Реферат на тему: Українське мовознавство XI -xvii ст студентки 506 групи факультету англійської мови Поліщук Олени



Сторінка3/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.72 Mb.
ТипРеферат
1   2   3   4

ГРАМАТИЧНА ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА НА УКРАЇНІ

В XVI—XVII ст.
На основі двох варіантів українсько-білоруської мови XIV — XV ст. з початку XVI ст. формуються дві окремі літературні мови — українська та білоруська. Українська мова обслуговує основні сфери суспільного й культурного життя народності. В XVI — XVII ст. функціонують офіційно-діловий, літописний та конфесійний стилі української мови; розвиваються полемічний, проповідницько-ораторський, художній і науковий.

Церковнослов’янська мова функціонує майже виключно в конфесійному письменстві, особливо в канонічному жанрі. Вона помітно відрізняється від живої не тільки лексикою, але й граматичною системою, бо живомовні морфологія й синтаксис постійно розвиваються, а церковнослов’янська система, хоч і зазнавала впливу народного мовлення, залишалася відносно незмінною, архаїчною. Її вже необхідно було спеціально вивчати. У зв’язку з організацією друкарства на Україні в останній чверті XVI ст. ширше, ніж у попередню епоху, розповсюджуються церковнослов’янські тексти, хоч монастирі й церкви втрачають монополію на книжкову справу. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. абсолютна більшість українських земель опинилася в складі Польського королівства, де в розпалі була контрреформація й посилився тиск на некатоликів, особливо на православне населення України й Білорусії. Церковнослов’янська мова — знаряддя православ’я — піддається нападкам.

Погляди шляхетсько-католицьких ідеологів виклав у 1577 р. відомий проповідник П. Скарга. Він писав, що тільки грецькою й латинською «існують науки, і перекласти їх іншими мовами задовільно не можна» і «на словенській мові ніколи ніхто вченим бути не може», що «тепер її ніхто як слід не розуміє... а своїх граматик, правил і пам’ятних книжок для викладання вона не має і не може мати». Сам П. Скарга обороняв латинь як мову літургії на противагу польській. Необхідно зазначити, що багато видатних діячів польської культури часу Відродження й пізніше віддавали належне церковнослов’янській мові, її давній культурній ролі, висловлювали повагу до «руської» мови [3, 46-62].

Діячі української й білоруської науки і освіти XVI — XVII ст. не тільки стають на захист рідної культури, але й працюють над нормалізацією церковнослов’янської мови.

Першорядну роль у розвитку східнослов’янської культури відіграли школи. Відомості про українські школи виявлено в документах середини XVI ст., але навчання в них, мабуть, не виходило за рамки початкового. За ініціативою братств у 80-х рр. XVI ст. розпочато організацію шкіл вищого ступеня. Львівське Успенське братство заснувало школу в 1585 р., київське Богоявленське — в 1615 — 1616 рр., луцьке Воздвиженське братство — в 1618 — 1619 рр. Згодом такі школи виникли у Вінниці, Кам’янці-Подільському та інших містах України й Білорусії, а також у Вільні.

Особливо велика роль належить Львівській та Київській братським школам. Київська школа в 1632 р. була об’єднана з Київською лаврською школою і стала колегіумом [10, 315].

У системі освіти XVI й XVII ст. засвоєнню граматики відводилося провідне місце, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань. У Західній Європі першочергового значення надавали вивченню класичних мов, передусім латинської — мові тодішньої науки, художньої літератури й католицької церкви. Українські й білоруські школи другої половини XVI — першої чверті XVII ст. чільне місце відводили вивченню церковнослов’янської мови — міжнаціональної мови всіх православних слов’ян.

Саме для шкіл були призначені створені в кінці XVI — XVII ст. граматичні праці українських лінгвістів. Однак вчені цієї доби ставили перед собою поруч із педагогічними й кодифікаційні завдання. В основному в рамках шкільних граматик відбувався також розвиток теоретичної лінгвістичної думки.

Перше повідомлення про граматичні праці українців дав Ян Благослав у манускрипті своєї граматики чеської мови в 1571 р.: «Кажуть, що й граматику свою мають, але я не бачив її». Можливо, що йдеться про шкільний підручник, який не зберігся, або про трактат про вісім частин мови.
МОВОЗНАВЧІ ТРАКТАТИ МАКСИМА ГРЕКА
На Україні в XVI ст. були розповсюджені філологічні твори Максима Грека, особливо його ономастикон із тлумаченням антропоніміє (переважно грецького походження) [10, 59 — 60, 118 — 126]. їх використовували українські лексикографи XVI — XVII ст. Звичайно, на українських землях освічені люди знали й граматичні розвідки Максима Грека. Граматична спадщина видатного філолога дуже мало досліджена, а це затруднює й вивчення її у загальносхіднослов’янському плані. Можливо, Максим Грек зробив певний вплив на класифікацію (кінець кінцем штучну) словенороських голосних з погляду їх часокількісних характеристик. В одній статті, яку приписують Максимові Греку, говориться, що «и.ω.Ђ.ю.ы.у. долги су(т)» [13 1895, 599]. Частину з цих голосних до довгих відносять Л. Зизаній (и, Ђ, ω) та М. Смотрицький (и, Ђ, ω).

Сліди впливу трактатів Максима Грека деякі дослідники знаходять у поглядах реформатора польської орфографії письменника Станіслава Оржеховського, який походив із українського роду і жив у Перемишлі. Цілком імовірно, що праці Максима Грека йому були відомі через українське православне посередництво.


ФІЛОЛОГІЧНІ ВИДАННЯ ІВАНА ФЕДОРОВА
Історія граматичної думки на Україні тісно пов’язана з ім’ям вітчизняного першодрукаря Івана Федорова.

Іван Федоров (бл. 1510 — 1583) — видатна постать в історії культур східнослов’янських народів. Його справедливо називають засновником друкарства в Росії та на Україні. Відомі спроби книгодрукування (так звані анонімні видання) в Росії і за якихось десять років до виходу в світ у Москві федоровського Апостола 1564 р. Проте саме Іван Федоров заклав міцний грунт для розвитку друкарства, організувавши державну друкарню в Москві, налагодивши випуск високомистецьких книг, підготувавши гурток знавців справи.

Іван Федоров заслуговує глибокої вдячності і поваги нащадків не тільки як першодрукар, видатний майстер книжного мистецтва й художник-гравер. Порівняно недавно виявлені й перевидані три невідомі науці друки Івана Федорова свідчать про те, що славетний книгодрукар був також видатним східнослов’янським гуманістом і просвітителем XVI ст.

Як показали старі й новітні студії, у текст 1564 р. (порівняно з попередніми рукописними примірниками) введено чимало поправок, причому поправок у багатьох випадках дуже слушних. Їх могла зробити тільки людина (або й кілька чоловік), що мала добру для свого часу філологічну освіту.

Іван Федоров міг набути таку освіту від учнів або послідовників авторитетного вченого тих часів Максима Грека, який не раз підкреслював необхідність граматичних та інших знань для розуміння грецьких книг і їх перекладання. Є підстави гадати, що Іван Федоров навчався в Краківському університеті, де оволодів грецькою та латинською мовами [5 1983, 80]. Реакційні кола після виходу в світ Апостола 1564 р. висунули проти нього обвинувачення в єресі. Іван Федоров писав про них у післямові до Апостола 1574 р. як про людей «не наоучены(х)... грамотическіА хитрости».

Працюючи в Білорусії та на Україні, Іван Федоров як справжній гуманіст і просвітитель близько сприйняв до серця культурні потреби братніх українського та білоруського народів, які зазнавали дедалі більших утисків з боку шляхетсько-католицьких панівних класів. Дбаючи про поширення освіти серед простого народу, Іван Федоров уклав і надрукував для шкіл «Буквар» (так називаємо книжечку Івана Федорова, виходячи з її характеру й призначення, яка не має спеціального заголовка).

У післямові до нього автор пише: «ради скораго младеньческаго наоученїА... сложи(х)». Ця книжка з успіхом могла бути використана і для навчання письму поза школою. «Выдруковано во ЛвовЂ, року, ≠а̃, фо̃д» (1574-го), — читаємо в останньому рядку книжки. Зауваження Івана Федорова у післямові до «Букваря» — «аще сїи труды моА блг̃ооугодны будутъ... приїмЂте сїА c любовїю, а А о иныхъ писанїихъ блг̃ооугодны(х) съ вожделЂнїє(м) потрудитисА хощу...» — викликало в дослідників діяльності першодрукаря різні міркування. О. О. Сидоров та Г. І. Коляда, наприклад, вважають, що, можливо, Іван Федоров і виконав свою обіцянку, склав і надрукував інші книги, але про них нічого не відомо. М. П. Ковальський припускає, що автор книжки так «висловив думку продовжити в майбутньому видання шкільних підручників» і це він здійснив пізніше в Острозі. Дієслово хощу в зазначеному контексті, без сумніву, виражає намір, а не виступає як допоміжне для творення форми майбутнього часу, оскільки перед ним стоїть префіксований інфінітив. На наш погляд, у післямові до «Букваря» Іван Федоров робить вказівку на те, що це — його перша праця на Україні, а інші писання — це львівський Апостол, який ще перебував у стані друкування. У зв’язку з цим слід врахувати і той факт, що в Острозі перед тим, як випустити в світ Новий завіт із псалтирем (1580 р.), Іван Федоров надрукував друге видання свого «Букваря» (бл. 1578 р.).

Отже, є досить певні підстави для висновку, що першою відомою друкованою книгою на Україні є не Апостол, а «Буквар» 1574 р. Івана Федорова. До такого ж висновку прийшов Є. Л. Немировський на основі вивчення філіграней «Букваря» й львівського Апостола. Але й безвідносно до цього «Буквар» є першою східнослов’янською друкованою книжкою нецерковного призначення, першим друкованим шкільним підручником. Деякі вчені навіть називають «Буквар» першою «світською» друкованою книгою.Широкій науковій громадськості «Буквар» Івана Федорова став відомим лише у 1954 р. [9, 95].

Посібник першодрукаря — не звичайний буквар. У ньому, крім суто букварного матеріалу, вміщено й важливі елементи для опанування граматики церковнослов’янської мови у східнослов’янській редакції.

На першій сторінці «Букваря» подано тодішню азбуку. Тотожного розташування не виявлено в жодній із пам’яток великої рукописної спадщини граматичного й мовознавчого характеру, що її видав Г. В. Ягич [13, 638 — 702]. Очевидно, послідовність розташування літер в азбуці «Букваря» відбиває більш-менш усталену традицію, особливо щодо місця букв, які притаманні тільки кириличному письму. Завдяки Івану Федорову вона міцно закріпилася і через наступні букварі й граматики дійшла до нашого часу. З відповідними змінами, що пов’язані з вилученням з ужитку окремих літер чи введенням додаткових, така послідовність літер у азбуці зберігається в усіх писемностях, які користуються кирилицею в гражданському варіанті [10, 64-72].

У пам’ятці азбука наводиться і в зворотному порядку, таке засвоєння її обстоював Костянтин Граматик у XV ст. [13, 433, 503], потім — упереміш. Далі автор друкує дво- і трибуквені сполуки для вправ у читанні. Новим етапом в опануванні грамоти мали бути три спеціально виділені невеликі розділи. Вони складені так, щоб готувати дітей до вивчення систематичної граматики в майбутньому.

Іван Федоров започаткував східнослов’янську друковану граматичну традицію. Дальший розвиток шкільної освіти вимагав укладання й видання книжок для навчання власне граматики. Із стислого опису не можна з’ясувати, який характер має острозька публікація 1598 р. «СіА кни(ж)ка слове(н)скаА РекомаА гра(м)матика...». T. A. Бикова твердить, що це перевидання «Букваря» Івана Федорова [7,175].

Як з особистою працею Івана Федорова, так і з його друкарнею пов’язані виникнення й розвиток важливих прогресивних явищ у культурі українського народу, посилення в ній світських напрямів. Діяльність видатного гуманіста відіграла також велику роль у розвитку освіти й культурному єднанні російського, українського і білоруського народів.
«ΓΡΑΜΜΑΤΙΚΑ ДОБРОГЛАГОЛИВАГО ЕЛЛИНО-СЛОВЕНСКАГО ЯЗЫКА»
Важливим етапом в історії українського (а разом із цим і всього східнослов’янського) мовознавства була праця, на титульній сторінці якої зазначено: «ΑΔΕΛΦΟΤΗΣ. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совершеннаго искуства осми частей слова. Ко наказанїю многоименитому Рос(с)ійскому роду. Во ЛвовЂ. В друкарни Братской. Року ≠ афча» (тобто 1591). Традиційно цю граматику називають «Адельфотес». Проте це — прикре непорозуміння й помилка, адже «Αδελφότης 8 — не заголовок, а позначення організації, при якій існувала школа, що підготувала підручник із граматики, — братства (гр. αδελφότης «братство»), Μ. Π. Кисельов вбачає тут ранній випадок позначення того, що тепер називається колективним автором або відповідальним відомчим видавцем. Правильна назва та, яку дали їй укладачі — «Грамматика доброглаголиваго еллинословенскаго языка». Доцільною вважаємо умовну назву «Грецько-словенороська граматика», бо вона відбиває основний зміст і призначення пам’ятки.

У книжці узагальнено вказано на джерела праці та авторів її: «Грамматика сложен(ъ)на ω(т) различныхъ грамматикъ, спудейми ижє въ лвов(ъ)ской школЂ».

Учні Львівської братської школи склали граматику під наглядом або керівництвом грека Арсенія Еласонського (якого для викладання запрошено до Львова 1586 р.), прощо переконливо свідчить віньєтка-печать із його іменем на останній сторінці книжки. Щоправда, після від’їзду (1588 р.) зі Львова Арсенія грецьку мову викладав знавець її Кирило Ставровецький (Транквіліон). Він, можливо, також керував роботою над граматикою [3, 74].

Більша частина її грецького тексту грунтується на граматиці видатного візантійського гуманіста Костянтина Ласкаріса (1434 — 1505), яка вперше була надрукована 1476 р. в Мілані грецькою мовою, а пізніше виходила кілька разів у XVI ст. із доповненнями його учнів та латинським текстом. Використано також підручники західноєвропейських авторів XVI ст. — Філіппа Меланхтона, Мартіна Крузія та Ніколая Кленарда. З праць названих граматистів запозичено не тільки дефініції різних граматичних понять, але й приклади.

«Грецько-словенороська граматика» скомпонована своєрідно: коли розгорнути книжку, то від сторінки 5 зв. до сторінки 65 ліворуч знаходиться грецький текст, а справа — словенороський переклад; на стор. 65 зв. — 127 (крім 68 зв. — 69 з паралельним теоретичним викладом двома мовами) ідуть підряд зразки грецької словозміни і перекладаються тільки назви граматичних категорій та перші словоформи парадигм (чи лише один грецький приклад, якщо не подаються парадигми); на стор. 127 зв. — 128 — знову паралельний теоретичний відступ двома мовами; із стор. 129 по 148 зв. вся теоретична частина надрукована тільки словенороською мовою з грецькими ілюстраціями, що, як правило, залишені без перекладу; від стор. 149 до кінця весь текст праці дається двома мовами. До граматики додано «Перваго собора никейскаго... изложенїє вЂры...» та «Втораго собора константинуполА...». Закінчується пам’ятка релігійною сентенцією та віньєткою з іменем Арсенія Еласонського [10, 70].

Така побудова досліджуваної граматики зумовлена педагогічними міркуваннями — урізноманітнити прийоми засвоєння матеріалу.

Отже, книжка 1591 р. скомпонована таким чином, що могла відразу бути посібником для вивчення двох головних мов у тодішніх школах — грецької й церковнослов’янської.

Упадає в око прагнення дати в книжці якнайглибше, найповніше визначення граматики: тут надруковано три дефініції (зіставлення кількох дефініцій різних авторів спостерігається і в граматиках латинської мови в Європі) науки, які взаємно доповнюються.

Хоч у передмові до пам’ятки названо чотири складові частини граматики, в книжці зовсім немає розділу про синтаксис. Вона присвячена головним чином викладові теорії морфології («етимології») та стислому розглядові орфографії й просодії. Однак тільки розділ «О просодія» виділено окремим заголовком.

Львівські автори не мали попередників у церковнослов’янському викладі понять орфографії (власне — фонетики). Словенороська термінологія цієї галузі, очевидно, відбиває практику братських шкіл XVI ст., насамперед Львівської. Завдяки досліджуваній книжці ця термінологія прищепилася й увійшла в наступні мовознавчі праці українських учених.

Коротко сказано в граматиці 1591 р. про склад — «Ω слозЂ» (гр. συλλαβή), який визначається так: «Слогъ єсть сложенїє малыхъ двωхъ писменъ, потребователно же и гласныА слоги глаголютсА. яко, а, е». Він «раздЂлАєт же сА» — на «долгій» (сосудъ), «краткїй» (слово), «общїй» (ωбременéн(ъ)ный). Тут уже спостерігається штучне приписування часокількісного поділу слів у словенороській мові: грецькі слова перекладено й наголошені склади відповідно позначено як ніби довгі чи короткі. Слово (гр. λέξις) має таку дефініцію: «Реченїє єстъ часть малаА съчинител(ъ)наго слова раздЂлителнаА», а мовлення (речення) (гр. λόγος) — «Слово єсть реченій сложенїє, мысль самосовершену являющеє». Теоретичні визначення слова та речення тут не ілюструються жодними прикладами.

Складачі граматики 1591 р. удосконалили лінгвістичну термінологію. Відштовхуючись від більш конкретного значення широковживаного українського слова падіння (діал. падінє), вони замість старовинного терміна на означення відмінка паденіє послідовно вживають слово із більш абстрактною семантикою й далеко меншою частотою вживання в розмовній мові — падежъ. На цю заміну їх, мабуть, наштовхнув трактат «О осмихъ частехъ слова», де в одному випадку замість паденіє вжито падежь [13, 330- 337]. Автори відкинули вживаний раніше термін прáво (паденіє), замінивши його словом именовный (падежъ). Цьому сприяло не тільки те, що й у грецькій частині пам’ятки називний відмінок позначається тільки терміном ονομαστική (термін уживаний ще Діонісієм Фракійцем ), але й те, що прикметник правий у більшості українських говорів у XVI ст. мав вже сучасні значення, а не «прямий».

У «Грецько-словенороській граматиці» вперше введено термін скланéніе (від ітеративної форми скланяти), склонéнїе (від склонити) «відмінювання, відміна».

Грецькі «імена» розподілено на п’ять відмін. Характерно, що в теоретичній частині словенороського тексту подаються грецькі закінчення іменників, за якими визначається належність до відміни, але парадигми наводяться в перекладі. Отже, словенороські «імена» справедливо не поділено на відміни, бо автори помітили, що в граматичному оформленні груп слов’янських відповідників до груп грецьких слів немає закономірності. У цьому виявляється творчий підхід до мовних проблем.

Своєрідно передається в словенороській частині граматики грецька система числівникових форм, у якій розрізняються окремо флексії чоловічого — жіночого й середнього роду починаючи від числівника три і далі.

Уперше в нашій граматичній літературі в досліджуваній пам’ятці розроблено ступенювання прикметників, якому відведено параграф «Начертаніа розсоудителнаго и превосходнаго». Поряд із формами звичайного (налагаєма) ступеня подаються форми вищого (разсудителна) та найвищого (превосходна) ступенів порівняння. Окремо виділено суплетивні форми — строптиваА.

Дуже насичений українськими утвореннями параграф про здрібнілі форми — «Начертаніа оумалителнаго»: дурнейкїй, дЂв(ъ)чинка, каменецъ, чловечокъ, кошичокъ, оброчокъ, хлопАтко, хлопАточко, звЂрАтко, мАсце.

Основне місце в «Грецько-церковнослов’янській граматиці» посідає опис категорій дієслова — розділ «Ω глаголЂ». Дієслово визначається так: «Глаголъ єстъ часть слова скланАєма, съ различными времены, дЂиство, или страсть, или средне нЂчто знаменуАй». Воно має вісім категорій [10, 175].

Вчення про дієслово переривається викладом про дієприкметник, який загалом описується після категорій дієслова. Цим у граматиках XVI й XVII ст. применшувалася роль дієприкметника як лексико-граматичної категорії, незважаючи на те, що його виділяли в окрему частину мови.

Дієслова в посібнику 1591 р. подаються за всіма категоріями, притаманними грецькій системі, але у зв’язку з тим, що ця система багато чим відрізняється від слов’янської, особливо кількістю часових, способових і станових форм, у пам’ятці словенорські форми виявляються однотипними (звичайно, не в усіх деталях) при різних типах грецької дієвідміни.

Через це із значної кількості словоформ словекороської мови з розділу

Заслуговують на увагу й лінгводидактичні поради авторів граматики 1591 р.

Аж до XVIII ст. «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» була підручником грецької мови для східних та південних слов’ян. Майже через сто років (1687 р.) Іоаникій та Софроній Ліхуди — викладачі Слов’яно-греко-латинської академії в Москві — створили граматику (залишилась у рукописах), в якій паралельно з грецьким текстом уміщено його церковнослов’янський переклад, мабуть, зроблений учнями академії. Можливо, зразком у цьому для них була львівська граматика 1591 р.

У теоретичній частині праця 1591 р. відбиває основні досягнення теорії граматики кінця XVI ст. У ній уперше слов’янською мовою розгорнуто викладена сукупність понять, за допомогою яких здійснюється опис мовного матеріалу. Автори пам’ятки не тільки закріпили вже вироблену слов’янську граматичну термінологію, але й удосконалили її. Вони створили величезну кількість нових удалих термінів. Через наступні граматичні праці термінологія цієї граматики ввійшла в нове східно- й південнослов’янське мовознавство й зберігається досі, особливо в російській й болгарській науці. Книжка була певним зразком і для структури пізніших граматик (хоча автори їх водночас орієнтувалися й на інші праці).

У пам’ятці в багатьох місцях застосовано шрифт, близький до майбутнього гражданського. У перекладній частині «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» наочно продемонстровано рівноцінність грецької й слов’янської граматичних систем й показано можливість опрацювання окремої слов’янської граматики. За книжкою 1591 р. училися граматики видатні вчені Л. Зизаній та М. Смотрицький, і вплив її відчувається на лінгвістичних працях цих мовознавців [12, 47].

Граматику виявлено в бібліотеках видатних людей XVII — XVIII ст., зокрема у бібліотеці письменника Дмитра Туптала (Ростовського).

Словенороська частина пам’ятки дуже насичена фонетичними, граматичними й лексичними елементами української мови. Завдання кодифікації церковнослов’янської мови автори, очевидно, перед собою не ставили. Живомовні елементи сприяли тому, що й наступні українські й російські лінгвісти вводили розмовні риси в словенороські граматики. Граматика 1591 р. містить важливі факти з історії української мови взагалі та південно-західних говорів її [10, 251].

«Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» була етапом в розвитку українського мовознавства; нею користувалися в школах Білорусії, вона була відома й у Росії і стала віхою в історії лінгвістичної науки всього східного слов’янства.


«ГРАММАТІКА СЛОВЕНСКА» Л. ЗИЗАНІЯ
Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала «Грамматіка словенска. Съвер(ъ)шен(ъ)на(г)(о) искуства осми частій слова, и ины(х) ну(ж)дны(х). Новω съста(в)ле(н)на Л. Z», надрукована у Вільні 1596 р. (далі «Граматика»). Літерами Л, Z скромно позначив своє ім’я і прізвище Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський — видатний український мовознавець, перекладач, письменник, педагог і церковний діяч XVI — XVII ст.

За численними свідченнями його сучасників, Лаврентій Іванович Зизаній народився в Галичині, але населений пункт, звідки він походив, точно не встановлено (очевидно, це містечко Тустань, тепер село Галицького р-ну Івано-Франківської обл. або містечко Потелич, нині село Нестеровського р-ну Львівської обл.). Дата народження достовірно не встановлена — приблизно 50 — 60-ті роки XVI ст. [6, 95]

Л. Зизаній був високоосвіченою людиною свого часу, на що вказують його оригінальні твори й переклади з грецької мови, згадки про нього культурних діячів XVII ст. Можливо, навчався у Львівській братській школі, після закінчення якої він тут викладав до початку 1592 р. Протягом 1592 — 1595 рр. був викладачем Берестейської (Брестської) школи. У 1595 р. переїхав на роботу до Віленської братської школи. Викладав Л. Зизаній церковнослов’янську (словенороську) й грецьку мови. Наслідком його педагогічної діяльності є широко відомі твори, надруковані 1596 р. у Вільні (Вільнюсі) — «Грамматіка словенска», буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенского...», а разом із ним словник «Лексис, сирЂчь реченія въкратцЂ събранъны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолъкованы». Протягом 1597 — до квітня 1600 р. Л. Зизаній — домашній учитель у князя Б. Соломирецького в Баркулабові коло Мінська. Від квітня 1600 до 1602 р. Л. Зизаній навчав синів князя О. К. Острозького в м. Ярославі. У 1612 — 1618 рр. він був священиком при соборній церкві м. Корця (тепер Ровенська обл.). Близько 1619 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Є. Плетенецький, що зібрав гурток учених, запросив Л. Зизанія до Києва. Тут Л. Зизаній займався редагуванням капітальних лаврських видань, перекладами з грецької мови, проповідництвом. Створивши в Києві «Катехизисъ», у 1626 р. з рукописом книги поїхав до Москви, де був належно прийнятий царем і патріархом. У перекладі із староукраїнської на церковнослов’янську книгу 1627 р. надруковано в Москві. Повернувшись до Києва, в 1628 р. брав участь у церковному соборі, що засудив «Апологію» М. Смотрицького. З Києва Л. Зизаній повернувся до Корця, де, мабуть, жив до кінця життя. Помер після лютого 1634 р., але коли саме — невідомо (Німчук 1980, 12 — 19) [6, 19].

У зауваженні Л. Зизанія в заголовку своєї праці, що вона «новωсъста(в)ле(н)на», М. Возняк схильний був убачати вказівку автора на попередні граматики. Та, здається, Зизаній добре усвідомлював, що він пропонує школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови і підкреслив це не тільки на титульній сторінці, а й звертаючись до читача в кінці розділу про дієслово: «Не чудисА въ(з)люблен(ъ)ный мой друже, такова бо сила, а не презорство бысть съписателево. зри же яко и пер(ъ)ваА єстъ словен(ъ)скаА гра(м)матіка». Граматика» Л. Зизанія — найперша оригінальна спроба осмислити й послідовно викласти морфологію церковнослов’янської мови, а також нормалізувати її. Разом із цим вона є першим систематичним шкільним підручником з граматики даної мови. «Граматика» виникла як наслідок тривалого викладання церковнослов’янської мови у Львові та Бересті (Бресті). До Вільна Зизаній приїхав 1595 р. з Берестя, напевне, з готовим рукописом праці, адже в лютому 1596 р. книга вже вийшла в світ із друкарні Віленського братства. «Граматика» дійшла до наших днів у надто обмеженій кількості [10, 37-51].

За новою пагінацією книжка Л. Зизанія (граматика з поясненням молитви) налічує 190 сторінок. У кількох місцях пам’ятки переплутані аркуші (невідомо коли, може, ще 1596 р.), на що вказують відповідні зауваження, зроблені чорнилом (у XVII ст. ?). Текст оздоблено гарними заставками й ініціалами. Теоретична частина праці Л. Зизанія, її структура взяті з граматик грецької та латинської мов, що були в ужитку в XVI ст. А ці граматики в свою чергу грунтувалися на античних грецьких традиціях, насамперед так званої александрійської школи, зокрема Діонісія Фракійця (бл. 100 р. до н. е.). «Своєї найвищої точки досягає грецька граматика в Аполонія Днскола (II ст. н. е.) та його сина Геродіана і в такому ж вигляді, як ми знаходимо тут цю систему, ми успадкували її аж до наших днів через латинських граматиків», — зазначає В. Томсен. Серед римських граматиків найбільш відомий Теренцій Варрон (116 — 27 р. до н. е.). До пізніших належать праці Доната (бл. 350 р. н. е.) та Прісціана (бл. 500 р. н. е.).

Джерела «Граматики» Л. Зизанія грунтовно дослідив М. Возняк, порівнявши майже всі дефініції Зизанія з матеріалами різних граматичних посібників XVI ст. Він показав, що пам’ятка в цьому плані найбільше спільного має з граматиками грецької мови Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М Крузія, М. Мосхопула та з граматиками латинської мови Е. Доната та Ф. Меланхтона. Працю Ф. Меланхтона, в тому числі й його дефініції, широко використовували автори граматик латинської мови в Польщі, зокрема В. Відавіус (вид. 1581 р.), А. Ромер (вид. 1590 р.) та ін. Дослідник джерел Зизанієвої праці зробив дуже слушне застереження про те, що «Граматична традиція тодішніх латинських граматик загально дуже подібна, а часто тотожна» і подібність або тотожність у деталях може бути наслідком впливу або «безпосередньої позички одного автора в другого або треба її шукати в якімсь третім спільнім джерелі» [10, 63].

«Граматика» Зизанія була призначена для шкіл. Тому автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до науки. Про значення її він пише кілька разів. Дереворит на 2-й сторінці алегорично зображує граматику у вигляді жіночої постаті з ключем у руці. Ключем, який відчиняє двері до знань, автор називає граматику в «Епіграмі». Привертає увагу те, що Зизаній пропонує книгу свою не тільки «спудеωм», а й «всЂ(м) любителе(м) доброглаголиваго и простран(ъ)наго словеньскаго языка». Автор пише, що до видання книжки його спонукало бажання поширювати знання серед народу [6, 95-138].

За тодішньою традицією учений визначає чотири частини граматики: орθографіА, просωдїА, етvмологіА, сvнтаξїсъ або в церковнослов’янському перекладі правописанїє, припЂло, истин(ъ)нословїє, съчиненїє (10). Проте його книжка охоплює тільки три перші частини (синтаксису немає). Після морфології («етимології») тут подано правила орфографії та розділ про віршові розміри.

Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її у формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — запитання й дефініції — .подається церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги, а іноді формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми.

Як перша спроба опрацювання фонетичної й морфологічної систем церковнослов’янської мови, виявлення її специфічних особливостей «Граматика» Л. Зизанія була значним кроком уперед у вітчизняній і слов’янській філології. Не менше значення її також як праці, де вперше кодифікується, нормалізується церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції [10, 173].

Численні відхилення від старослов’янської мови в бік живих східнослов’янських мов, насамперед рідної авторові української, не були свавіллям ученого, а відбивали стан словенороської мови на Україні кінця XVI ст. Проте Л. Зизаній, особливо там, де церковнослов’янська мова має специфічні граматичні елементи, свідомо паралельно подає живомовні, прагнучи наблизити словенороську мову до народного мовлення.

Живомовні елементи в ній заохочували східнослов’янських діячів кінця XVI — XVIII ст., особливо граматистів, до ширшого введення народної мовної стихії у практику. Це виразно відчувається у перевиданнях «Граматики» М. Смотрицького (особливо 1648 р.). Праця Л. Зизанія підготувала грунт і проклала дорогу для славнозвісної книги М. Смотрицького «Грамматіки СлавенскиА правилноє Сvнтаґма», до публікації якої була єдиним систематичним підручником із граматики словенороської мови. Але вона не втратила авторитету й після виходу в світ книги М. Смотрицького в 1619 р. При перевиданні останньої в Москві 1648 р. з «Граматики» Л. Зизанія було взято «канони» орфографії та розділ «Различїє» замість розділу «Междометїє» видання 1619 р. Під впливом Зизанієвої «Граматики» в перевиданні «Граматики» М. Смотрицького у 1648 р, перед парадигмами іменників окремих відмін надруковано перелік їх флексій. Збереглося чимало рукописних текстів, що свідчать про знайомство їх авторів з друкованим посібником Л. Зизанія, його теорією і практикою (їх збирався опублікувати Г. В. Ягич) [13 1895, 634, 950].

Л. Зизаній удосконалив і збагатив слов’янську лінгвістичну термінологію. «Грамматіка словенска» Л. Зизанія — виразна сторінка в історії старого українського мовознавства.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал