Публічна власність: проблеми теорії І практики монографія Київ 2014




Сторінка3/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

27 майно складає базу для участі в майновому обороті цих організацій як самостійних юридичних осіб. Воно не може служити для забезпечення покриття можливих боргів публічного власника, бо унітарні підприємства як юридичні особи не відповідають своїм майном за боргами свого засновника (п.
5 ст. 113 ЦК) – цим майном вони повинні відповідати за власними боргами перед своїми кредиторами.
За змістом закону майно установі казенних підприємств також неповинно використовуватися для погашення боргів публічного власника, що створив їх, якщо тільки останній не вилучає це майно у встановленому законом порядку (п. 2 ст. 296 ЦК) або не ліквідує створену ним юридичну особу і забирає залишок майна після задоволення вимоги усіх кредиторів (п. 7 ст. 63 ЦК), що, втім, можливо і стосовно звичайного підприємства (п. 1 ст. 295 ЦК). Майно, незакріплене за підприємствами і установами (нерозподілене державне або муніципальне майно, насамперед кошти відповідного бюджету, складає казну публічно-правового утворення. Під казною закон розуміє саме нерозподілене майно, а недержавний або муніципальний орган (казначейство). Таке майно може бути об’єктом стягнення кредиторів публічного власника за його самостійними зобов'язаннями (п. 1 ст. 126 ЦК). У переліку об'єктів, що становлять казну відповідного публічно-правового утворення, на першому місці законом названі бюджетні кошти. Вони в першу чергу і складають реальний об'єкт такого стягнення, а також служать джерелом додаткової відповідальності публічно-правового утворення за боргами його установ (чи казенних підприємств) при недостатності у них грошових коштів майна) для розрахунків зі своїми кредиторами. Разом із бюджетом казну публічно-правового утворення складають кошти відповідних позабюджетних фондів (пенсійного, соціального страхування та ін.). Закон спеціально обумовлює, що земля та інші природні ресурси, які знаходяться в публічній власності, можуть стати об'єктом стягнення кредиторів відповідного публічно-правового утворення тільки у випадках, прямо передбачених спеціальним законом (абз. 2 п. 1 ст. 126 ЦК). За його відсутності

28 такого роду об'єкти, по суті, не можуть бути об’єктом стягнення кредиторів, що покликано зберегти публічну власність на землю. Як вже відзначалося, в державній власності можуть знаходитися будь-які види майна, утому числі речі, вилучені з обороту або обмежені в обороті (п. 2 ст. 129 ЦК). Проте це положення не відноситься до муніципальної власності, суб'єкти якої можуть бути власниками обмеженого в обороті майна лише за спеціальною вказівкою закону і не можуть стати власниками речей, вилучених з обороту. У цьому також проявляється відмінність правового режиму двох видів публічної власності. До числа речей, що становлять об'єкт виключно федеральної власності, за чинним законодавством відносяться ресурси континентального шельфу, територіальних воді морської економічної зони РФ, деякі природні об'єкти (утому числі деякі заповідники, цілющі джерела і т.п.), що особливо охороняються, особливо цінні об'єкти історико-культурної спадщини і деякі художні цінності, більшість видів озброєнь і об'єктів оборонного значення, обладнання деяких найважливіших підприємстві установ. Ці види майна, як правило, вилучені з обороту. У федеральній власності знаходиться і майно, яке за певних умов може переходити у власність інших осіб. До цієї категорії слід, наприклад, віднести майно державної казни РФ, що складається з коштів федерального бюджету і позабюджетних фондів, золотого запасу, алмазного і валютного фондів і майна
Центробанку, а також майно, що знаходиться в державному резерві. Деякі види нерухомості, передусім природні ресурси, можуть знаходитися лише у федеральній або в державній власності суб'єктів Федерації, але не в муніципальній (і не у приватній) власності. До них відносяться ділянки надр, природні лікувальні ресурси (мінеральні води, лікувальні грязі і т.п.). Відповідно до п. 2 ст. 214 ЦК земля та інші природні ресурси, що не знаходяться у власності громадян, юридичних осіб або муніципальних утворень, є державною власністю. Таким чином, ці природні об'єкти не можуть стати безгосподарними, бо встановлена презумпція (припущення) знаходження

29 їх в державній власності. Ці види майна можуть бути об'єктом приватної і навіть муніципальної власності лише в тій мірі, в якій це прямо допускається державою. Усе це пов'язано не з особливою, підвищеною правовою охороною державної власності (як було в колишньому правопорядку, аз особливим публічним інтересом до використання такого роду об'єктів. Майно може поступати в публічну власність не лише загальними, але і спеціальними способами, невластивими відносинам приватної власності за допомогою податків, зборів і мита, а також реквізиції, конфіскації і націоналізації. Існує і спеціальна підстава припинення права власності публічно-правових утворень, якою являється приватизація (яка служить одночасно особливою, самостійною основою виникнення права приватної власності. Таким чином, законодавство РФ містить підстави для розмежування форм, видів власності, не зводячи її тільки до форми приватної власності. У самому цитованому підручнику разом із публічною і приватною власністю розглядаються спільна часткова власність і спільна сумісна власність (глава 19). Використовується це поняття і в деяких нових законодавчих актах інших країн, що входили раніше до складу Радянського Союзу. Так, в Цивільному кодексі Узбекистану є глава 17 Публічна власність. Уст цього кодексу Поняття публічної власності надане таке визначення Публічна власність це державна власність, яка складається з республіканської власності і власності адміністративно-територіальних утворень (муніципальна власність. Далі уст і 215 ЦК визначається склад об'єктів республіканської і муніципальної власності Стаття 214. Республіканська власність. У республіканській власності знаходяться земля, надра, вода, повітряний простір, рослинний і тваринний світ та інші природні ресурси, майно республіканських органів державної влади й управління, культурні та історичні цінності державного значення, кошти республіканського бюджету, золотий запас, валютний фонд та інші державні фонди, а також можуть знаходитися підприємства й інші майнові комплекси,

30 навчальні заклади, наукові, науково-дослідні установи й організації, результати інтелектуальної діяльності, які створено або придбано за рахунок бюджетних або інших коштів держави, інше майно. Майном, що знаходиться в республіканській власності, розпоряджаються Олій Мажліс Республіки Узбекистан, Президент Республіки Узбекистан, Уряд Республіки Узбекистан або уповноважені ними органи, якщо інше непередбачене законодавством. Майно, що знаходиться в республіканській власності, може закріплюватися за юридичними особами направі господарського відання або оперативного управління. Республіканська власність утворюється за рахунок податків та інших обов'язкових платежів до республіканського бюджету, а також за рахунок інших надходжень з підстав, передбачених законодавчими актами. Частина в редакції Закону РУз від 31.12.2008 р. № ЗРУ-197). Об'єкти республіканської власності можуть бути відчужені у приватну власність в порядку і на умовах, встановлених законодавством. Стаття 215. Муніципальна власність. У муніципальній власності знаходяться майно місцевих органів державної влади, кошти місцевого бюджету, муніципальний житловий фонді комунальне господарство, підприємства та інші майнові комплекси, установи народної освіти, культури, охорони здоров'я, а також інше майно. Майном, що знаходиться в муніципальній власності, розпоряджаються місцеві органи державної влади або уповноважені ними органи, якщо інше непередбачене законодавством. Майно, що знаходиться в муніципальній власності, може закріплюватися за юридичними особами направі господарського відання або оперативного управління. Муніципальна власність утворюється за рахунок податків і інших обов'язкових платежів до місцевого бюджету, а також за рахунок інших надходжень з підстав, передбачених законодавством. (Частина в редакції Закону РУз від 31.12.2008 р. № ЗРУ-197). Об'єкти муніципальної власності можуть бути відчужені у приватну власність в порядку і на умовах, встановлених законодавством.

31 У Молдові прийнято спеціальний закон Про управління публічною власністю і її роздержавлення від 4 травня 2007 р, який регулює відносини з управління публічною власністю у позабюджетному секторі національної економіки і поширюється на публічну власність держави і адміністративно- територіальних одиниць».
У ньому застережено, що правове регулювання публічних фінансів, майна публічних установ, земель сільськогосподарського призначення і житлового фонду регулюється окремо. Отже ці об'єкти розглядаються як частина публічної власності. Приватизація, розпочата в дев’яності роки в РФ, була по суті самоціллю, оскільки обґрунтування соціально-економічної ефективності цього радикального перетворення економіки не було.
Указом Президента РФ від 24 грудня 1993 р. № 2284 (указом, навіть не законом, не кажучи вже про всенародний референдум про вилучення власності цього народу) Про державну програму приватизації державних і муніципальних підприємств в РФ основними цілями приватизації було проголошено формування широкої верстви приватних власників як економічної основи ринкових відносин, залучення до процесу приватизації максимально широких верств населення шляхом продажу державного і муніципального майна, що приватизується».
Тобто мета – все у держави і муніципалітетів забрати і комусь віддати, а яка і кому від цього буде користь автори Указу не знають або не говорять. Указ був виданий після розпуску Верховної Ради РФ осінню 1993 р. Акт не обґрунтований і нелегітимний. Але про це заговорили значно пізніше. Аналіз результатів приватизації в РФ, проведеної Рахунковою палатою РФ в 2003 р, виявив, що «... головним недоліком правового забезпечення процесу приватизації була відсутність стратегічного бачення при розробці законодавчої базис. Мета все ж була. Але вона не відповідала суспільним інтересам. Результати приватизації – негативні. Але про це заговорили пізніше. І, незважаючи на такі результати, приватизація триває.

32 Ми ж, як відомо, в основному копіювали дії уряду РФ, не чекаючи результатів цих реформ. Природно – наслідки приблизно такі ж, які в РФ
[25]. У багатьох виступах як в науковому, такі в масовому друці не лише показана економічна і соціальна неефективність і навіть шкода проведеної масової приватизації державних підприємстві взагалі державної власності. При цьому справедливо вказується, що згідно з Конституцією Української республіки 1978 р. державна власність – загальне надбання усього радянського народу і ніхто немає права без всенародного референдуму передавати її до приватних рук, тобто конфіскувати у того, хто створив її своєю величезною працею народу.
У зв'язку з цим пропонується зараз провести такий референдумі визначити подальшу долю незаконно конфіскованого майна. При цьому пропонується і декілька варіантів рішення
[26]. Доречі, на нелегітимність приватизації без референдуму громадськість Донбасу вказувала ще на початку 1992 р. на третій сесії Донецької конгресу громадянської дії. Двадцятирічний досвід показав безпідставність тверджень проте, що масова приватизація промислових підприємстві ліквідація колективних сільськогосподарських підприємств забезпечить підвищення ефективності промислового і сільськогосподарського виробництв. У реальних умовах України (які Росії, незважаючи на сприятливі економіко-географічні умови, результат виявився протилежним. Виходить, що державна і колективна форма власності на засоби виробництва не такі вже неефективні, як стверджують ринкові фундаменталісти».
І мотивація до ефективної праці не підвищилася, а навіть знизилася, за рахунок, вочевидь, втрати морального (спортивно- змагального) стимулу. Примусова (насильницька) денаціоналізація і деколективізація не дали кінцевого позитивного результату – добробут народу не виріс. З урахуванням отриманого негативного результату проведена трансформація суспільства

33 оцінюється тепер в економічній літературі РФ як суцільно антисоціальна і реакційна по цілям, методам, наслідкам [27, с. 3]. У зв’язку з негативними підсумками двадцятирічної трансформації вихід бачиться тепер в орієнтації на розвиток спочатку переважно змішаної, державно-корпоративної економіки, основною ланкою якої має бути велика міжгалузева корпорація. При цьому мається на увазі переважання змішаної державно-корпоративної власності, економіки міжгалузевих корпорацій [27, с. 11 – У принципі така перспектива представляється логічною, дозволяючою зміцнити позиції державної власності і держави еволюційним шляхом без нової руйнівної шокової терапії. Проте вимагає уточнення поняття державно-корпоративної власності. Необхідним уявляється проведення спеціального дослідження правового статусу державних і недержавних корпорацій в Україні та в зарубіжних країнах і соціально- економічній ефективності їх діяльності. Публікації про державні корпорації в РФ в юридичному друці вже з’явилися [28]. Але наразі недостатньо матеріалів про результати діяльності державних і недержавних корпорацій в Україні. Мається на увазі підвищення питомої ваги в економіці державних корпорацій або просто участі держави в недержавних корпораціях шляхом придбання частини акцій, що не забезпечує вирішальної ролі держави в прийнятті рішень Або і те, і інше Мабуть, як говорить автор цитованого твору – спочатку – прийнятні обидві форми. Але разом з ними необхідно все- таки використати в певних випадках і повернення в державну власність деяких підприємстві націоналізацію окремих об'єктів в розумних масштабах, не в компанійському, а в індивідуальному масштабі з обов'язковим соціально- економічним обґрунтуванням. Тобто не повторювати помилок шокової терапії. Частка публічної власності в національному багатстві в різних країнах різна. Алгоритму визначення оптимальної її частки виявити не вдалося. Мабуть, вона може і повинна визначатися довгостроковими стратегічними

34 планами соціально-економічного розвитку кожної країни. Як вже неодноразово нами зазначалося стратегічне планування необхідно для вирішення багатьох проблем. Без планування економіки не підняти. План повинен давати оцінку розміру ресурсів, необхідних для його виконання. Цей розмірі може служити орієнтиром для визначення залучення природних, фінансових та інших ресурсів, що належать державі й іншим суб'єктам публічної власності.
Він покаже також, в якому розмірі і в якій формі потрібна участь ресурсів партнерів – суб'єктів інших форм власності. При цьому, мабуть, треба виходити з того, що державно-приватне партнерство не зводиться до допомоги або підтримки бізнесу збоку держави. Має бути і зустрічний рух бізнесу на підтримку виконання стратегічних планів соціально-економічного розвитку країни, зокрема соціальних розділів плану.
У цьому мають бути зацікавлені усі вітчизняні структури. Правове забезпечення економіки повинне сприяти такій зацікавленості.
У структурі нинішніх недержавних господарських систем в Україні спостерігається використання вітчизняного досвіду створення великих галузевих і міжгалузевих територіальних систем. Представляє інтерес в цьому плані, зокрема, промислова група «Метінвест» (штаб-квартира в м. Донецьку. Основним кінцевим продуктом цієї господарської системи (за радянських часів її могли б назвати комбінатом, на подібність, скажімо, комбінату Норильська) є метал. Але до її складу входять не лише металургійні заводи, але і копальні гірничодобувний дивізіон, шахти, що видобувають коксівне вугілля, коксохімзаводи. По суті це великий холдинг, очолюваний управляючою компанією (в радянський час подібна ланка в господарській системі називалася вищим господарським органом – центром системи [29]), ефективність якого значною мірою забезпечується комбінацією ланцюжка виробництв. Про доцільність таких комбінатів в Радянському Союзі говорилося ще у тридцяті роки минулого століття. Будучи в державній власності, вони не були б менш ефективними. «Метінвест» входить до складу більш великого міжгалузевого

35 промислово-інвестиційного об'єднання, що нагадує модель малого раднаргоспу радянських часів.
Судячи зданих держстатистики й інформації керівництва «Метінвеста» багато- (чи - мега) галузевий характер цього об'єднання сприяє його ефективності [30]. Функціонують і великі об'єднання у будівництві. Колишній досвід діяльності великих державних господарських систем, зокрема, досвід правового регулювання організаційно-господарських відносин, потрібно використовувати, а не відкидати, як це пропонують прибічники орієнтації економіки на розвиток в основному (або навіть – виключно) малих підприємств.
Важливо знайти оптимальне співвідношення великих державних і недержавних структур. Закриття або необґрунтована приватизація великих підприємств за відсутності переконливого економічного обґрунтування – загроза економічній безпеці держави [31]. У радянській юридичній літературі поняття публічна власність сприймалося як протилежність поняттю приватна власність в несоціалістичних правових системах. У соціалістичному праві протилежністю поняттю приватної або особистої власності було поняття суспільної соціалістичної власності, яке за своїми юридичними ознаками могла б називатися і публічною. Власне кажучи, як наведено вище, суспільна і публічна можуть розглядатися як синоніми. Але, мабуть, не всяка публічна власність може кваліфікуватися як соціалістична. У англійському праві, наприклад, державні підприємства як учасники господарського обороту дорівнювалися до підприємств недержавних [32]. У той же час К. Марксі В.І. Ленін припускали і допускали можливість викупу засобів виробництва у буржуазії, розглядаючи відшкодування як прийом компромісу в цілях мирного підпорядкування капіталістів, с. 28(14)]. Такий прийом не суперечить Конституції. Трудова власність дрібних товаровиробників поступово перетворювалася в колективну соціалістичну власність за допомогою їх добровільної кооперації
[33]. Тобто, колективна також суспільна, публічна, така, що відрізняється від

36 приватної – непублічної. Таке ж трактування було і в Конституції.
Державна розглядалася як всенародна. Якщо розглядати по методу від противного, то колективна – не приватна. Що при поділі тільки на приватну і публічну означає визнання її публічною. Розвиток капіталізму, які обумовлене ним зростання виробництва матеріальної бази економічного прогресу, спочатку спираються на державну організацію суспільного життя. Незважаючи на процеси глобалізації, в цьому плані поки мало що змінилося і навряд чи зміниться в осяжному майбутньому. Держава, які раніше, є єдиним реально діючим інститутом, здатним забезпечити необхідний правовий порядок в господарській сфері кожної окремо взятої країни і відстоювати її економічні інтереси на міжнародній арені [21]. Доцільність інституту державної власності в сучасній економіці під сумнів вжене ставиться. Економічна роль держави навіть в ліберальних господарських системах (США, Австралія, Нова Зеландія) дуже помітна і досягає 30–35% ВВП, а в державах соціального ринкового господарства, наприклад, ФРГ, Франції і Швеції – 50–60% ВВП. Проте при обговоренні економічної активності держави проблема визначення меж, масштабу, динаміки, функцій державної власності, співвідношення недержавного і державного секторів залишається які раніше гострою [21, с. 3]. Про величезний потенціал державної та інших форм суспільної власності в забезпеченні динамічного соціально-економічного розвитку свідчить не лише минулий досвід республік Радянського Союзу, але і сучасний досвід країн соціалістичної орієнтації. Використання цього потенціалу в КНР широковідоме. Але про велику роль суспільної власності у наш час свідчить і досвід інших соціалістично орієнтованих держав.
Представляє, зокрема, інтерес досвід Соціалістичної республіки В'єтнам, що почала у кінці восьмидесятих – початку дев'яностих років ХХ століття експеримент побудови «соціалістично орієнтованої ринкової економіки. У спеціальному аналізі досвіду В'єтнаму відзначається, що усупереч важким обставинам і несподівано для багатьох він виявився однозначно плідним [34, с. 3].

37 Дослідники вважають досвід В'єтнаму спробою конвергенції деяких сторін капіталістичної і соціалістичної моделей соціально-економічного розвитку [34]. За прикладом Китаю та інших країн Південно-Східної Азії, що раніше добилися значних успіхів, В'єтнам обрав високошвидкісну модель розвитку, що припускає багатоукладну економіку.
Він займає друге у світі після Китаю місце за темпами зростання ВВП, увійшов до десятки країн світу, що найдинамічніше розвиваються. Середньорічний приріст ВВП за минуле десятиліття склав 7,2% що дозволило збільшити його обсяг зароки оновлення (тобто з початку дев'яностих років ХХ століття) у 3,4 рази і довести в 2010 р. до більш чим 100 млрд долав розрахунку надушу населення підняти з 280 до 1168 дол. З початку оновлення частка бідних в населенні скоротилася з 60 до 14 %
[34] населення В'єтнаму 75–80 млн. осіб. У той же час останнє десятиліття в цілому показало, що економічні реформи у В'єтнамі йдуть повільніше, ніж в сусідньому Китаї. Компартії Китаю вдалося добитися більшого в управлінні державними підприємствами і в підвищенні їх рентабельності і конкурентоспроможності. У Компартії В'єтнаму тривають дискусії навколо проблем власності і ролі держави в економіці [34, с. Характеризуючи роль публічної власності, у наш час не можна скидати з рахунків тривалий вплив азіатського способу виробництва. Специфіка цього способу і його вплив довгий час не привертали уваги сучасних економістів. Але нещодавно з'явилося цікаве дослідження, яке показало, що цей вплив дає про себе знати і в наш час, с. 121 – І не лише у формі великої ролі державної і суспільної власності в Китайській Народній Республіці, в Індії, Соціалістичній республіці В'єтнам і деяких інших країнах Азії, що успішно розвиваються. Збереження цими країнами високих темпів зростання, незважаючи на кризу, на відміну від країн Заходу, перетворить геополітичний пейзаж [36]. Особливістю «проростаючого минулого (його елементів, яке з часів К. Маркса позначалося як азіатський спосіб виробництва, є такі його ознаки

38 основу виробництва повинна складати землеробська громада з колективним володінням землею. Земля, які вода, традиційно є власністю держави. Деякі дослідники називали це державним соціалізмом [36, с. Ці особливості характерні і для сучасного Ізраїлю. В Європі є величезний досвід власності античних міст – держав, вільних міст Священної Римської імперії Германського народу, власність яких також можна вважати публічною. Магдебурзьке право, що зародилося в германських містах, застосовувалося у багатьох містах на Землях України. Мабуть, публічною можна вважати і власність Новгорода, де невипадково зародилася Російська правда. Таким чином, муніципальна або комунальна власність сучасних міст також має важливі історичні корені. У Конституції УРСР (які в загальній Конституції Радянського Союзу) разом з особистою і кооперативною власністю були закріплені власність загальнонародна і власність громадських організацій. У шістдесяті- восьмидесяті роки увагу радянської економічної і юридичної науки привертали досвід націоналізації й управління підприємствами державної власності в інших країнах (особливо в Англії і Франції) [37]. Передбачалося (відповідно до рекомендацій вітчизняних учених, що надалі розвиток піде шляхом вдосконалення управління об'єктами загальнонародної власності. Проте запанувала необґрунтована політика масової приватизації підприємств [38, с. 243–244]. При класифікації видів і форм власності і права власності в соціалістичному суспільстві відповідно до Конституцій УРСР і СРСР виділялися загальнонародна (державна) власність, власність громадських організацій, колгоспно-кооперативна власність, особиста власність [38, с. 243 –


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал