Реферат на тему: Українське мовознавство XI -xvii ст студентки 506 групи факультету англійської мови Поліщук Олени



Сторінка2/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.72 Mb.
ТипРеферат
1   2   3   4

«СКАЗАНІЄ» ЧОРНОРИЗЦЯ ХРАБРА
Найдавніші відомі давньоруські списки трактату про створення слов’янської азбуки й перші переклади старослов’янською мовою дійшли до нашого часу з XV ст.: «Ω писменехъ черноризца Храбра» (московський список), «Сказанїє, како състави ст̃ыи Кирилъ словено(м) писмена, противоу ıазыкоу». Про популярність трактату на Русі свідчить той факт, що з опублікованих 73-х списків пам’ятки 64 походять із східнослов’янських земель. Болгарський список пам’ятки дійшов із 1348 р. — «О писменехь чръноризца Храбра».

Але деякі східнослов’янські списки — між ними й пам’ятка XV ст. — зберігають важливу вказівку на час виникнення її в кінці X або на початку XI ст.: «ст̃ыи Кωнстантинъ филосωфъ нарицаемыи Кvрилъ, тъ(и) писмена сътвори, и книгы прЂлωжи, и Меθодїи братъ его. сЖт бω еще живи, иже сЖть видЂли и(х)».

Храбр — це, мабуть, особове слов’янське ім’я ченця (черноризца), а не апелятив. Слов’янське ім’я носив і один із безпосередніх учнів Кирила й Мефодія — Горазд. Наведене свідчення «сЖть бω еще живи, иже сЖть видЂли и(х)» вказує, що Храбр, можливо, не був безпосереднім учнем солунських братів. Питання про те, де виникла пам’ятка — в Моравії чи Болгарії не розв’язане . Висновковий сполучник оубо на початку розповіді Храбра — «ПрЂже оубо словене не имЂахЖ писменъ...». Далі покликаємося на цю публікацію в тексті після цитат) став основою для припущення про те, що до наших днів дійшов тільки витяг із якогось більшого твору. Та після іншого варіанта заголовка пам’ятки — «Сказаніє, како състави ст̃ыи Кирилъ словено(м) писмена...» — висновковий сполучник доречний і він пояснюється й без зазначеної гіпотези.

Трактат Храбра безпосередньо пов’язаний із старослов’янською кирило-мефодіївською тематикою. Він звеличує творців слов’янської писемності, показує їх визначну роль в історії слов’янської освіти.

Авторитет просвітителів Кирила й Мефодія Храбр підносить як щит проти зазіхань на право слов’ян на питому культуру, власну писемність, літературну мову. Автор порівнює шлях створення слов’янської азбуки з історією виникнення грецької абетки, зіставляє шлях перекладу святого письма на старослов’янську з перекладом Біблії на грецьку, виступає проти тримовної догми. З цього видно, що Храбр прагне довести не переваги нової графіки, яку нині називають кирилицею, перед старою — глаголицею, а обгрунтувати законність, природність слов’янської писемності, намагається спростувати неприязне ставлення до неї панівних кіл Візантії. У свій час і Кирилові доводилося відстоювати слов’янське письмо й літературу старослов’янською мовою перед латиномовним духовенством у Моравії і Паннонії. Для аргументації Храбр використав запаси знань тодішньої візантійської філології, насамперед, із питань походження грецького алфавіту [13, 311 — 319].

Храбр говорить, що раніше, до хрещення, слов’яни не мали власної азбуки, а читали й ворожили за допомогою рисок і зарубок; прийнявши хрещення, вони пробували записувати слов’янське мовлення римськими (латинськими) й грецькими літерами, та без ладу, бо не можна вдало написати грецькими літерами слова, в яких є характерні слов’янські звуки — «но како может сА писати добрЂ гречьсками писмены б̃ъ или живω(т), или sЂло, или цр̃кы, или чаанїе, или широта, или ıадь, или Жды, или Жность, или Азыкъ, или ина подω(б)на(а) симь». Костянтин (Кирило) створив для слов’ян 38 букв: одні за зразком грецьких, інші згідно з слов’янською мовою — «т сътвори имъ тридесАть писменъ т ωсмь, ωва убω по чинЖ гречьскы(х) писменъ, ωва же по словенсцЂи рЂчи». До грецьких літер подібні 24 букви — а, в, г, д, е, з, и, і, к, л, м, н, о, п, р, с, т, оу, ф, x, ω и пЂ, хлъ, тъ, а 14 відповідають слов’янській мові — б, ж, s, л[!], ц, ч, ш, ъ, шь, мь, Ђ, ІЖ, ю, А. Гадають, що оригінал твору «Ω писменехъ...» був написаний глаголицею, і в переліку букв первісне фіксувалася особливо давня редакція першої слов’янської азбуки [11, 180 — 183]. У збережених списках трактату ця редакція передається недосконало, тому перелік слов’янських букв тепер не завжди вдається ідентифікувати з глаголичними.

На питання опонентів, чому Костянтин (Кирило) створив 38 букв, коли можна писати й меншим числом, адже греки обходяться 24-ма, Храбр відповідав, ніби греки до цих 24-х додали ще 11 (двоегласьныхъ — «дифтонгів», як уточнюється в поодиноких списках), а також три літери на позначення цифр 6, 90, 900, тому їх набирається 38. Це типові середньовічні, схоластичні аргументи, щоб показати, наче б у слов’янській азбуці стільки ж літер (власне, в слов’янській мові стільки ж звуків), як і в грецькій. А раціональний, переконливий аргумент Храбр висунув на початку статті: грецькими літерами не можна передати всієї специфіки слов’янської фонетики.

Храбр пише, що інші його опоненти сумніваються в доцільності слов’янських письмен, бо вони не існують з давніх давен, як давньоєврейські, латинські та грецькі. Автор зазначає, що противники слов’янської культури говорили, наче б то бог велів, аби книги існували тільки трьома мовами, через те що напис на хресті був зроблений по-єврейському, по-римському й по-грецькому, отже слов’янські письмена не від бога. Контраргументи Храбр узяв із святого письма і творів візантійських авторитетів, зокрема використав твердження про те, що найпершою мовою була «сірійська», якою говорив Адам, а не латинська чи грецька.

Храбр нагадує, що греки тривалий час записували своє мовлення фінікійськими буквами, а грецький алфавіт поступово складався за участю сімох осіб — Паламеда, Кадма із Мілета, Сімоніда, Епіхарма, Діонісія Граматика та інших. Цей матеріал слов’янський лінгвіст почерпнув із грецьких джерел [11, 314]. Наводячи традиційне твердження про те, що Біблію з єврейської мови на грецьку перекладало 70 осіб, Храбр підкреслює, що «словеньскыи книгы единъ ст̃ыи Кωнстантинь, нарицаемыи Кvрилъ, писмена сътворилъ и прЂлωжи в малЂхъ лЂтЂ(х). а ωни мнωзи мнωгыми лЂты... тЂм(ь) же словенскаа писмена ст̃ЂишА сЖ(т). ст̃ъ бω мужь сътворилъ ıа есть, а греческа еллини поганїи». Таким чином Храбр підносить слов’янське письмо і звеличує його творця Костянтина (Кирила). На докори тих, які кажуть, що Кирилове творіння недосконале (йдеться про переклади святого письма), бо й тепер його ще вдосконалюють, Храбр відповідає, що й грецькі книги виправляли багато осіб і не раз. Коли грецьких книжників спитати, хто створив їм письмена, хто книги переклав і коли, то небагато із них знають про це. На подібні питання будь-який освічений слов’янин скаже: «ст̃ыи Кωнстантинъ философъ нарицаемыи Кvрилъ, тъ(и) писмена сътвори, и книги прЂлωжи, и Меθодїи братъ его... въ врЂмена Михайла цр̃А греческа, и Бориса кнАsА болгарска, и Растица кн̃зА моравьска, и Кωцла кнАзА блат[ен]ьска. в лЂто же ω(т) създанїа всего мира ≠ s̃ т̃ г̃».

Старослов’янське (церковнослов’янське) письменство в Київській Русі розвивалося без перешкод, і трактат Храбра сприймався насамперед як твір із історії слов’янської культури й освіти. Але він знову зазвучав актуально на Україні й у Білорусії в XVI — XVII ст., коли з боку шляхетсько-королівських кіл у Речі Посполитій посилювався утиск української й білоруської культур, робилися нападки на церковнослов’янську писемність і мову. Як твір, спрямований проти спроб принизити слов’янську писемність, на ствердження рівнозначності церковнослов’янської мови з іншими міжнародними літературними мовами, трактат «Ω писменехъ...» був надрукований в Острозі в 1578 — 1580 р. Іваном Федоровим під заголовком «Сказанїє. како состави ст̃ыи Кирилъ Философъ азъбуку по языку словеньску и книги преведе ω(т) греческихъ на словеньскїи языкъ» (Ягич, 305-308) Не виключено, що надрукування праці Храбра було прямою реакцією на нападки єзуїта Петра Скарги на церковнослов’янську мову. Треба мати на увазі, що в давнину під буквою розуміли і літеру, і позначуваний нею звук, тому письмо, за допомогою якого передавалися звуки, вважалося невід’ємною частиною самої мови. За цим острозьким виданням, стаття Храбра багато разів передруковувалася у східнослов’янських букварях XVI — XVII ст., отже, була відома з шкільної лави великому колу людей, поширювалася в рукописному вигляді Уривок із неї під назвою «Ω грамотЂ» містить збірник кінця XVI ст. [10, 46].

Звичайно, на Русі в XI — XIII ст. освічені люди були обізнані з філософсько-граматичними (філологічними) творами візантійських учених. Багатий матеріал цього типу міститься в Ізборнику Святослава 1073 p.
ГРАМАТИЧНІ ТРАКТАТИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XIV-XVI ст.
Протягом XIV — XV ст. на основі давньоруської народності відбувався процес оформлення трьох нових східнослов’янських етно-мовних спільностей — російської, української і білоруської народностей. Більша частина українських земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Поділля, частина Волині) разом із усіма білоруськими опинилися в складі Великого князівства Литовського, тому східні слов’яни в ньому становили основне населення. Частину Волині й Галичину захопила Польща. Північна Буковина ввійшла у склад Молдавського князівства. Наприкінці XI — на початку XII ст. Закарпаття від решти давньоруських земель відірвали угорські феодали.

На основі давньоруської писемної мови постає українсько-білоруська літературна мова, що, залежно від живого розмовного оточення, реалізується у двох варіантах — південному, українському, і в північному, білоруському. Давньоруська редакція старослов’янської мови, яка сформувалася в XI — XIII ст., продовжує функціонувати на Україні і в Білорусії як редакція (різновид) церковнослов’янської мови, взаємодіючи з живим українським і білоруським мовленням. Але різниця між церковнослов’янською, з одного боку, і українською та білоруською мовами, з другого, була відчутна на всіх рівнях системи, тому робилися спроби перекладу деяких конфесійних текстів на мову, близьку до живої. В XV ст. завершується формування східнослов’янських мов, у зв’язку з чим у XVI ст. спостерігається тенденція до розвитку з двох варіантів українсько-білоруської писемної мови окремих української і білоруської літературних мов. Спільність походження, близькість живих розмовних мов, етимологічний правопис, активні культурні взаємозв’язки між братніми народами, їх однакова історична доля зумовили велику близькість староукраїнської й старобілоруської літературних мов.

В перекладних текстах XV ст. спостерігається продовження традиції давньоруської несловникової лексикографії — глосографії (глосемографії). Особливо часто застосовувалися контекстуальні (внутрірядкові), іноді — покрайні (маргінальні) глоси. Глосування часом застосовувалося і в церковнослов’янських текстах [10, 147].

Не тільки лексична, а й граматична система церковнослов’янської мови потребували пояснення, спеціального вивчення. При монастирях і церквах у XIV — XV ст. існували школи, де навчали письма й, можливо, елементів граматики церковнослов’янської мови. Про це опосередковано свідчать переклади з церковнослов’янської мови на українську, в яких відбивається досить добре володіння обома мовами. Одним із найголовніших освітніх осередків України був Київ, зокрема Києво-Печерська лавра. З Києвом, наприклад, пов’язані чудово ілюстрований Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський) та Четья 1486 р. (переклад із церковнослов’янської мови на українську).

Чи були створені на Україні в XIV — XV ст. оригінальні граматичні твори, невідомо. Але до нашого часу збереглися в багатьох східнослов’янських списках, у тому числі й українських, дві праці південнослов’янського походження — трактат про вісім частин мови (мовлення, речення) та орфографічний трактат болгарсько-сербського філолога Костянтина Костенецького.
ТРАКТАТ «О ОСМИХЪ ЧАСТЕХЪ СЛОВА»
Найдавнішою чисто граматичною слов’янською працею є трактат про вісім частин мови, який у сербському списку XV ст. озаглавлений «Ωсьмь честии слова, ıєлико глаголемь и пишемь» [13, 328], у східнослов’янському списку початку XVI ст. — «Книга стг(о) Ивана Дамаскина философ(ъ)скаа о осми(х) часте(х) слова, преведе же еа Ива(н) презвитеръ, ексархъ болгарскій, о(т) елли(н)ска(г)[о] Азыка въ слове(н)скій», у східнослов’янських списках XVI — XVII ст. — «Ст̃го Іωанна Дамаскина о ωсмихъ частЂхъ слова, елика пишемъ и глемъ». Завдяки К. Калайдовичу у вітчизняній філології тривалий час повторювалося твердження про поширеність на Русі слов’янської граматики Іоанна Дамаскина (VIII ст.), перекладеної Іоанном екзархом болгарським (кінець IX — початок X ст.). Проти такої версії виступили О. Горський та К. Невоструєв, які відзначили, що серед відомих друкованих і рукописних творів І. Дамаскина граматики немає. На їх думку, авторство граматичного трактату деякі переписувачі стали приписувати І. Дамаскинові у зв’язку з тим, що статтю в збірниках звичайно знаходили поруч із діалектикою цього візантійського письменника. О. Горський і К. Невоструєв вважали, що й переклад граматичного трактату несправедливо приписується Іоанну екзархові болгарському, бо «в мові граматики, її граматичних формах і словах немає нічого такого, що вказувало б на добу екзарха». Крім того, на їхній погляд, антропоніми Милошь, Драгошь, Добромиръ, Радославъ, Драгомиръ, ужиті в трактаті для екземпліфікації, вказують на походження твору не з Болгарії, а з Сербії.

Із запереченням міркувань О. Горського та К. Невоструєва виступив В. Малинін, який віднайшов 13 списків пам’ятки (серед них немає віденської публікації трактату 1586 р.). Автор пише, що «хоча мова граматики і фіксує багато пізніших явищ, неминуче пов’язаних з частими й пізніми переписуваннями, в ній немає нічого такого, що б зовсім відокремлювало її мову від мови інших давніх творів, відомих за пізніми списками». В пам’ятці немає помітних архаїзмів, але це не є достатньою підставою для заперечення її давності.

Міркування О. Горського та К. Невоструєва підтримав Г. В. Ягич, який писав, ніби імена Милошъ, Драгошъ — чисто сербські. Антропоніми Доброславъ, Радославъ, Добромиръ не становлять нічого специфічно сербського. Назва Маніакъ, що в трактаті є ілюстрацією імен «рододатныхъ», трапляється в сербських грамотах. Ім’я Шумякъ, яке в статті дається поряд із Маніакъ, учений етимологізував у зв’язку з іменником шума «ліс», але прямої паралелі до антропоніма в сербських пам’ятках не знайшов [13 1895, 345].

Г. В. Ягич гадає, що автором перекладу вважався Іоанн екзарх через те, що в рукописних збірниках безпосередньо перед граматичною статтею або після неї вміщувалися твори, які справді належали болгарському письменникові чи йому приписувалися.

Видатний славіст зіставив дефініції досліджуваної пам’ятки з матеріалами різних греко-візантійських джерел. Г. В. Ягич виявив, що заголовок статті — дослівний переклад грецького: «Περί των ’οκτώ μερων του λόγου». Під цим заголовком відомо кілька візантійських граматичних статей, серед них одна з XII ст. Слов’янський перекладач черпав матеріал із різних джерел. Паралелі до слов’янського тексту вчений виявив у граматиці Діонісія Фракійця, працях Псевдофеодосія, Георгія Хіровоска та ін. Pізноджерельність спричинила те, що в слов’янському трактаті про деякі категорії говориться двічі в різних місцях.

У заголовку трактату не названо мови, якої стосується викладена в ньому граматична наука. У досліджуваній пам’ятці, отже, викладається свого роду абстрактна теорія граматики із слов’янськими ілюстраціями. Оскільки грецька та слов’янська мовні структури близькі, грецьке вчення досить легко ілюструється слов’янськими прикладами.

Трактат «О осмихъ частехъ слова» — не просто переклад грецького твору чи компіляція з грецьких праць, а перша спроба пристосувати граматичне вчення греків і візантійців до слов’янського мовного матеріалу, осмислити особливості слов’янської морфологічної системи, виробити слов’янську мовознавчу термінологію. Він підготував грунт для перших оригінальних лінгвістичних праць у східних слов’ян.

Багато термінів із цього трактату засвоїли наступні східнослов’янські граматисти. Деякі з них у незмінній або модифікованій формі зберігаються і в сучасних слов’янських мовах (пор. рос., болг. наречие; рос., болг., макед., серб.-хорв. предлог; рос. союз, болг. съюз; рос., болг., серб.-хорв. падеж; термін вид (vid) функціонує в усіх слов’янських термінологіях, крім польської).

Трактат «О осмихъ частехъ слова» відіграв першорядну роль у розвитку граматичної думки східних слов’ян, у їх освіті XIV — XVI ст. В українських і білоруських школах до кінця XVI ст. трактат використовувався як граматичний посібник. Із шістнадцяти відомих тепер списків пам’ятки п’ятнадцять східнослов’янського походження.

З досліджуваною працею був знайомий видатний філолог XVI ст. Максим Грек, що працював у Росії. В одній із граматичних статей він коротко розповідає про вісім частин мови. Приклади, якими автор ілюструє кожен клас слів, запозичуються із давнього слов’янського трактату — имА: бг̃ъ, Петръ, землА, нб̃о; рЂчь: гл̃ю, причастіе: гл̃А, творА(и); члЂнъ: иже, ихже, ıаже та ін.; вмЂсто имени: се(й), то(й) та ін.; предлогъ: по, къ, съ, въ, про, ни(з); прирЂчіе: добрЂ; съоу(з): бо, поне, понеже, занеже [13, 595]. Уривок із трактату «О осмихъ частехъ слова вперше надрукував Іван Федоров у Львівському «Букварі» 1574 р.

Під назвою «Кграматыка словеньска языка» 1586 p. трактат надруковано у Вільні. У післямові до публікації твору зазначено: «За прозбою жителей столицы великаго кнА(з)ства литовъскаго града вильни. СиА кграматыка словеньска языка. з газ(о)θилакїи славнаго града острога властноє ω(т)чизны яснЂ велможнаго... пана константина константиновича кн̃жати на острогу... З щодробливоє єго... ласки выдана длА наоученьА и вырозумЂньА бж(с)твеннаго писа(н)А». Першодрук пам’ятки зберігся лише у двох примірниках, причому обидва неповні. Надрукований варіант належить до східнослов’янської редакції. Характерною особливістю першого, віленського видання праці є те, що на полях її надруковано латинські відповідники слов’янських термінів, наприклад. Numeri nominum, Numeri dualis, Numerus pluralis; Nomini accidunt quinque: genus, species, figura, numerus et casus; Deriuatiua nomina, Nomen simplex, Nomen compositum, Tempus preteritum, Presens, Futurum, Participium, Casus, De verbo narratio et explicatio [10,79].

Зазначені еквіваленти вказують на ознайомленість освічених людей на Україні й у Білорусії з латинською граматичною теорією (термінологією) й на призначення книжки для шкіл, у яких вивчалася також латинська мова. У віленській публікації пам’ятки вперше фіксується термін кграматика — запозичений із латинської мови або модифікований під впливом латинської форми давній термін граматикія (грецького походження). Термін прищепився в українській (і ширше — східнослов’янській) лінгвістиці [2, 68-72].

Багато істориків мовознавства на основі назви друкованого трактату помилково думають, ніби 1586 р. у Вільні вперше надруковано граматику словенороської (церковнослов’янської) мови.

Приписування трактату Іоаннові Дамаскину в умовах панування релігійної ідеології відіграло позитивну роль, адже граматичне мистецтво освячувалося одним із найбільших давніх християнських авторитетів.

Уривок від початку трактату «По бж̃їю образу...» до фрази «ИмА оубо дЂлитсА на трое: въ мужеско и женско и среднеє» надруковано в передмові до московського видання «Граматики» М. Смотрицького в 1648 р.

Навіть у передмові до церковнослов’янської граматики, надрукованої 1773 р. в Почаєві, цитується давній слов’янський трактат: «Найпаче же по наученію великагω бг̃ослова, церковнагω же оучителА ст̃гω Іωанна Дамаскина, иже всАкому разумомъ почтенному человЂку грамматіческоє художество всАчески быти потребно судить глаголА: По образу бж̃ію созданнагω человЂка и слова почтеннагω саномъ... суть же оубω слова частей осмь, єлика глаголемъ и пишемъ, внЂ же сихъ ничтоже єсть. Суть же сїА: имА, глаголъ, мЂстоименїє, причастїє и прочаА. До здЂ ст̃ый Дамаскинъ». Отже, він не втратив актуальності навіть у XVIII ст. [10, 83]


«СКАЗАНІЄ ИЗЬЯВЛЕННО ω ПИСМЕНЕ(Х)...» КОСТЯНТИНА КОСТЕНЕЦЬКОГО (ГРАМАТИКА)
Принаймні у XVI ст. на східнослов’янських землях став відомий орфографічний трактат болгарського і сербського філолога Костянтина Костенецького «Сказаніє изьıаавлıєнно ω писмене(х)...» [13, 554 — 581], написаний у кінці XIV — на початку XV ст., коли вчений жив при дворі сербського князя Стефана Лазаревича.

Костянтин Граматик спостеріг різнобій у правописі сербських конфесійних книг своєї доби, тому вважав, що ці книги зіпсовані, переповнені помилок і потребують ґрунтовного перегляду. Правильними йому здавалися лише книги, написані в Тирнові, в Болгарії, де відомий філолог Євфімій провів реформу правопису. Сам Костянтин був послідовником Євфімія.

Трактат Костянтина Костенецького присвячений головним чином питанням орфографії. Особлива увага в ньому приділяється буквам, що писалися всупереч етимології, бо звукове значення їх (унаслідок фонетичних процесів, які відбулися в сербській мові) збіглося із значенням інших, зокрема знакам Ђ, А — є; ы — и; s — з, а також літерам, вживаним у запозиченнях із грецької мови (ω, v, θ, ф та ін.). Мовознавець детально розповідає про надрядкові знаки.

У трактаті автор розглядає й інші філологічні питання. Він твердить, що у формуванні церковнослов’янської мови брало участь багато слов’янських мов — болгарська, сербська, «боснійська», хорватська й чеська, однак основою її був «тънчаишїи и краснЂишїи роуш(ъ)кыи ıєзыкь», тобто руська мова. Свою тезу давній болгарсько-сербський мовознавець прагне обгрунтувати лексичними матеріалами. Звичайно, з точки зору сучасного мовознавства подібні факти не є доказовими, але вони цінні як рання спроба осмислення особливостей словникового складу окремих слов’янських мов. Костянтин виявив обізнаність із східнослов’янськими мовами — українською чи білоруською або російською в південному діалектному мовленні. Кожна з цих мов у XV ст. традиційно іменувалася руською.

Для підтвердження своєї тези про східнослов’янську основу старослов’янської (церковнослов’янської) мови Костянтин Костенецький виділяє лексеми, що, на його погляд, увійшли до її складу з руської: «ибо въ ψалмЂ θ̃-мь гл̃ющеє «лаеть» по роушкыи гл̃ıє(т). ıакоже и нн̃ıа руси мл̃ıєщи се гв̃и своєму мл̃есе гл̃еть. «не лаи на ме хосподине», сирЂ(ч). не караи ме, или не раз(ъ)дражаисе на ме. нь и въ еv(г)ли гл̃ющеє. аще кто поимет(ь) те за ризу твою, сирЂ(ч) свитоу. даж(д)ь емоу и срачицоу, и нн̃ıа руси кошулю сорочкоу гл̃ють. и пакы въ зі̃-и каθизмЂ... гл̃ющеє. и глоумлıа(х)се, нЂ(с)[ть] нш̃и(м) ıєзыко(м), нь роушкыи(м). попе(ч)[е]нїе бо протлъкоуеть или пооученїе. или въ цр(с)твнЂи книзЂ ω Илїи... елико грьсть моукы... моука бо роуш(ь)кыи(м) ıєзыко(м) брашно гл̃етсе. ибо брашно тЂмж(д)е ıєзыко(м) сънЂ(д) или ıастїе гл̃тсе. и что е(с)[ть] въса по редоу сказовати; нь съвъкоупивь реку. вьса бж(с)твнаа писанїа роуш(ь)кыи(м) ıєзыко(м) соуть раз†помощи ω(т) ины(х) нЂгде и нЂгде, и раз†x, симь съставише(с). ибо x’ кромЂ, въса роуш(ь)кыи(м) ıєзыко(м) оукрашаютсе...» (там же, 396 — 397). Як бачимо, до «руських» в трактаті віднесено праслов’янські слова, що збереглися не в усіх говорах болгарської й сербської мов. Автор підкреслив характерну фонетичну особливість «руської» мови — гортанний звук г, який південнослов’янський книжник XV ст. передає за допомогою букви x’. Беручи до уваги жваві зв’язки Києва з південнослов’янськими землями на початку XV ст. (наприклад, Григорій Цамблак, київський митрополит у 1414 — 1420 рр., був родом із Болгарії), припускаємо, що Костянтин Костенецький мав при цьому на увазі насамперед українську мову [10, 237].

Висока оцінка руської мови (власне східнослов’янської редакції церковнослов’янської) навряд чи сприяла поширенню орфографічних рекомендацій вченого. На Україні в XVI — XVII ст. більш поширеною була ближча до істини думка про болгарську основу старослов’янської мови, на що вказують, зокрема, матеріали Пересопницького євангелія й Крехівського апостола.

Можливий вплив цього трактату на правопис церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції вимагає спеціального дослідження. Орфографія Костянтина Костенецького складена в дусі ідей Євфімія Тирновського, тому важко визначити роль праці цього вченого в так званому другому південнослов’янському впливі в Росії, Білорусії й на Україні.

Українські граматисти XVI — XVII ст., виходячи з життєвих потреб нормалізації східнослов’янської редакції церковнослов’янської мови, вводили в свої посібники окремі розділи про правопис, виходячи з вітчизняної фонетико-орфографічної практики. Певним зразком, що заохочував їх до роботи в цьому напрямку, була розробка Костянтина Костенецького.

Не виключено, що саме під впливом Костянтина М. Смотрицький букви на позначення йотованих голосних (ıа, А, ıє, ю) та ы трактував як «дифтонги», у склад яких входить грецька літера ι [10, 94].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал