невмінні відмовити, при складнощах з делегуванням відповідальності, при схильності до самопожертвування.

Ситуації, які зумовлюють виснаження, такі: невизначення функціональних обов’язків; конфлікт між функціональними вимогами; робоче перевантаження чи напруження; міжособистісні конфлікти (з пацієнтами, членами сім’ї, колегами чи керівництвом); брак відповідної підготовки для виконання роботи; недостатність ресурсів, соціальної підтримки, вдячності; фактори, пов’язані з місцем роботи (наприклад, нереалістичні завдання, брак незалежності в прийнятті рішень, невдалий розклад).

Прояви синдрому “вигорання”. Психологи виділяють три компоненти “професійного вигорання”: емоційне виснаження, деперсоналізацію та зниження самооцінки. Емоційне виснаження характеризується відчуттям перенапруги і недостатньою кількістю енергії для початку нового дня. Деперсоналізація – міжособистісна складова “вигорання”, що проявляється відмовою або негативною (жорсткою) манерою спілкування. Зниження самооцінки характеризується підвищенням відчуття неадекватності, непридатності до роботи (сімейного життя тощо).

Симптоми “вигорання” можна поділити на фізичні, психологічні та пов’язані з поведінкою (табл. 8).

Синдром “вигорання” приводить до психічного та фізичного неблагополуччя і проявляється одночасно декількома симптомами, проте вони поєднуються індивідуально. Перша (початкова) стадія синдрому “вигорання” характеризується помірними, нетривалими ознаками, які зникають самостійно або після відпочинку. У другій стадії симптоми з’являються постійно, носять тривалий характер, важко коригуються. Прояви третьої стадії синдрому “вигорання” є хронічними. У таких осіб поєднуються психопатологічні, психосоматичні, соматичні симптоми та ознаки соціальної дисфункції; спостерігається хронічна втома, когнітивна дисфункція (порушення пам’яті та уваги), порушується сон (важко заснути чи ранні пробудження), відмічаються зміни особистості. Можливий розвиток депресивних розладів, залежності від психоактивних речовин, суїцид. Загальні соматичні симптоми – головний біль, гастроінтестинальні (діарея, синдром подразнення кишок) і кардіоваскулярні (тахікардія, аритмія, гіпертонія) розлади.

Людина з синдромом “вигорання” втрачає інтерес до життя та професійної діяльності. При цьому знижується або зникає здатність співчувати. Такі особи стають байдужими до власних емоцій та переживань.

Профілактика синдрому “вигорання”. Психічне здоров’я – стан повної душевної рівноваги, вміння володіти собою, здатність пристосовуватися до складних ситуацій та долати їх, швидко встановлювати душевну рівновагу. Емоційне виснаження може спричинити втрату працездатності, психічного здоров’я.

Основні напрямки, які запобігають розвитку синдрому “вигорання”: удосконалення рівня знань, умінь і навичок; поліпшення умов праці та відпочинку; підвищення мотивації; оптимізація оплати праці; соціальний захист; психологічне розвантаження; поліпшення психологічного клімату в колективі.

Для запобігання синдрому “вигорання” слід чергувати консультування з іншими видами діяльності, опановувати навички психоемоційної саморегуляції.



Методи запобігання синдрому можуть бути індивідуальними та груповими. Індивідуальні методи включають: засвоєння техніки саморегуляції (аутогенного тренування, медитативної чи дихальної психотехніки, точкового самомасажу тощо); опрацювання техніки ефективного фізичного та емоційного відновлення (фізична активність, фізіотерапевтичні процедури).

Групові методи включають: обговорення з керівником або довіреними колегами труднощів, що виникли, аналіз проблемних і складних випадків, надання підтримки один одному за принципом “рівний – рівному” та відпрацювання конкретних шляхів подолання цих труднощів; встановлення за допомогою підготовленого професіонала ознак емоційного виснаження, їх причин та вирішення цієї проблеми якнайшвидше та конструктивніше; використання методів групової роботи з метою пошуку за допомогою колег нових ефективніших варіантів власної поведінки, емоційного реагування і стосунків з колегами, ставлення до роботи та до себе.

Існують різні стратегії профілактики та реабілітації синдрому “вигорання”. Стратегія фокусування на проблемі є альтернативою стратегії фокусування на емоціях. Слід постійно удосконалювати знання з питань надання допомоги, регулярно читати спеціальну літературу. Ведення щоденника, де фіксуються випадки, які спричинили стрес, може допомогти виявити ключові проблеми, правильно оцінити ситуацію та знайти шляхи вирішення. Доцільно обговорювати проблему з людиною (колегою) з подібною проблемою, задавати запитання професіоналам – психологам.



Стратегія зміни моделі надання допомоги передбачає встановлення чіткої мети та завдань. Необхідно розподілити завдання за їх пріоритетністю та послідовністю виконання. При виконанні професійних обов’язків фахівець має визначити межі власних можливостей, правильно розподілити відповідальність, звертатися по допомогу до керівництва і колег. Не можна брати відповідальність і контролювати модель життя пацієнтів, слід підтримувати їхні прагнення до саморегуляції та самообслуговування. Важливою складовою цієї стратегії є чіткий розподіл часу.

Стратегія застосування методів релаксації передбачає зняття напруги поточного дня з метою запобігання її накопичування. Засоби повинні відповідати індивідуальним інтересам, вільному часу, існуючим ресурсам. Доведеними засобами релаксації є прогулянки, слухання музики, теплі ванни, медитація, глибоке дихання, масаж, аромотерапія, акупунктура, робота на садовій ділянці, заняття спортом, читання книг, зустрічі з друзями.

Стратегією профілактики та реабілітації синдрому “вигорання” є здоровий



спосіб життя. Збалансоване харчування, регулярні фізичні вправи, сон протягом 7–9 год. на добу.

Стратегія зберігання та підтримки інших видів діяльності передбачає періодичні перерви у роботі (короткі перерви у робочий час, регулярні вихідні та відпустки). Слід приділяти час улюбленим заняттям, більше перебувати на свіжому повітрі.

Стратегія використання підтримки передбачає створення формальних чи неформальних груп взаємодопомоги в колективі, що дає змогу обговорювати проблеми, забезпечити емоційну підтримку, отримати додаткову інформацію, знайти шляхи вирішення проблеми, взаємодопомагати. Таким чином, запобігання синдрому “вигорання” передбачає процес аналізу та оцінки власного життя. У разі невдоволеності роботою зокрема і життям взагалі слід (при можливості) поліпшити ситуацію у професійній сфері, в особистому житті або змінити ставлення до цієї ситуації.

Професійне становлення – безперервний процес становлення спеціаліста з моменту вибору та прийняття майбутньої професії до закінчення активної трудової діяльності. При професійному становленні неможливо уникнути кризисних ситуацій, тому слід навчитися долати професійну деструкцію.



Професійний самозахист передбачає здатність спеціаліста протистояти негативній соціально-професійній ситуації та деформації особистості.

Основні способи захисту від деформації особистості: підвищення рівня самооцінки і власне ставлення до професійних проблем; переоцінка особистості та власного професійного статусу в контексті конкретної проблеми; трансформація навичок спілкування на підставі розуміння їх значущості; самозвільнення від стереотипів комунікативної активності; оволодіння новими навичками комунікації.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал