Публічна власність: проблеми теорії І практики монографія Київ 2014




Сторінка17/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

197 Для порівняння можна привести рішення Федерального конституційного суду ФРН з приводу закону про участь трудящих в управлінні підприємством
1976 р, який обґрунтував сумісність участі в управлінні підприємством із захистом приватної власності в Основному законі ФРН значною мірою тим, що усі члени наглядової ради, що бере участь у справах фірми, пов'язані інтересом товариства або підприємства. Можливості трудових колективів, використовуючи конституційні права, впливати на стан справна місцях, величезні. Вони широко обкреслені в Законі про трудові колективи і багато в чому застосовані до сучасних відносин. Трудові колективи можуть розглядати питання, які виносяться на їх обговорення органами місцевого самоврядування (раніше – радами народних депутатів, виносити на розгляд місцевих рад пропозиції відносно комплексного економічного і соціального розвитку на їх території, а також з інших питань, що відносяться до компетенції відповідних місцевих рад. Вони можуть розглядати проекти законів, рішень місцевих рад, що стосуються інтересів трудового колективу, та інші питання державного і громадського життя, а також давати відносно них свої пропозиції. На думку і пропозиції трудових колективів повинні зважати органи державної влади при ухваленні рішень, що стосуються діяльності відповідних підприємств, установ, організацій. На підприємствах можуть піднімати питання про притягнення до відповідальності посадовців, що заподіяли збиток підприємству, висуватися вимоги врахування думки при ухваленні рішень органами управління підприємства, у т.ч. при призначенні і звільненні з посади керівників підприємства. Власники і директори підприємств не зобов'язані враховувати ці вимоги в повному об'ємі, але не ущемляти заявлені інтереси зобов'язані, адже інакше прийняте рішення може бути скасоване в судовому порядку, аз винних стягнутий заподіяний збиток. Правовою основою для таких висновків є стаття 23 Конституції України, згідно якої кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості,

198 якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і усебічний розвиток його особистості.
У цих нормах закладений метод балансу інтересів при врегулюванні відносин як в окремих соціальних утвореннях, утому числі на підприємствах, такі суспільстві в цілому. Ним мають користуватися як законодавчій виконавчі державні органи, такі суди. Права і свободи одних повинні узгоджуватися з правами і свободами інших, не порушувати їх. Коли норми законодавства порушують гарантовані Конституцією України права і свободи, суди повинні брати до уваги права і свободи усіх зацікавлених сторін, тобто застосовувати норму ст.23 Конституції України як норму прямої дії. Такий підхід повністю відповідає уявленню про судові органи, саме як судові, а непросто правозастосовні, які спираються лишена прямі вказівки закону. Це головний ракурс в характеристиці незалежної судової влади (незалежність від інших гілок державної влади. Закон про ради трудових колективів ухвалювався в умовах, можна сказати, стовідсоткового членства трудящих у професійних спілках
(на селі – в кооперативах. Тепер ситуація змінилася – кількість профспілок збільшилася, кількість членів профспілок скоротилася. Колишнім профспілкам були передані деякі функції держави. Нинішнім – ні. Раніше на кожному підприємстві була одна профспілка. Тепер на підприємстві і в галузі господарства може бути декілька профспілок, і не всі працівники є членами цих профспілок. Таким чином, трудовий колективі профспілкова організація – утворення неідентичні. Це послабляє роль
і вплив профспілки на конкретному підприємстві. Але за профспілками залишається право і можливість укладення угод з центральними і
обласними державними структурами із відповідними союзами працедавців. У таких умовах акцент в діяльності РТК має бути зроблений на забезпеченні участі трудового колективу в управлінні підприємством і в забезпеченні контакту з органами відповідної територіальної
громади –

199 міста, району у вирішенні соціальних питань. Міські і
районні організації, зі свого боку, можуть спиратися на РТК і збори представників
РТК. При такому розподілі сфер основної уваги головні
фігуранти громадянського суспільства – територіальні громади, трудові
колективи і професійні спілки трудящих зможуть співпрацювати,
взаємодіяти у вирішенні усіх питань соціально-економічного розвитку і робити істотний вплив на політику. На тих підприємствах (установах, де не менше ніж дев'яносто відсотків працівників є членами однієї і тієї ж профспілки, встановлені законом функції
РТК можуть за рішенням загальних зборів трудового колективу бути покладені на комітет профспілки. Про це повинно бути повідомлено представницьким органам відповідної територіальної громади, а також обласним і центральним органам відповідної
профспілки. Органи місцевого самоврядування зобов'язані залучати Ради трудових колективів підприємстві організацій до розгляду
(обговоренню) усіх питань, що зачіпають інтереси трудових колективів. Тільки при посиленні ролі трудових колективів, постійній взаємодії РТК з місцевими радами можна говорити про розвиток дійсного народовладдя – демократії виробничої і самоврядування. Застосування інституційного підходу має перспективний характері щодо державно-приватного чи іншого публічно-приватного партнерства, що здійснюється без створення підприємства-юридичної особи. В його контексті партнерство розглядається як правовий інститут (чи субінститут), у рамках якого мають бути збалансовані права й обов’язки всіх учасників господарських відносин із партнерством (зі сторонами договору про партнерство. При такому підході може бути застосовано синдикалістський підхід до врегулювання правових відносин у партнерстві та налагоджено ефективний контроль громадськості за використанням публічної власності, у т.ч. стає можливою постановка питання про участь трудового колективу у прийнятті управлінських

200 рішень щодо використання публічного майна, здійснення діяльності на його основі. Концептуальний характер має дослідження питання про доцільність визнання партнерства суб’єктом господарювання без прав юридичної особи (по аналогії з простим товариством цивільного права. У Польщі, Німеччині, США та низці інших країн вважаються партнерствами (не визнаються юридичними особами) також повні товариства [261; 262 та ін.]. У правовій доктрині існують різноманітні теорії юридичної особи – теорії фікції, колективу, соціальної реальності, директора та ін.; на сьогодні їх нараховується більше двох десятків, а суперечки щодо сутності юридичної особи не стихають і досі. Слід погодитися з тими тезами, що за допомогою конструкції юридичної особи законодавець надає правовий захист окремим групам людей і дозволяє їм виступати у правовідносинах як одне ціле реалістична теорія категорія суб'єкта права, утому числі юридичної особи, це правова категорія, яка втілює соціальну реальність і питання про суб’єкт права
– це питання про єдність даного утворення. Реально існуючим суб’єктом права законодавець може визнавати не тільки юридичну особу (органічна теорія юридичної особи, ай певні колективні утворення без прав юридичної особи правовою формою вираження певних суспільних відносин людей, об'єднаних єдиною метою, може бути як юридична особа (теорія мети, такі договір про колективне утворення суб’єкта права без прав юридичної особи. Точніше, мова має йти про соціальну реальність організацій, а не юридичних осіб. Статус юридичної особи слід розглядати як правову конструкцію, яка обирається й обслуговує інтереси реально існуючої організації. Щодо юридичної особи, то вона існує тільки у правовому полі. Організація жне обов’язково є юридичною особою. Організація (від фр. organisation – впорядкування, від лат. organum – інструмент, знаряддя) передбачає наявність певного об’єднання людей, груп чи держав навколо спільних інтересів, мети, програми дій.

201 З цього приводу слід зазначити особливості використання у зарубіжних країнах такого поняття, як Joint Venture (спільна підприємницька діяльність. За своїми правовими ознаками ця форма дуже схожа на партнерства вона заснована на договорі про спільну діяльність не є юридичною особою і не підлягає інкорпорації має замету отримання прибутку. Така форма в основному використовується між юридичними особами і регулюється не Partnership Act, а загальними нормами контрактного права [263, c.26].
Joint Venture як спільна діяльність учасників обмежується реалізацією якого-небудь одного проекту або здійсненням певних операцій [364, с –
295]. У міжнародному праві, в європейському праві [356, с – 317] воно може застосовуватися й у більш широкому розумінні, включати будь-яку правову форму організації підприємницької діяльності, в якій відображено об’єднання зусиль декількох осіб для досягнення спільної мети (як зі створенням, такі без створення юридичної особи. Це поняття є ключовим у застосуванні спеціального законодавства ЄС - Регламенту Комісії ЄС №4064/89 Про злиття [266]. Критерій концентрації, закріплений у цьому регламенті, застосовується ідо договірних “Joint Venture” [265, с. У законодавстві ЄС поняття “Joint Venture” виникло в результаті практики застосування ст.85 (контроль угод, які порушують конкуренцію) і ст.86 (правила попередження зловживань домінуючим положенням) Римського договору в кінці х років минулого століття. Визнаючи корисність співробітництва в рамках угод про “Joint Venture”, органи ЄС при застосуванні законодавства про конкуренцію поступово виробляли особливі критерії оцінки угод, які забезпечують тривале співробітництво між фірмами умови, які стримують конкуренцію, можуть бути перекриті позитивним ефектом, який дає або може дати досягнення спільної мети в угоді. Ті угоди, які дають позитивний ефект, розглядаються як направлені на кооперацію, а ті, які не передбачають

202 позитивного ефекту – як направлені на концентрацію. [267, с – 101,103 –
104]. На європейському рівні також визначено поняття європейського економічного об’єднання – нового типу підприємства, який має наднаціональний характері функціонує в рамках ЄС на основі національного законодавства, відповідного постанові ЄЕС проєвропейське економічне об’єднання від р. Так, наприклад, згідно із Законом ФРН про виконання постанови ЄЕС проєвропейське економічне об’єднання підприємство можуть організовувати партнери, хоч один з яких проживає в іншій країні (крім Германії, що є членом ЄС. Подібні уявлення про партнерство можуть бути застосовані ідо публічно- приватного партнерства, що передбачає здійснення господарської діяльності із використанням об’єктів публічної власності на засадах оренди, лізингу, концесії та інших правових форм. Питання визначення поняття партнерства й особливостей його правового статусу останнім часом придбало надзвичайну актуальність у зв'язку з активізацією процесів із налагодження державно-приватного партнерства. Через відсутність законодавчого визначення партнерства як підприємства без прав юридичної особи, які визнаються такими закордоном, виникає безліч питань по врегулюванню тих або інших сторін співпраці партнерів. Наприклад, чи відбувається відчуження і зміна форми власності майна, переданого партнерству, чи потрібно внесення змін до статуту засновників партнерства, чи можливе відчуження публічного майна в порядку притягнення учасників спільної діяльності до майнової відповідальності за порушення господарських зобов'язань тощо. У дійсності йдеться про виникнення нової організаційно-правової форми господарювання – партнерства як організаційно-правової форми спільної діяльності без створення юридичної особи, яку треба кодифікувати в ГК України. При цьому доцільним буде її позначення в ГК України як державно-

203 приватного або іншого публічно-приватного партнерства, заснованого на змішаній формі власності. На сьогодні ж і без такої кодифікації вона має визнаватися законною. Основою для такого висновку є ст. 179 ГК України, яка передбачає укладення господарських договорів за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами відносно окремих видів договорів.
ЦК України у главі 77 встановлює правила укладення договору про спільну діяльність, у т.ч. договори простого товариства. Проте вони до певної міри виявляються неприйнятними у випадках партнерських відносин між суб'єктами господарювання державної (іншої публічної) і приватної форм власності, можуть бути підґрунтям для непрозорого відчуження публічної власності, порушення публічних інтересів і рейдерства. На додаток ГК України дотримується принципу встановлення спеціального правового режиму майна змішаної форми власності. Так, згідно зі ст.63 ГК України одним із видів підприємств, які можуть діяти в Україні, є підприємства, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності. Слід зазначити, що правове поле, в якому вирішуються питання укладення договорів про співпрацю і партнерство державних (інших публічних) і приватних підприємств (зоб єднанням публічного і приватного капіталу, знаходиться на стадії становлення. Тому можна чекати, що правові механізми налагодження ефективного публічно-приватного партнерства надалі отримуватимуть подальшу конкретизацію і розвиток.
3.4. Правове забезпечення використання природних ресурсів у господарському обороті Ідеологія розвитку людства спрямована на створення умов для його існування, задоволення матеріальних і духовних потреб на основі використання

204 природних ресурсів і підвищення ефективності суспільного виробництва. Впродовж досить тривалого періоду забезпечувався прийнятний рівень взаємодії людини з навколишнім природним середовищем, при якому у останнього зберігалися резерви для самовідновлювання. Однак, починаючи з другої половини ХХ ст., баланс сил був порушений стрімкий розвиток промисловості призвів до руйнування природних комплексів. Проблема збільшення антропогенного навантаження на навколишнє середовище та виснаженості природних ресурсів на сучасному етапі має глобальний характер. З метою консолідації зусиль в її вирішенні ухвалено низку міжнародних програмних документів (Програма ООН з навколишнього середовища, Конвенція ООН про зміну клімату, Міжнародна хартія природи та
ін.), спрямованих на забезпечення сталого розвитку, що передбачає задоволення потреб теперішнього часу зі збереженням можливості задоволення потреб майбутніх поколінь. Стан виконання основних положень зазначених документів контролюється збоку міжнародних організацій яку прямій формі – шляхом подання відповідної звітності, такі опосередковано – через систему рейтингування країн за критерієм якості життя, одним з індикаторів якої є стан навколишнього середовища.
На сучасному етапів Україні превалює модель економічного зростання, заснована на марнотратному витрачанні наявних природних ресурсів. Як свідчить практика, недостатня пильність щодо ефективності ресурсокористування призводить до їх незворотного втрачання та в цілому руйнування природного середовища. За підрахунками дослідників, досягнутий загальний рівень техногенного навантаження на довкілля в України перевищує аналогічний показник розвинутих державу разів, при цьому енергоємність національного ВВП перевищує аналогічний показник Великої Британії у 3,6 разів, Німеччини та Японії – у 3,1, Польщі – у 2,4 рази водоємність вища за середньосвітовий показнику рази кількість викидів СО
2 на одиницю продукції – у 15,25 рази [268, c. 5 – 6; 269; 270, c. 17 – 26]. З врахуванням

205 зазначених чинників за критерієм стану навколишнього середовища Україна посіла 116 місце з 194 країн, що є одним із факторів, які гальмують зростання сукупного рейтингу країни і тим самим знижують інвестиційну привабливість вітчизняної економіки [271]. У певній мірі ситуація, що склалася у сфері використання природних ресурсів у господарської діяльності, є наслідком автономізації природоресурсного законодавства, яке у своєму розвитку рухається паралельно з господарським законодавством. Відсутність точок перетинання у господарсько-правовому й еколого-правовому регулюванні ресурсокористування призводить до дискретності рішень, які приймаються у зазначеній сфері і, як наслідок, здійснюваних заходів, спрямованих на забезпечення раціональності ресурсокористування [272, c. 3 – 29]. За цих умов є очевидною необхідність перегляду існуючої парадигми добробуту національного господарства, і перш за все, її нормативно-правового забезпечення. Одним із магістральних напрямів такого перегляду має стати екологізація (раціоналізація) законодавства про господарське використання природних ресурсів. При цьому важливо, щоб така екологізація не зводилася до фрагментарного впливу на окрему, хоча б найбільш проблемну, ділянку (ланку) відносин з використання конкретного природного ресурсу, а проводилася єдиним фронтом, ґрунтуючись на єдиних принципах і підходах. Аналіз генезису правового регулювання використання природних ресурсів свідчить, щонайбільшу ефективність демонструє законодавство, яке засновано на поєднанні економічного, екологічного і правового чинників. Прикладом такого підходу було законодавство дорадянського періоду, в якому природні ресурси кваліфікувалися не в якості самостійного об’єкта правового регулювання, а виступали складовою частиною (елементом) загального об’єкту
– відносин, що складалися у відповідній галузі економіки. Правове регулювання відносин у сфері ресурсокористування здійснювалося скрізь призму захисту прав приватної власності, з одного боку, та економічних інтересів держави – з другого [273, c. 136 – 146].

206 Зі зміною політико-економічної ситуації відбулася переоцінка парадигми правового регулювання. Націоналізація природних ресурсів обумовила примат державних інтересів у правовому регулюванні їх використання. Одночасно відбувається перехід від галузевого регулювання використання природних ресурсів до поресурсного, в якому взаємозв’язок природного ресурсу з галуззю народного господарства, в якому здійснюється його спеціальне використання, стає вторинним. З цього періоду бере початок формування окремого природоресурсного законодавства і спостерігається його дрейфування від господарського законодавства. Проведена у 60–70 рр. систематизація природоресурсного законодавства, результатом якої стали Основи земельного, водного, лісового, гірного законодавства Союза РСР і союзних республік, наочно продемонструвала вузькість поресурсного підходу та його невисоку придатність до регулювання використання природних ресурсів. Попри досить розгалужену систему екологічних вимог відкритим питання щодо їх узгодження з існуючими стандартами здійснення господарської діяльності. Численні спроби забезпечити раціоналізацію використання природних ресурсів у народному господарстві помітних результатів не мали, оскільки у рамках поресурсного підходу у центрі уваги незмінно опинявся не адресат нормативних вимог – ресурсокористувач-суб’єкт господарювання з його інтересами, а об’єкт правової охорони – природний ресурс, що органічним чином обумовлювало вихолощування економічних стимулів щодо ресурсоощадної бізнес-поведінки. Після розпаду СРСР Україна, нажаль, зберігає відданість поресурсному підходу у формуванні законодавства про використання природних ресурсів, яке у своєму розвитку демонструє кількісне прирощення нормативно-правових актів при незмінності якісних характеристик здійснюваного ними регулюючого впливу. Прийняті Земельний, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс України про надра, Гірний закон, Закони України Про охорону навколишнього природного середовища, Про рослинний світ, Про тваринний світ тощо. Зазначені

207 нормативно-правові акти регламентують порядок використання окремого виду природного ресурсу, але без належного врахування того, ким таз якою метою таке використання здійснюється. Слід зазначити, що останнім часом з’являються і більш «суб'єктно-орієнтовані» нормативно-правові акти – Закони України Про оренду землі, Про фермерське господарство, Про основи містобудування та інші, але ступінь збалансованості приватних та публічних інтересів в них залишається невисокою. За умов зростання кількості регулюючих актів з питань регулювання використання природних ресурсів у господарській діяльності та поглиблення неузгодженості між ними набуває актуальності здійснення їх систематизації. У той же час постає питання щодо її форми чи це має бути окремий кодифікований акт, або більш доцільно здійснювати розміщування відповідного нормативно-правового масиву всередині вже існуючих кодифікованих актів Частина дослідників (Л.О. Бондар, А.П. Гетьман, С.А. Довгань, ВВ.
Костицький, Н.Р. Малишева, О.В. Роговенко, ЮС. Шемшученко та ін.) вважають за доцільне прийняття Екологічного кодексу як інтегрованого нормативно-правового акту, який би здійснював регулювання екологічних відносин як відносин в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем [274, c. 4]. Згідно Концепції проекту Екологічного кодексу України в ньому передбачається систематизація основних екологічних вимог щодо використання того чи іншого природного ресурсу або здійснення певного виду господарської діяльності. При цьому зберігається існуюча система природоресурсного законодавства, яка представлена Земельним, Водним, Лісовим та іншими кодексами. Слід відмітити, що аналогічний підхід використаний у Казахстані та Туркменістані. Згідно зі ст. 3 Екологічного кодексу Казахстану він регулює відносини у галузі охорони, відновлення і збереження навколишнього середовища, використання і відтворення природних ресурсів при здійсненні господарської та іншої діяльності, пов'язаної з використанням природних

208 ресурсів і впливом на довкілля, в межах території Республіки. Зокрема, до орбіти його регулювання входять питання щодо прав та обов’язків громадян, громадських організацій, органів місцевого самоврядування, органів державної влади у сфері природокористування засоби правового регулювання, а саме ліцензування, екологічне нормування, технічне регулювання, оцінка впливу на навколишнє середовище, екологічна експертиза, екологічні дозволи, екологічний аудит тощо. Екологічним вимогам до господарської діяльності взагалі та її окремим видам присвячена особлива частина Екологічного кодексу. Менш обширна за предметом регулювання кодифікація здійснена у Туркменістані, де з 2009 р. діє Санітарний кодекс, який визначає правові, економічні та соціальні умови забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, реалізації та захисту прав громадян на сприятливе навколишнє середовище, інших пов'язаних з ними праві законних інтересів громадян. Враховуючи цільову спрямованість Кодексу, господарська діяльність як така не є у центрі його регулюючого впливу, але він містить певні нормативні вимоги щодо окремих її видів (екологічні обов’язки у будівельній сфері, сільському господарстві тощо. Попри привабливість групування нормативно-правового матеріалу з питань використання природних ресурсів у господарській діяльності в окремому кодексі, не можна не помітити певних закономірностей, які притаманні казахській і туркменській системі законодавства.
По-перше, навіть за умов здійснення кодифікації єдиним фронтом широкої кодифікації, як це має місце в законодавстві Казахстану, до Екологічного кодексу потрапляють лише вертикальні відносини влади- підпорядкування у сфері природокористування горизонтальні відносини з користування природними ресурсами залишилися поза його межами і регулюються, які до його прийняття, у рамках відповідних ресурсних кодексів.
По-друге, у зазначених країнах основу правового регулювання господарської діяльності складає Цивільний кодекс, методологія якого не дозволяє охопити


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал