Робоча програма навчальної дисципліни пп 21 «менеджмент продуктивності» перепідготовки спеціалістів



Скачати 381.88 Kb.

Сторінка1/2
Дата конвертації01.01.2017
Розмір381.88 Kb.
ТипРобоча програма
  1   2

1
МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ
ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ

Кафедра теоретичної та прикладної економіки

«Затверджую»
Проректор з науково-педагогічної роботи
______________ Патика Н.І.

«____» ____________________2014 р.
РОБОЧА ПРОГРАМА
навчальної дисципліни
ПП 21 «МЕНЕДЖМЕНТ ПРОДУКТИВНОСТІ»
ПЕРЕПІДГОТОВКИ СПЕЦІАЛІСТІВ

ГАЛУЗІ ЗНАНЬ 0305 «ЕКОНОМІКА ТА ПІДПРИЄМНИЦТВО»
СПЕЦІАЛЬНОСТІ 7.03050501 «УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
ТА ЕКОНОМІКА ПРАЦІ»








Київ 2014

2
Робоча програма навчальної дисципліни «Менеджмент продуктивності» для слухачів спеціальності
7.03050501
«Управління персоналом та економіка праці».
Розробник програми доктор економічних наук, професор О.М. Могильний.
Робоча програма навчальної дисципліни «Менеджмент продуктивності» укладена у відповідності до Галузевого стандарту вищої освіти Освітньо- професійної програми підготовки бакалавра за спеціальностями напряму 0501
«Економіка і підприємництво», затвердженої 07.06.2006 р.
Рецензенти:

Гнибіденко І.Ф., доктор економічних наук, професор кафедри управління персоналом та економіки праці Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України;
Орлатий М.К., доктор економічних наук, професор кафедри регіонального управління, місцевого самоврядування та управління містом Національної Академії державного управління при Президентові
України.
Робоча програма затверджена на засіданні кафедри теоретичної та прикладної економіки, протокол № 2 від 26.02.2014 року.
Завідувач кафедри теоретичної та прикладної економіки проф. Л.М. Бойко
(підпис)
Схвалено Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України, протокол № 3 від 26.03.2014 року.


«
Погоджено
»
Завідувач навчально- методичного відділу
Завідувач навчального відділу
М. Руженський
В. Куляша

© Могильний О.М., 2014
© Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості
України (ІПК ДСЗУ), 2014

3

1. ОПИС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Найменування
показників
Галузь знань,
спеціальність, освітньо-
кваліфікаційний рівень
Характеристика
навчальної дисципліни
(заочна форма навчання)
Кількість кредитів – 2
Модулів – 3
Змістових модулів – 2
Індивідуальне науково-дослідне завдання (контрольна робота)
Загальна кількість годин: 108
Тижневих годин для заочної форми навчання: аудиторних – самостійної роботи слухача –
Галузь знань: 0305
«Економіка та
підприємництво» спеціальність:
7.03050501 «Управління
персоналом та економіка
праці»
освітньо-кваліфікаційний рівень: спеціаліст
(перепідготовка)
Нормативна навчальна дисципліна з циклу професійної та практичної підготовки
Рік перепідготовки – 2
Семестр – 4
Лекції – 8 годин
Практичні – 6 годин

Індивідуальне завдання
(контрольна робота)– 20
годин

самостійна робота – 74
години
Вид контролю – екзамен

Співвідношення кількості годин аудиторних занять до самостійної та
індивідуальної роботи становить: для денної форми навчання – для заочної форми навчання – 15%








4
2. МЕТА ТА ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ:
Метою викладання навчальної дисципліни є засвоєння знань з теорії та практики управління продуктивністю на всіх рівнях національної економіки
Завдання: вивчення сутності, чинників сукупної продуктивності та методів її вимірювання з урахуванням світового досвіду; формування вмінь і навичок аналізу рівня продуктивності на підприємствах та проектування заходів щодо її системного підвищення.
У разі вивчення навчальної дисципліни слухачі набувають таких
компетентонстей:

Загальні вміння (компетентності)

Інструментальні компетентності:

володіння понятійним апаратом та методологією дослідження систем управління ресурсами;

уміння досліджувати взаємодію економічних суб'єктів у процесі створення матеріальних благ при обмежених ресурсах у відкритій економіці;

уміння застосовувати сучасні методи економічного аналізу при вивченні систем управління продуктивністю в умовах глобалізації ринків факторів виробництва;

уміння обґрунтовувати доцільність застосування зарубіжного досвіду управління продуктивністю в інституціональних умовах України;

уміння актуалізувати питання, пов'язані з вимірюванням продуктивності на рівні мікро-, мезо- і макроекономіки та державним регулюванням у цій сфері;

уміння критично оцінювати рейтинги України в міжнародних індексах продуктивності.
Міжособистісні компетентності:

майстерність щодо роботи в команді;

здатність до сприйняття критики та самокритики під час дискусії;

уміння донести до слухачів інформацію, ідеї, проблеми, рішення та результати власного досвіду в професійній діяльності;

навики та уміння формування міжособових стосунків у колективі при обстоюванні власної позиції під час «мізкових атак»;

дотримання етичних норм при обговоренні виступів опонентів;

сприйняття мультикультурних практик, здатність толерантно ставитися до альтернативних точок зору;

уміння критично оцінювати суспільні явища і процеси, спираючись на отриманні знання і власний досвід.


5
Системні компетентності:

застосування набутих знань з менеджменту продуктивності на практиці;

здатність до постійного навчання, у тому числі з використанням сучасних методів самовдосконалення;

критичне економічне мислення й генерування креативних ідей;

навички працювати самостійно при вивченні різних джерел і
інформаційних баз даних, підготовці доповідей та презентацій;

здатність виокремлювати, формулювати і вирішувати важливі проблеми управління продуктивністю на інноваційній основі;

здатність адаптуватися до внутрішніх і зовнішніх викликів у професійній діяльності;

реалізовувати інвестиційні проекти з дотриманням засад сталого розвитку на місцевому і регіональному рівнях.

Спеціальні (фахові) вміння (компетентності):

уміння застосовувати на практиці принципи і закономірності розвитку суспільного виробництва та резерви підвищення його продуктивності;

володіння теоретичними основами управління ресурсами на всіх рівнях національної економіки;

уміння застосовувати сучасні методи оцінювання продуктивності на мікро-, мезо- і макрорівнях з метою пошуку резервів;

уміння готувати аналітичні матеріали з питань динаміки продуктивності використання ресурсного потенціалу в розрізі її окремих факторів;

уміння вимірювати продуктивність підприємства і його підрозділів у порівнянні з конкурентами, подібними підприємствами галузі;

володіння актуальними знаннями для надання консультативних послуг з питань інтегрального підвищення продуктивності ресурсів;

уміння організовувати тимчасові цільові колективи для розроблення заходів спрямованих на системне підвищення продуктивності задіяних ресурсів;

уміння розробляти поточні та стратегічні програми підвищення ефективності менеджменту продуктивності на підприємствах (установах, організаціях) і їх структурних підрозділах.








6

3. ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Змістовий модуль 1. Продуктивність та витрати виробництва
Тема 1. Предмет, метод і завдання курсу «Менеджмент продуктивності»
У цій темі розкривається предмет, метод і завдання курсу «Менеджмент продуктивності». Предметом курсу з точки зору максимізації результатів і мінімізації сукупних затрат є система управління економічними ресурсами на всіх рівнях економіки при виробництві товарів і послуг. Об’єктом менеджменту продуктивності є всі без винятку ланки економіки, в яких у виробничих цілях використовуються ті чи інші ресурси.
Свій предмет менеджмент продуктивності вивчає за допомогою різноманітних методів дослідження, зокрема групування сукупності даних за певними ознаками, їх аналіз, розробка практичних рекомендацій.
Головне завдання курсу полягає у наданні студентам сучасних знань з питань управління продуктивністю для їх практичного застосування в діяльності менеджерів підприємств і організацій, спрямованої на ефективне використання наявних ресурсів.

Тема 2. Стратегічні цілі суспільства та продуктивність
Ця тема присвячена визначенню цілей суспільства, поняттю і ролі продуктивності в їх досягненні. Узагальнюючою стратегічною метою будь- якого суспільства є постійне підвищення індексу людського розвитку (ІЛР), до складу якого входять: рівень життя, тривалість життя, рівень освіченості, рівень екологічності довкілля.
Виходячи із означеної стратегічної мети суспільство конкретизує її за такими напрямами: економічні, соціальні, демографічні та екологічні.
Зазначена система цілей суспільства в свою чергу поділяється за певними елементами.
Економічна мета суспільства підрозділяється на такі складові:

економічне зростання. Досягнення цієї мети передбачає виробництво все більшої кількості товарів і послуг із найвищою якістю;

економічна диференціація. Суть цієї мети полягає у тому, що економічне зростання має досягатися за рахунок підвищення продуктивності, тобто супроводжуватись мінімальними витратами ресурсів;

забезпечення стабільності цін. Необхідно уникати суттєвого підвищення або зниження загального рівня цін, тобто інфляції і дефляції, оскільки це негативно впливає на темпи і якість соціально-економічного зростання;

економічна свобода. Менеджери підприємства (організації), працівники і споживачі повинні мати високий рівень свободи, що сприяє досягненню високих темпів розвитку;

7

оптимізація торговельного балансу держави.
Необхідно систематично підтримувати оптимальний баланс держави в міжнародній торгівлі і в міжнародних фінансових операціях.
Соціальна мета суспільства має такими складові:

недопущення бідності. Недопущення бідності в країні можливе тільки за умови справедливого функціонального розподілу доходів і забезпечення повної зайнятості населення;

соціальна забезпеченість і захищеність. Держава повинна постійно піклуватись про оптимальний прожитковий мінімум найбільш уразливих верств населення.
Демографічні цілі суспільства випливають із того незаперечного факту, що його головним багатством є населення країни, людський капітал та його продуктивність.
Екологічні цілі суспільства:

налагодження ефективного менеджменту у сфері охорони довкілля, створення системи ефективного захисту населення від наслідків природних і техногенних аварій і катастроф;
,

збереження біо- та ландшафтного різноманіття;

впровадження екологічно збалансованої системи використання природних ресурсів.
Екстенсивний і інтенсивний тип економічного зростання. Розширення масштабів виробництва і зайнятості населення за умов сталого розвитку економіки.

Тема 3. Класифікація внутрішніх чинників продуктивності
Внутрішні чинники (фактори) продуктивності – це ті, які виявляються і використовуються безпосередньо на підприємствах і в організаціях і контролюються
їх менеджерами.
Оскільки внутрішні чинники використовуються усередині підприємств і організацій, то їх ще називаються мікрорівневі факторами продуктивності.
Одні мікрорівневі чинники змінюються досить швидко в порівнянні з
іншими. Тому їх розділяють на дві групи: «тверді» і «м’які». До «твердих» чинників продуктивності відносять: вироби, матеріальні ресурси, основні фонди і виробничі потужності, технології, інвестиції. До «м’яких» чинників продуктивності відносять персонал, нематеріальні ресурси і активи, системи управління організацією праці та організацію виробництва.
До складу мікрорівневих чинників продуктивності відносяться і
інтеграційні чинники, що включають в себе інновації, організаційний менеджмент, економічну безпеку підприємств, їх реструктуризацію та санацію.

Тема 4. Класифікація зовнішніх чинників продуктивності
Зовнішні чинники продуктивності це ті, які реалізуються на макрорівні через систему законодавчої і виконавчої влади. Оскільки зовнішні чинники продуктивності знаходяться за межами підприємств і не контролюються їх

8 менеджерами то вони ще називаються макрорівневими чинниками продуктивності.
Макрорівневі чинники продуктивності поділяються на три основні групи: а) життєвий простір країни; б) структурні зміни в економіці; в) інфраструктура та урядова політика.
У свою чергу життєвий простір країни включає в себе чинники продуктивності населення, територію, екологію, землю і клімат, природні багатства і природні ресурси.
Структурні зміни в економіці передбачають зміни в структурі зайнятості та ринку праці, структурні зрушення ВВП та ВДВ. В останню групу зовнішніх факторів продуктивності входять інституціональні механізми, інфраструктура економіки, внутрішній ринок споживчих товарів і послуг, фіскальна політика, державний бюджет, бюджетний дефіцит і державний борг, кредитно-грошова політика, соціально політика і національна безпека держави.
Тема 5. Характеристика основних видів витрат
Підприємства для досягнення певних цілей, однією із яких є забезпечення високих темпів зростання продуктивності, формують і використовують різноманітні економічні ресурси, що призводить до утворення відповідних витрат. В цілому всі витрати поділяються на дві великі групи: інвестиційні та поточні (операційні) витрати. Саме поточні витрати є фундаментальною основою виготовлення і реалізації товарів та послуг.
Поточні витрати поділяються на циклічні та безперервні циклічні витрати формуються протягом певного циклу виготовлення продукції і включають в себе витрати на придбання сировини і матеріалів, інструментів, на заробітну плату працівників тощо.
Безперервні витрати, не залежать від зміни обсягів виробництва і пов’язані з оплатою праці управлінського персоналу, утриманням основних виробничих фондів тощо.
Розрізняють загальні (сукупні) витрати і витрати на одиницю продукції.
Загальні витрати – це всі витрати, необхідні для випуску всього обсягу продукції за певний період. Витрати на одиницю продукції обраховуються в серійному і масовому виробництві за певний період в середньому на одиницю виробу.
Згідно існуючого законодавства на підприємствах всі сукупні витрати поділяються на: валові витрати, кошторис виробництва, собівартість валової, товарної та реалізованої продукції.
Показники валових витрат запроваджено в практику з метою визначення розміру оподаткованого прибутку. Валові витрати складаються із витрат, які включаються до собівартості продукції і витрат, які знаходяться поза її межами. Щоб визначити величину витрат, необхідних для виготовлення певного обсягу продукції складають кошторис виробництва, який має такі елементи: сировина і матеріали; покупні вироби (двигуни, прилади, тощо);

9 покупні напівфабрикати; паливо та енергія; допоміжні матеріали; послуги сторонніх підприємств і організацій; відрахування на геологорозвідувальні роботи; заробітна плата (основна і додаткова); відрахування на соціальні потреби (соціальне страхування); амортизація основних фондів.
Собівартість продукції це сукупність витрат певних ресурсів, спрямованих на підготовку виробництва, виготовлення та реалізацію товарів
(робіт) і послуг. Раціональніше використання ресурсів, нової техніки, технології сприяє зниженню собівартості продукції, а отже і підвищенню продуктивності. Таким чином, собівартість продукції є одним із показників, що характеризує динаміку продуктивності.

Тема 6. Взаємозв’язок витрат і продуктивності в короткостроковому і
довгостроковому періодах.
Проблема економії ресурсів і примноження багатств, що проявляються в зростанні продуктивності базується на визнанні двох фактів. Перший факт – матеріальні потреби суспільства безмежні або невгамовні. Другий факт – економічні ресурси, тобто засоби для виробництва товарів і послуг обмежені, або рідкісні.
Кількість товарів, які підприємство (організація) намагається запропонувати ринку, залежить від рівня витрат і ефективності використання ресурсів, що застосовуються у виробництві і від ціни, за якою будуть реалізовуватися товари споживачам. Розуміння економістами сутності витрат базується на факті рідкості ресурсів і можливості їх альтернативного використання. Тому вибір певних ресурсів для виробництва певного товару означає неможливість виробництва іншого альтернативного товару. Отже, витрати в економіці безпосередньо пов’язані з відмовою виробництва альтернативних товарів і послуг. Саме рідкісність ресурсів, зумовлює необхідність управляти ними в процесі виробництва, з метою мінімізації їх витрачання і максимізації результативності. Цей процес втілюється у зростанні продуктивності.
З позиції менеджменту продуктивності всі витрати підприємства
(організації) поділяються на зовнішні і внутрішні. Грошові витрати, які підприємство несе в зв’язку з придбанням робочої сили, сировини, матеріалів, палива, енергії тощо називаються зовнішніми витратами. Підприємство також використовує власні ресурси. Витрати на власний ресурс, який використовується у процесі виробництва, представляють собою внутрішні витрати. Виходячи із зовнішніх і внутрішніх витрат формується бухгалтерський і економічний прибуток підприємства. Бухгалтерський прибуток представляє собою загальний виторг підприємства за мінусом зовнішніх витрат. Економічний прибуток це загальна виручка за винятком як зовнішніх так і внутрішніх витрат.
Витрати доцільно розглядати також з точки зору тривалості часу, протягом, якого функціонує підприємство. У цьому зв’язку вирізняють короткостроковий і довгостроковий періоди. Короткостроковий період – це такий період часу протягом якого підприємство не в змозі наростити, або

10 зменшити виробничі потужності. Проте воно може змінити кількість задіяної робочої сили, сировини, енергії та інших обігових засобів виробництва.
Таким чином, зростання обсягів виробництва і продуктивності в короткостроковому періоді може бути досягнуто за рахунок інтенсивнішого використання наявних потужностей. Довгостроковий період – це період достатньо тривалий, щоб змінити кількість задіяних ресурсів, у тому числі і виробничих потужностей.
У довгостроковому періоді зростання продуктивності відбувається за рахунок якісного оновлення, заміни, або модернізації основного капіталу.

Змістовий модуль 2. Управління продуктивністю
та показники його ефективності
Тема 7. Вимірювання обсягів виробництва та продуктивності
Вимірювання продуктивності має важливе значення для забезпечення оптимального управління економікою в усіх її макро- і мікрорівневих ланках.
Адже неможливо прийняти обґрунтоване управлінське рішення не маючи достовірної інформації щодо абсолютних і відносних показників продуктивності. За допомогою показників продуктивності визначають кількісні і якісні параметри економіки, її динаміку та тенденції розвитку. Як показує вітчизняний досвід, наявність самої системи своєчасного вимірювання продуктивності в будь-якій ланці економіки сприяє підвищенню її ефективності до 5-10% без організаційних змін у виробництві чи капітальних вкладень в новітню техніку і технології.
У той же час не всі працівники однозначно ставляться до запровадження системи вимірювання продуктивності. Це зумовлюється, в першу, стурбованістю про те що:

зросте фізичне і розумове навантаження без відповідного зростання заробітної плати;

підвищиться якість управління та рівень організації праці, що призведе до обмеження самостійності працівників під час виконання ними окремих робіт;

об’єктивніше визначається віддача кожного робочого місця і фахова компетентність працівників, а це може бути підставою для «заморожування» основної і додаткової заробітної плати, позбавлення преміальних, або навіть звільнення з підприємства.
Вимірювання продуктивності необхідно здійснювати на основі порівнянних цін, аби запобігти впливу інфляції і дефляції на результати діяльності персоналу. В залежності від цілей в певних ланках економіки доцільно вимірювати як сукупну так і часткову продуктивність. Сукупна продуктивність визначається відношенням загального обсягу продукції до загальних витрат, а часткова – відношенням загального обсягу продукції до часткових витрат.
На макрорівні продуктивність вимірюється відношенням ВВП до загальних витрат, або кількості відпрацьованих людино-годин.

11
На мікрорівні, тобто на підприємствах продуктивність може вимірюватись на основі товарної продукції та доданої вартості. У структурних підрозділах підприємств продуктивність вимірюється як, правило, на основі натурального та трудового методів.
Натуральний метод передбачає вимірювання продуктивності шляхом віднесення обсягів продукції в натуральному виразі до кількості відпрацьованих людино-годин. При трудовому методі вимірювання продуктивності визначається кількістю виробленої продукції в нормо-годинах на одну відпрацьовану людино-годину.
Соціально-економічне піднесення
і зростання продуктивності відбувається не тільки за рахунок кількісного збільшення обсягів виробленої продукції, а й за рахунок зростання її якісних параметрів.
У цьому зв’язку доцільно обчислювати якісно-кількісний обсяг продукції і порівнювати його з витратами, тобто вимірювати продуктивність з урахуванням споживчих якостей продукції.
Тема 8. Зарубіжний досвід вимірювання продуктивності
У зарубіжних країнах підходи до вимірювання продуктивності в різних секторах економіки зумовлюються, в першу чергу, характером їх виробничо- комерційної діяльності. Так, наприклад, на підприємствах обробної промисловості вимірюють продуктивність праці допоміжних робітників.
Економічний сенс такого вимірювання полягає в тому, що визначається кількість відпрацьованих людино-годин допоміжними робітниками, які припадають на одну людино-годину, відпрацьовану основними робітниками.
Практика показує, що дохід отриманий у сфері послуг за певний період часу є найоптимальнішим вимірником виходу продукції. У вартісному виразі цей дохід визначається обсягом оплачених послуг.
Свої підходи до вимірювання продуктивності мають і державні установи. «Вихід продукції» тут може бути обмежений кількістю здійснених метеоспостережень, чисельністю підготовлених фахівців, видами послуг, що надані безробітним громадянам тощо. Залежно від поставлених перед фірмами цілей пропонують і спеціальні підходи до вимірювання продуктивності.
Доктор К.Куросава (Японія) пропонує вимірювати продуктивність на підприємствах і в їх виробничих підрозділах на основі структурного підходу.
Суть цього методу полягає в тому, що здійснюється структуризація фонду робочого часу на нормативні робочі години, ефективні робочі години, непродуктивні робочі години, невикористанні робочі години. На основі такої структуризації фонду робочого часу і визначаються різноманітні коефіцієнти, що характеризують продуктивну віддачу робітників.
На рівні підприємств доктор К.Куросава здійснює структуризацію обсягів виробленої продукції за такими складовими: вартість матеріалів, амортизація, заробітна плата, чистий прибуток, вартість кредитів, рента і податки. Такий підхід до поділу обсягів продукції дозволяє визначити загальну додану вартість і чисту додану вартість, на основі яких і визначається рівень продуктивності.

12
А. Лоулор (Англія) при вимірюванні продуктивності виходить із того, що тільки на основі її зростання можуть бути досягнуті цілі фірми. Ступінь досягнення мети він пропонує вимірювати за допомогою певних показників.
Одним із яких є рівень ефективності, що дозволяє порівняти досягнуті результати з потенційно можливими, якби ресурсами розпоряджалися раціональніше.
Підхід Б.Гоулда (США) до вимірювання продуктивності полягає в тому, що він базується на визначенні швидкості обігу капітальних вкладень. При цьому він порівнює прибуток з такими показниками: ціни виробів, витрати на одиницю продукції, завантаження споруд і обладнання, розподіл ресурсів між основними і обіговими засобами тощо.
На малих і середніх підприємствах зарубіжних країн використовується метод «швидкої оцінки продуктивності». Швидка оцінка продуктивності включає в себе як точну діагностику, так і управління програмою підвищення продуктивності, що охоплює всю організацію.
Міжфірмове порівняння (МФП) – це добровільний обмін інформацією стосовно показників продуктивності між організаціями, які зайняті в одній сфері економіки. Порівняння діяльності фірми здійснюється за такими показниками: продуктивність загальних доходів, продуктивність прибутку, обсяг продаж у розрахунку на одного працівника, загальні доходи, що припадають на одного працівника тощо.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал