Рецензії та огляди



Скачати 95.07 Kb.

Дата конвертації21.03.2017
Розмір95.07 Kb.

Рецензії та огляди
Калакура Я.
Українознавче дослідження: теорія та методологія. — Тернопіль:
Джура, 2012
Нещодавно інтелектуальна скарбниця вітчизняного та зарубіжного українознавства поповни- лася унікальним науково-методичним посібником відомого українського історика, українознавця,
історіографа, джерелознавця, архівознавця, доктора історичних наук, академіка АН вищої школи
України, заслуженого професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, головного наукового співробітника Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, заслуженого працівника вищої школи України, нагородженого орденом “За за- слуги ІІ ст.”, орденом “За заслуги ІІІ ст.”, Почесною грамотою Верховної Ради України, удостоєного низки відзнак Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Академії наук вищої школи
України, лауреата іменних премій Григорія Сковороди та Василя Веретенникова, Ярослава Калакури
“Українознавче дослідження: теорія та методологія” (2012).
Найактуальнішим проблемам українознавства, опрацюванню його теоретико-методологічних за- сад, освітніх, пізнавальних і світоглядно-виховних функцій, присвячена ця ґрунтовна праця. Книга є підбиттям підсумків багаторічних студій талановитого, щонайширших інтересів і вмінь автора з клю- чових проблем українознавчого дослідження. Безцінним є це дослідження для молодих науковців, які працюють у різних сферах українознавства: історії, історіографії, етнології, філософії, державоз- навства, демографії, лінґвістики, культурології, світового українства, біографістики та ін. У науково- методичному посібникові розглянуто ключові питання українознавчого дослідження, його систем- ний, міждисциплінарний характер, теоретичні та методологічні засади.
По суті, ця праця стала підсумком багаторічної праці автора в царині українознавства, яке для нього ніколи не було абстрактною теорією, а є частиною особистого життя, власних помислів, пере- конань, компонентом духовно-інтелектуального світу. Із перших сторінок достатньо помітне ба- жання допомогти молодим дослідникам, що спонукало до викладу наукових орієнтирів у форматі посібника, адже у Ярослава Степановича величезний досвід роботи у цій царині. Під його керівництвом підготовлено 15 докторів та майже 50 кандидатів наук, він є автором понад 500 наукових, науково- популярних, навчально-методичних та публіцистичних праць. Читачі журналу “Українознавство” вже мали змогу ознайомитися з окремими студіями Я. Калакури, що завжди вирізнялися логічністю,
ґрунтовністю, глибиною осягнення проблеми, як і презентована напередодні ювілею праця.
Серед ключових проблем українознавчого доробку вченого варто виокремити розроблення теоретико-методологічних засад українознавства, категоріально-понятійного апарату, джерельної бази, періодизації та розгляді окремих періодів і знакових сторінок становлення й розвитку ук- раїнознавчої науки. Українознавство, про що свідчить пропонована праця, вчений розглядає як
ін теґровану систему знань про Україну і українство. Дослідник простежує процес зародження й основні етапи розвитку та нагромадження цих знань у межах таких концентрів, як український ет- нос, нація, держава; Україна – територія, природа; Україна – мова, культура, релігія, ментальність;
Україна і світ, Україна – постаті.
Серед основних завдань українознавчої науки вчений вважає з’ясування її витоків, виявлення провідних тенденцій і закономірностей розвитку, виокремлення внеску у збагачення знань визначних українських істориків та наукових осередків, інститутів, їх друкованих органів, прогнозування по- дальших досліджень.
Я. Калакура у праці відводить вагоме місце для понятійно-термінологічного апарату ук раї- нознавства, його методології та періодизації. До методологічного інструментарію українознавця автор відносить три основних компоненти: а) принципи (правила) дослідження; б) методи (прийо- ми, способи) пізнання; в) засоби (спеціальні або допоміжні) дослідження: оргтехніка, обчислюваль- на, комп’ютерна та фото-фонотехніка. Закцентовано на принципах українознавчого дослідження
(історизму, системності, об’єктивності (неупередженості), всебічності, наступності (спадкоємності), світоглядності, історичного антропологізму, людиноцентризму, єдності світобудови і багатоманіття
її прояву, внутрішньої самоорганізації змісту й саморозвитку науки). Посібник охоплює комплекс основних дослідницьких методів українознавчого пізнання (наукового аналізу, синтезу, системно-

Рецензії та огляди
85
го, порівняльного, ретроспективного, перспективного методів, методів наукометрії та бібліометрії, проблемно-функціонального та проблемно-ситуаційного, логічного, історико-генетичного, історико- хронологічного, історико-ситуаційного методів, типологізації та класифікації, біографічного методів), розкриває зміст допоміжних та спеціальних засобів наукового дослідження в українознавстві
(комп’ютер, Інтернет, принтер, сканер, ксерокс тощо) (с. 100–128).
З’ясовуючи значення періодизації, вчений розглядає її як один із дослідницьких методів українознавчого пізнання, що передбачає систему процедур, прийомів і способів, спрямованих на виділення в найбільш важливих епох, періодів, етапів за спільними ознаками і критеріями. “Наука вже давно довела, що періодизація – не механічна процедура поділу того чи іншого процесу на окремі відрізки в часовому вимірі, а спосіб або метод, який виконує дослідницькі функції. Саме цей аспект періодизації, як дослідницького методу в українознавстві, належить до актуальних і недо- статньо висвітлених у літературі проблем” – звертає увагу Я. Калакура (с. 88). Витоки українознав чої думки, а відтак і науки автор справедливо відносить до глибокої давнини. В її розвитку на шляху трансформації знань у науку вчений окреслив вісім, тісно пов’язаних між собою періодів.
У контексті розвитку українознавчої думки виокремлено особистість українознавця, що є новим у наукових студіях. Збірний, а точніше, соборний образ українознавця ввібрав у себе найхарактерніші риси представників різних поколінь науковців, починаючи від тих, хто закладав фундамент знань про
Україну, хто поклав перші цеглини в його будівлю, і закінчуючи тими, хто вивершив її у комплексну наукову систему і працює в ній сьогодні, – підкреслює Я. Калакура (с. 50). Цей образ складався як на материковій землі українців, незважаючи на її розірваність між Польщею, Литвою та Угорщи- ною, між Річчю Посполитою і Москвою, між Російською та Австро-Угорською імперіями, так і за
її межами – представниками української діаспори. У такий спосіб учений підкреслює соборність образу українознавця, як і українознавства загалом. В єдиний потік зливаються провідні течії і на- прями українознавчої думки, консолідуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого, об’єктивного, всебічного та правдивого до- слідження і висвітлення українського буття.
Відмітна риса посібника у визначенні співвідношення проблеми і теми українознавчого дослідження.
На думку вченого, проблема в українознавстві має ставитися і формулюватися як ключова ідея, з якої випливають дослідницькі завдання, що викладаються послідовно шляхом рейтингового ранжування
(с. 150). За Я. Калакурою, панівною в українознавстві була і залишається проблема “живої” людини,
її світобачення, не випадково воно репрезентує себе як людинознавство і людинолюбство. Такими самими пріоритетними для українознавців, вважає автор, є проблеми теорії і практики етноґенезу українського народу, формування його ідентичності й усвідомлення національної самобутності, історія української державності, культури, освіти, духовності та ментальності, національно-визвольного руху, світового українства тощо (с. 151).
У науково-методичному посібникові, де розглядаються ключові питання українознавчого до- слідження, його системний, міждисциплінарний характер, теоретичні та методологічні засади, велика увага приділена визначенню теми дослідження, його об’єкта та предмета, бібліографії та іс то ріографії, методиці пошуку, класифікації, аналізу та використання джерел, складання плану і проспекту ро- боти, орієнтовного графіка написання тексту, його апробації, підготовки до опублікування або за- хисту, проведення презентації. Для проведення об’єктивного дослідження автор підкреслює роль джерельної бази, використання різноманітних за змістом та характером документів, у тому числі
інформаційних ресурсів вищих органів влади та управління України, громадських організацій України, статистичних даних, соціологічних досліджень, інтернет-джерел тощо. Я. Калакура дає визначення українознавчого джерела як носія безпосередніх, здебільшого первинних відомостей про Україну та українців, про розвиток українознавства та його творців (с. 180). Цінним для дослідника є опануван- ня методикою основних етапів роботи з джерелами, від яких залежить ефективність і якість роботи.
Професор наголошує на найбільш важливих серед них є: а) пошук, виявлення і попередній відбір джерел для наступного опрацювання; б) систематизація та класифікація джерел; в) дослідження джерел, їх аналітична критика; г) синтетична критика та використання інформаційного потенціалу джерельного комплексу (с. 183).
Готуючи цю книгу, автор бачив перед собою дослідника-початківця, який тільки робить перші кроки в науці, а тому відчуває певну розгубленість, потребує фахової поради із визначення напряму, проблеми і теми наукового проекту, його об’єкта та предмета, вивчення бібліографії та історіографії, методики пошуку, класифікації, аналізу та використання джерел, складання плану і проспекту ро- боти, орієнтовного графіка написання тексту, його апробації, підготовки до опублікування або за- хисту, проведення презентації тощо. А ще молодий дослідник потребує й психологічної підтримки у виборі професії, яка на перший погляд не спокушає привабливою кар’єрою або ж зарплатою і не завжди приносить радість та моральне задоволення, вимагає великої наполегливості, жертовності, посидючості, сили волі, готовності відмовитися від деяких “повсякденних благ”, здатності не опуска- ти рук перед труднощами, інколи нудною, рутинною і чорновою роботою. Професор Я. Калакура сам пройшов нелегкий життєвий шлях, але попри життєві негаразди, скрути у різні епохи українського буття – чи Другої Речі Посполитої, чи “радянізації” західноукраїнських земель, побудови “розви-

Рецензії та огляди
5 / 2012
86
нутого соціалізму”, – пріоритетними залишалися моральні та християнські чесноти, які живилися у любові до рідного краю, України. Ярослав Степанович упорався з труднощами й досяг неабиякого визнання в науковому світі. Своїм колосальним досвідом, роздумами про наболіле він щедро по- ділився на сторінках нової книги.
Для автора українознавство – це потужний інтелектуальний, ідейний і духовний чинник само- ствердження українців, усвідомлення їхньої ідентичності, ефективний засіб збереження історичної пам’яті, осмислення національної ідеї, могутній чинник формування національно-державницької сві- домості та високих моральних цінностей. На глибоке переконання Я. Калакури, українознавець – не кабінетний учений, байдужий до долі свого народу, до суспільних процесів, а борець, людина дії, яка не просто має відповідні знання, збагачує їх і ділиться ними, а й вносить їх у суспільну свідомість, акумулює і поєднує в собі високий інтелект, професіоналізм, християнську моральність, щиру любов до України, національний патріотизм. Живими носіями таких цінностей були фундатори українознавства – ціла плеяда українських інтелектуалів, починаючи від Нестора Літописця і за- кінчуючи сотнями сучасних українознавців, зосереджених в академічних інститутах, Національному науково-дослідному інституті українознавства та всесвітньої історії, у численних вишівських центрах та кафедрах, у зарубіжних українознавчих осередках.
Книга ознайомлює читачів із сучасним трактуванням терміна “українознавство”, сутнісними риса- ми й особливостями українознавчого пізнання (історизм, цілісність, комплексність, інтеґративність, синерґетизм), новітньою концепцією українознавства, структурою та концентрами українознавства, визначальними для українознавства поняттями, доробком провідних осередків українознавства, осо- бливостями сучасного етапу продукування українознавчих знань, встановлює і характеризує на- прями українознавства з погляду проблемно-хронологічного підходу, визначає актуальні завдання українознавчих студій, узагальнює досвід і найхарактерніші риси та ознаки періодів у розвитку українознавства, з’ясовує функції українознавства (теоретико-пізнавальної, світоглядної, виховної), теоретичні підстави українознавчого пізнання, закономірності українознавства, тлумачить близькі до українознавства категорії (народознавство, україністика, україніка).
Окремо з’ясовується зміст специфічних понять, термінів та категорій українознавства (ук- раїнознавча ситуація, українознавчий факт, українознавча концепція), виокремлено історичний складник українознавства та його досліджень, філософію українознавства. Автор докладно торкнув- ся специфіки жанрів наукових досліджень з українознавства (узагальнювальні праці, монографії, наукові статті, тези доповідей і повідомлень, конспекти, анотації та резюме, курсові, дипломні, магістерські та дисертаційні роботи, автореферати дисертацій, бібліографічні огляди та рецензії), етапів власне українознавчого пізнання й написання українознавчого дослідження (задум, постановка проблеми, визначення теми дослідження, формулювання теми і назви наукової праці, обґрунтування наукової та суспільної актуальності теми, визначення предмета та об’єкта дослідження, мети і за- вдань, хронологічних і територіальних меж, складання плану, проспекту роботи та плану-графіка його реалізації, вивчення літератури, аналіз стану дослідження проблеми, пошук, дослідження та систематизація джерел, підготовка змістовної частини, формулювання висновків, пропозицій, ре- комендацій наукової праці, редагування та оформлення роботи тощо), особливості апробації, опри- люднення та публічного захисту наукових праць. Книга насичена не лише загальними положеннями про сутність методології наукових студій з українознавства, але й деякими узагальненнями кон- кретного досвіду провідних учених минулого і сучасності, застереженнями від помилок і недоліків, порадами, рекомендаціями, починаючи від задуму наукового проекту і закінчуючи його реалізацією та впровадженням отриманих результатів у суспільну практику. При цьому автор самокритично застерігає потенційного читача заявою про те, що не претендував на єдиноправильне трактування за- явлених у книзі проблем та створення універсальної методики їх розв’язання. Річ у тім, що, на його думку, методика завжди індивідуалізована, нею не можна оволодіти тільки на основі літератури без належної самостійної роботи і наполегливого опанування майстерністю наукового дослідження та викладу його результатів.
Таким чином, поява цієї праці – це відповідь на довгоочікувані прагнення дослідників-початківців, які відтепер матимуть досконалий підручник з основ наукової діяльності в царині українознавства.
Разом з тим, ця книжка буде корисною і цікавою і для більш досвідчених колег-українознавців, адже крім того, що проф. Я. Калакура підсумував сучасні підходи до трактування та реалізації теоретич- них і методологічних засад українознавчого пізнання, функціонування українознавства як науки й навчальної дисципліни, він щедро поділився власним досвідом і роздумами. Особливо цінними є висновки щодо ключових дискусійних питань, у т. ч. й про сутність самого українознавства, його предмета, об’єкта, структури тощо.
Крім того, у праці Я. Калакури висловлено низку конкретних рекомендацій, спрямованих як на подальше посилення ролі українознавства у структурі гуманітарного знання, повнішу реалізацію його історіософських, світоглядних і дидактичних функцій у системі науки, освіти, культури, масових ко мунікацій, державного будівництва, утвердження української ідентичності та соборності, так і на виховання нових ґенерацій українознавців, підвищення їхнього теоретико-методологічного рівня та формування громадянської позиції.

Рецензії та огляди
87
Проф. Я. Калакура переконливо доводить, що українознавство, як цілісна наука пізнання, само- пізнання і самотворення українського світу, світового українства, невіддільне від етноґенезу українців, від формування української нації, її національної і державницької ідеї, від історії національно-виз- вольних змагань українського народу, феномена його мови, культури, духовності, від зароджен- ня, становлення і розвитку державності України, її місії у сучасному ґлобалізованому світі. Воно вже відіграло і продовжує відігравати інтеґрувальну роль в утвердженні української ідентичності та соборності, втіленні української національної ідеї, у пришвидшенні реформ та трансформаційних процесів, у побудові громадянського суспільства на засадах права, демократії та захисту свобод гро- мадян, збереження національної самобутності. Будучи науковою системою інтеґрованих знань про
Україну і українців, про закономірності зародження, розвитку і життєдіяльності українського на- роду в часових і просторових вимірах, українознавство, його структурні конструкції мають спільний фундамент – історичну пам’ять, спільні джерельні свідчення, спільну теорію та методологію науко- вого пізнання. Особлива місія українознавства полягає в тому, що воно синтезує всю сукупність знань, що стосуються українського етносу, території їх розселення і побутування, мови, культури, вірувань, побуту, обрядів, звичаїв, господарського, політичного і духовного життя, складання ук- раїнської нації, державно-правових відносин, її інтелектуальних надбань, міжнародних зв’язків, і формує якісно нову цілісність – науку самопізнання українського народу.
Не буде перебільшенням сказати, що автор досяг поставленої перед собою мети: з’ясувати систем- ний, міждисциплінарний характер українознавчого дослідження, його теоретичні та методологічні засади, структуру і функції, розкрити методику найважливіших етапів наукового пізнання.
Важливим доповненням до основного тексту книжки є обширна тематична бібліографія (близь- ко 500 назв друкованих праць), витяги з офіційних нормативних документів (про порядок прису- дження наукових ступенів, паспорт спеціальності 09.00.12 – “Українознавство”, перелік періодичних видань, що вважаються фаховими зі спеціальності “Українознавство”, зразки бібліографічних опи- сувань літератури і джерел для дисертацій та рефератів, вимоги до оформлення статей у журналі
“Ук раїнознавство” та “Збірнику наукових праць Національного науково-дослідного інституту укра-
їнознавства та всесвітньої історії”), предметний (78 понять) та іменний (539 прізвищ) покажчики.
Безсумнівно, що праця Ярослава Калакури “Українознавче дослідження: теорія та методологія” знайде багато уважних читачів. Саме для них вона написана, і саме тому не варто докладно пе- реповідати її зміст. Буде набагато ліпше, коли дослідники-початківці, магістри, аспіранти, інші науковці, які працюють у різних сферах українознавства: історії, історіографії, етнології, філософії, державознавства, демографії, лінґвістики, культурології, світового українства, біографістики, а та- кож студенти гуманітарних факультетів, аматори науково-пошукової та краєзнавчо-музейної роботи самі придбають та опрацюють це важливе видання. Нам залишається розкрити невеличку таємницю: незважаючи на те, що перший наклад книжки вже розійшовся, тернопільське видавництво “Джура” пообіцяло задовольнити попит читачів додатковим тиражем. І від себе додамо, що Ярослав Сте- панович зберіг запал діяльності, всю силу творчості, усю ясність думки. Він на почесному місці в українській історичній науці і педагогічній діяльності. Свій 75-річний ювілей зустрів плідною працею на науково-викладацькій ниві, продовжуючи передавати молоді свої знання, багатий досвід. Натхнен- но засіваючи науково-педагогічну ниву національними, інтелектуальними, людинотвірними зернами, щедро пожинає радість від успіхів вихованців, які у своїх серцях відчувають особливу шану, любов і глибоку вдячність учителеві, пораднику і порядній Людині.
Оксана Гомотюк, Олег Ярошинський
Літопис Української Повстанської Армії / упорядн. В. Ковальчук,
В. Огороднік. – Т. 16. – К., 2012
Новітня українська історіографія національно-визвольного руху поповнилась ще одним томом
Літопису Української Повстанської Армії. Головною темою цієї збірки документів став період 10 річ- ного післявоєнного протистояння ОУН (Б) і радянської влади на Волині та Поліссі (оунівський край
“ПЗУЗ”). Завдяки наполегливій праці упорядників видання – джерелознавця Володимира Коваль- чука та історика Валерія Огородніка – у науковий обіг вперше введено 281 діловий лист збройного націоналістичного підпілля за 1944–1954 рр.
Їхньою заслугою є те, що вони прочитали нерозбірливі почерки авторів листів, ідентифіковували
їх псевда, встановлювили адресати, проаналізували вкраплення “езопової” мови. Саме ділові листи через чіткий і лаконічний стиль викладу мають великий інформаційний потенціал, містять мінімум фальші й приписок. Це не темпераментне приватне листування, де часто-густо організаційні спра- ви витіснені особистими. Як і не звіти про бої УПА, в яких дані про ворожі втрати, наприклад,
інколи перебільшені вдесятеро. Окремі документи, з якими працювали упорядники, були заляпані кров’ю, пошматовані, а втрачені фраґменти їм довелося відновлювати. На жаль, майже дві третини від опублікованого – копії трофейних ориґіналів, зокрема й російською мовою з частково спотворе- ним первісним текстом.

Рецензії та огляди
5 / 2012
88
Серед джерел, що ввійшли до 16-го тому, особливу увагу привертає увагу переписка головного ко- мандира УПА Романа Шухевича з його наступником на цій посаді Василем Куком, листи Василя Кука до політичного референта ОУН Якова Бусола, провідника на ПЗУЗ Миколи Козака-“Смока”, його підлеглого Степана Янишевського-“Далекого”, епістолярії керівника Головного осередку оунівської пропаганди Петра Федуна, останнього провідника на ПЗУЗ Василя Галаси, графіка-різьбяра Ніла
Хасевича та багатьох інших. До речі, для порівняння упорядники опублікували й три листи керівника легендованого оунівського підпілля у Києві Михайла Захаржевського, в підрядкових коментарях до яких довели: це фальшивки радянських спецслужб.
В уміщених у книзі документах глибше деталізуються причини розколу в 1945 р. волинсько-по- ліського підпілля на прибічників Миколи Козака-“Смока” і “розкольника” Степана Янишевського-
“Далекого”. Виявляється, останній уже був готовий розірвати відносини зі своїм візаві ще навесні, а не восени 1945-го, на знак протесту проти невиправданої, як на його думку, “чистки” підпілля від радянських агентів. Окремішньо “далеківці” протрималися аж до 1949 року, коли все-таки “злилися” зі “смоківцями”. У цьому велика заслуга Василя Галаси, що активно долав внутрішні конфлікти в під- піллі на ПЗУЗ після смерті “Смока”.
У кількох листах розповідається про підпілля в Києві, легендоване в останній рік Другої світової війни радянськими спецслужбами для проникнення в оунівську мережу на Волині. Також у доку- ментах ідеться про роботу винищувальних батальйонів й агентурно-бойових груп НКВС–МВС під проводом “Кучерявого”, “Оси”, “Чорного”, “Озона”, “Чубатого”, “Короткого”, “Савки”, “Ластівки”,
“Чуми”. На Кременеччині, наприклад, представники одного з таких підрозділів, всіляко наслідуючи бандерівців, мешкали у криївках, запрошували туди селян на допити й навіть співали повстанських пісень. Також, як виявляється, МДБ вчиняли масові облави під виглядом саперів, які “розміновують” поля.
У багатьох листах описані численні урядові “експерименти” над цивільним населенням Західної
України під час її післявоєнної радянізації. Так, повстанець Іван Литвинчук у квітні 1949 р. зазначав:
“...большовики мають перевести масовий вивіз населення ЗУЗ на Далекий Схід і Сибір”. Підпільник
Олександр Савира в серпні 1951-го свідчив, що мешканців хуторів на Волині змушують переселятися в села. Інший повстанець, Володимир Кудра, у квітні 1952 р. писав, що колгоспників повсюдно зму- шують перераховувати державі великі “позики”, а неодружених бездітних жінок – сплачувати по- даток “за бездітність”. Людей також обурювали пропозиції влади їхати на роботу в Донбас, а також добровільно-примусово вступати до шкіл “фабрично-заводського навчання”.
Ділові листи цікаві й тим, що, як і підпільна періодика, є цінним джерелом інформації про події у світі. Стає зрозуміло, що і Василь Кук, і Роман Шухевич щиро сподівалися на настання Третьої світової війни за ініціативою США, щоб “під шумок” проголосити незалежність України. До речі, деяких лідерів підпілля нині назвали б “конспірологами”. Так, Василь Кук писав, що Адольф Гітлер у серпні 1945-го ще жив і успішно переховувався від переслідувань десь “у підпіллю”, а також ви- словлював упевненість у тому, що до смерті Йосипа Сталіна в 1953 р. “доклав рук” Лаврентій Берія.
Серед цивільного населення поширювалися різноманітні чутки, наприклад про Корейську війну як початковий етап Третьої світової.
У збірнику знайдуть чимало цінного для себе прихильники історії шифрувальної справи. Як вста- новили упорядники, учасники епістолярного діалогу від кінця 1940-х часто зашифровували дати на- писання своїх листів “датівниками” – сумою з шести чисел реальної дати та довільних шістьох чисел.
Цікаво, що кожна пара, яка переписувалася, послуговувалася своїм власним датівником. Також ви- користовували шифроблокноти (це коли набори цифр позначали певні слова чи словосполучення).
Опубліковані документи “відсунули” хронологічну межу існування підпілля ОУН до середини
1950-х. Цікаво, що у 1953 році, коли край ПЗУЗ уже перебував “на краю загибелі”, влада УРСР здійс- нювала українізацію партапарату, сподіваючись відвернути цивільне населення від націо на лістичного підпілля. Одним з останніх МДБ ліквідувало оунівця Петра Ксенджука – під час спец операції в Луць- кому районі 27 жовтня 1955-го.
Авторів багатьох листів збірника можна побачити у фотододатку. На одній світлині, наприклад, зображений колоритний бородань на фоні комишу – це легендарний провідник Іван Литвинчук-“Ду- бовий”. На іншому знімку – нещасні теща та дружина “розкольника” Степана Янишевського, зго- рьовані від постійних переслідувань МВС. Вміщена і світлина радянської агентки Людмили Фої, що стоїть поряд з Миколою Козаком. Саме цього чоловіка, який, як відомо, жінку заохотив стати ідей- ною бандерівкою, молодий київський історик Володимир Іванченко у своїй книзі “Квітка в червоному пеклі” помилково назвав оперпрацівником МДБ. Майже всі світлини публікуються вперше.
Відтак, зміст більшості документів 16-го тому прямо чи опосередковано стосується запеклої бо- ротьби між націоналістичним підпіллям на ПЗУЗ з апологетами радянізації Волині та Полісся впро- довж післявоєнного періоду історії України. До честі українських повстанців, ця геройська справа затягнулася аж до хрущовської доби.
Федір Полянський


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал