Публічна власність: проблеми теорії І практики монографія Київ 2014




Сторінка11/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25
5. Вимоги належної правової процедури управління публічною власністю. Держава немає втручатися в оперативну діяльність державних чи комунальних підприємств, оскільки це суперечить праву на свободу підприємницької діяльності. Згідно з Рекомендаціями Організації економічного співробітництва держава (в Україні – в особі ФДМ та уповноважених органів місцевими радами) має оперативно втручатися у разі неефективного управління публічною власністю шляхом участі у засіданні акціонерів компанії і голосувати своїми акціями, забезпечити прозорі вибори менеджменту компанії і брати активну участь у виборах її керівництва, впровадити звітність із системою постійного моніторингу й оцінки ефективності управління підприємства з публічною формою власності, забезпечувати постійний аудиті зворотні зв’язки між аудиторами та менеджментом підприємств, впровадження розумної системи винагороди менеджменту із системою стимулів і мотивації [144]. За частиною першою ст. 24 ГК управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно- господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і виконують свою діяльність, базуючись направі господарського відання або праві оперативного управління. Діяльність у комунальному секторі економіки на підставі зазначених обмежених майнових прав здійснюють виключно комунальні унітарні підприємства згідно з положеннями частини третьої ст. 78 ГК. Тому вибір засновником організаційної форми суб'єкта господарювання, утворюваного на основі або із залучення комунального майна, повинен залежати від визначення в установчих документах цілей їх діяльності.

125 Якщо головною метою суб'єкта господарювання в комунальному секторі економіки є виробництво продуктів чи послуг для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади, наприклад, з водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо, то його організаційно-правовою формою має ставати комунальне унітарне підприємство. Статтею 24 ГК цю категорію підприємств віднесено до кола суб'єктів господарювання, щодо яких здійснюється управління територіальних громаді органів місцевого самоврядування через систему їх організаційно- господарських повноважень. Виходячи із цього, Конституційний суд України, аналізуючи положення частини восьмої ст. 5 Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, зробив висновок, що комунальні унітарні підприємства є суб'єктами господарювання, які надають життєво необхідні послуги населенню, і в основі їх діяльності покладені інтереси територіальної громади.

126 РОЗДІЛ 3
ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ

3.1. Співвідношення категорій публічний інтересі національна безпека крізь призму господарсько-правового забезпечення відносин публічної власності в Україні
Розгляд питання забезпечення безпеки як однієї з функцій держави свого часу здійснювали такі мислителі, як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є та інші. Зокрема, Ш. Монтеск’є зазначав, що для людини політична свобода – це душевний спокій, який ґрунтується на переконанні у своїй безпеці [145, c. 52].
Об’єктом досліджень учених того часу були взаємовідносини між правителями, населенням і державою, пов’язані із забезпеченням безпеки, яка може бути гарантована лише державою за допомогою спеціально створених для цього структур. Як зазначав Т. Гоббс, із самої природи людини випливає прагнення до безпеки та як продовження – прагнення до влади як найбільш надійного засобу забезпечення безпеки, яка практично неможлива без держави та суспільства [146, c. 6]. Національна безпека, сутність якої сьогодні досліджується у розрізі багатьох різноманітних галузей знань – передусім, у межах відповідної наукової спеціальності Основи національної безпеки держави (політичні науки, а також військових наук, філософії, історії, соціології та права, практично незмінно залишається предметом особливої уваги багатьох учених і практиків. Це обумовлено міждисциплінарним характером такого напряму досліджень, як відносини у сфері національної безпеки, що пронизують і пов’язують між собою різні, іноді несуміжні напрями суспільного життя зовнішньополітичну діяльність і внутрішню безпеку держави, утому числі

127 окремі складові її економічної, соціальної, науково-технічної, інформаційної, екологічної й інших галузей. У науковій літературі склалися різні підходи до визначення змістової сутності національної безпеки, що в загальних рисах полягають у такому
1) сутність національної безпеки вбачається у відсутності загроз та, відповідно, розглядається як стан захисту інтересів громадянина, суспільства і держави від загроз тощо [147; 148];
2) увага акцентується на внутрішніх чинниках розвитку суспільства, за якого національна безпека розглядається як спосіб і певна система гарантій щодо такого саморозвитку [149; 150; 151];
3) національна безпека визначається стосовно ступеня сталості та послідовності розвитку суспільства і держави й відповідного забезпечення зазначених складових у цьому разі її розуміють як досягнення країною відповідного рівня конкурентоспроможності підтримання і примноження життєздатності та конкурентоздатності окремого суспільства й держави тощо
[152; 153; 154]. Теоретичне розроблення проблематики концептуальних засад національної безпеки в юридичній літературі репрезентоване великою кількістю праць вітчизняних і зарубіжних учених, а наявність дискусій науковців щодо сутності та змісту національної безпеки свідчить про неоднозначність і багатогранність цього питання. У працях таких науковців, як
В.А. Ліпкан [155], А.В. Возженіков [156], О.Г. Данільян, О.П. Дзьобань, МІ.
Панов [157], ОС. Бодрук [158], Н.Р. Нижник [159], О.Г. Білорус [160], Г.П. Ситник [161] та багатьох інших, значну увагу приділено визначенню базових понять та викладенню авторських позицій щодо розуміння сутності національної безпеки, її складових (компонентів) і системи. Із цього питання досить плідну роботу щодо теоретичного обґрунтування сфери національної безпеки було здійснено В.А. Ліпканом, який уперше запропонував розгляд національної безпеки під кутом зору нового міждисциплінарного напряму наукових досліджень – націобезпекознавства [155, c. 63]. Новаторським є

128 застосування до аналізованих проблем синергетичного підходу, на основі якого формується модель загальної теорії національної безпеки – націобезпекознавство, складовими якої виступають теоретичні основи та елементи національної безпеки. Незважаючи на велику кількість праць науковців із питань формування понятійного-категоріального апарату національної безпеки, такі базові поняття, як безпека, нація, національні інтереси, небезпека, загрози та багато інших ще не досліджено повною мірою в науковій царині. Теоретичні засади визначення загроз національній безпеці України та шляхи її забезпечення досліджено у працях О.Л. Хилько [162, c. 8], в яких висвітлено ідейно- теоретичні засади вивчення національної безпеки у світових та українських теоретико-політичних дослідженнях, з’ясовано ступінь сформованості національних інтересів України як основи, на якій ґрунтується національна безпека та відповідно до якої визначаються загрози щодо її порушення. Загалом розуміння змісту категорії безпека включає відсутність небезпеки та наявність стану захищеності життєво важливих інтересів індивіда, суспільства, держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Онтологічний аспект цього аналізу визначає безпеку як певну якість буття людини, що визначає мету і результат діяльності людини щодо захисту від загрозливих чинників, подій та явищ [163, с. 10]. Поняття нація, котре існує вже багато століть, походить від латинського «natio», що означає рід, плем’я» [164, с. 233]. Історичний досвід від стародавніх часів до сьогодення свідчить про неоднакове розуміння цього поняття різними народами. Таку Стародавньому Римі поняття нація визначалося спільністю походження з певного регіону, наявністю кровних зв’язків і ототожнювалося з місцем народження, а Цицерон називав націями віддалені та варварські народи [165, c. 59]. За часів Середньовіччя до поняття нація додається етнографічний зміст, а згодом у XVII – XVIII століттях із розвитком суспільства до змісту цього поняття додається зв’язок із такими категоріями, як народ,

129 громадянство, держава, у чому, як вбачається, виражалося усвідомлення політико-правового зв’язку людини з державою, на території якої вона проживає. Подальше розширення змісту у ХІХ столітті цього поняття у Франції, США та Великобританії стали дедалі більше ототожнювати з поняттям держава [166, с. 7]. Еволюція терміна, як зазначає К. Тарасенко, призвела до того, що формування якогось синтетичного, універсального й утилітарного визначення нації стало неможливим, хоча й бажаним. Саме слово іноді має вигляд «понятійного хамелеона, який змінює свій колір залежно від зовнішніх умов [167, c. 78]. В юридичній літературі, де у визначенні понять та категорій здебільшого спираються на ті дефініції, що даються в чинному законодавстві, поняття нація визначається як спільнота людей, яка складається у процесі формування спільності їх території, економічних зв’язків, мови, деяких особливостей культури та характеру, котрі становлять її ознаки при цьому зазначається, що інколи синонімом нації виступає поняття народ [168, c. 102]. Аналізуючи таке поняття, можна дійти висновку, що життєво важливі інтереси особи та суспільства як рівні системи національної безпеки ще відповідають вимогам узгодженості, але наступний рівень – безпека нації загалом – підмінюється безпекою держави, більше того, таку позицію закладено в чинному Законі України Про основи національної безпеки України. Тому із цього питання слід погодитися з думкою В.А. Ліпкана проте, що ототожнення національної безпеки з державною призведе до нівелювання людського виміру національної безпеки, і визнати, що на сьогодні повною мірою не сформовано понятійно-категоріального апарату, який би дозволив не лише точно визначати та окреслювати механізми управління процесами у сфері національної безпеки, алей дав би змогу сформувати нормативно-правовий фундамент функціонування системи забезпечення національної безпеки [169, c. 86].

130 Таким чином, на основі визначення тих ознак і характеристик, які у своєму інтегрованому поєднанні утворюють змістовний сенс категорії національна безпека, можна виділити таке
1.
Безпека визначає стан захищеності всіх рівнів особи, її праві свобод суспільства, що об’єднує осіб в єдиний суб’єкт – народ, з його матеріальними та духовними цінностями і виключним правом виступати єдиним джерелом влади держави як об’єднаної нації, що виражено в наявності її конституційного ладу, територіальної цілісності, суверенітету та механізмів здійснення влади міждержавних відносин, що виявляється в зовнішньополітичних відносинах із іншими державами глобального (загальноцивілізаційного) рівня, що означає належність держави до світового співтовариства й визначає її роль і місце в ньому.
2. Безпека, як стан захищеності, забезпечує стабільне функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства (економічної, політичної, соціальної, екологічної та ін.) та можливість протистояти внутрішнім і зовнішнім загрозам і посяганням [170, c. 116]. Отже, на підставі зазначених вище основних ознак категорії національна безпека пропонуємо визначати цю категорію як внутрішньо узгоджений, функціонально інтегрований стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, нації загалом від наявних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз, за якого забезпечується стабільне й безпечне функціонування всіх державних і громадських інституцій всередині країни таза її межами. Законодавство України серед пріоритетів національних інтересів окремо визначило такі, як створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки, а також забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення. Перетворення зазначеного й інших орієнтирів із задекларованих пріоритетів на реальність потребує посилення уваги до такої

131 складової національної безпеки, як економіка, оскільки без налагодження на своїй території власної організації ефективного господарювання та підприємництва забезпечити незалежність України від впливу інших держав або зовнішніх центрів впливу (а відтак – і самостійність під час прийняття політичних рішень, умов співпраці з іншими країнами тощо, здатність держави виконувати покладені на неї завдання в соціальній сфері й гарантувати належний рівень життя населення неможливо. Своєю чергою, одним із визначальних чинників забезпечення стабільності національної економіки є всі підстави вважати стан дотримання конституційних основ правопорядку у сфері господарювання – широкий комплекс вимог, пов’язаних із захистом прав власності всіх суб’єктів публічної влади (держави, органів місцевого самоврядування та Українського народу) на відповідні об’єкти, що має своїми вихідними засадами визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
З’ясування особливостей взаємовпливу публічних інтересів і стану ефективності використання об’єктів публічної власності з позицій господарського права потребує зосередження уваги на таких аспектах цієї проблематики, як співвідношення наукових категорій публічний інтерес, національні інтереси, національна безпека та публічна власність, що наразі залишається малодослідженим предметом наукового пошуку. Виконання поставленого завдання вбачається можливим, якщо брати за основу широко застосовуваний у вітчизняній правовій науці методологічний підхід, що полягає в комплексному вивченні національної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства. Це дозволить виявити закономірності впливу трансформацій відносин власності, що відбуваються протягом останніх двадцяти років, на здатність держави протистояти внутрішнім і зовнішнім загрозам національним інтересам в економічній і суміжних галузях.

132 Ще у 2003 р. фахівцями Інституту економічного прогнозування НАН України на підставі дослідження економічного зростання з позицій національної безпеки було обґрунтовано висновок про необхідність розроблення нових доктрини, концепції, планів і програм щодо побудови надійної системи національної безпеки України, яка повинна не лише забезпечити оборону та безпеку держави, а і сприяти сталому економічному розвитку [172, с. 330]. Викладені науковцями положення стосовно ролі держави в довгостроковому економічному зростанні залишаються однаковою мірою актуальними й дотепер. Незважаючи на прийняття Верховною Радою України цього ж року Закону Про основи національної безпеки України, а згодом – і низки інших нормативно-правових актів, доводиться констатувати, що стосовно збереження (а відповідно – і прирощення) тих матеріальних об’єктів, які становлять життєво важливі цінності Українського народу, на цьому шляху було здійснено набагато більше зайвих і побічних (хоча і поданих для широкого загалу як прогресивні, суспільно корисній необхідні, аніж таких, які можна оцінювати як конструктивні, заходів. З тексту чинного Закону України Про основи національної безпеки України простежується очевидна невідповідність зазначених загроз національним інтересам (ст. 7) і напрямів державної політики в питаннях забезпечення національної безпеки України в економічній сфері (ст. 8). Зокрема, для усунення таких загроз, як ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки, критична залежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку, превалювання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними тощо взагалі непередбачено конкретних шляхів їх усунення. Крім того, окремі, не менше деструктивні, фактори й тенденції в законодавстві взагалі невизнані як загрози національним економічним інтересам. Однією з таких проблем є відсутність системи планування економічного розвитку, без наявності якої практично неможливо належним

133 чином забезпечити захист усіх інших національних інтересів – не лише в економічній, ай у соціальній та гуманітарній сферах. Внаслідок відсутності системи планування не можуть бути впроваджені і механізми впливу на неефективного власника. За оцінками вітчизняних аналітиків, до 1991 р. в Україні була 100% державна монополія на стратегічно важливі об’єкти й підприємства, тоді як сьогодні 83% – це монополія власників. Тобто обсяг публічної власності становить лише 17%. Для порівняння, у США публічної власності 41%, у Франції – 38% [173, с. 5]. Не вдаючись до відтворення перерахованих уст вищезгаданого Закону України загроз національним інтересам і національній безпеці України в соціальній і гуманітарній сферах, слід звернути увагу на інші негативні чинники, які в його тексті конкретизовано не було. Це, зокрема, втрата Україною четвертого за величиною у світі ядерного потенціалу – подальші витрати, що понесла держава на здійснення заходів щодо реформування Збройних Силі правоохоронних органів, навряд чи з часом може бути чимось компенсовано. Проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу Євро не виправдало сподівань на можливість поповнення державного бюджету і замість очікуваних близько 4 млрд грн доходів принесло щонайменше 1 млрд грн збитків. При цьому офіційна статистична інформація про дійсний розмір витрат державного і місцевого бюджетів на підготовку та проведення цього заходу, а також одержані (та недоодержані) доходи за різними джерелами суттєво різняться. Виставлення урна продаж низки стратегічно важливих державних підприємств, які має бути приватизовано, так само які інші заходи з роздержавлення власності, що було розпочато в 1992 р, здатне призвести лише до того, що в найближчому майбутньому фактично не залишиться об’єктів і майна, які можна буде приватизувати. Це, одночасно, є суттєвим чинником надмірного майнового розшарування суспільства – тобто ще однією із загроз національним інтересам України. Також інші факти, з яких можна наводити надто багато прикладів, свідчать про об’єктивну наявність нової загрози національній безпеці, що проявляється у невпинній і натепер

134 майже некерованій втраті державою можливостей забезпечувати наявними фінансовими коштами й матеріальними засобами захист національних інтересів. Законом України Про основи національної безпеки України термін національні інтереси вживається у значенні життєво важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток (абз. 2 ст. 1) [171]. Національні інтереси, крізь призму яких розглядається проблема національної безпеки з її метою та завданнями, у своїй сукупності постають як багатоманітна кількість потреб особи, суспільства й нації. Як зазначає
Н.Р.
Нижник, за своєю спрямованістю вони орієнтовані на забезпечення виживання і прогресивний розвиток і певною мірою лідерство особи, суспільства, держави [159, c. 8]. Водночас, із цього питання в науковій літературі висловлювалися й окремі, відмінні від загальних підходів і вельми внутрішньо суперечливі, думки. Так, не можна погодитися з позицією
С.В. Лихачова, який водній зі своїх публікацій, розглядаючи національну безпеку як об’єкт державного управління, зводить зміст дослідження виключно до питань охорони громадського порядку та громадської безпеки [174, с. 182 –
189], тоді як жодного разу не згадується ані про сутність категорії національна безпека, ані так само не наводяться навіть вказівки на регулювання цієї сфери вищезазначеним профільним законом (але аж ніяк не законодавством про міліцію. У широкому значенні категорія інтерес, на думку ГА. Васильєва, являє собою усвідомлену об’єктивну потребу, якою він обумовлений і від якої залежить [175, с. 24]. Чинне законодавство України не застосовує терміну публічний інтерес, використовуючи стосовно сфери національної безпеки лише дефініцію національні інтереси, хоча загальновідомо, що господарському праву як одній з галузей національного публічного права

135 відведено надзвичайно важливу роль урегулюванні відносин власності захищати саме публічний, а не приватний інтерес. Слушним є твердження Р.Б. Сивого, який зазначає, що останнім часом помітне зростання у вітчизняній юриспруденції уваги до дослідження поняття інтерес може пояснюватися насамперед потребою в теоретичному обґрунтуванні забезпечення справедливого балансу приватних інтересів усіх учасників суспільного життя, а також у гармонійному поєднанні як приватних, такі публічних інтересів у державно-правовому регулюванні. Одним із важливих аспектів таких досліджень, на думку вченого, є використання протилежності індивідуальний інтерес – суспільний інтерес для дихотомічного поділу права на приватне та публічне [176, с. 73]. Зазначаючи «зв’язаність» держави правами та інтересами людини і громадянина, що означає передусім соціальну спрямованість управління, вчений-адміністративіст О.О. Кравчук основний акцент робить на тому, що задоволення публічних потреб покликана забезпечити державна власність. Обґрунтовуючи це твердження, автор також посилається на висновки фахівців у галузі цивільного права, зокрема І.В. Спасибо-Фатєєвої, яка з позицій гносеології вказує нате, що власність не лише зобов’язує, алей породжує відповідальність перед соціумом, що особливо стосується публічної власності [177, с. 64]. В юридичній енциклопедичній літературі поняття власність визначається як належність засобів і продуктів виробництва народові, а також відповідним фізичним або юридичним особам. При цьому вказується й нате, що власність є матеріальною основою суспільного розвитку, саме тому економічні відносини закріплюються, регламентуються і захищаються державою за допомогою норм права [178, с. 491 – 492]. Більш стисле визначення цього поняття наводять автори Словника спеціальних термінів у сфері економічної безпеки власність – суспільна форма володіння, користування та розпорядження матеріальними та нематеріальними благами, яка виражає суспільні та виробничі відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання цих благ [179, с. 23].

136 Стосовно правового забезпечення ефективного управління об’єктами публічної власності слід зазначити, що ця проблематика є одним із принципово нових і таких, що перебувають на етапі свого становлення й утвердження напрямом наукових досліджень, при цьому категорія публічна власність, так само, які публічний інтерес наразі не одержала свого закріплення нарівні нормативно-правових актів. На думку В.К. Мамутова, під публічною власністю слід розуміти власність державну, комунальну, громадських організацій і створюваних ними соціальних підприємств [180, с. 99]. Слід цілком погодитися з наведеним визначенням, оскільки саме такий підхід відповідає зафіксованим у законодавстві положенням щодо функцій суб’єктів забезпечення національної безпеки України, до яких віднесено і практично всі державні структури, і органи місцевого самоврядування, і крім них – також громадян та їх об’єднання
(ст. 4 Закону України Про основи національної безпеки України) [171]. Аналогічну позицію підтримують і інші фахівців галузі господарського права – зокрема, В.А. Устименко та Р.А. Джабраілов підкреслюють, що об’єкти права державної та комунальної власності забезпечують задоволення як потреб населення в отриманні гарантованого державою обсягу послуг, такі становлять оплот національної економічної безпеки [181, с. 20 – 21]. У ч. 2 ст. 5 Господарського кодексу (далі – ГК) України наведено основні конституційні положення, якими визначається господарський правопорядок в Україні. Деякі з них є загальними засадами конституційного ладу України. Зокрема, ст. 13 Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської) економічної зони, є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов’язує, вона неповинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал