Рецензії та огляди ’342



Скачати 72.76 Kb.

Дата конвертації01.01.2017
Розмір72.76 Kb.

252
5. РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ

УДК 811.112.2’342
Вакуленко ТІ, Сахарчук ЯВ.
ПОРІВНЯЛЬНА ФОНЕТИКА НІМЕЦЬКОЇ
ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ
Приступаючи до аналізу фонетичного доробку ЛІ. Прокопової,* з’ясуємо його основні теоретичні засади. Її книга є досить цілісною працею, яка охоплює загальні теоретичні положення німецької фонетики. Її перевага втому, що вона не лише з’ясовує сутність таких явищ, як вокалізм, консонантизм, асиміляція, складі складоподіл, наголос, інтонація, ай ілюструє ці явища переконливими прикладами. Спосіб подання матеріалу в компаративному аспекті (у зіставленні з українською мовою) значно полегшує сприйняття і допомагає зрозуміти спільне та відмінне між дотичними явищами рідної та іноземної мов. Рецензована праця призначена для викладачів вищих і середніх навчальних закладів, тому в ній, безперечно, є доречним подання методичних коментарів щодо викладання вступного і корегувального курсів фонетики німецької мови. Далі вдамося до деталізації зазначеного. У першому розділі систематизовані знання про німецький вокалізм та консонантизм. Класифікаційна схема голосних побудована на основі протиставлення голосних переднього і заднього ряду. Наводиться класифікація голосних за довготою – короткістю, відкритістю – закритістю, напруженістю – ненапруженістю, лабіалізованістю – нелабіа- лізованістю. Фотокартки та схематичні рисунки, котрі зображають положення язика при артикуляції, допомагають не лише зрозуміти, алей уявити особливості вимови німецьких голосних. Робиться слушне зауваження, що при вимові всі звуки пов’язані між собою і зумовлюють одне одного, однак фонетичні риси, що набирають фонологічних властивостей, є не менш важливим для визначення системи в цілому. Вартим уваги є те, що зазначаються не тільки диференційні, алей спільні особливості вимови звуків в українській та німецькій мовах, хоча також акцентується, що, порівняно з українською, артикуляція

253 німецьких голосних є більш напруженою. Щоб проілюструвати ці відмінності, слушним було б, на нашу думку, навести приклади із української мови. Справедливо зазначається, що тривалість довгих голосних у ненаголошеній позиції наближається до тривалості коротких ненаголошених голосних. ЛІ. Прокопова апелює до авторитету таких вчених, як В. Мол- тон, Х.-Х. Венглер і К.П. Мартенс, що робить аргументаційну базу більш переконливою. Чи не найбільша увага приділяється авторкою проблемним питанням фонетики німецької мови, наприклад, вимові відкритого довгого е та редукованого [ə] в системі голосних фонем. При цьому наводяться дані експериментальної фонетики, на підставі яких стверджується, що голосний е у відкритому варіанті вимовляється переважно у сценічній формі та під час урочистих промова редукований
[ə] не протиставляється жодній фонемі, в якій би позиції він не був, і часто повністю редукується в розмовній мові. Що стосується твердого приступу голосних, то в посібнику розширюється його дефініція шляхом виділення двох видів – сильного та нового. У розмовній мові спостерігається переважно новий приступ, який виникає внаслідок послаблення (редукції) сильного приступу. При цьому, на переконання автора, студентів слід вчити вимовляти саме сильний приступ, оскільки “утрирування під впливом рідної мо-
ви швидко зітреться і доведеться час від часу поновлювати силь-
ний приступ”. На нашу думку, така категоричність є суперечливою, через те що зазначене певною мірою залежить від індивідуальних особливостей артикуляційного апарату особи, яка вивчає німецьку мову як іноземну. Під час розгляду довгих і коротких голосних та їх характерних позицій, подається артикуляційно-акустична характеристика голосних фонем німецької мови у зіставленні з відповідними фонемами української мови. Деталізації в аналізі способів утворення звуків сприяють рентгеносхеми і палатограми голосних. Рентгеносхема є доречним наочним засобом для розуміння механізмів правильної артикуляції. Що стосується досить численних палатограм, то вони швидше привернуть увагу більш досвідчених фонетистів, аніж студентів, оскільки в них визначальними є непрямі показники, атому аналізувати їх значно важче. Отже, другий розділ зацікавить у першу чергу викладачів, зокрема й тому, що містить слушні методичні рекомендації. Під час розгляду німецького консонантизму відзначається, що в цій сфері німецька й українська мови мають більше спільних рис,

254 аніж у вокалізмі, але в німецькій мові, на відміну від української, немає протиставлення за палаталізованістю – непалаталізованістю. Щодо класифікації приголосних, то вона ґрунтується на протиставленні приголосних за диференційними ознаками (за активним мовним органом таза способом творення. За активним мовним органом ЛІ. Про- копова розрізняє такі приголосні фонеми губні, передньоязикові, середньоязикові, увулярні та фарингальні за співвідношенням кількості голосу – глухі та дзвінкі, а за способом творення шуму – зімкнені, носові, щілинні бокові та вібранти. Позитивним є те, що систематизація класифікаційних ознак приголосних подається в таблиці, що може слугувати як систематична наочність під час виконання студентами завдань і вправ з курсу практичної фонетики німецької мови. Це є доречним при зіставленні, але переводить працю ЛІ. Прокопової у зовсім іншу площину – площину зіставлення двох різних фонетичних систем, що навряд чи вкладається в рамки простого навчального посібника з фонетики німецької мови. Під час подання розгорнутої паспортизації класів німецьких приголосних наводяться палатограми вимови слів із протилежними артикуляційними характеристиками. Наприклад, всупереч думці, поширеній в науковій літературі, проте, що в німецькій мові немає подвоєних та довгих приголосних і що подвійне позначення голосних
(Messer, immer, Mann) в орфографії свідчить лише про короткість попереднього голосного, ЛІ. Прокопова стверджує таке приголосні, які позначаються в орфографії двома літерами, виявляють більшу тривалість, що менш помітна в розмовній мові. У рецензованій розвідці аналізуються основні труднощі при засвоєнні приголосних німецької мови. Доречним для навчального посібника є те, що при аналізі артикуляційно-акустичної характеристики приголосних фонем німецької мови авторка знаходить відповідники кожній з цих фонем серед українських. Наприклад, губним зімкненим відповідають п, б, м української мови, а передньоязиковим свистячим /s/, /z/ – ста з. Проте уданому навчальному посібнику наголошується на тому, що три варіанти вимови вібранта
[r],
[R] та [ɐ] важко зіставляти з українською мовою, хоч передньоязикове сценічної німецької мови й українське Р схожі між собою за артикуляційним укладом Але увулярне [R] набуло більшого поширення в німецькій мові, ніж передньоязикове [r], у зв’язку з чим спостерігається його велика варіативність. Саме це зумовило необхідність опису способу артикуляції зазначених приголосних та випадки їх вимови (або невимови).

255 У третьому розділі розглядається регресивна і прогресивна асиміляція в німецькій та українській мовах. У німецькій мові регресивна асиміляція за глухістю відбувається послідовно в кінці слова і зрідка
– всередині слова. Так, регресивна асиміляція розглядається як невпинний історичний процес, що мав місце ще в середньоверхньонімецькій мові і продовжується ще й сьогодні. ЛІ. Прокопова вважає, що найяскравішим доказом цього є “онімечення” запозичених слів. Явище асиміляції пояснюється особливостями німецького складоподілу і наголосу. Не залишаються поза увагою й асиміляційні модифікації суфіксів – ig та -sel. Авторка стверджує, що модифікації цих двох суфіксів є аналогічними. Знову застосовується компаративний метод – коротке дослідження подібностей асиміляційних процесів в українській та німецькій мовах. ЛІ. Прокопова зауважує, що в посібниках з німецької фонетики майже немає вправ, котрі б ілюстрували регресивну асиміляцію за глухістю, і тут же наводить зразок, за яким, на її думку, доцільно подавати формулювати) завдання для студентів. Вправи мають моделюватися на протиставленні слів за асимільованістю-неасимільованістю приголосних. Дещо обходить увагою авторка навчального посібника прогресивну асиміляцію, оскільки, на її думку, цей вид асиміляції немає чіткого регулярного характеру і в основному відбувається у швидкій розмовній мові й поширюється здебільшлго на стики слів. Лише експе- риментально-фонетичними способами можна зафіксувати певне оглушення навіть сонорних. Що стосується асиміляції за активним мовним органом, яка виникає при редукції [ə] в кінцевому складі – en, то вона також є ознакою розмовної мови, тому від студентів при навчанні німецької вимови не слід домагатися активного опанування асиміляцій, треба лише навчити швидкого незагальмованого сприйняття їх.
Четвертий розділ присвячено складу і складоподілу. У визначенні складу автор спирається на теорії м’язового напруження, повітряних поштовхів і гучності, традиційно розділяючи відкриті, закриті та умовно закриті склади. Складоподіл сприяє оформленню морфологічних меж між префіксом і коренем та між коренем і суфіксом, а також між компонентами складних слів, складові межі тут збігаються з морфологічними. Кількість складів визначається кількістю голосних фонем, дифтонги утворюють один склад, проте у випадку повної редукції складотворчу функцію беруть на себе сонорні. Однак, визначаючи важливість засвоєння співвідношення фонетичного і орфографічного складоподілу, ЛІ. Прокопова майже не зупиняється на розгляданні цих двох видів, відсилаючи до авторів досить старого

256
(1962) підручника “Вводный курс немецкого языка” КБ. Карпова та В.С. Монігетті.
П’ятий розділ стосується питань словесного наголосу. Тут найбільше посилань на німецьких фонетистів, багато порівнянь з українською мовою. Цей розділ являє собою аналітичний реферат чинних теорій наголосу німецької та української мов. Автор помічає між цими мовами певну схожість у розташуванні наголошених і ненаголошених складів, структур наголосу в цілому, тому в навчанні українців це труднощів не викликає. Труднощі виникають лише при засвоєнні лексики, призначеної для опанування. Мабуть, саме через цеп ятий розділі будується за контрактивним принципом у ньому подані різні моделі розташування наголосу в німецькій та українській мовах. Доречним є виклад основних правил німецького словесного наголосу (у частинах мов двочленних та багаточленних іменниках, складних прикметниках у частинах слова у відокремлюваних тане- відокремлюваних префіксах, у суфіксах, скороченнях. Зазначається, щонайбільших труднощів завдають українцям наголоси у складних словах. Це відбувається тому, що в українській мові в складних словах зазвичай наголошується другий склад. Отже, наголосу складних словах німецької мови засвоюється нелегко і вимагає тренування.
Шостий розділ присвячено питанням інтонації. Визначається інтонація як сукупність кількох фонетичних компонентів фразового наголосу, мелодики, пауз, тембру і темпу. Усі вони взаємозв’язані, але їх співвідношення може змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання. Вданому навчальному посібнику досить детально розглянуто питання фразового наголосу. ЛІ. Прокопова наголошує на тому, що фразовий наголос наявний у кожному реченні і зумовлюється його змістом. Авторка розділяє поняття логічного наголосу та його підвид – емфатичний наголос різниця між ними полягає в більш експресивному виділенні слова та в більшому діапазоні тональності, що притаманні емфатичному наголосу. В основі синтагматичного наголосу, на думку ЛІ. Прокопової, лежить принцип тема-рематичного членування речення. Тема відбиваєте, що дано, що відомо, а рема – нову інформацію. Але якщо мовець немає наміру виділяти якесь слово в реченні, то наголос в основному припадає на кінець речення. Виділяється також акцентний наголос, який позначають однією рискою перед наголошеним складом. Він може припадати на повнозначне слово, якщо воно не єні логічно, ні синтагматично наголошеним. Те, що ЛІ. Прокопова так багато уваги приділяє визначенню та розмежуванню поняття наголосу, є логіч-

257 ним, оскільки розуміння сутності і правил постановки наголосу є архіважливим для навчання правильної інтонації. Пропонуються вправи для тренування у визначенні на слух наголошених слів у реченні, а саме студентам необхідно визначити, на яке з двох наголошених в реченні слів припадає сильніший наголос. Автор радить викладачеві читати речення, але, безперечно, значно краще було б, якби речення звучало в магнітофонному записі. Окремий параграф даного навчального посібника присвячений паузам у німецькій мові. Розрізняються повна пауза (між реченнями, позначається двома вертикальними рисками, синтагматична (всередині речення, позначається однією вертикальною рискою, пауза між головним та підрядним реченнями, а також короткі затримки, що членують акцентні групи у межах синтагми або самі синтагми. Але тут виникає, на наш погляд, деяке непорозуміння в позначеннях два останні види пауз ЛІ. Прокопова позначає також однією вертикальною рискою, що не сприяє чіткому наочному сприйняттю. Для того щоб навчитися правильної паузації, студентам необхідно наголошувати не кожне слово, а всю акцентну групу і лише після неї робити паузу. Згодом треба навчати вимовляти разом синтагму і лише після неї робити паузу. Що стосується темпу в німецькій мові, то він зумовлюється ситуацією та характером висловлювання і тісно пов’язаний зі стилем мовлення. ЛІ. Прокопова зауважує, що в розмовному стилі при швидкому темпі мовлення синтагми можуть зливатися. Мелодика традиційно визначається як підвищення та зниження основного тону голосу, що нерозривно пов’язане з інтонацією. Авторка погоджується із
Л.Р. Зіндером, який визначає мелодику якнайважливіший інтонаційний засіб. За типом закінчення мелодійного оформлення висловлювання виділяються три види інтонації інтонація завершеності, незавершеності, а також питальна. Показовим є те, що пояснювання супроводжується великою кількістю прикладів, котрі яскраво ілюструють різні види інтонації. Між тим у цих параграфах дослідниця відступає від контрастивного принципу і не наводить прикладів з української мови. Пояснюється це тим, що зіставлення німецької та української інтонації ще не було об’єк- том експериментального дослідження. Незважаючи на це, робиться спроба узагальнити особливості української та німецької інтонації, на підставі чого робиться висновок, що для українців дуже важко засвоїти інтонацію німецької мови саме через значну відмінність між ними. У сьомому розділі розглядаються основні питання методики викладання фонетики. ЛІ. Прокопова дотримується думки, що правильна

258 вимова починається з постановки звуків. Вона виділяє три етапи постановки вимови розвиток вимовного вміння, розвиток вимовних навичок і автоматизація вимовних навичок. Поняття вимовного вміння включає вміння повільно володіти артикуляцією ізольованого звука і цього ж звука у сполученнях з іншими в коротких словах, вживаючи правильний наголос. Студенти в цей період мають свідомо відтворювати артикуляційні уклади і рухи. Навичкою зветься той ступінь уміння, при якому опановується правильна вимова звуків у будь-яких позиціях та сполученнях слів, також і в коротких реченнях. Під час вироблення у студентів навичок німецької вимови користуються як аналітичними, так й імітативними прийомами. Автоматизація навичок, на думку ЛІ.
Прокопової, досягається на високому рівні володіння іноземною мовою. Автоматизм навичок виробляється внаслідок значної кількості тренувальних вправ, в яких переважає безпосередня імітація. ЛІ. Прокопова слушно застерігає викладачів проти занадто деталізованого пояснення процесу вимови, оскільки інформування слухачів про все, що відоме науці зданого питання, може відволікати їх від основного завдання – вчитися правильній вимові. У рецензованому дослідженні надаються детальні методичні рекомендації щодо реалізації фонем, послідовності введення матеріалу та застосування засобів унаочнення, з-поміж яких – магнітофон, радіо, схематичні рисунки, таблиці, діапроектори, плеєри, лінгафонні класи, телебачення. Але провідна українська фонетистка наголошує на тому, що тільки в руках досвідченого викладача всі ці засоби є ефективними. Щодо вправ, то вони диференціюються так постановчі вправи для простого слухання, для аналітичного слухання зі спеціальним завданням, артикуляційні вправи на типові відтінки звуків, артикуляційні вправи з метою коригування слухового образу та ін. До тренувальних вправу підручнику належать мовна гімнастика, а також імітування різних фонетичних явищ. Насамкінець ЛІ. Прокопова подає вправи до розділів. Усе вищезазначене дозволяє зробити підсумок розвідка ЛІ. Про- копової “Вступний курс фонетики німецької мови для вузів являє собою повний і завершений не тільки методичний, ай насамперед науковий доробок, який, попри деякі суперечності, буде дуже корисним як для студентів вищих навчальних закладів, такі для викладачів, а також для всіх, хто цікавиться германістикою та компаративістикою.
* Прокопова ЛІ. Вступний курс фонетики німецької мови для вузів. – К Грамота,
2004. – 136 с.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал