Реферат на тему: Культура Стародавньої Греції Виконав Студент групи л-22 Рижко Андрій Перевірив



Скачати 193.1 Kb.
Дата конвертації03.03.2017
Розмір193.1 Kb.
ТипРеферат
Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Технологічний коледж НЛТУ України

Реферат на тему:

Культура Стародавньої Греції

Виконав


Студент групи Л-22

Рижко Андрій

Перевірив

Талатура В.В



План

  1. Вступ

  2. Філософія у Стародавній Греції

  3. Давня грецька міфологія і література.

  4. Архітектура і скульптура.

  5. Медицина

  6. Писемність

  7. Поезія


Вступ
Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського

півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої

Азії, по берегах Мармурового і Чорного морів, на узбережжі Південної

Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовласницьких

держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII

ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного

ладу і з'явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н.

е. склало основу економічного і політичного життя суспільства.

Розвинулося товарно-грошове господарство, яке зосередилось у

рабовласницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них

виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за панування в Стародавній

Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною

олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е.

Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу

Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу

Римської імперії.


Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до

н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:


Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);
Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);
Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);
Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).
Щоб зрозуміти специфіку стародавньої грецької культури, потрібно

враховувати соціальні зрушення тієї історичної епохи. У Стародавній

Греції, на відміну від країн Стародавнього Сходу, склався не

монархічний, а республіканський тип рабовласницької держави.

Містами-державами керували колективно їх вільні громадяни. Це була

своєрідна рабовласницька демократія, вона виховала у греків особливе

світосприймання, бо суспільним ідеалом стала вільна й політичне активна

людина. Саме така людина була головним об'єктом і змістом культури. Ця

антропоцентрична концепція культури знайшла своє вираження у знаменитому

висловлюванні афінського філософа Протагора: "Людина — мірило всіх

речей".

Філософія у Стародавній Греції.

Прагнення до узагальнення результатів спостережень за природою і діяльністю людей, яке виявилося ще в архаїчний період, в класичну добу мало своїм кінцевим результатом розквіт філософсько - естетичної думки, боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом, яка розпочалася вже в процесі виникнення грецької філософії як науки, сприяла цьому швидкому і блискучому розвиткові.

Далі розвивається вчення стихійних матеріалістів.Так, друг Перікла Анаксагор, розвиваючи стихійно- матеріалістичні узагальнення своїх попередників про природу матерії в цілому, зацікавився її структурою. Він вчив, що всі тіла побудовані з найдрібніших частинок відповідної якості. повітря- з найдрібніших повітряна частинок, дерево - з найдрібніших дерев'яних, метал- з відповідних металевих, м'ясо - з найдрібніших м'ясних частинок тощо. Однак, пояснюючи будову матерії з матеріалістичних позицій,він вважав причиною її виникнення " світовий розум". Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокріта а Абдери /460-570 рр. до н.е./ про те, що врсь всесвіт, у якому і наша Земля і всі предмети, люди, й тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів, однакових речовиною, але різних своєю формою, величиною. Згідно з вченням Демокріта, атом - найменша чаатина вічної незмінної матерії, яка далі "не може поділятися/ 'атом" по-старогрецькому й означає " неподільний«. Демокріт вважав, що у всесвіті існують лише атоми у вічному русі поржнеча. Зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, які представляють все розмаїття речей у всесвіті. Ці предмети, на думку Демокріта, існують доти, доки не розпадуться сполучення атомів, з яких вони складаються.

Атомістична теорія Демокріта справила величезний прогресивний вплив на весь наступний розвиток науки і філософії. Демокріт вперше виразно сформував положення про те, що рух являє собою одвічну властивість матерії. Вчення Демокріта є механістичним матеріалізмом.

Філософи архаїчного і першої половини класичного періоду головну увагу приділяли пізнанню і вивченню природи, всесвіту з матеріалістичного чи ідеалістичного поглядів. Та з нагромадженням знань і удосконаленням суспільних відносин перед давньогрецькими філософами виникли нові проблеми.

Ці проблеми викликали до життя в другій половині 5 ст. до н.е. новий тип філософа і низку нових напрямів у філософії, представників яких почали називати софістами, тобто мудрецями.

Суспільні й політичні умови в Греції 5 ст. до н.е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовства – мистецтва переконувати слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цими мистецтвами й знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості – софісти. У процесі своєї діяльності софісти поставили питання про вірогідність свого знання, питання про те, чи можна його перевірити, чи є воно істинним чи ні.

Одним із визначних представників старших софістів був Піфагор. Він учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають цих властивостей залежно від відношення їх до людини. Піфагор вчив, що нема ні чорного, на білого, ні доброго, ні поганого, а всі ці якості предметам і явищам довільно дає в своїх оцінках людина. В основі вчення софістів лежить невіра в існування об’єктивної істини.

З кола софістів вийшов, але розійшовся з ними видатний філософ Сократ (471 – 399 рр. до н.е.), який також був захоплений проблемою людини, розуму. Не зважаючи на те, що Сократ за все своє життя не написав жодного твору, його філософія була дуже популярною і він мав безліч учнів.

Сократ, шукаючи критерій істини, пішов далі софістів. Він прагнув знайти точний метод, який, за Сократом, полягав насамперед у самопізнанні. Його вихідною засадою був засновок, який Сократ сформулював у вигляді афоризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упередженості. Пізнання починалося з ретельного аналізу самого себе, як духовної істоти, що мислить і діє.

На відміну від софістів, які вважали, що істина непізнанна, Сократ вважав, що вона пізнається в спорі. Непомітно, шляхом умілих навідних запитань мудрець у ході спору підводить співрозмовників до своїх ідей, і в них створюється враження, що істину пізнали вони самі. Такий метод ведення спору дістав назву «сократичного діалогу».

У своєму вченні Сократ виступив проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали, і тих, що не пізнали істину. Його вчення деякими своїми рисами імпонувало олігархам, що виступали проти афінської демократії. Тому після того, як в Афінах було відновлено рабовласницьку демократію, Сократа звинуватили в безбожності, підриві існуючого ладу і в розбещуваності молоді, його судили і стратили в 399 р. до н.е. За вироком він випив келих з отрутою, приготованою з трави цикути.

Свій подальший розвиток ідеалістична філософія дістала в працях видатного філософа першої половини 4 ст. до нашої ери Платона (427 – 347 рр. до н.е.)

Платон походив із знатної й багатої сім’ї і дістав добре виховання та освіту. Він був учнем Сократа й записав бесіди свого вчителя.

Платон був об’єктивним ідеалістом, тобто він визначав існування об’єктивного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором істинно реального потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому світі втілилася у реального коня. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня вічна й незмінна. Ідея, за Платоном, це граничне узагальнення речей. В ній закладені сам принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнавання.

Ідея людей, тобто душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади і є, за Платоном, нашими знаннями про світ. Чим краще людина пам’ятає світ ідей, тим більше вона знає. Ця платонівська теорія пізнання реакційна, бо заперечує активні наукові шукання, науковий рпогрес.

Філософія Платона особливо чітко сформулювала положення античного об’єктивного ідеалізму.

Соціально-економічна криза системи рабовласницьких полісів, яка почалася в кінці V – на початку IV ст. до н.е. змусила ще софістів і Сократа звернути пильну увагу на суспільні відносини. В IV ст. до н.е філософи ще більше зацікавились суспільними проблемами. Глибоко цікавився ними і Платон. Як противник афінської рабовласницької демократії і прихильник аристократичного й олігархічного ладу, він запропонував проект ідеальної держави – поліс, в основі якого лежав ідеалізований устрій Спарти.

За задумом Платона всі громадяни його ідеальної держави поділяються на три групи. Перша група – це філософи, які займаються управлінням державою, спираючись на воїнів і вивчають науки та мистецтва. Друга група – це воїни, які зайняті військовою справою і обороною держави. Філософи і воїни були превілейованими групами в ідеальному полісі Платона. Вони жили грмадою, не мали родин і приватної власності, щоб не відриватися від своїх прямих обов’язків управління і захисту свого поліса. Третя група – це ремісники, обто люди, зайняті фізичною працею. Вони зобов’язані виробляти якомога більше продуктів сільського господарства і ремесла.

«Ремісники» не повинні займатися ні управлінням державною, ні філософією, ні наукою, ні мистецтвом. На самому споді платонівської ієрархії стояли раби, які виконували найважчу фізичну працю. Жінок Платон вважав рівними розуму чоловікам, і тому вони цілком зрівняні з чоловіками в правах і обов’язках.

Однак у сфері розвитку абстрактного мислення, в питанні про рівність чоловіків і жінок Платон зробив свій позитивний внесок у давньогрецьку культуру. Платон був талановитим майстром слова, стиль його ввібрав в себе всі досягнення зрілої грецької класики. Свої філософські твори він звичайно драматизував, виклкдкючи своє вчення у формі діалогів.

Великим філософом і вченим Стародавньої Греції був славнозвісний Арістотель (384-322 рр. до н.е.). арістотель був сином лікаря, що жив при дворі македонських царів.

У філософії Арістотеля сполучались і матеріалістичні, й ідеалістичні погляди. Він визнавав реально існуючий світ і створив учення про форму і зміст, розрізняючи сутність явища і форму, якої це явище набирає. Відношення між змістом і формою Арістотель розумів діалектично.

Арістотель був різнобічним і глибоким ученим. Майже не було такої сфери знання, в якій би він не виявив себе. Арістотель плідно працював у різних галузях природознавства, історії, державного права, заклав основи соціології, теорії літератури, розробив систему формальної логіки і багато іншого.

Арістотель, як і Платон, створив своє бачення про державу. Але він підійшов до цієї проблеми зовсім інакше. Арістотель вважав, що, перш ніж говорити про ідеальну державу, треба вивчити реальні, існуючі держави. Тому він провів спільно із своїми учнями величезну роботу щодо вивчення й опису законів і устрою 158 держав у Греції та поза нею. Сам він написав «Афінську політію» – працю про державний устрій Афін. Після цього він розпочав узагальнення зібраного і систематизованого матеріалу. Результатом роздумів про державний устрій і суспільні відносини стала велика історико-соціологічна праця Арістотеля «Політика».

Арістотель дійшов до висновку, що існують три типи держав: монархія (тобто рправління одного), аристократія (тобто правління небагатьох) і демократія (тобто правління всіх). При цьому він вважав, що всі ці форми держави є добрі, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом з тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і виродитися в гіршу форму правління. Так, монархія може виродитися в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія - в олігархії, тобто в пануванні небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в схлократію, тобто панування юрби - черні. Сам Арістотель мало ссимпатизував афінській демократії, вважаючи її саме охлократією. Він був прихильником правління небагатьох - аристократії.

В працях Арістотеля відбилися здобутки і недоліки культури того часу. Арістотель діалектично підходив до основних проблем філософії, був основоположником цілого ряду наук. Він хитався між ідеалізмом і матеріалізмом, застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об’єктів, але весь природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробьив «світовий розум».

Арістотель був також найвидатнішим естетиком Стародавньої Греції. Він створив славнозвісну «Поетику» - книгу про сутність мистецтва і поділ його на роди і види. Арістотелева «Поетика» стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.


Давня грецька міфологія і література
Літературна творчість у Греції здавна існувала в усній формі, що

підготувало появу перших літературних творів, видатних пам'яток

світового епосу — "Іліади" й "Одіссеї" (IX—VIII ст. до н.е.), в яких

великий Гомер розповідає про події Троянської війни.


В архаїчний період у результаті розпаду родової общини відбувається

формування античного полісу — міста-держави: Афіни, Спарта, Корінф,

Аргос, Фіви. В літературі того часу поширені міфи про богів, героїв,

наприклад про подвиги Геракла, а також розвивається лірична поезія

Архіло-ха, Солона, Алкея, Сафо. Важливим фактором культурного розвитку

Греції вважаються ігри, які відбувалися на честь деяких богів.

Найбільшими були Олімпійські ігри — спортивні змагання на честь

верховного бога Зевса, що відбувалися, починаючи з 776 р. до н. е. один раз у чотири роки; Тіфійські — спортивні і музичні на честь Аполлона

(бога поезії), Істмійські на честь Посейдона (бога морів).
Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який

характеризується розвитком філософської думки (Демокріт, Сократ). У

літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія.

Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та

Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан

(бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'язаний з

зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього

еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до

н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша

половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор

побутового жанру Геродонт (III ст. до н. е.).
Формуванню елліністичної культури сприяло значною мірою поширення

грецької системи освіти. На першому етапі учні вчились читати, писати,

рахувати, займалися гімнастикою і музикою. Наступний етап був пов'язаний

з вивченням іноземних мов, математики, астрономії, теорії музики. Вищим

ступенем освіти вважалося вивчення філософії і риторики.
За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог,

а бог — як безсмертна людина. Цей концептуальний підхід пронизує не

тільки мистецтво, але й філософію, науку, міфологію, весь світогляд. Вже

ранні філософські системи Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта,

Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобудові цілісності,

гармонії, "логосу", діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що

не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, став пізніше вихідною

координатою розробки діалектики як принципу філософського мислення. У

стародавній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне

атомістичне вчення (Демокріт) та ідеалізм (Сократ і Платон). У

Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань — історія; "батько

історії" Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення

суспільства. Арістотель у праці "Політика" створив першу теорію держави.

Грецький учений Евклід заклав основи геометрії, Архімед — механіки.


У II ст. до н. е., як уже зазначалося, Греція потрапила під владу Риму.

Але, як писав поет Горацій, "полонена Греція перемогла некультурного

переможця". Гордовитий Рим, перед яким тремтіли завойовані народи,

змушений був схилити голову перед величчю культури крихітної Еллади.

Пізніше він, ставши велетенською імперією, створить свою небуденну

культуру, але лише тоді, коли набереться досвіду у завойованого сусіда.

Спочатку Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їхні імена

на латинський лад; скульптори та художники намагались копіювати грецькі

зразки; поети і драматурги переспівували сюжети неповторної грецької

поезії і драми. Вплив грецької культури був настільки сильним, що на

початку, після завоювання Еллади, римська наука стала двомовною. У

римських освічених родинах прийнято було розмовляти поряд із латинською ще й грецькою. Вчений Апулей писав латинською, а Марк Аврелій —

грецькою. Лише з часом римські філологи розробили лексичну і синтаксичну

систему латини настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі

грецької мови.
Архітектура і скульптура
З гомерівського періоду до нас дійшло мало пам'яток, через те, що

основними будівельними матеріалами слугували дерево і невипалена цегла.

Монументальна скульптура також була дерев'яною. Найбільш яскравими

пам'ятками цього періоду є вази, розписані геометричним орнаментом, а

також теракотові і бронзові статуетки.
У цей період розвивається реалістична скульптура. Скульптурні зображення

виконувалися в основному з мармуру і бронзи. Видатними скульпторами

були: Фідій ("Зевс" — для храму в "Олімпії), Мирон ("Дискобол") ,

Поліклет (статуя Гери, виконана із золота і слонової кості), Прак-ситель, Лісіпп.

Основними пам'ятками живопису цього періоду є розписи на вазах. Кераміка

вазопису характеризувалася різноманітністю стилів — геометричним,

"килимовим", чорно- і червонофігурним способом. Цей період також

ознаменувався визначними архітектурними спорудами. Основною громадською

спорудою залишається храм ( храм Зевса в Олімпії, храми в місті

Посейдонія). Особливе місце в античній архітектурі посідає комплекс

споруд Афінського Акрополя (храм Ніки Аптерос, головний храм Афін —

Парфенон).


До знаменитих споруд елліністичного періоду належать Фароський маяк в

Александрії та Башта вітрів в Афінах.


У скульптурі цього періоду проступає інтерес до людини, її емоцій.

Характерними рисами скульптури періоду еллінізму є динамічність,

виразність. До найбільш визначних відносяться "Афродіта з острова Мілос"

(Венера Мілоська), "Ніка Самофракійська", скульптурна група "Лаокоон",

"Фор-незький бик", портрет Демосфена і одне з чудес світу, яке не дійшло

до нас, Колос Родоський (висотою 35 м). Значну кількість пам'яток

давньогрецького мистецтва знайдено на території сучасної України

(колишніх античних держав Північного Причорномор'я).


Медицина
Значного розвитку в Стародавній Греції набула медицина. В поемах Гомера

"Іліада" й "Одіссея" (VIII—VII ст. до н.е.) описані приклади надання

медичної допомоги пораненим під час Троянської війни. Крім лікарів у

війську, в V—IV ст. до н.е. з'явилися лікарі в містах. Купців,

ремісників і вільних землеробів обслуговували мандрівні лікарі, які йшли

від міста до міста, від общини до общини. В Греції також були школи, які

готували лікарів. Найбільш відомі з них це школи в Кнідосі і Косі. Зі

школи на острові Кос вийшов знаменитий лікар Гіппократ. Існували лікарні

при храмах, приватні лікарні при житлах лікарів або знатних людей. Мало

місце безплатне лікування бідних людей, проводилися заходи, які

запобігали поширенню епідемій. Професійною емблемою лікарів стало

зображення змії. Цей символ дійшов до наших днів і далі використовується

в медичній символіці.
З лікувальних процедур велика увага приділялася водолікуванню і масажам.

Також практикувалися і хірургічні втручання. Під час розкопок знайдені залишки медичного інструментарію: ножі, голки, пінцети, зубні щипці,

долота, шпателі, зонди тощо.
Для давньогрецької культури характерна велика увага до фізичних вправ,

загартування і особистої гігієни.


Найвидатнішим лікарем Стародавньої Греції був Гіппократ (460— 377 рр. до

н.е.). З часів Гіппократа до нас дійшла книга під назвою "Гіппократів

збірник", який об'єднує близько 70 творів. Самому Гіппократу належать

твори "Прогностика", "Епідемії", "Про рани голови", "Про переломи" та

ін. Частина творів написана його учнями і послідовниками.
У вченні Гіппократа велика увага приділялась організму хворого,

навколишньому середовищу, умовам побуту, захворюванням внутрішніх

органів, загальній терапії, акушерству, хірургії. Гіппократ описав

симптоми деяких захворювань, стадії перебігу хвороби. Значне місце в

терапії лікар відводив дієті.
У знаменитій "Клятві Гіппократа" визначалися принципи взаємовідносин

лікаря і хворого, а також лікарів між собою. Клятва не є оригінальним

твором самого Гіппократа, скоріше це збірник професійних зобов'язань,

які зустрічалися раніш, проте значення його велике і як кодекс

лікарської етики він, певною мірою, використовується і нині.
Писемність

Одним з найбільш важливих факторів грецької культури VIII-VIвв. поправу вважається нова система писемності. Алфавітний лист, почастизапозичене у фінікійців, було зручніше древнього складового листамікенської епохи: воно складалося усього з 24 знаків, кожен з яких мавтвердо установлене фонетичне значення. Якщо в мікенськом суспільстві, які в інших однотипних суспільствах епохи бронзи, мистецтво листа булодоступно лише деяким присвяченим, які входили в замкнуту касту переписувачів -професіоналів, то тепер воно стає загальним надбанням всіх громадянполіса, оскільки кожний з них міг опанувати навичками листа і читання. Увідміну від складового листа, що використовувалося головним чином дляведення рахункових записів і, можливо, в якійсь мірі для складаннярелігійних текстів, нова система писемності являла собою воістинууніверсальний засіб передачі інформації, який з однаковим успіхоммогло застосовуватися й у діловому листуванні, і для запису ліричних віршів абофілософських афоризмів. Все це обумовило швидкий ріст грамотності середнаселення грецьких полісів, про що свідчать численні написина камені, металі, кераміці, кількість яких дедалі збільшується в мірунаближення до кінця архаїчного періоду. Найдавніші з них, наприкладшироко відома тепер епіграма на так званому кубку Нестора з о.

Пітекусса, датується третьою чвертю VIIIв., Що дозволяє віднестизапозичення греками знаків фінікійського алфавіту або до першої половинитого ж VIIIв., або навіть до кінця попереднього IX століття.
Практично в цей же час (друга половина VIIIв.) було створено та,швидше за все, тоді ж записані такі видатні зразки монументальногогероїчного епосу, як "Іліада" і "Одіссея", з яких починається історіягрецької літератури.
Поезія
Грецька поезія послегомеровского часу (VII-VIвв.) відрізняєтьсянадзвичайних тематичними багатством і різноманітністю форм та жанрів. Збільш пізніх форм епосу відомі два основних його варіанти: епосгероїчний, представлений так званими поемами "Циклу", і епосдидактичний, представлений двома поемами Гесіода: "Праці і дні" і

"Теогонія".


Отримує широке поширення і незабаром стає провіднимлітературним напрямком епохи лірична поезія, у свою чергущо підрозділяється на кілька основних жанрів: елегію, ямб, монодіческую,тобто призначену для сольного виконання, і хорову лірику, або Мелік.
Найважливішою відмінною рисою грецької поезії архаїчногоперіоду у всіх основних її видах і жанрах слід визнати її яскравовиражену гуманістичну забарвлення. Пильна увага поета доконкретної людської особистості, до її внутрішнього світу, індивідуальнимпсихічним особливостям досить яскраво відчувається вже в гомерівськихпоемах. "Гомер відкрив новий світ - самого Людини. Це і є те, щоробить його "Іліаду" та "Одіссею" ktema eis aei, твором навіки, вічноїцінністю "[N.5].
Грандіозна концентрація героїчних сказань в" Іліаді "та" Одіссеї "стала основою для подальшого епічної творчості. Протягом VII і першоюполовині VI ст. виник ряд поем, складених в стилі гомерівського епосу ірозрахованих на те, щоб зімкнутися з "Іліада" і "Одіссеєю" і, разомзніми, утворити єдину связнуюлетопісь міфологічного перекази, такзваний епічний "кікл" (цикл, коло). Антична традиція приписувалабагато хто з цих поем "Гомеру" і цим підкреслювала їх сюжетну істилістичну зв'язок з гомерівським епосом. [N.4, c.68]
Для грецької поезії послегомеровского часу характерний різкийперенесення центру ваги поетичного оповідання на особистість самого поета.

Ця тенденція виразно відчувається вже у творчості Гесіода, особливо в його поемі

"Праці і дні".
Надзвичайно складний, багатий і барвистий світ людських почуттів, думокі переживань розкривається перед нами в творах наступного за

Гесіодом покоління грецьких поетів, що працювали в різних жанрах лірики.

Почуття любові і ненависті, печалі і радості, глибокого розпачу і бадьороювпевненості в майбутньому, виражені з граничною, нечуваної до того часувідвертістю і прямотою, складають основний зміст що дійшли до насвід цих поетів віршованих фрагментів, на жаль, не настільки вжечисленних і здебільшого дуже коротких (нерідко всього два-трирядка).
У найбільш відвертою, можна сказати, нарочито підкресленою формііндивідуалістичні віяння епохи втілилися в творчості такогочудового поета-лірика, як Архілох. Як би не розуміти його вірші,ясно одне: індивід, який скинув тісні узи давньої родової моралі, тутявно протиставляє себе колективу як самодостатня вільнаособистість, не підвладна нічиїм думок і ніяким законам.
Настрої такого роду повинні були сприйматися як соціально небезпечніі викликати протест як у середовищі ревнителів старих аристократичнихпорядків, так і серед поборників нової полісної ідеології, які закликали співгромадян до помірності, мудрість, дієвої любові до батьківщини і покори законам. Прямим відповіддю на вірші Архілоха звучать сповнені суворої рішучості рядки з "войовничих елегій" спартанського поета

Тіртея:


Славне справа - в передніх рядах зі ворогами б'ючись,

Хороброму чоловікові в бою смерть за вітчизну прийняти.

........ .................

Гордістю буде служити і для міста і для народу

Той, хто, зробивши крок широко, в перший просунеться ряд,

І сповнений завзяття, забуде про втечу ганебному,

Життя свого не шкодуючи і многомощной душі.
Якщо Тіртей робить у своїх віршах головний упор на почуттясамопожертви, готовність воїна і громадянина померти за вітчизну

(заклик, що звучить досить актуально в такій державі, як Спарта, щов VII-VIвв. вела майже безперервні війни зі своїми сусідами), то іншийвидатний майстер елегійного жанру і разом з тим прославленийдержавний діяч - Солон ставить на перше місце серед усіхцивільних чеснот почуття міри, або вміння в усьому дотримувати



"золоту середину". У його розумінні тільки помірність і розсудливістьздатні утримати громадян від жадібності і пересичення багатством,запобігти що породжуються ними міжусобні чвари та встановити вдержаві "благозаконіе" (евномію).
У той час як одні грецькі поети прагнули осягнути у своїх віршахскладний внутрішній світ людини і знайти оптимальний варіант йоговзаємовідносин з громадянським колективом поліса, інші не меншнаполегливо намагалися проникнути в пристрій навколишнього людини всесвіту івирішити загадку її походження. Одним з таких поетів-мислителів буввідомий нам Гесіод, який у своїй поемі "Теогонія", або "Походженнябогів ", спробував представити існуючий світопорядок в його, так би мовити,історичному розвитку від похмурого і безликого первородного Хаосу до світлогоі гармонійного миру очолюваних Зевсом богів-олімпійців.


Список використаної літератури:
Зарубіжна та українська література. Підручник. – К., 2001.
Історія Стародавньої Греції. – К., 1998.
Грецька міфологія. – К., 1986.
Історія стародавнього світу. Київ -1976 р

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал