Рішення справа «Заїченко проти України (№2)»



Скачати 340.75 Kb.
Дата конвертації17.03.2017
Розмір340.75 Kb.
ТипРішення

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Заїченко проти України (№ 2)» 
(Заява № 45797/09)

СТРАСБУРГ 


26 лютого 2015 року

ОСТАТОЧНЕ 


06/07/2015

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Заїченко проти України (№ 2)»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:




Марк Віллігер (<…>), Голова, 
Ангеліка Нуссбергер (<…>), 
Ганна Юдківська (<…>), 
Вінсент А. Де Гаетано (<…>), 
Андре Потоцький (<…>), 
Хелена Єдерблом (<…>), 
Алеш Пейхал (<…>), судді, 
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції, 

після обговорення за зачиненими дверима 3 лютого 2015 року 


постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 45797/09), яку 24 серпня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Георгійович Заїченко (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений, на той час - пані Валерія Лутковська.

3. Заявник скаржився, зокрема, на примусове поміщення його до психіатричної лікарні та збирання в цьому контексті органами міліції про нього даних.

4. 28 квітня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Провадження щодо заявника у справі про адміністративне правопорушення та його поміщення до психіатричної лікарні

5. Заявник народився у 1956 році і проживає у м. Дніпропетровську.

6. У різні періоди він ініціював у національних судах численні провадження.

7. У липні 2009 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд отримав від заявника кілька листів, в яких містилися надзвичайно образливі зауваження на адресу суддів, у провадженні яких перебували ініційовані ним справи (зокрема, одного з суддів було названо «гнидою», чий відвід він заявляв «відповідно до ... загальновідомих відомостей з підручників з паразитології»).

8. 23 липня 2009 року у зв’язку з цими листами секретар суду склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалось, що заявник висловлює свою неповагу до суду. Справу було передано на розгляд до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська (далі - Красногвардійський суд).

9. Того ж дня, засідаючи у складі одного судді, Красногвардійський суд провів засідання за участю заявника. Згідно з протоколом засідання заявник наполягав на своїй версії перебігу подій, викладеній у його листах, які він грубими не вважав. Вивчивши матеріали справи і заслухавши заявника, суд (для встановлення осудності заявника) призначив стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Зазначена експертиза мала проводитися у відділенні судово-психіатричних експертиз Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні (далі - психіатрична лікарня). Суддя посилався на статтю 20 Кодексу України про адміністративні правопорушення та статтю 21 Закону України «Про психіатричну допомогу» (див. пункти 60 і 63). У постанові зазначалося, що вона оскарженню не підлягає.

10. Із зали засідань міліція доправила заявника до Красногвардійського РВ УМВС України м. Дніпропетровська в Дніпропетровській області, де він знаходився близько трьох годин. Потім його доправили до психіатричної лікарні.

11. Наступного дня, 24 липня 2009 року, психіатрична лікарня повідомила Красногвардійський суд, що не може провести судово-психіатричну експертизу відповідно до постанови суду, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які відомості, що його характеризують. Заявника було виписано з лікарні, а жодних документів щодо стану його психічного здоров’я складено не було.

12. 31 липня 2009 року заявник оскаржив постанову суду від 23 липня 2009 року. Він стверджував, зокрема, що постанова порушувала його право на презумпцію психічного здоров’я та що такого виду постанови не було у переліку постанов, які суд має право ухвалювати згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Заявник також посилався на положення в оскаржуваній постанові, що ця постанова не підлягає оскарженню, як на ще один приклад її незаконності та сваволі.

13. 4 серпня 2009 року голова Красногвардійського суду надав міліції вказівки зібрати відомості про особу заявника, які були необхідні психіатричній лікарні для встановлення стану його психічного здоров’я. Міліції надано вказівки, зокрема, зібрати усі документи, пов’язані з психіатричним лікуванням або медикаментозною терапією заявника, а також характеристики на нього від його родичів, сусідів та колег.

14. Того ж дня двоє з сусідів заявника надали міліції доволі позитивні характеристики на нього.

15. 6 серпня 2009 року місцева поліклініка повідомила міліцію, що заявник не проходив психіатричного лікування та не перебуває під психіатричним наглядом.

16. 14 серпня 2009 року апеляційний суд Дніпропетровської області залишив апеляційну скаргу заявника на постанову від 23 липня 2009 року без розгляду Суд зазначив, що оскаржувана постанова стосувалась процесуального питання і оскарженню не підлягала.

17. 2 вересня 2009 року Красногвардійський суд надіслав міліції вказівки забезпечити явку заявника для проведення стаціонарного судово-психіатричного обстеження.

18. 14 вересня 2009 року міліція знову доправила заявника до психіатричної лікарні. Обставини цього затримання невідомі.

19. 21 вересня 2009 року старший експерт відділення судово-психічних експертиз психіатричної лікарні направив до Красногвардійського суду листа, в якому зазначив, що для проведення експертизи заявника потрібні деякі додаткові документи: характеристика з останнього місця роботи та докладні відомості про стан його психічного здоров’я від його двоюрідного брата та колишньої дружини. Без цієї інформації провести експертизу було неможливо.

20. 2 жовтня 2009 року двоюрідний брат заявника надав роз’яснення щодо характеру та поведінки заявника, не вдаючись до подробиць. Він також зазначив, що заявник ніколи не був одружений.

21. 8 жовтня 2009 року комісією експертів було складено акт, згідно з яким встановити діагноз та надати експертний висновок щодо стану психічного здоров’я заявника було неможливо «у зв’язку зі складністю випадку та неясністю клінічної картини». Тому було рекомендовано проведення повторної експертизи.

22. Того ж дня заявника було виписано з лікарні без експертного висновку. Згідно з твердженнями заявника, один з експертів запевнив його в тому, що стан його психічного здоров’я є задовільним.

23. 6 листопада 2009 року у відповідь на запит заявника щодо надання йому копії акту від 8 жовтня 2009 року посадова особа психіатричної лікарні повімила, що для отримання копії акту заявник має звернутися до Красногвардійського суду, оскільки акт було надіслано туди.

24. На підставі матеріалів справи 19 листопада 2009 року Красногвардійський суд призначив заявникові повторну стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Заявник намагався оскаржити це рішення в апеляційному порядку, але безуспішно.

25. 1 грудня 2009 року психіатрична лікарня повернула матеріали справи до Красногвардійського суду, не провівши вказану психіатричну експертизу. Посилаючись на відповідний наказ Міністерства охорони здоров’я України, лікарня зазначила, що будь-які повторні судово-психіатричні експертизи, необхідні таких складних випадках, повинні проводитися Київським міським центром судово-психіатричних експертиз або Українським науково-дослідним інститутом соціальної та судової психіатрії та наркології.

26. 18 січня 2010 року Красногвардійський суд відклав засідання у зв’язку з організацією повторної психіатричної експертизи заявника та її оплати.

27. 20 січня 2010 року заступник голови Красногвардійського суду звернувся до місцевого територіального управління Державної судової адміністрації України у Дніпропетровській області із запитом про те, чи може управління оплатити повторну психіатричну експертизу заявника. Згідно з відповіддю, надісланою 22 січня 2010 року, здійснити таку оплату до затвердження річного бюджету було неможливо.

28. 25 січня 2010 року суд призначив проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи заявника в Обласній психіатричній лікарні м. Запоріжжя.

29. Після численних безуспішних спроб забезпечити явку заявника 16 липня 2010 року лікарня повернула матеріали справи до Красногвардійського суду, не виконавши його постанову.

30. 9 серпня 2010 року Красногвардійський суд закрив провадження в адміністративній справі щодо заявника у зв’язку з закінченням строку давності припинення до адміністративної відповідальності.

31. Заявник оскаржив зазначену постанову. Він вимагав закриття справи на тій підставі, що жодного адміністративного правопорушення вчинено не було.

32. 17 вересня 2010 року апеляційний суд Дніпропетровської області у судовому засіданні за участю заявника залишив його апеляційну скаргу без задоволення, ухваливши постанову, яка була остаточною і оскарженню не підлягала.

В. Адміністративне провадження щодо психіатричної лікарні, ініційоване заявником

1. Стосовно стверджуваної незаконності поміщення заявника до лікарні для проведення психіатричної експертизи та подальшого тримання там

33. З матеріалів справи випливає, що 9 листопада 2009 року заявник ініціював у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська (далі - Жовтневий суд) адміністративне провадження щодо психіатричної лікарні. Він вимагав визнання його госпіталізації і тримання у цій лікарні незаконними та відшкодування 500000 грн (на той час ця сума становила близько 41000 євро) моральної шкоди. Заявник не надав Суду копії зазначеної позовної заяви.

34. 7 червня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив позов заявника. Посилаючись, зокрема, на статтю 5 Конвенції, суд дійшов висновку, що поміщення заявника до лікарні 23 липня та 14 вересня 2009 року, а також тримання його у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року були неправомірними. Так, суд вважав, що відповідач діяв у порушення презумпції психічного здоров’я заявника. Більше того, зазначена лікарня мала право тільки на проведення судово-психіатричної експертизи осіб, які тримаються під вартою, тоді як заявник на час подій під вартою не тримався. Суд також зазначив, що, хоча проведення експертизи заявника було призначено рішенням суду, лікарня могла відмовитися її проводити. Проте у задоволенні позову заявника у частині відшкодування моральної шкоди було відмовлено.

35. 1 вересня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував вищезазначену постанову та закрив провадження у справі на тій підставі, що її не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

36. 11 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України повернув касаційну скаргу заявника на ухвалу від 1 вересня 2011 року як подану з порушенням процесуального строку.

37. 14 листопада 2011 року Вищий адміністративний суд України повідомив заявника про його право подати нову касаційну скаргу разом з клопотанням про поновлення строку подання скарги.

38. Наявні у Суду матеріали справи не містять копії касаційних скарг заявника або його клопотань про поновлення строку подання таких скарг.

2. Стосовно невручення психіатричною лікарнею заявникові акту експертизи

39. З матеріалів справи випливає, що 25 січня 2010 року заявник звернувся до Жовтневого суду зі ще одним адміністративним позовом до психіатричної лікарні. Він вимагав, щоб суд визнав відмову лікарні надати йому копію висновку експертизи від 8 жовтня 2009 року незаконною (див. пункти 21-23). Заявник також вимагав відшкодування 10000 грн (на час подій ця сума була еквівалентною близько 880 євро) моральної шкоди. Заявник не надав Судові копії цієї позовної заяви.

40. 5 липня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив позов заявника. Суд визнав відмову лікарні надати заявнику копію акту експертизи від 8 жовтня 2009 року незаконною та присудив йому 500 грн (близько 40 євро) відшкодування моральної шкоди.

41. Як заявник, так і відповідач оскаржили рішення суду. Заявник вимагав присудження більшої суми. Лікарня доводила, зокрема, що справа не має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.

42. 17 жовтня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Суд зазначив, що лікарня є державним закладом, а отже, справа підсудна адміністративним судам. У своїй ухвалі апеляційний суд також зазначив, що його ухвала може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

43. Заявник не повідомив Суд, чи оскаржував він зазначену ухвалу у касаційному порядку.

С. Цивільне провадження, ініційоване заявником щодо психіатричної лікарні

44. 25 січня 2010 року заявник звернувся до Жовтневого суду з цивільним позовом до психіатричної лікарні, вимагаючи відшкодування моральної шкоди. Копії свого позову Судові він не надав.

45. 12 лютого 2010 року Жовтневий суд повернув зазначену позовну заяву на тій підставі, що вона не підсудна цьому суду, оскільки має розглядатись за місцезнаходженням відповідача. Суд повідомив заявника, що він має подати позов до Самарського районного суду м. Дніпропетровська за місцем знаходження лікарні-відповідача.

46. Заявник оскаржив вищезазначену ухвалу. Копії цієї скарги Судові надано не було.

47. 25 травня 2010 року апеляційний суд Дніпропетровської області залишив ухвалу від 12 лютого 2010 року без змін.

48. Заявник подав касаційну скаргу.

49. 22 червня 2010 року Верховний Суд України зазначив, що заявник не сплатив судовий збір, та надав строк до 29 липня 2010 року для виправлення цього недоліку.

50. У незазначену дату у липні 2010 року заявник подав до Верховного Суду України клопотання з проханням звільнити його від сплати судового збору. Копію цього клопотання Судові надано не було. Згідно зі стислим викладом цього клопотання у відповідній ухвалі Верховного Суду України (див. нижче) заявник посилався на рішення Суду у своїй попередній справі (заява № 29875/02, від 22 листопада 2007 року), в якій було встановлено порушення статей 6 і 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу у зв’язку з тривалим невиконанням не пов’язаного з цією справою остаточного рішення національного суду, ухваленого на його користь.

51. 10 серпня 2010 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні вищезазначеного клопотання, а касаційну скаргу заявника залишив без розгляду.

D. Скарги заявника до органів прокуратури

1. Щодо госпіталізації

52. 30 листопада 2009 року заявник подав до прокуратури Красногвардійського району м. Дніпропетровська скаргу на деяких посадових осіб судових органів, які мали стосунок до його справ, та щодо працівників міліції, причетних до доправлення його до лікарні для проходження психіатричної експертизи. Заявник не надав Судові копії цієї скарги.

53. 29 грудня 2009 року прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника. У матеріалах справи немає копії цієї постанови.

54. 23 березня 2010 року прокуратура Дніпропетровської області скасувала відмову районної прокуратури і доручила провести додаткову перевірку.

55. 9 квітня 2010 року прокуратура Красногвардійського району знову винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з цього питання. У постанові прокуратури зазначалось, зокрема, що заявник проігнорував численні повістки та телефонні дзвінки слідчого.

2. Щодо стверджуваної крадіжки з квартири заявника

56. Заявник стверджував, що поки він перебував у лікарні, з його квартири було викрадено гроші. Коли він повернувся додому, він, як стверджувалося, знайшов там портфель з особистими документами невідомої йому особи. Заявник поскаржився на це у міліцію.

57. 16 грудня 2009 року міліція порушила кримінальну справу за скаргою про крадіжку майна заявника.

58. У матеріалах справи немає додаткової інформації щодо зазначеного розслідування.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА, ЧИННІ НА ЧАС ПОДІЙ

A. Конституція України (1996 року)

59. Відповідним положенням статті 32 Конституції України (1996 року) передбачено таке:

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. ...».

B. Кодекс України про адміністративні правопорушення (1984 року)

60. Згідно зі статтею 20 Кодексу адміністративній відповідальності не підлягає особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

61. Згідно зі статтею 38 Кодексу адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення.

62. Пункт 1 статті 185-3 Кодексу в якості стягнення за неповагу до суду передбачає накладення штрафу або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

С. Цивільний кодекс України (2003 року)

63. Згідно зі статтею 302 Цивільного кодексу України збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

D. Закон України «Про психіатричну допомогу» (2000 року)

64. Статтею 3 Закону («Презумпція психічного здоров’я») передбачено, що кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених законодавством України.

65. Згідно зі статтею 21 Закону, якщо проведення судово-психіатричної експертизи потрібне в адміністративних, кримінальних і цивільних справах, вона призначається і проводиться на підставах та в порядку, передбачених законом.

66. Статтею 32 Закону передбачено, що «рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права ... громадян при наданні їм психіатричної допомоги, можуть бути оскаржені ... до суду».

Е. Закон України «Про інформацію» (1992 року)

67. На час подій (2009 рік) формулювання статті 23 Закону залишалося незмінним з часу набуття цим законом чинності у 1992 році, і у ній зазначалось таке:

«Інформація про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Інформація про особу охороняється Законом.».

68. 30 жовтня 1997 року Конституційний суд України надав своє офіційне тлумачення статті 23 Закону. Суд зазначив, що це положення треба розуміти як таке, що забороняє не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. Суд також уточнив, що до конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Суд також зауважив, що національним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування. Суд зазначив, що не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб.

69. 13 січня 2011 року до Закону України «Про інформацію» було внесено зміни, і у цій редакції питання, які до цього охоплювалися статтею 23 Закону, тепер регулювалися його статтею 11.

F. Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 8 жовтня 2001 року № 397 «Порядок проведення судово-психіатричної експертизи»

70. Судово-психіатрична експертиза призначається органами досудового слідства та суду і проводиться з метою відповіді на питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та цивільних справ з приводу психічного стану особи (п. 1). Така експертиза може проводитись амбулаторно, стаціонарно або у судовому засіданні (п. 5). Більше того, об’єктами її можуть бути: підозрюваний, обвинувачений або підсудний, свідок або потерпілий, позивач або відповідач (п. 8). Термін проведення як амбулаторної, так і стаціонарної експертизи становить до 30 діб з моменту отримання всіх відповідних матеріалів (пп. 21 і 28). Стаціонарна експертиза обвинуваченого проводиться в експертній установі за наявності рішення суду про призначення відповідної експертизи. Така ж експертиза потерпілого, свідка, позивача та відповідача у кримінальних і цивільних справах призначається судом тільки за їх згодою (п. 25).

G. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах»

71. Судово-психіатрична експертиза у кримінальній справі є обов’язковою за наявності сумнівів, що випливають з матеріалів справи, стосовно осудності підсудного. За наявності сумнівів у здатності потерпілого, свідка, цивільного позивача чи відповідача в кримінальних справах правильно сприймати події, адекватно на них реагувати та вірно відтворювати їх у своїх показаннях суд може викликати в судове засідання експерта-психіатра для участі в допиті цієї особи. Призначення судово-психіатричної експертизи щодо таких осіб з поміщенням до медичного стаціонару допускається лише за їх згодою (п. 14).

Н. Практика національних судів, наведена Урядом

72. Уряд надав Суду низку рішень національних судів. Ті із зазначених рішень, які Суд вважає доречними, наведено нижче.

73. 26 березня 2010 року Шевченківський районний суд м. Чернівців задовольнив цивільний позов особи до головного лікаря місцевої психіатричної лікарні. Після подання позивачем численних скарг до різних органів влади місцевий прокурор звернувся до лікаря із проханням провести психіатричну експертизу позивача. Хоча позивач відмовився від експертизи, лікар завів на нього медичну карту амбулаторного хворого та звернувся до суду із заявою про отримання рішення суду щодо проведення такої експертизи. Шевченківський районний суд визнав дії лікаря незаконними та відновив становище позивача, яке існувало до звернення прокурора.

74. 29 квітня 2010 року Жовтневий районний суд м. Полтави частково задовольнив позов особи до місцевого підрозділу міліції у зв’язку з втручанням у її сімейне життя і присудив їй відшкодування моральної шкоди. Міліція зверталась до житлово-комунальних господарств за інформацією про мешканців квартир, якими володіли позивач та його дружина.

75. 21 травня 2010 року Залізничний районний суд м. Сімферополя задовольнив позов особи до місцевої психіатричної лікарні і присудив їй відшкодування моральної шкоди. Суд встановив, що за запитом міліції лікар цієї лікарні незаконно надав їй інформацію про стан психічного здоров’я позивача, незважаючи на те, що зазначену вище інформацію було отримано під час огляду, який мав бути анонімним і конфіденційним.

76. 19 грудня 2012 року апеляційний суд Полтавської області залишив без змін рішення Жовтневого районного суду м. Полтави від 28 вересня 2012 року, яким було задоволено позов особи до місцевого підрозділу міліції. Позов стосувався незаконного збирання інформації про об’єкти нерухомості, яким володіла родина позивача. Обставини цієї справи, як видається, схожі на обставини, що розглядалися під час провадження, зазначеного у пункті 74, але відсутність у наданих копіях судових рішень імен або будь-яких інших персональних даних ускладнює можливість встановлення, чи були обидва рішення ухвалені в одному й тому ж провадженні.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРИМУСОВИМ ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА У ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ З 23 ПО 24 ЛИПНЯ ТА З 14 ВЕРЕСНЯ ПО 8 ЖОВТНЯ 2009 РОКУ

77. Заявник скаржився, що поміщення його до психіатричної лікарні та тримання в ній здійснювалося у порушення його прав за статтями 3, 5 і 8 Конвенції.

78. Про цю скаргу за всіма трьома статтями, на які заявник посилався, було повідомлено Уряд держави-відповідача. Проте Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, з огляду на суть скарги заявника доходить висновку, що зазначену скаргу слід розглядати лише за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Анатолій Руденко проти України» (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, п. 85, рішення від 17 квітня 2014 року). У зв’язку з цим Суд зазначає, що на відміну від інших справ, в яких він розглядав тримання у психіатричному закладі не тільки за статтею 5, а й за статтею 3 та/або 8 Конвенції (див., наприклад, справу «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пп. 57-111, рішення від 5 червня 2014 року), у цій справі заявник не скаржився, що його було піддано будь-якому лікуванню всупереч його волі.

79. У відповідних положеннях підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції зазначено таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

... (е) законне затримання ... психічно хворих...».

А. Прийнятність

80. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, оскільки він, зокрема, не оскаржив у касаційному порядку ухвалу апеляційного суду від 1 вересня 2011 року, постановлену у провадженні за його адміністративним позовом до психіатричної лікарні (див. пункт 35).

81. Уряд також стверджував, що заявник, якби бажав, міг подати цивільний позов до адміністрації лікарні про відшкодування шкоди. На підтвердження цього доводу Уряд навів кілька прикладів з практики національних судів (див. пункти 72-76).

82. Заявник не погодився. Він стверджував, що подав касаційну скаргу на ухвалу від 1 вересня 2011 року, але Вищий адміністративний суд України залишив цю скаргу без розгляду. Заявник зазначив, що апеляційний суд Дніпропетровської області був у своєму підході непослідовним: своєю ухвалою від 1 вересня 2011 року він постановив, що позов заявника не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства, а 17 жовтня 2011 року дійшов протилежного висновку (див. пункти 35 і 42).

83. Заявник також заперечив твердження Уряду про те, що він не подавав цивільних позовів до психіатричної лікарні.

84. Суд нагадує, що мета статті 35 Конвенції полягає у наданні державам - учасницям Конвенції можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них заявлено скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Суду. Отже, держави звільняються від необхідності відповідати за свої дії перед міжнародним органом до тих пір, поки вони не використають можливість виправити ситуацію за допомогою своєї власної правової системи (див., наприклад, рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 74, ECHR 1999-V). Згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції заявник має зазвичай звертатися до засобів правового захисту, які є доступними і достатніми для забезпечення відшкодування за стверджувані порушення. Такі засоби правового захисту мають існувати з достатньою певністю як у теорії, так і на практиці, інакше їм не вистачатиме належної доступності та ефективності (див., серед інших джерел, рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), рішення від вересня 1996 року, п. 66, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV).

85. У своїй практиці Суд постановляв, що у випадках, які стосуються позбавлення свободи, позов до держави про відшкодування шкоди не є засобом правового захисту, який має бути використаний, оскільки право не бути позбавленим свободи, «крім [певних] випадків і відповідно до процедури, встановленої законом» та право на отримання відшкодування шкоди за будь-яке позбавлення свободи, несумісне зі статтею 5 Конвенції, є двома різними правами (див., серед інших, рішення у справах «Хадісов і Цечоєв проти Росії» (Khadisov and Tsechoyev v. Russia), заява № 21519/02, п. 151, від 5 лютого 2009 року; «Швабе і М.Г. проти Німеччини» (Schwabe and М.G. v. Germany), заяви №№ 8080/08 і 8577/08, п. 49, ECHR 2011 (витяги), та «Раудевс проти Латвії» (Raudevs v. Latvia), заява № 24086/03, п. 62, від грудня 2013 року). Пункт 1 статті 5 Конвенції охоплює перше право, а пункт 5 статті 5 - друге. Більше того, будучи засобом правового захисту суто компенсаційного характеру, цивільний позов щодо відшкодування шкоди не може забезпечити звільнення заявника, якщо позбавлення його свободи було незаконним, як це вимагається пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Уікс проти Сполученого Королівства» (Weeks v. the United Kingdom), рішення від 2 березня 1987 року, п. 61, Series А № 114, та нещодавнє рішення у справі «Аден Ахмед проти Мальти» (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, п. 114, від 23 липня 2013 року, та наведені у ньому посилання). Відповідно цивільний позов про відшкодування шкоди зазвичай не матиме стосунку до питання вичерпання національних засобів правового захисту у зв’язку зі скаргою заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Л.М. проти Словенії» (L.М. v. Slovenia), заява № 32863/05, п. 84, від 12 червня 2014 року). З цього правила можуть бути винятки. Так, скарги на короткострокове позбавлення свободи або певні види недотримання формальних вимог національного законодавства щодо затримання можуть бути адекватно захищені шляхом застосування ретроспективного засобу правового захисту (див. рішення у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, п. 84, від 19 квітня 2012 року).

86. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник не мав можливості оскаржити постанову Красногвардійського суду від 23 липня 2009 року, якою призначалась його стаціонарна судово-психіатрична експертиза. Крім того, жодних доступних заявникові механізмів, здатних забезпечити його звільнення з психіатричної лікарні, не було. Відповідно у заявника не було превентивних засобів правового захисту, які він міг би вичерпати. Проте він дійсно звертався за відшкодуванням ретроспективно - після того, як його було виписано з психіатричної лікарні, - та подав кілька адміністративних і цивільних позовів у зв’язку з примусовим триманням його у зазначеному закладі. Суд зауважує, що жодне з цих проваджень не завершилося ухваленням остаточного судового рішення за результатами розгляду його позову по суті. Перше питання, на яке необхідно відповісти, - чи можна за обставин вказаної справи вважати зазначені вище провадження ефективним національним засобом правового захисту. Якщо відповідь позитивна, тоді наступне питання - чи можна, як пропонував Уряд, дорікати заявникові за те, що суди не розглянули його позов.

87. Суд зазначає, що скарга заявника стосується його тримання у психіатричній лікарні впродовж двадцяти п’яти днів та порушує більш серйозні питання, ніж просто процесуальні недоліки. Отже, Суд вважає, що у нього є достатньо підстав, щоб вже на цьому етапі, не долучаючи заперечення Уряду до суті справи, як він це зробив у рішенні в вищезазначеній справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine, п. 63), дійти висновку, що існування лише ретроспективного засобу правового захисту, якщо такий був, у справі заявника недостатньо, щоб вважати його ефективним засобом правового захисту у розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції.

88. Відповідно для дотримання заявником вимоги щодо вичерпання національних засобів правового захисту несуттєво, чи довів він до кінця ініційований ним адміністративний або цивільний позов щодо відшкодування шкоди. Отже, відповідне заперечення Уряду має бути відхилене.

89. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

90. Заявник стверджував, що його було позбавлено свободи у незаконний і свавільний спосіб. Він стверджував, що Красногвардійський суд згідно з чинним законодавством не мав права призначати проведення його стаціонарної судово-психіатричної експертизи. Заявник також доводив, що його право на презумпцію психічного здоров’я було порушено. На його думку, справжньою метою тримання його у психіатричному закладі було покарати його за активну громадську позицію.

91. Уряд не надав жодних зауважень по суті цієї скарги.

92. Суд нагадує, що стаття 5 Конвенції, наряду зі статтями 2, 3 та 4, закріплює одне з найбільш важливих прав, які захищають фізичну безпеку людини, а тому її важливість у демократичному суспільстві є надзвичайною (див. рішення у справах «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom [ВП]), заява № 543/03, п. 30, ECHR 2006-Х, та «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, п. 102, ECHR 2005-V).

93. Суд вже неодноразово постановляв, що тримання особи під вартою є настільки серйозним заходом, що його застосування є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі, заходи було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див., наприклад, рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, п. 78, ECHR 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» (Stanev v . Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 143, ECHR 2012).

94. У цій справі Суд зазначає, що з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року (загалом двадцять п’ять днів) заявник всупереч його волі тримався у психіатричній лікарні з метою проведення психіатричної експертизи для встановлення його осудності у справі про адміністративне правопорушення. Сторонами не оспорюється той факт, що його перебування у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше.

95. Навіть якщо зазначене тримання не ґрунтувалося у вузькому розумінні (stricto sensu) на висновку про психічне захворювання заявника, а радше мало на меті його експертизу, це тримання слід проаналізувати з точки зору підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., рішення у справі «Варбанов проти Болгарії») (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, пп. 48-49, ECHR 2000-X, та «С.В. проти Румунії» (C.B. v. Romania), заява № 21207/03, пп. 49, 57 і 59, від 20 квітня 2010 року).

96. Тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобігання позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв’язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою, по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), рішення від 24 жовтня 1979 року, п. 39, Series A № 33).

97. Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічно хворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть тоді, якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку (див. вищезазначене рішення у справі «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), пп. 47 і 48. Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв’язку з відмовою зазначеної особи з’явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено (там само).

98. Суд зазначає, що у цій справі єдиною підставою поміщення заявника до психіатричної лікарні були сумніви судді щодо стану психічного здоров’я заявника, які випливали з образливих та грубих висловів заявника щодо інших суддів. Суддя призначив стаціонарну психіатричну експертизу заявника, що означало поміщення його до психіатричної лікарні на строк до 30 діб, без отримання попереднього медичного висновку та за відсутності у матеріалах справи будь-яких медичних або інших документів, які б обумовлювали таке рішення.

99. Суд вважає, що попередня психіатрична експертиза, проведена принаймні на основі його листів, які викликали занепокоєння судді з приводу стану психічного здоров’я заявника, - була не тільки можливою, а й необхідною.

100. Суд також надає ваги тому факту, що обставини справи не свідчили про невідкладність. Так, заявник добровільно з’явився до суду та не виявляв будь-якої агресивної поведінки. Хоча законодавством України передбачено інші форми судово-психіатричних експертиз, які передбачають менше втручання, наприклад, амбулаторне обстеження або експертиза під час судового засідання, жоден з цих варіантів не розглядався.

101. Більше того, Суд зауважує про існування прогалини у відповідному національному законодавстві. Хоча застосовні положення національного законодавства передбачають доволі конкретні гарантії щодо судово-психіатричних експертиз, які проводяться в рамках кримінального або цивільного провадження, проведення таких експертиз в рамках адміністративного провадження фактично залишається неврегульованим (див. пункти 65-66, 70 і 71).

102. Зазначені вище міркування призводять до висновку Суду, що примусове тримання заявника у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року не відповідало вимогам підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

103. Відповідно у цій справі було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПОВТОРНОЮ СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНОЮ ЕКСПЕРТИЗОЮ ЗАЯВНИКА, ПРИЗНАЧЕНОЮ 19 ЛИСТОПАДА 2009 РОКУ

104. Заявник скаржився, що його право на свободу і особисту недоторканість було порушено постановою Красногвардійського суду від 19 листопада 2009 року, якою було призначено ще одну стаціонарну психіатричну експертизу.

105. Уряд стверджував, що ця скарга має бути відхилена як така, що не відповідає Конвенції ratione personae, оскільки оскаржуваною постановою заявника свободи не позбавляли.

106. Суд нагадує, що термін «потерпілий» у контексті статті 34 Конвенції означає особу, на яку безпосередньо вплинули дії або бездіяльність, про які йдеться (див. рішення у справі «Люді проти Швейцарії» (<…>), від 15 червня 1992 року, п. 34, Series А № 238).

107. Суд зазначає, що постанову від 19 листопада 2009 року не було виконано (див. пункти 24-29). Насправді заявник ніколи не стверджував, що її наслідком було позбавлення його свободи. Це означає, як правильно зауважив Уряд, що він не може вважатися потерпілим від стверджуваного порушення статті 5 Конвенції. Отже, ця частина заяви не відповідає положенням Конвенції ratione personae і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗБИРАННЯМ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ВІДОМОСТЕЙ ПРО ЗАЯВНИКА БЕЗ ЙОГО ЗГОДИ

108. Заявник скаржився, що збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього на підставі вказівок Красногвардійського суду порушило його право на повагу до його приватного життя за статтею 8 Конвенції, у відповідній частині якої зазначено таке:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

А. Прийнятність

109. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту. Уряд зазначив, зокрема, що заявник міг подати скаргу про стверджуване незаконне збирання відомостей про нього до органів прокуратури, але не зробив цього. Уряд також стверджував, що у заявника також була можливість подати, в якості альтернативного або додаткового засобу захисту, цивільний позов про відшкодування шкоди. У зв’язку з цим Уряд посилався на статтю 302 Цивільного кодексу України та на статтю 11 Закону України «Про інформацію», а також на відповідну національну судову практику (див. пункти 63, 67 і 69).

110. Заявник загалом вказав, що він подавав скарги з цього питання до різних органів влади.

111. Суд вже постановляв, що вичерпанню підлягають лише ефективні національні засоби правового захисту (див. пункт 84). Суд нагадує, що для того, щоб бути ефективним, засіб правового захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади і бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59, від 6 вересня 2005 року); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення; а також забезпечити належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).

112. Суд зауважує, що у низці справ щодо України він встановив, що суди загальної юрисдикції не мають повноважень скасовувати закони у зв’язку з їх неконституційністю. Більше того, у правовій системі України особа не має права на індивідуальну заяву до Конституційного Суду України, який є єдиною інстанцією, повноважною скасовувати законодавчі акти. Отже, якщо скарга заявника або заявниці безпосередньо стосувалась законодавчого акту, що є чітким і однозначним, Суд доходив висновку, що у розпорядженні цієї особи не було засобу правового захисту, який за обставин його або її справи вважався б ефективним (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірошниченко проти України» (Myroshnychenko v. Ukraine), заява № 10205/04, від 3 квітня 2007 року, та рішення у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07, п. 30, від 16 травня 2013 року).

113. Для того, щоб вирішити, чи був ефективний національний засіб правового захисту доступний для заявника у цій справі у зв’язку з його скаргою за статтею 8 Конвенції, Судові необхідно проаналізувати якість українського законодавства, пов’язаного зі збиранням органами влади персональних даних щодо особи. Проте, оскільки це питання вже стосується суті скарги заявника, Суд вважає, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту має бути долучено до суті справи.

114. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

115. Сторони не обмінялися жодними зауваженнями щодо суті цієї скарги.

116. Суд зазначає (і це не оспорюється сторонами), що у серпні і жовтні 2009 року органи міліції за вказівкою голови Красногвардійського суду збирали у сусідів та родичів відомості про характер заявника (див. пункти 13-15 і 20). Ці відомості вочевидь були використані спеціалістами психіатричної лікарні у контексті судово-психіатричної експертизи заявника.

117. Практикою Суду встановлено, що збирання та зберігання інформації стосовно приватного життя особи, а також її розповсюдження охоплюються сферою застосування пункту 1 статті 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) [ВП], заява № 28341 /95, п. 43, ECHR 2000-V).

118. Суд також нагадує, що формулювання «згідно із законом» вимагає, щоб оскаржуваний захід не тільки мав підґрунтя у національному законодавстві, але й також був сумісний з принципом верховенства права, який прямо зазначається у преамбулі Конвенції і є невід’ємною частиною мети і завдання статті 8 Конвенції. Таким чином, закон має бути доступним і передбачуваним, тобто сформульованим достатньо чітко, щоб забезпечити особі можливість - за необхідності шляхом надання відповідної поради - регулювати свою поведінку. Щоб національне законодавство відповідало цим вимогам, воно повинно надавати адекватний юридичний захист від свавілля та, відповідно, із достатньою чіткістю зазначати межі повноважень, наданих компетентним органам влади, та спосіб їхнього здійснення (див. рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» (S. and Marper v. the United Kingdom) [ВП], заяви № 30562/04 і № 30566/04, п. 95, ECHR 2008, з подальшими посиланнями).

119. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що на час подій відповідне положення (тоді - стаття 23) спеціального закону, тобто Закону України «Про інформацію», залишалося незмінним з моменту набрання ним чинності у 1992 році. Суд не забуває про критику Конституційним Судом України цього положення з огляду на недостатнє законодавче регулювання питань збирання, зберігання, використання та розповсюдження інформації про осіб, зокрема про стан їхнього психічного здоров’я, а також відсутності будь-якого механізму захисту прав осіб від незаконного втручання психіатричних установ у їхнє приватне життя (див. пункт 68).

120. Враховуючи, що міліція збирала відомості про заявника у контексті його судово-психіатричної експертизи, Суд також вважає за доречне зробити тут посилання на власну критику застосовних законодавчих положень стосовно, зокрема, відсутності необхідних гарантій від свавілля (див. пункт 101).

121. Для Суду вищенаведених міркувань достатньо, щоб дійти висновку, що оскаржуване втручання у право заявника на приватне життя було незаконним.

122. Отже, Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим було порушення статті 8 Конвенції. Суд також відхиляє заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів правового захисту, яке було попередньо долучено до суті справи (див. пункт 113).

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

123. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції, що провадження щодо нього у справі про адміністративне правопорушення було несправедливим і необґрунтовано тривалим. Посилаючись на статтю 7 Конвенції, він також скаржився, що його було примушено пройти психіатричну експертизу, застосовну тільки у кримінальних провадженнях. Заявник також скаржився за статтею 8Конвенції та статтею 1 Першого протоколу на незаконне проникнення до його квартири та крадіжку його майна у той час, коли він перебував у лікарні. Він скаржився за статтями 9 і 10Конвенції, що шляхом поміщення його до психіатричного закладу національні суди покарали його за висловлення незгоди з «існуючими у ... частини суспільства ... політичними, моральними, правовими, релігійними і культурними цінностями». Насамкінець заявник скаржився, що хоча він ніколи не був одружений, органи влади помилково вирішили отримати характеристику на нього від його неіснуючої колишньої дружини, що він вважав порушенням статті 12 Конвенції.

124. Враховуючи всі наявні у нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд доходить висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

125. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

126. Заявник вимагав 48634,89 євро відшкодування матеріальної шкоди та 19000 євро відшкодування моральної шкоди.

127. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.

128. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями і стверджуваною матеріальною шкодою, а тому відхиляє цю вимогу. З іншого боку, Суд присуджує заявникові 5000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

129. Заявник також вимагав 30000 грн компенсації витрат на правову допомогу п. Болдирєва у провадженні в Суді до повідомлення Уряду про заяву. Заявник також вимагав 42 грн компенсації витрат на канцтовари, 778 грн компенсації витрат на друк та 511,72 грн компенсації поштових витрат.

130. Уряд заперечив проти вимоги щодо компенсації витрат на правову допомогу заявникові, зазначивши, зокрема, що у матеріалах справи немає свідчень того, що п. Болдирєв від імені заявника готував документи до Суду. Уряд також заперечив проти інших вимог заявника за цим пунктом, за винятком вимог щодо компенсації поштових витрат, які Уряд залишив на розсуд Суду.

131. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи та з урахуванням вищезазначених критеріїв, Суд відхиляє вимогу заявника стосовно компенсації витрат на юридичну допомогу, надану йому під час провадження у Суді, та присуджує йому 120 євро компенсації усіх адміністративних і поштових витрат.

С. Пеня

132. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 8 Конвенції стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього до суті цієї скарги та відхиляє його після розгляду її по суті.

2. Оголошує прийнятними скаргу стосовно примусових госпіталізації і тримання заявника у психіатричній лікарні, а також його скаргу стосовно збирання органами внутрішніх справ відомостей про нього, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися:

(i) 5000 (п’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди; та

(ii) 120 (сто двадцять) євро компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 лютого 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.



Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Марк ВІЛЛІГЕР


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал