Рішення страсбург 16 лютого 2012 року остаточне 16 травня 2012 року



Скачати 153.57 Kb.
Дата конвертації03.03.2017
Розмір153.57 Kb.
ТипРішення

transpdocheaderbigblack

П’ята секція



«КОНЦЕВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(KONTSEVYCH v. UKRAINE)
(Заява № 9089/04)

РІШЕННЯ

Страсбург

16 лютого 2012 року

ОСТАТОЧНЕ

16 травня 2012 року


Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Концевич проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,
Елізабет Фура (Elisabet Fura),
Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),
Марк Віллігер (Mark Villiger),
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцкі (André Potocki), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 січня 2012 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА

.  Справу розпочато за заявою (№ 9089/04), яку 10 лютого 2004 року подала до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України Ярослава Іванівна Концевич (далі – заявниця).

.  Заявницю, якій було надано правову допомогу, представляв юрист Лесюк В.М. Уряд України (далі – Уряд) представляли його Уповноважені – Ю. Зайцев і В. Лутковська з Міністерства юстиції України.

.  Заявниця стверджувала, зокрема, що виконання рішення суду, відповідно до якого Державну виконавчу службу було зобов’язано повернути заявниці квартиру, займану третіми особами, було занадто тривалим.

.  8 лютого 2010 року Голова П’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також було вирішено розглядати одночасно питання щодо суті та прийнятності заяви (пункт 1 статті 29).

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

.  Заявниця народилася у 1946 році та проживає в м. Калуш, Україна.

.  У 1996 році приватна особа Б. позичила заявниці кошти в сумі приблизно 12 266 українських гривень (що на час подій, як стверджує заявниця, становило 4 500 дол. США) під заставу чотирикімнатної квартири заявниці. Оскільки заявниця не змогла повернути кошти, у жовтні 1997 року державна виконавча служба провела аукціон, і відповідну квартиру було придбано Б. 19 листопада 1997 року заявницю та її чотирьох дорослих синів виселили з квартири. Як стверджує заявниця, з того часу вони проживають «у напівзруйнованій будівлі».

A.  Перше провадження

.  19 липня 2002 року Калуський міський суд Івано-Франківської області (далі – Калуський міський суд) розглянув скаргу заявниці на дії державної виконавчої служби і встановив, що проведення аукціону та виселення не відповідали закону. Суд дійшов висновку, що оскільки заявниця не мала іншого місця проживання, державна виконавча служба повинна була невідкладно повернути їй відповідну квартиру.

.  24 липня 2002 року заявниця звернулася до державної виконавчої служби з вимогою виконати рішення суду від 19 липня 2002 року і надала його копію.

.  13 серпня 2002 року державна виконавча служба відмовила у відкритті виконавчого провадження, оскільки заявниця не пред’явила виконавчий лист.



B.  Друге провадження

.  У червні 2000 року заявниця та її четверо синів звернулися до Калуського міського суду з позовом до К. (який проживав у спірній квартирі, орендуючи її, як стверджувалось, у Б.) та Б. і просили суд повернути їм їхню квартиру. 28 травня 2003 року суд задовольнив позов. Він постановив, що спірна квартира підлягає поверненню заявникам, і зобов’язав Б. та К. не перешкоджати позивачам у користуванні їхньою квартирою. 31 липня 2003 року апеляційний суд Івано-Франківської області залишив це рішення без зміни. 17 листопада 2004 року Верховний Суд України повернув касаційну скаргу Б., оскільки її було подано без додержання процесуальних вимог.

.  21 серпня 2003 року було відкрито виконавче провадження.

.  Як стверджує Уряд, 18 листопада 2003 року заявниця звернулася із заявою про відстрочку виконавчого провадження. Сторони не надали копію цього клопотання.

.  Листом від 1 грудня 2003 року Івано-Франківське обласне управління юстиції повідомило заявницю, що 28 листопада 2003 року виконавче провадження було відстрочено на підставі її заяви, оскільки «справа про виселення осіб, які проживають у вищевказаній квартирі, перебувала на розгляді у суді». Виконавче провадження було відновлено 5 жовтня 2005 року.

.  24 січня 2006 року квартиру, як стверджується, було повернуто заявниці. Проте заявниця повідомила, що їй не дали ключі від квартири, і вона не мала змоги там проживати.

.  25 січня 2006 року виконавче провадження було закінчено. Заявниця не оскаржила це рішення.

C.  Третє провадження

.  У листопаді 2001 року заявниця та двоє її синів, Р. та В., звернулися з позовом до Б., вимагаючи повернення їхніх особистих речей, які залишилися у квартирі. 26 грудня 2002 року Калуський міський суд у відсутність Б. задовольнив позов і постановив стягнути на їхню користь 37 939 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 60 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішення суду набрало законної сили, оскільки не було оскаржене, і було відкрито виконавче провадження.

.  20 червня 2003 року Б. звернувся до суду із заявою про надання йому копії рішення суду від 26 грудня 2002 року.

.  22 жовтня 2003 року Б. одержав копію рішення суду і звернувся із клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження, оскільки його не повідомили про судове засідання, яке відбулось 26 грудня 2002 року.

.  31 жовтня 2003 року Калуський міський суд відмовив у задоволенні його клопотання. Він встановив, що 30 грудня 2002 року копію рішення суду від 26 грудня 2002 року було надіслано за адресою, вказаною Б. в одній із його заяв до суду, тобто адресою квартири заявниці.

.  Б. подав апеляцію, стверджуючи, що він зазначав іншу адресу і дізнався про рішення суду від 26 грудня 2002 року лише після відкриття виконавчого провадження.

.  17 грудня 2003 року апеляційний суд Івано-Франківської області скасував ухвалу від 31 жовтня 2003 року і направив справу на новий розгляд. Копію цієї ухвали надано не було. 29 листопада 2005 року Верховний Суд України залишив ухвалу від 17 грудня 2003 року без зміни.

.  1 лютого 2006 року Калуський міськрайонний суд вирішив прийняти апеляційну скаргу Б. на рішення від 26 грудня 2002 року. 27 лютого 2006 року апеляційний суд Івано-Франківської області також дійшов висновку, що Б. подав апеляцію з дотриманням процесуальних вимог.

.  22 березня 2006 року апеляційний суд Івано-Франківської області скасував рішення суду від 26 грудня 2002 року як таке, що було постановлене за відсутності відповідача, і направив справу на новий розгляд. Апеляційний суд встановив, що у період з жовтня до грудня 2002 року суд провів шість судових засідань, про які не було повідомлено Б. Апеляційний суд також вирішив, що Б. не був належним чином повідомлений про судове засідання 26 грудня 2002 року, «оскільки він заперечував свою присутність 11 грудня 2002 року в приміщенні суду [коли йому, як стверджувалось, було вручено судову повістку] та свій підпис на розписці, який не відповідав його підпису на апеляційних скаргах та інших заявах».

.  11 квітня 2006 року суд залишив без розгляду позовні вимоги заявниці про повернення її майна. Заявниця не надала копію цього рішення, тому неясно, чи вона відмовилася від позову, чи їх було залишено без розгляду з іншої причини.

.  2 серпня 2006 року Верховний Суд України залишив ухвалу від 22 березня 2006 року без зміни. Верховний Суд у своїй ухвалі зазначив заявницю як сторону.

.  28 грудня 2006 року Калуський міськрайонний суд вирішив справу на користь Б. У цьому рішенні двох синів заявниці було названо позивачами, а саму заявницю – їхнім представником.

.  16 травня 2007 року апеляційний суд Івано-Франківської області скасував рішення суду від 28 грудня 2006 року, частково задовольнив позов двох синів заявниці і присудив їм 21 953 грн відшкодування шкоди. 1 серпня 2007 року Верховний Суд України залишив це рішення без зміни.

D. Інші події

. У березні 2007 року одного із синів заявниці  було знайдено мертвим. Причиною смерті було названо переохолодження, тоді як заявниця вважає, що її сина вбили.

.  13 червня 2008 року Калуський міськрайонний суд присудив сплатити заявниці на користь Б. 15 822,98 грн на відшкодування втрат, яких він зазнав унаслідок невиплати заявницею боргу у 1996 році. Трьох синів заявниці було також зобов’язано сплатити Б. кошти в сумі 7 911,47 з кожного. Це рішення було залишено без зміни 15 жовтня 2008 року і 30 березня 2009 року апеляційним судом Івано-Франківської області та Верховним Судом України відповідно.

ПРАВО

.  Заявниця скаржилася за статтями 8 та 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу на невиконання державними органами рішень судів від 19 липня 2002 року та 28 травня 2003 року, постановлених на її користь.

.  Вона також скаржилася, не наводячи жодної статті Конвенції, що судове рішення про прийняття до провадження апеляції Б., поданої з порушенням процесуальних строків, та скасування рішення суду від 26 грудня 2002 року були незаконними.

.  Суд зазначає, що ці скарги підлягають розгляду за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу, які у відповідних частинах передбачають:

Стаття 6

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...»

Стаття 8

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Стаття 1 Першого протоколу

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ І СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ СТОСОВНО НЕВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ ВІД 19 ЛИПНЯ 2002 РОКУ

A. Прийнятність

.  Уряд доводив, що заявниця не оскаржила постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження від 13 серпня 2002 року. Вона також не пред’явила виконавчий лист відповідно до законодавства. Уряд зазначив, що ця вимога була достатньо простою, проте заявниця її не виконала.

.  Уряд далі зазначав, що заяву, яка розглядається, було подано через більше ніж шість місяців після прийняття постанови від 13 серпня 2002 року. Він вважав, що скарги заявниці стосовно невиконання рішення суду від 19 липня 2002 року були неприйнятними.

.  Заявниця вважала, що судове рішення від 29 листопада 2005 року (див. пункт 21) було остаточним рішенням у її справі, і стверджувала, що необхідно розглядати провадження в цілому, а тому вона дотримала правила шести місяців.

.  З огляду на те, що у першому провадженні національний суд зобов’язав саме державну виконавчу службу повернути заявниці квартиру, Суд повторює, що недоречно вимагати від особи, на користь якої у результаті судового розгляду постановлено рішення суду проти держави, після цього ініціювати виконавче провадження для отримання сатисфакції (див., наприклад, рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), заява № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року). Відповідно заявниця не повинна була оскаржувати постанову від 13 серпня 2002 року.

.  Щодо заперечення Уряду, що заяву було подано більш ніж за шість місяців після постанови від 13 серпня 2002 року, Суд вказує, що тривале невиконання рішення суду є тривалим порушенням. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Крім того, він зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони повинні бути визнані прийнятними.

B. Суть

.  Уряд повторив свої доводи щодо прийнятності скарг заявниці і зазначив, що рішення суду від 19 липня 2002 року було виконане разом з рішенням суду від 28 травня 2003 року до січня 2006 року, оскільки обидва рішення суду стосувалися однакових питань, зокрема повернення заявниці у її квартиру.

.  Заявниця заперечила це і повідомила, що їй не надали ключів від її квартири, і вона не могла проживати там.

.  Суд зазначає, що обидва рішення суду насправді стосувалися того самого питання. Заявниця не оскаржила постанову про закінчення виконавчого провадження від 25 січня 2006 року, отже потрібно вважати, що рішення суду від 19 липня 2002 року та 28 травня 2003 року були виконані до 25 січня 2006 року.

.  Відповідно державній виконавчій службі знадобилось три з половиною роки, щоб виконати рішення суду від 19 липня 2002 року. Проте Суд зазначає, що 18 листопада 2003 року заявниця сама подала заяву про відстрочку виконання рішення суду від 28 травня 2003 року, і вона цей факт не заперечує у своїх доводах. Виконавче провадження було відновлено 5 жовтня 2005 року. Отже, не можна вважати, що державна виконавча служба була зобов’язана виконувати рішення суду від 19 липня 2002 року у період з 18 листопада 2003 року до 5 жовтня 2005 року, оскільки предмет цього рішення був таким самим, що й рішення від 28 травня 2003 року, про відстрочку виконання якого заявниця просила сама. Таким чином, залишається розглянути, чи була надмірною тривалість виконавчого провадження у періоди з 19 липня 2002 року до 18 листопада 2003 року (один рік і чотири місяці) та з 5 жовтня 2005 року до 25 січня 2006 року (три місяці).

1.  Пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу

.  Державні органи були відповідальними за невиконання рішення суду від 19 липня 2002 року, постановлене на користь заявниці, загалом протягом одного року та семи місяців. Протягом цього періоду заявниця не мала змоги користуватися квартирою, власницею якої вона була. Суд зауважує, що він уже встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у низці подібних справ стосовно тривалого невиконання судових рішень, постановлених на користь заявників (див. рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, п. 56, від 15 жовтня 2009 року). Розглянувши всі матеріали, що є у його розпорядженні, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або доводу, які б змогли переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

2.  Стаття 8 Конвенції

.  Суд відзначає насамперед відсутність спору стосовно того, що відповідна квартира була житлом заявниці. Її виселення з цієї квартири відбулося через незаконні дії з боку державної виконавчої служби, яку суд згодом зобов’язав негайно повернути квартиру заявниці.

.  Суд повторює, що тоді як основним предметом статті 8 є захист особи від свавільного втручання державних органів, вона не лише примушує державу утримуватися від такого втручання, додатково до цього негативного зобов’язання можуть існувати позитивні обов’язки, притаманні ефективній повазі до прав, захищених статтею 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ботта проти Італії» (Botta v. Italy), від 24 лютого 1998 року, п. 33, Reports of Judgments and Decisions 1998I).

.  Суд далі зазначає, що з листопада 1997 року, коли заявницю виселили з квартири, вона жила у непридатних для життя умовах, що не заперечується Урядом. Національний суд чітко підкреслив у своєму рішенні від 19 липня 2002 року, що заявниця та її сім’я не мали іншого місця проживання, і тому суд допустив негайне виконання свого рішення. Проте це рішення залишалося невиконаним протягом більше трьох років.

.  Навіть якщо врахувати, що після 18 листопада 2003 року заявниця сама подала заяву про відстрочку виконання рішення суду від 28 травня 2003 року, до того часу рішення суду від 19 липня 2002 року залишалося невиконаним протягом одного року і чотирьох місяців. Підстав для такої затримки наведено не було. Після відновлення виконавчого провадження державним органам знадобилось ще три місяці, щоб виконати відповідне рішення суду.

.  Отже, не можна стверджувати, що Договірна держава дотримала своїх позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції забезпечити заявниці повагу до її житла (див. рішення у справі «Піберник проти Хорватії» (Pibernik v. Croatia), заява № 75139/01, пункти 64-70, від 4 березня 2004 року).

Відповідно було порушення статті 8 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 6 І 8 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ СТОСОВНО НЕВИКОНАННЯ РІШЕННЯ СУДУ ВІД 28 ТРАВНЯ 2003 РОКУ

.  Суд зазначає, що рішення суду від 28 травня 2003 року було виконано до 25 січня 2006 року (див. пункт 41).

.  Суд повторює, що його виконання було відстрочено в період з 18 листопада 2003 року до 5 жовтня 2005 року за заявою самої заявниці. Отже, виконавче провадження тривало менше ніж дев’ять місяців.

.  Навіть припускаючи, що ця тривалість є надмірною, оскільки заявниця не мала належного житла, Суд зазначає, що відповідне рішення суду було постановлене проти приватних осіб. Суд повторює, що держава не може вважатися відповідальною за небажання приватних осіб виконувати рішення суду, і її відповідальність поширюється не далі ніж на участь державних органів у виконавчому провадженні (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «Шестаков проти Росії» (Shestakov v. Russia), заява № 48757/99, від 18 червня 2002 року).

.  Суд зауважує, що законодавство України передбачає можливість оскаржувати у суді дії або бездіяльність державної виконавчої служби у ході виконавчого провадження за судовими рішеннями щодо приватних боржників і вимагати від неї відшкодування шкоди, заподіяної затримкою стягнення присуджених коштів (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Кукта проти України» (Kukta v. Ukraine), заява № 19443/03, від 22 листопада 2005 року). Заявниця не ініціювала такого провадження щодо державних виконавців.

.  Отже, Суд вважає, що скарги заявниці стосовно невиконання рішення суду від 28 травня 2003 року підлягають відхиленню відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ З ОГЛЯДУ НА СКАСУВАННЯ ОСТАТОЧНОГО РІШЕННЯ СУДУ, ПОСТАНОВЛЕНОГО НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИЦІ

.  Уряд стверджував, що «у період з 11 листопада 2003 року до 10 січня 2006 року» суди розглядали клопотання Б. про поновлення строку на апеляційне оскарження. Це клопотання було задоволене, оскільки «причини пропуску строку були серйозними». Рішення суду від 26 грудня 2002 року було скасовано, оскільки його було постановлено за відсутності Б., якого належним чином не було повідомлено про дату судового засідання. Отже, апеляція Б. на рішення суду від 26 грудня 2002 року відповідала процесуальним вимогам, і в цій частині не було порушення права заявниці на справедливий судовий розгляд.

.  Заявниця стверджувала, що Б. повинен був раніше подати клопотання про поновлення відповідного строку, тоді як він зробив це лише в жовтні 2003 року. Заявниця наполягала, що Б. отримав рішення суду від 26 грудня 2002 року за адресою, яку він сам повідомив суду, тому не було підстав для поновлення йому строку на апеляційне оскарження. Також не було підстав для скасування рішення суду від 26 грудня 2002 року.

.  Суд зазначає, що хоча ухвала від 1 лютого 2006 року не вказує на підстави поновлення Б. строку на подання апеляції, видається, що Б. не було належним чином повідомлено про рішення суду від 26 грудня 2002 року, і він дізнався про нього лише в червні 2003 року. Крім того, рішення суду від 26 грудня 2002 року було постановлено за відсутності Б., оскільки його належним чином не повідомили про судове засідання. Суд вважає, що судові рішення від 1 лютого 2006 року та 22 березня 2006 року не видаються свавільними.

.  Отже, Суд вважає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і відхиляє її відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

.  Наостанок заявниця скаржилася на тривале невиконання рішення суду від 26 грудня 2002 року до моменту його скасування. Вона також скаржилася, що її сина вбили.

.  Розглянувши доводи заявниці у світлі всіх матеріалів, які є у його розпорядженні, Суд вважає, що, наскільки ці скарги належать до його компетенції, вони не виявляють будь-яких ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції.

.  Як наслідок, ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

.  Стаття 41 Конвенції зазначає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A.  Шкода, судові та інші витрати

.  Заявниця вимагала 100 000 євро відшкодування без окремого обґрунтування цієї суми.

.  Уряд вважав вимоги заявниці надмірними.

.  Суд вважає, що заявниця повинна була зазнати моральної шкоди, і у зв’язку з цим, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує їй 8 000 євро.

.  Оскільки заявниці було надано правову допомогу, і вона не пред’являла конкретних вимог щодо відшкодування судових та інших витрат, Суд не присуджує жодної компенсації у цій частині.

B.  Пеня

.  Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує скаргу за пунктом 1 статті 6 і статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу стосовно тривалого невиконання рішення суду від 19 липня 2002 року прийнятною, а решту скарг у заяві – неприйнятними.


2.  Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.
3.  Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.
4.  Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 8000 (вісім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5.  Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 лютого 2012 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія Вестердік Дін Шпільманн



(Claudia Westerdiek) (Dean Spielmann) Секретар Голова


docfooter-03



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал